О В Захарова, О О Шумаєва, В І Мозговий - Організація діяльності державного службовця - страница 27

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49 

Наступні дві функції пов'язані з розвитком науки, промисловості й офіційно-ділової активності. Так, зростання пізнавальної ролі мови в епоху науково-технічної революції зумовило появу професійної і номінативної функцій, які стають головним критерієм спеціальної підготовки і засобом оволодіння фахом. Мова починає обслуговувати не лише сферу духовної культури - вона все більше пов'язується з виробництвом і наукою. Ось чому без грамотного користування мовою професії неможливо сьогодні говорити про службовий чи громадський рівень спеціаліста. Якщо зважити на те, що за рік у світі з'являється понад 120 тисяч нових професійних понять і, відповідно, термінів, то цілком зрозумілою стає вимога про постійне вивчення мови, Номінативна функція стає притаманною тільки мові, особливо у науковому стилі, де без точного і правильного вживання термінів і визначення наукового поняття не можна говорити й про існування самого предмета дослідження. Номінативна функція найповніше реалізується у словах, які називають предмети, явища, процеси, ознаки тощо. Ось чому спеціаліст на відміну від непрофесіонала намагається спочатку включити номінативну функцію, визначивши суть явища, і тільки на її основі планувати подальшу діяльність (вводити професійну функцію).

Соціальною нормою ділової діяльності та умовою її продуктивності є засвоєння професійних понять і точне визначення відповідних термінів. Невизначені або неправильно визначені явища при спробі впровадити їх в життя призводять до соціальних конфліктів і опиняються на межі краху. Кожен, хто здійснює професійну діяльність у своїй сфері, може навести безліч таких прикладів. Ось чому правильному професійному спілкуванню слід вчитися все життя, бо це підвищує продуктивність та ефективність праці, наповнює результатом і змістом життя й діяльність суспільства і конкретної особи.

Наступні три функції мови пов'язані з емоційним процесом пізнання світу і місцем особистості в ньому. Досить часто у практиці конкретного спілкуванняінформативність майже відсутня, але комунікація відбувається і досягає результатів за рахунок підвищеної психологічної або емоційної напруженості. Йдеться про експресивну, волюнтативну й естетично-культурологічну функції.

Експресивна функція реалізується у мовних формах вираження емоцій і почуттів людини. Коли експресія досягає свого апогею, вона починає впливати на волю співрозмовника. У цьому разі можна говорити про реалізацію волюнтативної функції мови. Її дію можна відчути не тільки в формах вітання, прощання, прохання, вибачення, запрошення, але й спонукання і беззаперечного наказу. Останнє досить часто зустрічається в мові й діяльності керівників підприємств, чиновників чи політиків, що сповідують жорстку схему управління. Проте соціальною нормою дієвості процесу управління є толерантність: менеджмент, побудований тільки на волюнтативній функції, не є менеджментом, бо в цьому випадку колектив буде налаштований не на виконання виробничих чи соціальних завдань, а на те, як догодити керівникові, який буде все більше втрачати свій авторитет.

Найвищою функцією мови є естетично-культурологічна, бо мова на сучасному етапі перетворюється із засобу спілкування в спосіб структуризації суспільства, засіб формування естетичних і культурних смаків нації. В умовах повного або часткового ігнорування норм естетично-культурологічної функції нація руйнується, поступово переходячи в безнаціональну чи в іншу національну парадиґму (згадайте хоча б „інтернаціональну" політику радянського „будівництва" або прищеплювання нехарактерних для національної більшості ідеалів західної демократії на пострадянському просторі). Йдеться про усвідомлення суті найважливішого для політичного й громадського життя поняття „національна мова".

 

1.2. Соціальні норми функціонування національної мови

 

 

Мова виступає перш за все у свідомості сучасних її носіїв як національна, тому поняття „мова" і „національна мова" не зовсім тотожні. Так, кубинець, який користується іспанською мовною системою при спілкуванні, - не іспанець, так само, як і американець, що розмовляє англійською мовою, - не англієць. Мовна система, за допомогою якої відбувається спілкування залежно від об'єктивних чи суб'єктивних причин, викликаних історичними, соціальними або психологічними чинниками, не стосується національної мови як внутрішнього прояву національного характеру і способу світосприйняття.

Національна мова на відміну від мови як засобу спілкування є засобом спільності нації. Це тип національного мислення, спосіб передачі філософії і психології певного народу, який може реалізовуватися в різних мовних системах і витворах національної культури як формах передачі різними засобами національного мислетвірного процесу.З цього погляду, будь-які діячі літератури й мистецтва за умови, коли вони навіть різними способами (вербальними чи невербальними), але адекватно передають філософію і психологію певної нації, можуть вважатися її представниками незалежно від своєї національності, місця проживання, народження, мови (української, російської, грецької, кримськотатарської тощо) або форми презентації національного мислетвірного процесу. Згадайте, наприклад, письменників М.В. Гоголя і В.Г. Короленка, які писали російською мовою, але як справжні українські митці передавали національний колорит українського народу; українських класиків Т.Г. Шевченка і Марка Вовчка, в арсеналі яких є твори, написані російською мовою; кримського художника І.К. Айвазовського, вірмена за національністю, який тим не менше належав російсько-українській мовній культурі; поета Расула Гамзатова, що писав твори російською мовою, але представляв аварську літературу тощо.

Формальна субстанція мови виявляється у специфіці фонетичної, лексичної або граматичної систем, тобто у мовленні (зовнішній прояв), а духовність і культура - в особливостях національного світосприйняття, тобто у національній мові (внутрішній прояв). Ось чому національна мова охоплює:

1.    Сукупність мов національностей та усіх територіальних діалектів певної держави - територіальних різновидів спільнонаціональної мови, які різняться специфічними мовними засобами. Так, у Прикарпатті ми можемо почути слова трепета („осика"), бистрець („потік"), ґазда („господар"), туск („жаль"), яр („весна"); на Івано-Франківщині - файний („гарний"), таний („дешевий"); на Поділлі - пательня („сковорода"), хопта („бур'ян"), рівчак („струмок") та ін.

2.    Соціальні жарґони, тобто мову певних соціальних колективів (на-горЛа -у шахтарів, проголосувати питання - у політиків тощо). Щоправда, соціальні жарґони слід відрізняти від арґо - кодованого шифру злодіїв, який створюється штучно для того, щоб ніхто не зрозумів, про що вони розмовляють. Ось чому суспільство, щоб зберегти свою національну культуру і спільність, повинно оберігати національну мову від проникнення в неї арґотизмів.

3.    Національний фольклор, літературну мову як вищу форму національної мови, національну культуру й мистецтво, які обслуговують культурне й громадське життя і об'єднують народ (або народи) в націю.

4.    Живопис, музику, архітектуру - форми національної мови, що передають „національний дух" певного народу.

Усі національні мови традиційно класифікують за типологією (будовою) і ґенеалогією (походженням). За походженням різні мови об'єднуються у певні сім'ї: угро-фінську, тюркську, іберійсько-кавказьку, семіто-хамітську, монгольську, малайсько-полінезійську, китайську, тибетську, японську (остання сім'я складається тільки з японської мови) та ін. Що стосується української національної мови, то вона належить до індоєвропейської сім'ї мов.

Індоєвропейська сім'я поділяється на групи (романську, германську, балтійську, кельтську, індійську, іранську, грецьку, вірменську, албанську), середяких належне місце займає слов'янська група, куди входить українська мова.

Слов'янська група складається з трьох підгруп: східнослов'янської, куди входять українська, російська й білоруська мови, західнослов'янської (чеська, словацька, кашубська, верхньо- та нижньолужицькі мови) і південнослов'янської, до якої належать болгарська, сербська, хорватська, словенська, македонська і старослов'янська (тепер мертва) мови.

Усі слов'янські мови мають одне джерело - праслов'янську мовну основу, яка існувала у вигляді племінних діалектів (полян, древлян, сіверян, тиверців, угличів та ін.) приблизно з середини ІІІ тис. до н.е. і до V ст. н.е. З перетворенням слов'янських племен в окремі народності формувалися й усі слов'янські мови. Ось чому кожна зі слов'янських мов не тільки зберегла спільні риси, а й набула багато нового у лексиці, граматиці або фонетиці.

Так, наприклад, слова рука, голова (біл. галава), розум (рос. разум), молодий (рос. молодой, біл. малады), що (рос. что, біл. што), він (рос. он, біл. ён) мають подібне звучання і значення в усіх трьох споріднених мовах. Але є й такі слова, які мають зовсім різні корені, наприклад, останній (рос. последний, біл. апошні), одного разу (рос. однажды, біл. аднойчы), джерело (рос. источник, біл. крьініца), заздалегідь (рос. заранее, біл. загадзя) та ін.

Як національна, українська мова стверджується у XVI-XVII ст. Саме в цей час виникає національний фольклор (пісні, казки, легенди, перекази, веснянки, щедрівки, гаївки) і давня українська літературна мова (літописи, проповіді, історичні повісті, вірші, драми, інтермедії, грамоти, міські ратушні книги, акти, універсали та ін.), що сприяє формуванню почуття патріотизму самобутної нації. Мова набуває рис національної і стає не тільки засобом спілкування, а й засобом спільності нації, яка виборює свободу і незалежність.

Сучасна українська літературна мова охоплює період від часів Шевченка до наших днів. Саме у творчості Тараса Шевченка об'єдналися кращі зразки літературної мови І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, українського фольклору і народної мови. Фонетичні, морфологічні, лексичні й синтаксичні норми стають зрозумілими для більшості, що дозволяє українській мові бути засобом збереження і передачі знань, засобом, що формує усвідомлення єдності.

Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 р., коли у світ вийшли перші частини „Енеїди" І.П. Котляревського. Подальший її розвиток пов'язаний з постаттю Т.Г. Шевченка. Його творчість зробила українську мову придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів, піднесла її на рівень найрозвиненіших мов світу.

Проте українська національна мова пройшла на своєму шляху багато випробувань. Першого удару вона зазнала від політики царського уряду. Вважаючи, що українська мова - діалект російської, чиновники забороняли користуватися нею в офіційній, освітній і науковій сферах. Русифікаторська політика була вкрай несприятлива для розвитку східноукраїнського варіанту літературної мови. Урядові укази 1863, 1876, 1881, 1894, 1895 рр. не дозволялирозвиватися публіцистичному, науковому й діловому стилям, перешкоджали розвитку художнього стилю, що примушувало українських письменників, поетів, наукових і громадських діячів користуватися тільки російською мовою для передачі свого національного світосприйняття (згадайте творчість М. Гоголя).

Другого удару мова зазнала під час впровадження теорії нової історичної спільності „радянський народ", за якої націй на території СРСР не існувало, а засобом „міжнаціонального спілкування" виступала тільки російська мова.

І все ж таки національна українська мова вистояла. Труднощі під час вивчення ділового, наукового, художнього, публіцистичного стилів і при формуванні основ національної самосвідомості будуть неодмінно подолані, якщо політика щодо мови буде побудована не на примусовому мотиві „спілкування рідною мовою" (у такому контексті ототожнюється державна мова з рідною), а на внутрішньому відчутті спільності різних національних діалектів і культур.

Таким чином, найважливішою умовою безконфліктного розвитку нації є збереження соціальних норм функціонування національної мови, за якими чим більше форм і способів передачі національного світосприйняття, тим багатша нація і тим більше у неї можливостей для єдності. Обмеження спілкування однією мовною системою (навіть, якщо ця система вважається політично доцільною) є штучним і призводить до поступової втрати важелів управління. Національну мову як вічну духовну цінність не слід ототожнювати з державною, офіційною чи реґіональною мовами, що перебувають у сфері поточної політики.

Для безконфліктного розвитку багатонаціональної держави, якою є Україна, найголовнішим є розуміння об'єктивної мовної реальності, яка склалася на її території, та її фіксація у відповідних законах. Ідеться про соціально-політичний аспект національної мови, за яким має бути визначеним статус різних мовних культур, які функціонують у межах національної: „державної", „офіційної" і „регіональних" мов, „мов національностей" і „нетериторіальних мов".

Сьогодні в Україні статус державної має тільки українська мова, що закріплено в Законі „Про мови в Українській РСР" і Конституції України.

Проте реальна практика мовного будівництва свідчить, що Закон про мови, який формально набув чинності ще в 1990 році, ще й досі не виконується. Більше того, ситуація навколо мовних питань постійно загострюється. Невизначеність більшості термінів мовного будівництва примушує політиків тлумачити їх на власний розсуд. Так, поняття „державний" і „офіційний" розглядаються як синоніми: „державний - такий, що має відношення до держави", а „офіційний -той, що регулюється урядом; урядовий, службовий". Щодо інших понять, наприклад, „мови національних меншин", то їх взагалі не визначають. Між тим аморфність термінології призводить до спекуляції мовними проблемами і дозволяє приймати найсуперечливіші постанови щодо функціонування конкретних мов в українському суспільстві. Російська мова, наприклад, визнається то мовою „національних меншин" (Конституція України, 1996 р.), то офіційною (постанови більшості обласних рад Східної України та Криму, 2008 р.),то реґіональною (Постанова Верховної Ради, 2012 р.), що провокує представників інших національностей на відповідні рішення щодо статусу своїх мов як реґіональних в межах окремого району чи навіть селища. Проблем можна було б уникнути при фіксації відповідних визначень у державних документах, а саме:

Державна - це мова (або мови), яку розуміє більшість населення держави незалежно від національної або територіальної належності її громадян. Найвищою її формою є офіційна мова, яка офіційно, юридично представляє державу на міжнародному рівні. Державну мову не слід ототожнювати з рідною мовою, якою відбувається процес мислення людини, мовні моделі якого у кожного різні. Статус державних мов визначається і закріплюється Конституцією, а механізми й норми їхнього функціонування (як і інших мов) розробляються й описуються в Законі про мови.

Мови національностей (термін „мови національних меншин" образливий для більшості і його краще уникати) - це мови компактного проживання громадян певної національності у певних територіальних межах. Вони є частиною національної мови, хоча не можуть бути державними. Мовами національностей в Україні є, наприклад, грецька, кримськотатарська, болгарська, але не російська. Їх треба відрізняти від мови мігрантів (іноземної мови), які не входять до структури національної мови.

Регіональні мови не обов'язково входять до структури національної мови, проте їх розуміє більшість громадян певного регіону незалежно від національності (наприклад, польська мова на кордоні з Польщею).

Нетериторіальними мовами користуються громадяни певної національності, що не мають широкого розповсюдження у межах конкретної місцевості (наприклад, ідиш у євреїв). Вони входять до національної мови, але не належать до державної мови.

Визначення духовного й політичного аспектів функціонування мов дозволяє сформулювати соціальні норми їхнього буття в Україні, на які треба спиратися, щоб вони сприяли соціальній стабільності, подальшій структуризації суспільства і гармонізації міжрегіональних та міжнаціональних відносин.

 

 

1.3. Фонетико-орфоепічні та графічні норми української мови

 

Фонетика - це розділ мовознавства, який вивчає звуки мовлення, інтонацію, склади і наголос. У будь-якій мові фонетична система відіграє чи не найбільшу роль, бо саме від неї залежить функціонування усної форми мовлення - первинної моделі спілкування, яка історично впливає на відбудову графіки й офографії конкретної мовної системи, а відтак, на формування більшості орфоепічних, акцентуаційних, графічних і орфографічних норм. Ця обставина особливо позначається на мовах з повнозначною вимовою, де письмо є звуковим. До таких мов, зокрема, належить українська. Нагадаємо, що звуки в українськіймові поділяються на голосні, які складаються з голосу ([а], [о], [у], [е], [и], [і]), приголосні, які складаються з шуму (глухі звуки [п], [т], [х], [с], [ш], [к], [ц], [ч], [ф]) або з шуму і голосу (дзвінкі звуки [б], [в], [д], [г], [ґ], [з], [ж], [дз], [дж]), і сонорні, які складаються з голосу і шуму і не мають глухих пар: [у], [м], [н], [л], [р], Р]. Крім цього, приголосні звуки можуть бути твердими і м'якими: [п] - [п'], [б] - [б'], [т] - [т'], [д] - [д'], [с] - [с'], [з] - [з'] та ін. Отже, українська мова відрізняється підвищеною звучністю за рахунок:

а)  дзвінких приголосних [дз] і [дж], яких немає в російській мові: рос.
зеркало, пчела - укр. [дз]еркало, б[дж]ола);

б)  додаткових сонорних [у] і [ї] (рос. кровь[ф'], колбаса, сарай - укр. кро[у],
ко]баса, сара[ї]);

в)  відкритих складів, яких більше порівняно з російською мовою (рос.
говорим - укр. говоримо; рос. ходить - укр. ходити; рос. первичной материей -
укр. первинною матерією тощо).

Таким чином, головною ознакою і нормою української орфоепії є майже повна вимова голосних звуків, які, як правило, не підлягають кількісним або якісним змінам (тобто редукції: від лат. редукціо, що означає „зміна") і оглушенню дзвінких приголосних. Відповідно до цієї норми наголос і позиція звуків у слові суттєво не впливають на характер вимови: в українській мові ми вимовляємо і пишемо ода, дуб, мед, розбити, розчистити), а в російській мові пишемо ода, дуб, мёд), але не вимовляємо ([вад'а], [дуп], [м'от]), а відтак, українські графічні норми відрізняються від російських.

Під графічними нормами розуміють правильне користування алфавітом - системою букв, яка передає звуки. Оскільки фонетичні системи української та російської мов різняться, різними є й їхні графічні системи: український алфавіт (у ньому нараховують 33 букви) побудований за принципом монофункціональності (тобто одна буква виконує одну функцію), а російський -поліфункціональності (кожна літера виконує декілька функцій). Передусім це стосується українських букв е, є, ьо, йо, г, ґ, апострофа і м'якого знака:

1. Російська буква е у слові день вимовляється як ['е], у слові центр - як [э], у слові единый - як [йе] (виконує три функції); буква ё у слові лён означає ['о], а у слові подъём - [йо] (виконує дві функції); буква и позначає звуки [и], [ы], [йи]: билет, цирк, соловьи (виконує три функції); буква г передає то звук [g] (ґрунт), то в кінці слова і перед наступним глухим - [к] (друг), то у словосполученні Бог даст - звук [h] (виконує три функції).

1 Звук ['е] в українській мові може існувати тільки в історичному контексті на місці характерного для російського мови звукосполучення „йе" наприкінці слова (по-третє) або в деяких власних назвах іншомовного (російського) походження (Мєшков, Малєєв), про що мова буде йти далі.


У цій же ситуації в українському алфавіті різному звучанню відповідатимуть різні букви: звуки ['е], [э] будуть передаватися буквою е ень, центр)1; звукосполучення [йе] - буквою є (єдиний); російська буква ё -буквосполученнями ьо або йо ьон, підйом); звуки [и], [ы], [йи] - буквами і, як услові білет (один звук - одна крапка над буквою), ї, як у слові солов ї (два звуки -дві крапки над буквою) або и, як у слові цирк. Незнання алфавіту в таких ситуаціях руйнує графічні норми української мови і призводить до правових казусів при відтворенні власних назв українською мовою формами Тєплов (тоді він Тьйеплов?), Дємєнтьєв (тоді він Дьйемйентьєв?), Солов'йов чи Соловьйов (треба Теплов, Дементьєв, Соловйов).

Російська „г" в українській мові зазвичай передається також ж літерою: друг, горобець. Проте в сучасному алфавіті існує і буква „ґ", яка передає на письмі задньоязиковий зімкнений приголосний в запозичених і зукраїнізованих словах на місці західноєвропейського [g] або латинської літери g: аґрус, ґазда, ґедзь, ґанок, ґрати, ґвалт, ґуля, ґніт, ґава, дриґати, Ґалаґан, Ґудзь, реґіон, ґрунт, фата морґана, персона нон ґрата, альтер еґо, ґуд бай, Ґданськ Гданськ), Ґренландія Гренландія), Ґібралтар Гібралтар), Ґарибальді Гарибальді), Ґете Гете) та ін. (повну інформацію про вживання літери „ґ" можна отримати в „Орфографічному словнику української мови").

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49 


Похожие статьи

О В Захарова, О О Шумаєва, В І Мозговий - Організація діяльності державного службовця