Н Чорна - Геополітичні аспекти європейської та євроатлантичної інтеграції польщі - страница 1

Страницы:
1  2 

Україна-Європа-Світ

УДК 94 (420)

ГЕОПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ТА ЄВРОАТЛАНТИЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ ПОЛЬЩІ

У статті проаналізовано геополітичні чинники, які зумовили трансфор­мацію зовнішньої політики та інтеграцію Польщі у НАТО і ЄС, визначено місце й роль у цьому процесі провідних держав За­хідної Європи, США та Росії. Ключові слова: геополітика, інтеграція, стратегія, НАТО, ЄС.

Протягом 1990-х - початку 2000-х рр. зовнішня політика Польщі незмінно підпорядковувалася двом визначальним пріоритетам: посиленню безпеки країни шляхом розвитку відносин зі США та НАТО, а також вступу до Європейського Союзу. Переорієнтація зовнішньої політики на інтеграцію до євроатлантичних та європейських структур визначила оформлення нової стратегії, реалізація якої впродовж усього періоду незалежності Польщі залишалася головним завданням польської дипломатії. Швидкі внутрішні перетворення, активна законотворча діяльність разом із сукупністю змін на міжнародній арені створили передумови для налагодження та реалізації відносин Польщі з НАТО та ЄС, а планомірне наполегливе двостороннє співробітництво з означеними інституціями забезпечило вступ країни до них.

Проблеми "східного розширення" НАТО та ЄС протягом останнього часу активно обговорюються та вивчаються політиками, дослідниками й науковцями. Посилений інтерес до проблеми демонструють не лише представники західного наукового світу, але й України та Росії, серед яких Ю. Борко, О. Буторіна, М. Бухарін, В. Копійка, Є. Кіш, О. Ковальова, Ю. Новопашин, П. Смірнов, Т. Шинкаренко. Зосередженість на питаннях реалізації стратегії інтеграції та труднощах переговорного процесу, здійсненні низки внутрішньодержавних трансформацій та досягненні критеріїв членства країнами-кандидатами значною мірою визначають зміст наукових публікацій із зазначеної тематики. Метою нашого дослідження є з'ясування геополітичних аспектів євроатлантичної та європейської інтеграції Польщі, виявлення чинників, які на європейському чи глобальному рівні визначили перебіг процесу інституціалізації взаємин Польщі з НАТО та ЄС.

Демократична революція та спричинений нею крах комуністичного режиму в Польщі у 1989 р. виявилися першими серйозними сигнали про початок масштабної трансформації європейського геополітичного простору. Офіційно оголошена ідея "повернення в Європу" визначила курс на перетворення Польщі у складову частину Заходу з його свободами та високим рівнем життя шляхом інтеграції у НАТО та ЄС. Проте, попри гучні заяви Польщі про однозначний вибір нового зовнішньополітичного курсу, країни-учасниці Євроспільноти та США із відповіддю не поспішали.

Територія центрально-східноєвропейського регіону, з огляду на географічне розташування, традиційно визначалася сферою взаємних інтересів Радянського Союзу (пізніше - Російської Федерації) та провідних держав Західної Європи і США. Становлення у Польщі, Чехословаччині та Угорщині комуністичних режимів на тривалий час визначило їх розвиток під егідою Кремля. Зміна політичного курсу СРСР щодо країн ЦСЄ, спричинена політикою перебудови М. Горбачова, та демократичні перетворення у регіоні, "дозволені" офіційною Москвою, стали серйозною несподіванкою для Заходу. Протягом 1989-1990 рр. у Вашингтоні, Берліні та Парижі вирішували дилему: погодитися на збереження у Центрально-Східній Європі впливу СРСР чи перемістити країни регіону у сферу власної компетенції [1, с. 56].

Наталія Чорна

Не маючи готової стратегії реагування на події в регіоні та остерігаючись непрогнозованої реакції офіційної Москви, Захід почав вибудовувати свої взаємини з країнами ЦСЄ на рівні заяв та декларацій, у яких далі позитивних оцінок перетворень у країнах та готовності гарантувати їм дотримання прав людини, економічне співробітництво, безпеку, свободу та демократію, справа не йшла. У листопаді 1989 р. за ініціативою президента Франції в Парижі була скликана неофіційна нарада керівників урядів та глав держав-членів ЄС, присвячена проблемам Центрально-Східної Європи. Результатом її засідань стало прийняття рішення щодо здійснення економічної та фінансової допомоги країнам "молодої демократії" з метою макроекономічної стабілізації у них. У грудні 1989 р. в основу політики ЄС стосовно країн регіону (початково - Польщі та Угорщини) було покладено програму економічної допомоги - PHARE. Інструментом її реалізації мав стати спеціально утворений у травні 1990 р. Європейський банк реконструкції та розвитку. Окремо фінансову допомогу Польщі почали надавати Сполучені Штати Америки, які вже у 1990 р. списали офіційній Варшаві її борги американським банкам [2, с. 385].

У 1990 р. заради збереження міжнародної безпеки США та ЄС пішли на укладення Трансатлантичної декларації, змістом якої проголошувалося прагнення сторін діяти спільно у справі надання країнам ЦСЄ позичок, а також всебічної підтримки політичного плюралізму і ринкових трансформацій у них [3, с. 22-23]. Угода визначила ключові напрями активності західних держав та потенційний розподіл сфер впливу між ними в ході "східного

розширення" НАТО і ЄС.

Серйозним поштовхом до вибору однозначної стратегії співробітництва та структуризації відносин між ЄС, НАТО та Польщею стали події 1991 р. Розпад Радянського Союзу, а також продукованих і підтримуваних ним організацій ОВД й РЕВ, та поширення реальної небезпеки неконтрольованого розгортання подій у Центрально-Східній Європі, спричинили необхідність документального закріплення відносин ЄС і НАТО з країнами регіону. 16 грудня 1991 р. Польщею було підписано Угоду про асоціацію з Європейським Союзом [4]. 20 грудня 1991 р. РП приєдналася до консультаційного форуму НАТО - Ради Північноатлантичного співробітництва (РПАС) [5, с. 78]. І хоча підписані угоди жодною мірою не вирішували проблему "східного розширення", поляки оцінили їх "як історичний момент повернення в Європу" [6, с. 60].

Нагальність інституціалізації відносин ЄС та НАТО з країнами "молодої демократії" із регіону ЦСЄ була принципово різною: якщо для ЄС це було справою часу, то для НАТО -питанням підтвердження доцільності подальшого функціонування. Створена як військово-політичний союз у ситуації холодної війни в біполярному світі, з розпадом СРСР НАТО втратила необхідність для існування. "Розширення або смерть", - так у західних політичних колах почали тлумачити перспективи Альянсу. Необхідність збереження НАТО у постбіполярному світі була обґрунтована у "новій стратегічній концепції", схваленій учасниками Римської зустрічі в верхах керівників держав-членів організації у листопаді 1991 р. За декларованими цілями підвищення стабільності у світі, розв' язання проблеми безпеки та підтримки миру приховувалися інтереси могутніх сил, кровно зацікавлених у недопущенні розпуску структури.

Упродовж всього періоду налагодження та здійснення Польщею відносин з європейськими та євроатлантичними інституціями значний вплив на них мали взаємини офіційної Варшави з країнами, що фактично визначають напрям їх функціонування -Німеччиною, Францією та США. Різні аспекти спільного минулого, сучасності та передбачуваного майбутнього перетворювали Польщу на об' єкт їх серйозного зацікавлення. Німеччина, як безпосередній сусід, лобіюючи інтереси Польщі у європейських інституціях, виношувала ідею відродження за рахунок "новачків" "Серединної Європи" та встановлення над нею особистого контролю, посилення своїх (і без того сильних) позицій у ЄС, а також зміщення далі на Схід сфери впливу Росії та виключення небезпеки появи на своїх східних кордонах будь-якого дестабілізуючого геополітичного вакууму. Французьке керівництво, даючи формальну згоду на майбутню інтеграцію Польщі у ЄС, у відповідь очікувало отриматипідтримку польською стороною власних великодержавних розрахунків: через становлення у Європі системи колективної безпеки і оборони (без участі США) та зміцнення щойно утвореного ЄБРР (противага підконтрольним США Міжнародній валютній біржі та Світовому банку) зміцнити свої позиції на континенті. Та чи не найбільше у Польщі були зацікавлені у Сполучені Штати Америки: реалізація відносин з НАТО була покликана підтвердити необхідність існування Альянсу, а також зберегти у Європі його позиції як центральної силової організації, забезпечуючи цим самим американський вплив на континенті.

Разом з тим, як би країни західної демократії не були зацікавлені у Польщі та наскільки б успішно не складалися відносини між ними, упродовж всього періоду їх здійснення вони значною мірою підпорядковувалися російському фактору. Незважаючи на розпад системи соціалістичного табору та вибір його колишніми учасниками нових політичних орієнтирів, керівництво Кремля традиційно продовжувало розглядати втрачені території сферою свого впливу. Як наслідок, на нашу думку, саме прагнення уникнути конфлікту з Росією тривалий час визначало стриманість Заходу у співробітництві з Польщею та іншими країнами регіону.

Ситуація кардинально змінилася у 1993 р.: війна у Югославії та спроба державного перевороту у Росії, а також численні суперечливі заяви російського президента Б. Єльцина про згоду-незгоду офіційної Москви на "східне розширення" НАТО в черговий раз поставили на порядок денний європейського політичного бомонду проблему подолання вакууму безпеки у центрі Європи та необхідності гарантування стабільності і порядку. Відповіддю на подолання загрози безпеці у регіоні ЦСЄ стала проголошена у січні 1994 р. Програма НАТО "Партнерство заради миру". У квітні 1994 р. Польщею було подано офіційну заяву про вступ до Євросоюзу.

Демонструючи зацікавленість у розширенні кордонів НАТО та ЄС на Схід, керівництво структур, разом з тим, не поспішало з кардинальними рішеннями: абсолютна виключність швидкого розширення була очевидною. Програма "Партнерство заради миру" не лише у Польщі, але й у всьому світі, була зустрінута "як чергова спроба Альянсу навмисно затягувати вирішення проблеми". Багаторазові зустрічі та тривалі переговори між представниками ЄС та Польщі (а також інших країн ЦСЄ) також підтвердили передбачення про те, що "східному розширенню" буде передувати тривала робота, рамки якої чітко визначити ніхто не брався. Запорукою досягнення країнами-кандидатами членства у європейських та європейських інституціях було визначено досягнення відповідності критеріям членства у них. Європейський Союз, до того ж, очікувала реорганізація основних інституцій та структурних фондів, змушених незабаром відчути додатковий тиск нових членів.

Переговорно-консультаційний процес ЄС із Польщею здійснювався під прискіпливим наглядом її офіційного "протектора": геополітичні інтереси перетворювали процес європейської інтеграції Польщі на один із визначальних векторів зовнішньої активності офіційного Берліна. В програмі, опублікованій Німеччиною у липні 1994 р. на початку шестимісячної президенції у Раді ЄС, питанню здійснення підтримки євроінтеграційних прагнень країн ЦСЄ (насамперед Польщі) надавалось першочергове значення [7, с. 81-82]. Дещо пізніше Німеччина заявила про готовність підтримати розширення ЄС на Схід лише за умови здійснення безпосередніх переговорів про вступ одразу з трьома кандидатами -Польщею, Угорщиною та Чехією.

Рішення про віднесення Польщі до країн першої п' ятірки, з якими планувалося розпочати переговори про вступ до ЄС, було оприлюднено на Амстердамському саміті Європейської Ради 16 червня 1997 р. [8]. Для підтримки країн-претендентів у їх підготовці до вступу в Євросоюз, керівництво об' єднання планувало протягом 2000-2006 рр. надати їм через реалізацію програм PHARE, SAPARD та ISPA фінансової допомоги на суму 21 млрд. євро. Відповідно до розміру програм і їх критеріїв (ВВП на душу населення, кількість населення, розмір території), Польща могла претендувати на 36,65 % фінансування [9, с. 132].

Активною присутністю у розв' язанні проблеми євроатлантичної інтеграції Польщі відзначалися США. У серпні 1994 р. під тиском президента американський сенат схваливпоправку Г. Бровна, яка передбачала можливість продажу американського озброєння, надання позичок на військові потреби та допомоги у військовій стандартизації країнам Вишеградської трійки. У жовтні 1994 р. конгрес прийняв закон про участь у НАТО, згідно з яким президент отримував право поширити на Польщу, Чехію та Угорщину додаткові привілеї [10, с. 154]. У серпні 1996 р. конгресом було схвалено Положення про полегшення розширення НАТО на вказані країни. На засіданні Ради НАТО в Брюсселі 10 грудня 1996 р. керівництво Альянсу оголосило про намір забезпечити розширення структури об' єднання за рахунок нових членів до квітня 1999 р. Курс на прискорення інтеграції супроводжувався зростаючою фінансовою та військово-політичною допомогою.

Активізація стосунків НАТО з країнами ЦСЄ значною мірою була зумовлена наростанням російської реакції. І хоча керівники західних країн не переставали переконувати світове співтовариство та насамперед Росію у своїх добрих намірах і заклопотаності проблемами безпеки не лише власних членів, але і Росії, офіційна Москва переживала цілком обґрунтовані підозри відносно навмисних спроб підірвати великодержавний статус Російської Федерації та перетворити її у сировинний придаток розвинутих країн. Усвідомлюючи вплив позиції Москви на хід розширення Альянсу, керівництво США та НАТО протягом першої половини 1997 р. здійснювало напружену роботу, спрямовану на усунення російського протесту. З цією метою неодноразово відбувалися зустрічі між віце-президентом США А. Гором, державним секретарем США С. Талботом, генеральним секретарем НАТО Х. Соланою, з одного боку, та прем'єр-міністром РФ В. Чорномирдіним, міністром закордонних справ РФ Є. Примаковим, з другого. Ці переговори були свого роду підготовкою перед зустріччю на найвищому рівні між американським і російським президентами Б. Клінтоном та Б. Єльциним у березні 1997 р., метою якої визначалося отримання згоди Російської Федерації на заплановане запрошення Польщі, Угорщини та Чехії вступити до НАТО [11, с. 41]. Як зазначав американський політолог З. Бжезінський, "Росія повинна отримати гарантію, що розширення Альянсу на Схід не означатиме її виключення з Європи" [12]. Судячи з того, що американський президент Б. Клінтон вже на початку червня 1997 р. говорив про розширення кордонів НАТО на Схід як реальну подію, Росія таку гарантію отримала.

Тривалий час виступаючи проти членства РП у НАТО, Росія, разом з тим, жодного разу не заявила про незгоду з польськими намірами інтеграції до Європейського Союзу: торговельно-економічне співробітництво двох країн традиційно визначалося високою активністю та, як наслідок, не менш значними грошовими надходженнями до державного бюджету. Зі вступом Польщі до ЄС перед Росією, як безпосереднім її сусідом, відкривалися необмежені можливості для виходу на союзний ринок [6, с. 62].

12 березня 1999 р. Польща, а також Чехія та Угорщина стали формальними повноправними членами НАТО. Оцінюючи зміст цієї події, а також усього процесу, що їй передував, очевидною видається її політична авансованість: рівень відповідності військової підготовленості новачків союзним стандартам був очевидно недостатнім. Як зазначав співробітник Польської інформаційної агенції П. Войцеховський, "під час переговорів про вступ у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі Польщі було висунуто 70 вимог, після виконання яких нас могли прийняти в НАТО. На момент вступу до Альянсу з них було виконано лише три" [13, с. 20]. Приєднання до пакту країн Вишеградської трійки перш за все було результатом геополітичних розрахунків великих західних держав: східне розширення кордонів НАТО автоматично виключало можливість чергового проникнення російського впливу на центрально-східноєвропейський регіон. Розташування Польщі, Угорщини та Чехії в зоні особливих інтересів Альянсу головним чином вирішило успіх справи. Розширення НАТО принесло значні вигоди США: одночасно з доступом військової промисловості на нові ринки збуту, офіційний Вашингтон отримав непохитну підтримку американського впливу на Європейському континенті [14, с. 40].

Приєднання Польщі до НАТО фактично визначило результати її взаємин з ЄС: більшість дослідників небезпідставно вважають Альянс зручним механізмом, який дозволяє усім зацікавленим країнам скоротити свій шлях на Захід та прискорити інтеграцію до

Євросоюзу. Питання вступу Польщі до ЄС було визначено рішенням Копенгагенського саміту Ради ЄС в грудні 2002 р. 16 квітня 2003 р. на саміті Ради ЄС в Афінах Польща в колі десяти країн-кандидатів підписала Договір про вступ до Євросоюзу. Відтепер завершення процесу п' ятого розширення європейської наддержави залежало від швидкості перебігу національних референдумів та їх результатів.

Підготовка Євроспільноти до запланованого розширення супроводжувалася нагальною необхідністю розв'язання низки проблем. Чи не найпринциповіші з них були пов'язані з неспроможністю досягти компромісу по питанню прийняття Конституції ЄС: приєднання до Спільноти десяти нових країн спричиняло ускладнення процедури прийняття рішень та здійснення бюджетної політики. Активний протест проти запропонованого до розгляду проекту основного закону висловила Польща, чим, за підтримки Іспанії, провалила роботу Брюссельського саміту Ради ЄС у грудні 2003 р. [15, с. 35]. Оцінюючи характер проекту союзної Конституції як такий, що "принижує честь і гідність Польщі", польські правоцентристські партії напередодні вступу країни у Євросоюз заявили, що одразу після завершення ратифікаційних процедур, але не пізніше осені 2004 р., розпочнуть процес виводу країни з нього [16]. Невідомо, наскільки погрози були сприйняті офіційним Брюсселем, але два з чотирьох положень, проти яких протестувала Польща, були змінені на її користь.

Намагання Польщі підкреслити виключність свого геополітичного місця у Європі та спроможність впливати на політику Євросоюзу проявилися і у ході "іракської кампанії". У січні 2003 р. Польща офіційно підтримала заплановану військову інтервенцію США в Ірак з метою захисту світу від "загрози використання зброї масового знищення". 17 березня 2003 р. президент РП А. Кваснєвський дав згоду на участь в "іракській кампанії" польського військового контингенту. Війна в Іраку виявилася тим чинником, який розділив Захід на два табори, в одному з яких опинилися Німеччина та Франція, в іншому - Польща та США. Успішність завершального етапу інтеграції до ЄС була поставлена під сумнів самою ж Польщею. І якщо керівництво офіційних Парижа та Берліна не блокувало рішення про її прийом до ЄС, стосунки недавніх друзів та партнерів зазнали тріщини [15, с. 36].

У переддень запланованого розширення, Європа почала демонструвати очевидну стурбованість. Оцінюючи підготовленість кандидатів до вступу у Європейський Союз, дослідники називали невтішні показники: економіка більшості країн характеризувалася значним спадом. Зокрема, Польща, згідно зі звітом Європейської Комісії, була визнана найгіршою з десяти країн-кандидатів. Ніби пророкуючи майбутні суспільні настрої, Голова Комісії ЄС Р. Проді ще у 2000 р. говорив: "... громадяни Європи протверезіли і відчувають стурбованість. Вони втратили віру у європейські інститути ... Перспектива розширення викликає частково надію, а частково страх - надію на стабільність і прогрес, страх перед Європою без ідентичності та кордонів" [17, с. 139]. Намагаючись вберегтися від неконтрольованих надходжень з нових країн, ЄС-15 відмовив новачкам у приєднанні до Шенгенської угоди та запровадив для них семирічний перехідний період. Будучи основними донорами Структурних фондів ЄС, його багаті країни, насамперед Німеччина та Франція, очікували п' ятого розширення Євросоюзу як джерела нових витрат для своїх бюджетів.

Довгоочікуване розширення ЄС відбулося 1 травня 2004 р.: набуття юридичної сили Договором про вступ до Європейського Союзу визначило приєднання до Спільноти Польщі, а також інших країн-кандидатів з Центрально-Східної Європи, Кіпру та Мальти. Попри значний євроскептицизм та численні побоювання, які мали місце як і у самій Польщі, так і в цілому у Європі та світі, повернення до Європейської цивілізації надало полякам гарантії економічного, політичного та культурного розвитку, миру, стабільності та безпеки, а також відкрило безмежні можливості для посилення геополітичного впливу у регіоні та світі. Ретроспективно оцінюючи значення європейської інтеграції, поляки визначили її як найбільший успіх ІІІ Речі Посполитої (поряд зі свободою слова і свободою виїзду закордон, а також вступом у НАТО) [18, с. 26].

Таким чином, аналіз євроатлантичної та європейської інтеграції Польщі переконливо свідчить про значну підпорядкованість процесу її здійснення геополітичним розрахункампровідних західних держав та Росії. Географічне розташування у центрі Європи, достатньо високі показники політичного, соціально-економічного та культурного розвитку, а також спроможність здійснювати геополітичний вплив не лише на регіон, але й Європу загалом, перетворили її в об' єкт підвищеної зацікавленості для найбільш впливових держав Заходу. Переслідуючи здебільшого егоїстичні цілі посилення особистої присутності у Центрально-Східній Європі, Німеччина, Франція та США забезпечили Польщі постійну підтримку та протекціонізм у реалізації нею стратегії інтеграції до НАТО та ЄС.

Переорієнтація зовнішньополітичного курсу на користь західних інституцій відображала не лише переважаюче прагнення польського народу повернутися до Європейської цивілізації з її гарантіями безпеки, стабільності та розвитку, але і дистанціюватися від Росії, західний напрямок зовнішньої політики якої розцінювався у Варшаві як потенційно небезпечний. Вступ до НАТО та ЄС визначив вихід Польщі зі сфери впливу офіційної Москви. Разом з тим, неможливість ігнорування російського фактору обумовлює необхідність налагодження зв' язків та здійснення співробітництва між двома країнами у новому форматі інтегрованої Європи.

Список використаних джерел

1. Гауен П. Європейський Союз - країни "Вишеградської четвірки": втрати чи здобутки? / Пітер Гауен // Політична думка. - 1996. - № 1. - С. 56-63. 2. Джонсон П. Современность. Мир с двадцатых по девяностые годы / Пол Джонсон : в 2-х ч. -М. : Изд-во Анубис, ТОО "Вилад", 1995. - Ч. 2. - 479 с. 3. Вакулич В. Відносини "США - ЄС" і перспективи поширення інтеграційного процесу в Європі / Володимир Вакулич. - Кіровоград, 2000. - 51 с. 4. Uklad Europejski miedzy Rzeczpospolita Polska a Wspohiotami Europejskimi, 16 grudnia 1991 r. // http://www.msz.gov.pl/uniaeu/html 5. Світова та європейська інтеграція : навч. посіб. / [за заг. ред. Я.Й. Малика]. - Львів : ЛРІДУ НАНУ, 2005. - 540 с. 6. Бухарин Н.И. Вступление Польши в Европейский Союз и Россия // ННИ. - 2008. - №4. - С. 60-73. 7. Agenda - 2000: Eine starke und erweiterte Union // http://www.europa.eu.int/ 8. Koszel B. Rola Niemiec i Francji w poszerzeniu UE o Polske / Bogdan Koszel // Trudni dialog: Polsko-niemiecka wspolnota interesow w zjednoczonej Europie / [red. K. Malinowski, M. Mildenberger]. - Poznan : Instytut Zachodni, 2001. -S. 77-94. 9. Ковальова О. Стратегії євроінтеграції: як реалізувати європейський вибір України / Олена Ковальова. - К. : Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. - 340 с. 10. Kalendarium wydarzen Polska - NATO // Sprawy Miedzynarodowe. - 1999. - №1. - S. 147-170. 11. Solana J. Budujcie solidne stosunki z Rosja / Javier Solana // Polityka. - 1997. -№ 6. - S. 40-41. 12. Brzezinski Z. Wyjsc Rosji naprzeciw / Zbigniew Brzezinski // Polityka. - 1998. - №20. - S. 23. 13. Україна і Польща після розширення НАТО / [матеріали міжнародного семінару] // Політика і час. - 2000. - №5-6. - С. 16-33.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

Н Чорна - Геополітичні аспекти європейської та євроатлантичної інтеграції польщі

Н Чорна - Реформування відносин власності в галузях харчової промисловості та формування системи ефективних власників

Н Чорна - Трансформація польсько-російських відносин у світлі реалізації польщею стратегії інтеграції до європейського союзу

Н Чорна - Історичні передумови становлення сучасних українсько-польських взаємин історіографія проблеми