М Дністрянський - Геополітичні проблеми та перспективні моделі формування культурної самобутності - страница 1

Страницы:
1  2 

ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ

Серія геогр. 2008. Bun. 35. С. 72-80

VISNYKLVIV UNIV. Ser. Geogr. 2008. N 35. P. 72-80

УДК 911.3 : 32

ГЕОПОЛІТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВНІ МОДЕЛІ ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРНОЇ САМОБУТНОСТІ УКРАЇНИ

М. Дністрянський

Львівський національний університет імені Івана Франка, вул. Н. Дорошенка, 41, м. Львів, 79000, Україна

Розкрито сутність геополітичної проблематики етнокультурних взаємин в Україні. Відобра­жено географічні параметри кризи української етнічності як основного негативного чинника те­риторіально-культурної інтеграції населення України. Обґрунтовано модель оптимізації терито­ріально-культурних співвідношень і зв'язків в Україні.

Ключові слова: геополітика, культурна ідентичність, акультурація, асиміляція, етнонаціональ-на сфера.

Культурне середовище в сучасному світі щораз більше втягується в сферу геополі-тичних взаємин. Різні культурні чинники помітно впливають на характер і напрям геополітичних процесів та геополітичні кроки держав. І це закономірно, адже культура, як сукупність духовних та матеріальних надбань суспільства з характерною системою цінностей, стереотипів поведінки, не лише формує морально-етичні засади життєдіяль-ності громадян, а й виконує важливі геополітичні функції ідентифікації держави, ут-вердження її місця у світі, консолідації її населення. І якраз перед Україною гостро сто-ять проблеми формування культурного обличчя та забезпечення територіально-політич-ної єдності. Проте з огляду на несприятливі історичні передумови культурна само-бутність та цілісність українського суспільства зазнає різних викликів, а культурна сфера загалом не в змозі забезпечити необхідні засади геополітичної цілісності дер-жави. Окрім того, в умовах глобалізації посилились і зовнішні виклики культурній са-мобутності країн, зокрема, зростає нав'язлива пропаганда уніфікованих культурних стандартів. У цьому контексті для України важливо визначити таке: а) де пролягають лінії територіально-культурних розривів і чим вони зумовлені; б) активізація яких сус-пільно-географічних чинників могла б забезпечити територіально-культурну, а відтак і територіально-політичну консолідацію; в) якою могла б бути оптимальна модель тери-торіально-культурних взаємин в Україні і як її реалізувати на практиці.

Регіонально-культурна неконсолідованість і, як наслідок, - геополітична незрівнова-женість ситуації в Україні є багатоаспектною проблемою, яка охоплює історичні, етно-національні та релігійно-конфесійні чинники, досить широко представлена в політоло­гічній та соціологічній літературі. Однак більшість підходів до цієї проблематики сто­сується відображення диференціації культурно-ментальних цінностей та геополітичних орієнтацій у розрізі російськомовне населення-україномовне населення, що не завжди методологічно виправдане. Зокрема, некоректним є трактування російськомовного на-селення як цілісної етнокультурної спільноти, враховуючи його поліетнічний іполірелі- гійний характер та різнорідні геокультурні й геополітичні орієнтації. До того ж, такий

© Дністрянський М., 2008 ГЕОПОЛІТИЧНІ ПРОБЛЕМИ. . .

73

підхід став технологічним прийомом у процесі мобілізації ідей російського націона­лізму в Україні. А реальна картина етнокультурних співвідношень є значно складні­шою, і її всебічне відтворення потребує насамперед аналізу суспільно-географічних ви­мірів, які в політологічній літературі на другому плані.

Отже, з урахуванням провідного значення етнонаціонального чинника і національ­ної культури у процесах формування культурної сфери держави в соціально-геогра­фічних оцінках ступеня цілісності українського територіально-культурного середови-ща треба виходити з того, що його засади мали б формуватися регіонально-культур-ною цілісністю української етнічної нації та сукупністю її культурних взаємозв'язків з етнонаціональними меншинами. Головні лінії територіально-культурних розривів у рамках самої української етнічної нації найбільше стосуються різного ступеня її асимі-ляції та акультурації в російськомовне середовище як на міжрегіональному, так і та внутрішньорегіональному рівнях, що зумовлено відомими історично-політичними чин-никами. Лише часткове значення має географічно-конфесійна диференціація. Індикато-ром культурної пов' язаності етнонаціональних меншин з етнічними українцями є, зокрема, ступінь їхньої інтеграції в українське мовно-культурне середовище, який ві-дображає частка населення цих меншин з рідною українською мовою та частка насе-лення, що вільно володіє українською мовою. Однак про ступінь цілісності українсь-кого культурно-ментального середовища свідчать не лише загальнорегіональні показ-ники мовної асиміляції, але з огляду на необхідність оптимальних співвідношень у вза-єминах: велике місто - прилегла округ, й рівень відповідності частки українців, що вважає рідною українську мову у великих містах, з відповідними значеннями у сільській місцевості. В узагальненому вигляді параметри етномовної ситуації та обсяги асиміля­ційних процесів своєрідно відображає індекс відповідності частки етнічних українців та частки україномовного населення (Іуу), а також індекс відповідності частки українців з рідною російською мовою та частки росіян з рідною українською мовою (Іур), які роз-раховували як відношення цих величин. В оцінюванні рівня інтегрованості громадян України в україномовне середовище суттєвими також є показники україномовної про-дукції у видавничій справі.

На підставі цих вихідних положень та методологічних підходів аналіз рівня мовної асиміляції етнічних українців треба виконувати, зіставляючи ситуацію у сільській міс­цевості та у міських поселеннях. Зазначимо, що перепис 2001 р. зафіксував навіть деяке поглиблення мовної асиміляції українців, характерніше не для державотворчої нації, а для етнічних меншин. Тобто якщо 1989 р. рідною російську вважало 12,3% етнічних українців, то 2001 р. - 14,8%, причому, що є особливо несприятливим чинником етно-політичної консолідації української етнічної нації, 3,2% усього етнічно українського на-селення взагалі не володіє українською мовою. Рівень асиміляції етнічних українців у російськомовне культурне середовище є певним індикатором стану етнонаціональної самосвідомості, адже для українців з рідною російською мовоюпорівняно більше харак-терна змішана, "радянська", чи регіональна ідентичність. Частка українців з рідною російською мовою значно диференційована за окремими регіонами та в розрізі сільсь-кого і міського населення (див. таблицю). Отже, якщо загалом по Україні 14,8% етніч-них українців визнало рідною російську мову, то у міському середовищі - 21,8%, а в сільській місцевості - 2,7%. Порівняно з 1989 р. частка українського населення з рід-ною російською мовою у містах зросла на 1,8%, а у селах - на 0,7%. Як бачимо, попри деякі тенденції до русифікації українського села, все ж головним середовищем русифі-

74_м

Дністрянський

каційно-асиміляційних процесів залишаються українські міста, відображаючи кризовий стан української етнічності. Найбільша частка українців (переважно це мешканці об­ласних центрів та великих міст) асимілювала в російськомовне середовище АР Крим (59,5%), Донецької (58,7%) та Луганської (49,4%) областей.

Проблеми акультурації етнічних українців поглиблюються через характерні особли­вості деконцентричного типу розселення населення з рідною українською мовою, який уже намічається в Центральній Україні, але особливо гостро виявляється у південних і східних регіонах (див. таблицю), що загалом посилює й неоптимальність терито-ріальної структури української культурної сфери. Тобто, як уже зазначено, основні но-сії української культури зосереджені тут у сільській місцевості та в середовищі неве-ликих міських поселень, а великі міста, як фокуси територіальних відносин, не те, що не відображають потреб, якісно вищих виявів та загалом нового якісного рівня укра-їнської культури, що мало б бути у випадку природних, нормальних взаємин, а навпаки, стають культурно чужорідними тілами в межах суцільного українського культурного простору. Це найбільше стосується Донецької, Луганської, Одеської, Харківської, За-порізької, Миколаївської і Дніпропетровської областей. Такі слабкі місця географії української культури (акультурація широких верств населення, міська культура і міське середовище) стають особливо помітними на фоні посилення культурної експансії з інших держав. Отже, недостаній розвиток україномовної культури у великих містах перешкоджає українській етнічній нації завершити необхідний процес модернізації, зу-мовлюючи певною мірою і кризу української етнічності загалом.

Оскільки ситуація щодо асиміляції та акультурації етнічних українців у розрізі регі­онів, субрегіонів, великих міст та сільської місцевості значно диференційована, то по­рівняльний аналіз просторових відмінностей дає змогу окреслити територіальну модель культурно-лінгвістичної структури українського етносу, виділяючи такі ареали: 1) ареал з порівняно цілісним українським культурним середовищем (незначна частка етнічно українського населення у сільській місцевості та у великих містах асимілювала в ро­сійськомовне культурне середовище); 2) ареал з переважно цілісним україномовним середовищем сільської місцевості і малих міських поселень та деякою акультурацією українського населення обласних центрів, де менше 10% етнічних українців вважає рідною російську мову; 3) ареал з порушеними внутрішньорегіональними етнокуль­турними зв' язками: мовно асимільоване українське населення великих і середніх міст (понад 10% етнічних українців вважають рідною російську мову) і лише частково аси­мільоване українське населення сільської місцевості; 4) ареал із загостреними кризови­ми виявами української етнічності (половина і більше українського населення вважаєрідною російську мову). Межі цих ареалів визначені як історико-географічними межа­ми, так і лініями різкого зменшення частки етнічних українців, яке зумовлює зростання ступеня асиміляції та акультурації [4, с. 243-246].

Співвідношення частки етнічних українців та україномовного населення (Іуу) синте­тично розкриває і рівень асиміляції етнічних українців, і здатність україномовного сере-довища здійснювати природну асиміляцію щодо представників інших етнонаціональ-них груп. Цей показник також диференційований між регінами історичного етнічно українського ядра та пізніше освоєними територіями. Виявляються у цьому й інші географічні особливості: а) у всіх західних та у двох центрально-західних (Житомир-ській і Хмельницькій) областях частка населення з рідною українською мовою є вищою,

2

о

и оо

днм

нь яс

ясінї соаї

рораку

</-)

ГЦ

ОІ о1

ГЦ

ОІ

ГЦ

С1

ГЦ

ОІ

ГЦ

О

ОІ ОІ

ГЦ

см

ГЦ

СП

ОІ

ГЦ 00

гц

00

о"

ГЦ

ОІ

сп

ОІ

ОІ

ОІ

00

сп гц

о ОІ

00

00

гц

о ОІ

сп

ol

00

гц о|

ОІ

ОІ

ГЦ

ОІ

О

ОІ

о|

- і, у ьітькь ілтостьсь

1)   сЗ 'cj о4

вцжоу, 7

курікьякдні

ус р

іт с

а л б о

00 I ГЦ сп\

</-)

ГЦ

ГЦ

о]

ей ей

ч и и

>> <! и и

ОІ

О I

см

с1

ГЦ

ГЦ

сп

ГЦ

СП

00*1

ГЦ

00*1 сп

о I ol

ОІ

о I

ГЦ

ГЦ

ей

■її к

сп ^1

00 I

ГЦ

«о

ГЦ

ГЦ

ГЦ

ГЦ ^1

0^

0^,

0^,

0^,

^ гй

^^^^ ^st^ls

ГЦ

СП СП

ГЦ

ГЦ

ГЦ

cn

ГЦ

ГЦ

у

76

М.

77

ніж частка етнічних українці і, ідпо ідно, Іуу є меншим ід 1; б) у межах еликої центральної частини України цей показник значно не змінюється і стано ить або 1, або лише трохи більше 1; ) різко пере ажає частка етнічних українці над часткою на­селення з рідною українською мо ою лише у Донецькій і Луганській областях та у АР Крим.

Що ж до співвідношення частки українців з рідною російською мовою та частки ро­сіян з рідною українською (Іур), яке відображає різні рівні асиміляції українців та ро­сіян, то значення цього показника за регіонами (див. таблицю) засвідчує, що в усіх областях історичного ядра України частка українців з рідною російською мовою є меншою від частки росіян з рідною українською мовою. Виняток становлять лише м. Київ та деякі промислові міста (Кременчук, Шостка). А зі зменшенням частки українців у південному і східному напрямах різко зростає частка українців з рідною російською мовою, і навпаки, зменшується частка росіян з рідною українською, а значення Іур стає більшим від одиниці, досягаючи рекордного значення у Криму

(297,5).

Дуже низький сьогодні рівень знання етнічно неукраїнським населенням державної української мови, що є значною перешкодою на шляху його інтеграції в українське культурне середовище. Загалом частка осіб у середовищі етнонаціональних меншин, які, крім рідної, вільно володіють українською мовою, становить лише 20,3%. Порів­няно з попереднім переписом, їхня кількість дещо збільшилася (майже на 7%), однак є недостатньою з огляду на потреби подальшого формування цілісного загальнодержав­ного культурного середовища.

Проблема асиміляції та акультурації етнічних українців виявляється по-різному, та насамперед - у інформаційно-психологічній залежності від російської культурної про­дукції. Свідченням цього є домінування в Україні російськомовних друкованих видань. Наприклад, 2005 р. в Україні українською мовою випущено лише 18,9% усіх журналів, 31,3% усіх газет і дещо більше (61,1%) усіх книжок (лише завдяки підручникам), що з урахуванням кількаразового переважання закордонної продукції призводить до пере­важання на українському ринку російськомовних друкованих видань [7, с. 500]. Ще критичніша ситуація в регіональному вимірі, адже основна україномовна продукція ви­ходить у м. Києві та західноукраїнських регіональних центрах. Проте це лише окремі штрихи до відображення ступеня акультурації. Її обсяги значно глибші, якщо врахову­вати мізерну частку україномовної продукції в галузі кіновиробництва і кінопрокату, молодіжної субкультури (естрада, дискотеки та ін.). Очевидним є те, що через неспри­ятливі історично-геополітичні передумови професійна українська культурна творчість так ще й не піднялася до висоти української народної культури, що завдає суспільству величезних втрат, адже внаслідок цього професійний український культурний продукт дуже часто стає вторинним, що формує і відповідну ментальність та поведінку як тих, хто його творить, так і тих, хто його сприймає. Важливо, що на цій проблемі акцентував увагу С. Рудницький ще у 20-ті роки [6], і вона залишається актуальною й сьогодні.

Отже, усі показники, що характеризують структуру населення за рідною мовою та структурні співвідношення в інформаційній сфері, об' єктивно засвідчують наявність кризи української етнічності, насамперед її культурної складової. На жаль, для припи-нення дії механізмів постійного відтворення і навіть поглиблення всіх кризових виявів української культури за роки незалежності рішучих кроків так і не зроблено, і, що важ­ливо, втрачено найсприятливіші для культурно-психологічного оновлення української етнічної нації моменти, якими могли бути факт проголошення незалежності та пома-

78_м

Дністрянський

ранчева революція. Навіть навпаки, як уважає Б. Бахтєєв, відбувається процес "інтегру­вання країни і суспільства, утвердження дедалі більшої їх однорідності, але не на українській, а на "маросійській основі" [1, с. 48]. Тому психологія культурної вторин­ності, соціально спрямована в радянські часи у напрямі до союзного центру, переорієн-тувалася до центру України, захоплюючи щораз більші території і прошарки суспіль-ства. З'явилася і низка ідеологічних обґрунтувань щодо недоцільності усунення нас-лідків асиміляції та акультурації етнічних українців і сприйняття їх як непорушних реалій [2, с. 120-123]. Деякі зовнішні небезпеки для української культурної ідентич-ності зумовлені йгеополітичними інтересами сусідніх держав. Зокрема, Г. Перепелиця звертає увагу на небезпеку російської культурної експансії в Україну, яка "... має сприяти зміцненню російської культурної ідентичності і відтак розмиванню української культурної ідентичності" [5, с. 13] і відбуватися в контексті з іншими експансіоність-ськими діями в економічній, інформаційній та інших сферах. Посилюють інформаційно-культурний тиск на суміжні українські регіони й такі держави, як Польща, Румунія, Угорщина.

У таких непростих умовах стає помітною необхідність системної геоетнополітики України, яка відбувалася б у різних сферах, однак насамперед в аспекті розширення (а у багатьох випадках і створення) багатогранного україномовного міського культурного середовища. Здійснення й ефективність такої політики залежатиме не лише від державних структур, а й від української культурно-політичної еліти загалом. Першо­черговим завданням є припинення дії інформаційних чинників акультурації та ство­рення нових механізмів самоусвідомлення мешканцями великих міст необхідності й доцільності якісного культурно-лінгвістичного переходу. Таке самоусвідомлення, яке на перший погляд може видатись ілюзорним, своєрідним ідеалістичним прожектом, як засвідчують історичні приклади, є реальним, але може бути здійснене не внаслідок моралізаторства чи поверхової штучної "українізації", а через систему дієвих спону­кальних заходів, які повинні мати не насильницький, але всеохопний, наступальний ха­рактер. Тобто йдеться про формування таких умов і обставин, за яких сукупна дія всіх чинників життєдіяльності (взаємини з владними структурами, праця, освіта, інформа­ція) зумовлювала б внутрішню потребу інтеграції в українське мовно-культурне сере­довище. А один з ефективних кроків у цьому напрямі - творення осередків привабли­вого, насамперед для молоді, українського цілісного культурного середовища (літера­тура, естрада, кіно, спорт), включаючи й елементи молодіжної субкультури.

Успішність реалізації програми культурної модернізації української етнічної нації (в контексті урбанізаційних процесів) потребує економічної підтримки та активізації ролі культурного середовища тих великих і середніх міст (а це переважно Західна і Централь-на Україна), де зберігається і функціонує цілісне україномовне культурне середови-ще, і передусім столиці - міста Києва. Зокрема, з огляду на високий ступінь концентра-ції культурної і політичної еліти, порівняно високу частку етнічних українців та осіб з вищою освітою загалом, саме Київ має усі підстави започаткувати процесмовно-куль-турного оновлення української етнічної нації у регіонах Центральної і Східної України, хоча з іншого боку, у другій половині 90-х років ХХ ст. та на початку ХХІ ст. у культурному середовищі Києва намітилось і багато негативних тенденцій (русифікація підприємницького і молодіжного середовищ, зростання ролі масової культури, насам-перед, російської й американської та ін.). Отже, з огляду на те, що столиці переважно завжди започатковують нові суспільні тенденції, припинення деструктивних процесів ГЕОПОЛІТИЧНІ ПРОБЛЕМИ. . .

79

та позитивні зрушення в українській мовно-культурній сфері Києва дали б додаткові імпульси формуванню нової культурної ідентичності України.

Порівняно з кінцем 80-х, початками 90-х років різко зменшився культурний вплив на всю Україну міського середовища найбільших західноукраїнських центрів, зокрема Львова. Одна з причин цього явища, поряд з багатьма іншими, - відсутність тут реаль­них економічних здобутків, великі провали у галузі промисловості, що зумовлено слаб­кістю і непідготовленістю організаційно-господарської еліти, а це знижує і сукупний потенціал регіону, і його провідні позиції у політичній та культурній сферах. Однак зважаючи на широту та цілісність культурного середовища (і по горизонталі, і по верти-калі), західноукраїнські культурні осередки залишаються важливим плацдармом для нової хвилі українського культурного піднесення. Отже, об' єктивні проблеми потре-бують ефективної злагодженої роботи як державних структур, так і різних груп суспіль-ства, яка попри всі складності уже в найближчій перспективі може забезпечити фор-мування суцільного цілісного україномовного середовища насамперед у всіх обласних центрах Центральної України (Київ, Вінниця, Житомир, Кіровоград, Черкаси, Чернігів, Полтава, Суми), а згодом, враховуючи порівняно вищу частку населення з рідною українською мовою, - і Дніпропетровська та Херсона. Важливо звернути увагу, що від-ставання частки населення з рідною українською мовою від реального вживання української мови в комунікаційно-інформаційній сфері великих міст водночас свідчить про певні резерви і навіть об 'єктивну готовність значної частки населення до рішу-чого і повного переходу в україномовне середовище. А тому і результатом першого ета-пу такого рішучого мовно-культурного переходу має бути відповідність рівня практич-ного вживання української мови частці населення з рідною українською мовою. Це за-безпечило б надійний плацдарм у подальшому збільшенні рівня вживання української мови, але вже до частки етнічних українців.

Вирішення такої комплексної проблеми, безперечно, потребує диференційованого підходу і щодо різних груп населення, передусім урахування вікових особливостей та соціального походження громадян. У цьому контексті найсприятливішою для такого переходу категорією населення великих міст, можна сказати, його авангардом, можуть стати ті вихідці з сільської місцевості, які виросли в україномовному середовищі, але одержали освіту і вже адаптувались до міського життя, зберігаючи водночас свою куль­турну ідентичність та не виявляючи її через дискомфортні умови й у силу інерції дії ба­гатьох чинників.

Кристалізація геокультурної ідентичності України залежатиме і від вектора релігій­ної складової культури, від гармонізації мовно-культурних взаємин у релігійній сфері, відповідно до потреб культурної модернізації української нації та зовнішніх викликів.

На жаль, теперішня політика незалежної України у культурній сфері не лише не сприяла усуненню механізмів акультурації етнічних українців, а, навпаки, у деякому аспекті (дво- або російськомовний формат молодіжних теле- і радіопередач, засилля російської преси, естради, зростання впливу проросійськи орієнтованої олігархії тощо) лише поглиблювала мовно-культурні проблеми української етнічності. Однак перспек­тиви вирішення цієї проблеми, хоча й не надто оптимістичні, все ж простежуються. Це, зокрема, влучно окреслив І. Дзюба: "Під страхітливим тиском ідеологічної та естетич­ної цензури і русифікаторської нівеляції українська культура нагромадила величезну "стиснену" енергію невикористаних можливостей, загальмованих поривань, і ця "пру­жина", починаючи розпрямлятися, обіцяє неабиякий культурно-історичний прорив.

80_М

Дністрянський

Щоправда поки що тільки обіцяє."[3, с. 34]. У цьому контексті оптимізація нового українського культурного простору України внаслідок гармонізації взаємин по лінії велике місто-прилегла округа, а також його природне розширення у південному і схід-ному напрямах із залученням людських резервів і втягуванням великих регіонів з їхнім позитивним досвідом, могло б створити додаткові передумови й для нового якісного стану української культури, нового самобутнього культурного обличчя України, її гео-етнополітичної ідентифікації та стабілізації.

1. Бахтєєв Б. Зберігши Україну, ми її втратили? // Сучасність. - 2002. - № 7-8.

2. Вілсон Е. Національна ідентичність в Україні // Політична думка. - 1999. - № 3.

3. Дзюба І. М. Україна перед Сфінксом майбутнього. - К., 2001.

4. Дністрянський М. С. Етнополітична географія України: проблеми теорії, методології, практи­ки. - Львів, 2006.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

М Дністрянський - Геополітичні проблеми та перспективні моделі формування культурної самобутності

М Дністрянський - Порівняльний аналіз етнодемогеографічних процесів у різних групах зарубіжного українства