К М Матусевич - Гносеологія інтелектуального потенціалу суспільства - страница 1

Страницы:
1  2 

ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ

УДК 330.101.5

К. М. Матусевич, аспірант, ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»

ГНОСЕОЛОГІЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО ПОТЕНЦІАЛУ СУСПІЛЬСТВА

Розглянуто розвиток інтелектуальної праці як визначного чинника чет­вертого крупного суспільного поділу праці. Показано місце та роль інститутів науки і освіти, в розвитку інтелектуального потенціалу еко­номіки постіндустріального типу.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: інтелектуальний потенціал, інтелектуальний про­дукт, наука, освіта, розумова праця, духовне виробництво.

Розвиток економічної системи постіндустріального суспільст­ва супроводжується докорінними змінами у будові і взаємодії елементів продуктивних сил новітнього технологічного способу виробництва. Погляди прибічників різних економічних шкіл збі­гаються в тому, що головними чинниками і ресурсами економіч­ного розвитку стають суспільний інтелект, знання, інформація: «... сучасні інтелектуальні технології, інформація та знання, ... стають вирішальним фактором інновацій, породжуючи цілу низ­ку трансформацій у системі економічних відносин» [1, с. 6].

Відмінна риса новітнього технологічного способу виробницт­ва полягає у тому, що він у першу чергу базується на виробництві інформації і знань, тобто на розвитку продукції суспільного інте­лекту, людського розуму.

Бурхливий розвиток інтелектуальної діяльності перетворює не лише виробництво, але й систему управління, науку, освіту, ме­дицину — все життя людини. «Це робить нашу епоху епохою грандіозних технічних, технологічних і соціально-економічних зрушень, стрибкоподібного підвищення продуктивності праці, ефективності виробництва, істотних змін ролі місця людини в економіці та суспільстві» [2, с. 19—20]. В сучасну епоху інтелек­туальні ресурси визначають економічну могутність і олюднену досконалість суспільства, матеріальні продуктивні сили переста-

К. М. Матусевич, 2009 ть відігравати вирішальну роль і стратегічним ресурсом суспіль­ства стають теоретичні знання [3, с. 15].

Узагальнення вищеназваних тенденцій привело наприкінці ХХ століття до відокремлення та розповсюдження самостійної категорії «інтелектуальний потенціал». Існують десятки точок зору щодо сутності і змісту інтелектуального потенціалу. Най­більш типові з них згруповані у табл. 1.

Таблиця 1

ТЛУМАЧЕННЯ КАТЕГОРІЇ «ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ ПОТЕНЦІАЛ»

Автори

Визначення

Шовкун І. А.

«Нерідко поняття «інтелектуальний ресурс» уживається в широкому суспільному контексті поряд (чи як синонім) із поняттям «інтелектуальний потенціал» або «інтелектуаль­ний капітал». У такому контексті його розглядають як су­купність знань, якими володіє суспільство, інтелектуальних здібностей членів суспільства, нематеріальних активів еко­номічних агентів тощо»

Мойсеєнко І. П.

«Сутність інтелектуального потенціалу відображається як мож­ливість системи інтелектуальних ресурсів (як елементів інте­лектуального капіталу) формувати такі управлінські компете­нції, які на основі вибраних бізнес-процесів забезпечують до­сягнення визначеної стратегії підприємства»

Данилишин Б., Куценко В.

«Інтелектуальний потенціал ми розглядаємо як цілеспря­мовану діючу сутність працівників із відповідним освітньо-кваліфікаційним рівнем, тобто їхніми знаннями, здібностя­ми та навичками. Він включає: рівень освіти населення; відсоток студентства від загальної кількості населення; частку витрат на освіту й науку у валовому внутрішньому продукті; питому частину залучених до наукового обслуго­вування у загальній чисельності населення тощо»

Кендюхов О.

«Інтелектуальний потенціал підприємства — це можливос­ті, що надані інтелектуальними ресурсами у даний час та в майбутньому і можуть бути використані для вирішення якогось завдання або для досягнення певної мети»

Бутнік-Сіверський О., Красовська А.

Визначають інтелектуальний потенціал як ресурс, що скла­дається з людських (інтелектуальних сил) та інтелектуаль­них (інтелектуальний продукт) ресурсів

Гадзало Л. Я.

«У науковій літературі інтелектуальний потенціал визначають як можливості для реалізації інноваційної діяльності, його прийнято поділяти на людські та інтелектуальні ресурси»

Панченко Є.

«Під інтелектуальним потенціалом розуміється здатність пра­цівників компанії пропонувати нові ідеї у різних сферах її діяль­ності: виробництві, дослідженнях, маркетингу, фінансах тощо»

Історія науки вказує: якщо бракує єдності поглядів на тракту­вання і розуміння будь-якої наукової проблеми, для визначення власної позиції серед цих трактувань, слід звернутися до вихід­них історичних, гносеологічних і методологічних посилань з ме­тою встановлення наукової істини.

Революційний стрибок у розвитку інтелектуальної діяльності людей, що спричинило перехід суспільства до стану цивілізації, був зумовлений винаходженням писемності. Ф. Енгельс, спираю­чись на дослідження Л. Моргана, стверджував, що суспільство в ті часи «переходить до цивілізації внаслідок винаходу буквеної писемності і застосування її для запису словесної творчості» [4, с. 26]. Завдяки писемності з'явилася можливість створювати ве­ликі обсяги інформації і зберігати її на носіях інформації (глина, папірус, пергамент, папір тощо), обмінюватися інформацією, вес­ти господарський облік, фіксувати і зберігати будь-які знання, розпорядження, закони тощо.

Ф. Енгельс переконливо довів значення впливу трьох крупних суспільних поділів праці на цивілізаційний розвиток суспільства [4, с. 180,182].

Ми вважаємо, що виділення розумової праці в самостійну сферу суспільно-економічної сфери діяльності відіграло револю­ційну роль у розвитку людської цивілізації і цілком може вважа­тися четвертим крупним суспільним поділом праці. До сказаного зауважимо, що в економічній літературі існує думка про те, що четвертим крупним поділом праці є відокремлення сфери послуг від матеріального виробництва [5; 7, с. 544].

Уся історія економіки людства показує, як розвиток розумової праці еволюціонував у самостійну сферу духовного виробництва, яка перетворилася на потужну силу розвитку матеріальних, а по­тім і духовних продуктивних сил суспільства. Понад сто років тому професор Санкт-Петербургського університету А. А. Ісаєв писав: «Країну можна визнавати тим багатшою, . чим більше праці приділяється розумовій роботі та чим більший попит на цю працю пред' являють усі шари суспільства» [6, с. 56].

Впродовж усього цивілізаційного розвитку людства, почина­ючи від її передісторії і аж до ХУІ ст., системні знання (як наука) мали обмежений вплив на матеріальне виробництво. Вони майже не використовувалися як засіб вдосконалення знарядь праці. Ко­ли знання набирають матеріальну силу, вони стають засобом сходження суспільства до цивілізаційних форм розвитку через внесення змін у знаряддя праці, що, відповідно, змінює і саму людину. Відносна самостійність науки стосовно освіти і матері­ального виробництва (передусім технологій) дедалі надавала їй споглядального характеру, а людська практична діяльність пере­бувала переважно на донауковому рівні. Втім, значним кроком у розвитку пізнання було об' єднання і логічна систематизація різ­них видів математичних знань, розкриття нових математичних закономірностей, які запроваджувалися у наявні теоретичні сис­теми й узгоджувалися з ними [7, с. 225].

В епоху Відродження в суспільстві склався потужний інсти-туційно-керований, відтворювальний процес духовного виробни­цтва. Виникають нові види наукових і навчальних закладів: ака­демії, інститути, лабораторії, наукові товариства. У закладах освіти значна увага приділяється фізичному і естетичному вихо­ванню, вивченню рідної, грецької та латинської мов, літератури, мистецтва, а також математики, астрономії, механіки, природо­знавства, географії. Відбувається відокремлення науки від опіку­вання релігією. Швидкими темпами розвиваються математика, астрономія, природознавство, механіка, географічні відкриття сприяють розвитку географії. Запроваджуються експерименталь­ні методи дослідження. Поступово акценти пізнання концентру­ються на розвитку і вивченні фундаментальних наук. Паралельно швидкими темпами розвивається і технологія, забезпечуючи пе­рехід від ремісничого виробництва до мануфактури [7, с. 228]. Наука певною мірою відходить від схоластичних традицій. Інте­лектуальна діяльність наближається до практики. Складається і набуває сили розвиток системи «освіта — наука — техніка».

Отже, сфера інтелектуальної діяльності суспільства, його ду­ховне виробництво зазнає значних кількісних і якісних змін, ви­щим щаблем яких є системи фундаментальних і прикладних на­прямків науки, яка перетворюється по зауваженню К. Маркса на всезагальний продукт суспільного розвитку [8, с. 109]. Знання і розум стали формувати і визначати цінність технологічного та інтелектуального продукту. Інтелектуальна праця разом з її нау­ковими, технічними, технологічними втіленнями стала перетво­рюватись на продуктивну силу матеріального виробництва, яка набирала потужності декілька століть. Фундаментальну наукову основу для цього розвитку забезпечили своєю інтелектуальною працею Г. Галілей, Д. Бернулі, І. Ньютон, Е. Торрічеллі, Е. Маріот, Л. Ейлер, Г. Деві та багато інших талановитих учених.

Другий етап взаємодії науки — техніки — виробництва отри­мав назву промисловий переворот. Його розвиток визначався власними законами, але одночасно він мав свої особливості у кож­ній країні. Промисловий переворот розпочався в текстильнійпромисловості, поширився на металургійну промисловість, енер­гетику, машинобудування, транспорт тощо. Але найголовнішими здобутками розвитку прикладної науки було створення Аркайтом прядки «Денні» (1765 р.), нової парової машини Дж. Уатта (1784 р.), токарного верстата Мауделі, свердлильного та інших верстатів для металево-обробного виробництва [9, с. 131—136]. Як відзна­чав К. Каутський, саме машина призвела до промислового пере­вороту [9, с. 132].

Технічна і технологічна спрямованість наукової та інтелекту­альної праці виходить на перший план, технічна й економічна ефективність, прагматизм стають властивими не тільки у техніці, але й для гуманітарної думки. Відтепер класична наука і освіта розвиваються за дисциплінарним принципом. Кожна наука і від­повідна до неї навчальна дисципліна розвиваються окремо через розвиток внутрішніх суперечностей і не допускають вторгнення у власну сферу одна одну. «Розмежування сфер у науці базується саме на специфічних протиріччях, що вміщуються в об' єкт нау­кового дослідження. Якраз дослідження певних протиріч, прита­манних лише новій сфері явищ, складає предмет тієї чи іншої на­уки» [10, с. 423].

В умовах швидко зростаючої індустріалізації перетерпають відносних змін інститути науки і освіти. Технологічний і еконо­мічний прагматизм впливають на розвиток суспільної думки, на моральні компоненти суспільних наук, на суспільні відносини через зміну інституційних чинників соціального і економічного розвитку. Утворюється наукова система економічних знань, що поєднує прагматизм економічної діяльності суспільно-економіч­них відносин щодо опанування природи через застосування у ма­теріальному виробництві природничих і технічних знань у супе­речливому поєднанні із духовними, моральними компонентами інститутів метасоціальної системи. З цього приводу, понад 150 років тому, англійський економіст Дж. Міль писав: «Наскільки економічний стан націй залежить від положення природничих знань, він складає предмет природничих наук і заснованих на них мистецтв. Але наскільки воно залежить від причин моральних та психологічних, що спричиняються установами і суспільними відносинами, або якостями людської природи, дослідження цього належить не природничій, а моральній і суспільній науці і складає предмет того, що називається політичною економією» [11, с. 22].

А. А. Чухно влучно визначає стан компонентів і чинників економічного розвитку суспільства того часу. Він пише: «В інду­стріальну епоху панувало матеріальне виробництво, і пролетарі­ат, робітничий клас становив основну масу населення. Проте вже тоді зростала освіченість і культура, збільшувалася питома вага розумової праці» [12, с. 7]. Отже, згодом розвивається професій­на освіта і для робочого населення. Набуває розвитку професійна підготовка працівників промисловості за діадою «ЛюдинаТехнолологічна система». Поширюється мережа спеціальних на­вчальних закладів і шкіл, що забезпечують потреби індустріалі­зації.

З розвитком індустріального способу виробництва відбуваєть­ся стрімке нагромадження технічного потенціалу економічного базису. Це здійснюється в умовах удосконалювання організацій­них форм управління концентрацією і централізацією виробниц­тва, господарськими об' єктами, всім господарським механізмом і знаходить кінцевий прояв у швидкому збільшенні сфери матеріаль­ного виробництва.

Невід' ємною органічною складовою частиною економічного розвитку суспільства в умовах індустріалізму є зростання потуж­ності і розгалуженості його наукового забезпечення. Зростання ролі науки, формування різних її галузей потребувало узагаль­нення методів досліджень, визначення дійових принципів науко­вої методології, перетворення останньої на центральну проблему науки [12, с. 5]. У ХХ ст. остаточно здійснюється синтез науки з матеріальним виробництвом. Це обумовлено, перш за все, стрім­ким розвитком галузей прикладної науки, що забезпечило тісний органічний зв' язок між науково-дослідними і дослідно-конструк­торськими роботами (НДДКР).

На початку другої половини ХХ ст. розпочався якісно новийреволюційний стрибок у розвитку системи продуктивних сил економічно розвинених країн. Він був пов' язаний із докорінними змінами у сполученні традиційних елементів продуктивних сил, факторів виробництва в умовах, відповідних до цього якісних змінах у техніко-економічних відносинах. Це нове явище, що відбувалося на основі розвитку автоматизації виробництва під впливом нової науки кібернетики, Дж. Бернал назвав науково-технічною революцією (НТР). Вона спричинила розвиток нового етапу цивілізаційного техніко-економічного прогресу економіки постіндустріального типу.

Наукову парадигму економічного розвитку постіндустріально-го суспільства не задовольняють традиційні уявлення про вдоско­налювання і нагромадження засобів праці у сфері матеріального виробництва як основи економічного розвитку. У науковій літера­турі мова йде про значне і суттєве розширення базових уявленьпро зміст економічного розвитку, його інституційні чинники і складові елементи, які вийшли за межі традиційних уявлень про соціально-економічний ресурс розвитку продуктивних сил.

Розглядаючи фактори формування сучасної «економіки знань», А. М. Колот відзначає: «Економічний ресурс, який являє собою сукупність і комбінацію інформації, знань, інтелекту і інновацій, є настільки важливим, що його правомірно називати стратегіч­ним. Йому належить майбутнє.» [13, с. 5]. Отже, можна дійти висновку про те, що в сучасних умовах суспільне виробництво поділяється на дві макроекономічні складові частини: сферу ма­теріального виробництва і сферу духовного виробництва. Під­креслюючи важливість відокремлення духовного виробництва у самостійну макроекономічну складову, С. Мочерний і В. Скотний наголошують: «Предметом економічної науки повинно стати вчення духовних продуктивних сил, результатів духовної діяль­ності, їх розподілу серед членів суспільства, процесу обміну ду­ховними продуктами, їх освоєння. Духовна діяльність специфіч­на сфера суспільного поділу праці, в якій здійснюється обробка людей людьми» [14, с. 369].

Найважливішою частиною продукту духовного виробництва, що має безпосередній вплив на розвиток матеріального виробни­цтва, сфери послуг і самої людини в умовах НТР, є інтелектуаль­ний продукт. Йдеться не тільки про інтелектуалізацію та інфор­матизацію праці, розвиток інтелектуальних здібностей людини як особистого фактора виробництва, але і про розвиток усього еко­номічного базису суспільства завдяки впровадженню НДДКР, ноу-хау, інформаційних технологій, інших продуктів інтелектуаль­ної діяльності суспільства. Ступінь потужності щодо виробницт­ва цих інтелектуальних продуктів узагальнюється у категоріїінтелектуальний потенціал суспільства.

Підсумовуючи численні визначення категорії «інтелектуаль­ний потенціал», ми з' ясували, що найпоширеніша думка полягає у тому, що інтелектуальний потенціал відображає акумульовану здатність суспільства до розумової діяльності й охоплює усі еле­менти, які визначають спроможність суспільства до пізнавальної науково-евристичної та творчої духовної діяльності, що характе­ризує рівень розвитку здібностей і творчих обдарувань людей. Усе це узагальнюється в кількісних соціально-економічних показ­никах вираження інтелектуального продукту.

У результаті власного гносеологічного аналізу щодо тракту­вання змісту продукту інтелектуальної діяльності та широти діа­пазону його можливого виявлення і сполучення із поняттям «ін­телектуальний потенціал», а також на основі вивчення численних думок з цього питання, ми схиляємось до поширеного визначен­ня поняття «інтелектуальний потенціал». На нашу думку, заслу­говує на увагу точка зору С. Й. Вовканича, який пропонує роз­ширене бачення змісту цього поняття, яке він інколи називає «духовним потенціалом». Він пише: «Під цим потенціалом ми розуміємо спроможність суспільств, окремих людських спільно­стей, особистостей ( у другому вимірі держави, регіону, інших організаційно-територіальних структур) творити, нагромаджува­ти і використовувати знання, проекти, ідеї, ноу-хау, тощо... для соціально-економічного, інноваційного, науково-технічного, ін­формаційного, духовно-культурного, морально-правового та ін­шого розвитку» [15, с. 45].

Такий методологічний підхід щодо якісної визначеності інте­лектуального потенціалу суспільства нам вбачається найбільш виваженим і сприйнятливим. Отже, на нашу думку, під інтелек­туальним потенціалом нації треба розуміти потенціальну (тобто використану і невикористану) сукупну здатність людей до пі­знання і засвоєння знань, створення нових знань і використову­вання їх для розвитку сфер матеріального і духовного виробниц­тва в їх взаємопроникненні, взаємозалежності і взаємодії через виробництво матеріальних та інтелектуальних продуктів, тобто через виробництво і нагромадження матеріально-речового, нау­ково-освітнього, інформаційного, організаційно-економічного, ідейно-світоглядного, художнього, культурного продукту.

У сфері матеріального виробництва це знаходить прояв у роз­витку предметів праці і знарядь праці, у впровадженні доскона­лих технологій, у застосовуванні нових форм організації вироб­ництва і праці, в оптимізації використання усіх можливих ресур­сів процесу праці.

У сфері духовного виробництва реалізація інтелектуального потенціалу полягає у створенні знань, у їх засвоєнні людиною че­рез освіту, в уречевленні знань через НДДКР, у розвитку управлін­ня, інформаційних технологій і всього того, що спрямовано на вдосконалення засобів виробництва, самої людини, середовища і умов її існування. Результат цих процесів знаходить теоретичне узагальнення і втілення у категорії — духовні продуктивні сили суспільства.

Склад і напрямки втілення інтелектуального продукту дуже розгалужений — це й різноманітний продукт виробництва і по­слуг, інформаційний продукт (втілений у численних носіях інфор­мації) та знаряддя його використання, це продукт галузей освіти,культури, мистецтва, управління, різноманітних соціальних, еко­номічних і політичних інститутів. Кількісна визначеність інтеле­ктуального потенціалу як інтегральної спроможності суспільства до мобілізації власних духовних якостей і перетворення їх у про­дукт усіх напрямків, систем і підсистем інтелектуальної діяль­ності суспільства з метою власного відтворення і розвитку, зна­ходять прояв у череді характеристик спроможності щодо реаліза­ції усіх складових частин інтелектуально-практичної діяльності нації.

Ми пропонуємо вважати, що з огляду поелементно-системної будови інтелектуальний потенціал суспільства складається: з науко­во-технічного потенціалу, освітнього потенціалу, інформаційного потенціалу, телекомунікаційного потенціалу, соціально-культур­ного потенціалу, управлінського і державно-інституціонального по­тенціалу, політичного потенціалу, найважливішою складовою час­тиною якого є суспільно-демократичний потенціал тощо.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

К М Матусевич - Гносеологія інтелектуального потенціалу суспільства

К М Матусевич - Логіко-методологічне обгрунтування техніко-економічного способу виробництва в умовах постіндустріального суспільства