В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни - страница 21

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90 

У марксизмі свобода найменше узгоджується з правовими аспектами соціальних відносин і найменшим чином стосується приватної сфери стосунків. З погляду раціонального контролю над суспільно-економічними процесами , її ворогом є "сліпі сили " вільного ринку. З одного боку, Маркс, диференціював свободу чисто "буржуазну", приватну й індивідуалістичну у значенні "негативної" свободи від насильства. Цей тип свободи він заперечував і відкидав разом з його соціальним носієм -громадянським суспільством . З другого боку, розрізнялася свобода політична, втілена представницькими інституціями парламентаризму й самоврядування3.

XX століття виявило нові форми концептуалізації свободи відносно влади , примусу і насильства, переусвідомленні чинників громадянського суспільства та його структурних елементів. У 1930-х роках А. Грамші4, всупереч класичному марксизму, який покладався на боротьбу у виробничій сфері , обґрунтував можливості боротьби "в середині культурних інституцій громадянського суспільства", у якому набувають визнання культурні , мистецькі , сімейні й релігійні чинники .

1 Карась А. Ф. Філософія громадянського суспільства як інтерпретація свободи і соціальності : автореф. дис. .   д-ра філософських наук : 09.00.03. - Львів, 2005. - 42 с.

2  Там само. 43 Там само.

4 Грамши А. Тюремные тетради. - Избр. соч. : в 3 т. - М. : Иностранная литература, 1959. - Т. 3. - 560 с. ; Карась А. Ф. Філософія громадянського суспільства як інтерпретація свободи і соціальності : автореф. дис. ... д-ра філософських наук : 09.00.03. - Львів, 2005. - 42 с.


Подолати суперечності між класичною теорією громадянського суспільства та його сучасною інтерпретацієюзробив спробу Е.Ґеллнер1, який запропонував інтерпретувати громадянське суспільство з огляду на поняття і явище "модульної" людини , яка в умовах індустріальної революції потребує опертя на національно організовану спільноту як засіб соціопсихологічного і культурного спротиву тенденціям до нарощення атомізації. Він вважав громадянське суспільство найпридатнішого моделлю соціальної організації, що відрізняється від всепроникного неоліберального індивідуалізму на користь визнання ефективності державних гарантій громадянських прав, які оберігають від зовнішнього руйнівного проникнення2.

Отже, як зазначає А. Ф. Карась3, як дискурсивний феномен, громадянське суспільство має потрійну природу і функціонує як: 1) знак свободи або самопороджувальна ініціатива чи початок дії (агспе); 2) розгортання значення сенсу свободи через стосунки і взаємини людини з людиною, особливості комунікації та зв'язок з історичним довкіллям ; 3) сама людина як типовий носій та інтерпретант цінностей демократичної групи , спільноти і культури , у контексті яких здійснюється певний семіоз і формується феноменологія знаків, значень, символів і кодів взаєморозуміння. Інакше кажучи, кожне громадянське суспільство виробляє свою власну мову.

На початку ХХІ століття перехід світової спільноти до інформаційної фази розвитку висвітлює проблему свободи у досить оригінальному вигляді . Самоздійснення громадянського суспільства відбувається як процес глобальної трансформації у кількох суспільних сферах: соціальній , економічній , державно-політичній , правовій , гуманітарно-культурній і релігійний .

1 Геллнер Э. Условия свободы. Гражданское общество и его исторические соперники. - М. : МШПИ, 2004. - 240 с.

2 Карась А. Ф. Філософія громадянського суспільства як інтерпретація свободи і соціальності : автореф. дис. ... д-ра філософських наук : 09.00.03. - Львів, 2005. - 42 с.

3 Там само.


Наразі розвиток громадянського суспільства у Європі супроводжується: а) новим типом суспільної ідентичності -національною свідомістю, поєднаною із громадянською свідомістю у контексті спільної недеспотичної національної держави -республіки ; б) вимогою кожного народу-нації на право власного представницького демократичного врядування; в ) вимогою до держави конституційно гарантувати свободу і права   людини ;    г) новим   типом господарсько-економічнихвідносин, базованих на конкуренції і вільному ринку; д) формуванням партійних політичних відносин з вимогою розподілу гілок влади ; г) формуванням релігійного та асоціаційного плюралізму за умов визнання єдиного державного правового поля. Таким чином, у модерній європейській історії громадянське суспільство як солідарна спільнота виникає як народ чи нація, у яку згромаджуються вільні люди 1.

На головну ідею цього дослідження працюють визначення свободи , що подані у вітчизняних та російськомовних джерелах. Так, наприклад, у кратологічному словнику І. Халіпова "Власть" поняття свободи викладається як: 1) можливість проявлення суб'єктом своєї волі; 2) незалежність, відсутність будь-яких стиснень або обмежень або для влади , або для членів суспільства; 3) всезагальна відсутність обмежень; 4) стан того, хто не знаходиться у неволі2.

Більш "тонку" картину методологічного забезпечення вирішення проблемної ситуації цього дослідження подає "Философский энциклопедический словарь", в якому термін "свобода" подається як "здатність людини до активної діяльності у відповідності до своїх намірів, бажань та інтересів , у ході якого вона досягає поставлених перед собою цілей"3. Для реалізації мети дослідження дуже важливим є визначення атрибутивних характеристик явища свободи , що викладається у цьому джерелі . Тут мається на увазі те, що "практична реалізація внутрішньої свободи (тут і далі виділено нами. - Авт.) особистості здійснюється завдяки об'єктивній можливості або зовнішній свободі для такої діяльності .

До того ж у цьому джерелі є визначення поняття "свобода волі ", яке подається в такому сенсі : "означає самовизначеність людини у своїх діях", що неможливо реалізувати без реальної влади . На наявність у феномені свободи елементу "воля" вказує його загальнофілософський сенс. Воля, як відомо, - це "здатність до вибору мети діяльності і внутрішнім зусиллям , що необхідні для її здійснення"4.

1 Карась А. Ф. Філософія громадянського суспільства як інтерпретація свободи і соціальності : автореф. дис. .   д-ра філософських наук : 09.00.03. - Львів, 2005. - 42 с.

2 Халипов В. Ф. Власть : кратологический словарь. - М. : Республика, 1997. - С. 341.

3 Философский энциклопедический словарь / под ред. С. С. Аверинцева, Э. А. Араб-Оглы, Л. Ф. Ильичева и др. - 2-е изд. - М. : Сов. энциклопедия, 1989. - С. 569.

4 Там само. - С. 97.


Проблема свободи може бути розглянута й крізь призмуприродного права, ідеї якого сформувалися в далекій давнині. Ще у V- IV ст. до н.е. доби Стародавньої Греції софісти Лікофрон, Антісфен з Афін, Алкідан стверджували, що всі люди рівні від народження і мають однаково обумовлені природою права, сама ж держава та її закони розумілися як суспільний договір. Про співвідношення природних прав людини і держави писали Арістотель і Ціцерон .

З новою силою ідеї природних прав людини, пов'язаних із свободою, зазвучали у творах ліберальних мислителів ХVІІ -ХVІІІ століть. Найвидатнішими серед них були Гуго Гроцій, Томас Гоббс, Джон Локк, Шарль Монтеск'є, Жан-Жак Руссо, Адам Сміт, Томас Джефферсон, Ієрамія Бентам, Джон Стюарт Міль та ін., які обґрунтували розуміння фундаментальних прав людини на життя, безпеку, свободу, власність тощо як природних невід' ємних священних норм людської поведінки , що є незалежними від держави .

Прийнята Установчими Зборами Франції у 1789 році Декларація прав людини була першим законодавчим актом , де природні права людини виступають принципом рівності перед правовим законом .

У сучасній західній політичній науці над проблемою співвідношення природної рівності і державного права працювали Рональд Дворкін, Фрідріх А. Гаєк, Роберт Нозі, Ян Наверсон, Карл Поппер та ін.

У Росії прихильниками ідеї природного права і правової держави були Б.Чичерін, В. Соловйов, Л. Петражицький, П. Новгородцев, К. Гаджиєв, Е. Лукашов, В. Нерсесянц, В.Чирков та ін .

В українській політико-правовій думці окремі положення теорії
правової державності
належать С. Оріховському, М . Драгоманову,
М . Грушевському,                          Б .
Кістяковському,                           В . Липінському,

С. Дністрянському. Серед сучасних вітчизняних дослідників теорію прав людини досліджували у своїх працях І . Бабкін , В . Горбатенко, В . Скиба, В . Селиванов, І . Кресіна, П . Рабінович, С. Наумкіна, І . Яковюк та ін. У вітчизняній літературі доводиться, що позитивні права і свободи людини , які формуються суспільством , не повинні суперечити їх природним правам і свободам.

Тепер звернемось до іншої атрибутивної властивості громадянського суспільства кратологічного походження - явищадемократії або так званої "політичної участі" у функціонуванні механізму державної влади. Це означає, що до аналізу потрібно додати ще один об' єктивний фактор щодо державної влади . Інакше кажучи , "політична участь" - це елемент загальнократологічного процесу у структурі соціального організму країни , що породжується природними властивостями об' єкту політичного управління - громадянського суспільства, що діє би за принципом зовнішнього доповнення.

Проблема оптимізації політичної участі народу у реалізації державної влади знайшла досить широке віддзеркалення у літературі . Джерельну базу дослідження цього аспекту складають:

-                  історико-філософські та державно-правові аспекти організації державної влади та управління: класичні роботи ("Артхашастра", Конфуція, Платона, Арістотеля, Цицерона), праці філософів епохи середніх віків (Аврелій Августин), роботи авторів епохи Відродження (серед них Н . Мак' явелі ), праці учених епохи буржуазних революцій у Європі (Г. Грацай, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Лок), роботи французьких просвітників (Ш .-Л. Монтеск' є, Ж.-Ж. Руссо, Г. Бабеф), праці "батьків - засновників" США (Т. Джефферсона, А. Гамільтона). До цього ж роду робіт віднесемо узагальнюючі роботи (В . Денисенка та Б . Рассела);

-                  дослідження політичного процесу у східних слов'ян: М. Бердяєв, Л. Карсавін, О. Платонов, Б. Рибаков, В . Кожінов, І . Ільїн , Л. Тихомиров , П . Чаадаєв, В . Шубарт, М . Грушевський , М . Драгоманов, В . Потулицький , Д. Ліхачов та

ін.;

-                концепції політичного розвитку: а) концепція "соціології розвитку" - М . Вебер , Т. Парсонс та ін .; б) "оригінальний " (первинний , західний ) політичний розвиток -Р . Арон , Д. Белл, Р . Даль, М . Фрідман , Е . Фромм , В . Хоросй ін .; в ) вторинний ("відображений ", наздоганяючий , незахідний ) політичний розвиток - Г. Алмонд, С. Верба, М . Осушний , Д. Коулмен , Д. Ростоу та ін.; г) корекція ліберально-демократичної моделі вторинного політичного розвитку -С. Ханінгтон (консервативна доктрина), Р . Даль (теорія поліархії); д) альтернативні концепції вторинного політичного розвитку -Л. Алаєв і А. Володін , Сунь Ясен , Ден Сяопін, М . Каддафі , Г. Чурін й ін .; є) соціалістичний розвиток - К. Маркс, Ф. Енгельс, В . Ленін , Й. Сталін та ін.;розвідки із взаємодії політичних систем: О. Арін, Ж. П . Бодріяр, З. Бжезинський , Г. Кіссінджер, Ж. Атталі , О. Дугін , О. Панарін, О. Зінов'єв, О. Уткін, С. Хантингтон, Ю. Шишков, О. Ясько та ін .;

-                роботи , присвячені сучасному стану політичних систем, що розвиваються: Р. Абдулатіпов, Г. Арбатов, Б. Венн, О. Дугін , А. Романюк, О. Зінов' єв , Г. Зюганов, С. Кара-Мурза, А. Колодій , Ю . Шведа, А. Подберьозків, С. Наумкіна, Ф. Рудич, А. Білоус, С. Фадєєв, І . Чубайс, І . Шаферевич та ін .;

-                література із загальних питань подолання криз демократичного розвитку: М . Вебер, О. Солженіцин , А. Глухова, Р . Дарендорф, В . Педоренко, П . Рабінович, В . Санько, В . Горбатенко, В . Цветков , І . Тихомирова, А. Уткін та

ін.;

-             праці з питань організації доктринальної влади :

програма партії "Единение", К. Гаджиєв, В . Дергачов , М . Кастельс, А. Пахарєв, С. Рябов , Ю . Сурмін, О. Уйомов , Е . Тоффлер та ін.;

-                праці з проблем політичної участі : Л . Гозман , Є. Шестопал, П . Данливі , М . Дюверже, Б . Констан , Г. Лебон , С. Ліпсет, Дж. Сорторі , Д. Юм та ін.;

-                джерела з політичної історії США (механізм взаємодії держави та громадянського суспільства): В . Кривохіжа, В . Лісічкін, Л. Шелепін , Дж. С. Най , мол., О. Токвіль, Д. Вілсон , А. Шлезінгер, М . Яковлєв та ін .;

-                джерела з питань теорії соціальних і політичних систем у нестабільних і перехідних станах: П . Сорокін, О. Бабкіна, В . Горбатенко, Є. Кубко, Л. Ларуш , Р . Матвєєв, М . Михальченко, О. Чемшит та ін .;

-                міжнародні та національні правові акти з питань конституційного права, прав і свобод людини ; статистичні збірники , матеріали аналітичних центрів соціологічного і політологічного спрямування, періодична преса.

Знайомство зі змістом цих джерел з проблеми формування демократії, як форми існування влади громадянського суспільства, дає нам змогу зазначити , що усі вищеназвані автори виходять з розподілу суспільства на еліту і масу. Право суб' єкта на владу зумовлюється тим , що еліта - найцінніший елемент суспільства, який має найвищі творчі здібності в найважливіших для суспільства сферах життя. І оскільки будь-яке суспільствомає потребу в управлінні , панування еліти об'єктивно вигідне народові.

Ціннісна теорія еліт містить положення про те, що формування еліт є не так боротьба, як процес природного відбору суспільством найкорисніших його представників . При такому розумінні елітарність суспільства випливає з рівності стартових можливостей , а отже, - не суперечить демократичним принципам . Правда, при цьому в бік народу робиться реверанс, коли за народом визнається роль хоч і не локомотива, але, все ж таки , колеса історії.

Демократизм ціннісної теорії еліт виявляється ще й у тому, що панування цього покоління еліти не визнається священним . У результаті соціальної еволюції потреби суспільства та ціннісні орієнтації людей змінюються; новим історичним умовам мають відповідати нові якості політичної еліти . Так одні носії влади витісняються іншими , і якщо стара еліта заважає новій зайняти належне їй місце, остання вдається до мобілізації "політичної участі " об' єкта державної влади - громадянського суспільства. А після перемоги політична участь має знову обмежуватися прийнятним для еліти рівнем .

Зрозуміло, що з поправкою на епоху форма панування також докорінно змінюється, наприклад, еліта сьогодні не стільки панує, скільки керує масами з їх добровільної згоди . При цьому виявляється, що хоча еліти і перевершують маси в прийнятті демократичних цінностей , але вони набагато консервативніші щодо визнання соціально-економічних прав людей .

Сучасне громадське життя настільки складне, що жодна соціальна група не може претендувати на виключне право державно-політичного управління, уже хоча б через відсутність необхідних знань. З цієї причини в суспільстві утворюються базові групи інтересів, які контролюють власні "часткові " еліти за допомогою демократичних процедур. Різноманіття часткових еліт і конкуренція між ними створюють передумови для ефективної підпорядкованості всіх учасників політичного процесу юридичним нормам , що об' єктивно сприяє реальній підзвітності еліт масам .

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90 


Похожие статьи

В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія

В П Бех - Философия социального мира

В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни

В П Бех - Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи

В П Бех - Теоретико-методологічні засади гуманітарної підготовки педагогічних кадрів у вимірі європейського вибору україни