В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни - страница 34

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90 

5.1.  Евристична модель функціонування саморегуляції соціального організму країни

 

На практиці виявляється, що саморегуляція є найбільш складним видом вертикальної взаємодії суб'єктів або структур між собою. Під загальним визначенням поняття "регуляція" (регулятивний процес) ми розуміємо упорядкування соціальних процесів. При цьому під упорядкуванням процесу мається на увазі збільшення нерівнозначності ймовірностей можливих змін параметрів штучно створеної людиною реальності , тобто такий вторинний процес, який , використовуючи поняття ентропії, найчастіше характеризують як антиентропійний або як процес зменшення ентропії1.

1 Афанасьев В. Г. Системность и общество. - М. : Политиздат, 1980. - С. 207-208.


Регуляція, будучи процесом вторинним, завжди здійснюється відносно певних первинних процесів і значною мірою залежить від природи цих первинних процесів, а також від специфічної різноманітності видів упорядковуючих взаємодій , характерних для певного рівня організації універсуму, в цьому випадку для його соціальної (розумної) форми саморуху. На всіх цих рівнях саморегулятивні системи можуть існувати в специфічних структурних формах,  але  цей  момент доцільно розглянутиспеціально.

Сутність регуляції у загальному вигляді зводиться до локалізації соціальних процесів, що впорядковуються відносно один одного в просторі й циклізуються в часі. Також до цього слід ще додати оцінку і переоцінку цінності соціальних явищ. У такому випадку регуляція виявляється процесом формування відносин не тільки між процесами , але і між тими предметами , змінами , чиїми ці процеси будуть. Завдяки цьому, коли об'єкти, що впорядковуються, знаходяться в стані руху, його регуляція постає одночасно і як процес породження й самоорганізації розуму, і як процес організації продуктів останнього.

Інакше кажучи, процес організації активних об'єктів є процес регуляції їхньої активності , і регуляція, таким чином , є невід'ємною складовою процесу організації. Упорядкування предметів, їх властивостей і відносин без упорядкування відповідних процесів неможливе. Разом з тим організація не зводиться до регуляції. Вони збігаються тільки тоді, коли об'єкти організації вже перебувають в активному стані. А взагалі процес організації - це не тільки регуляція процесів, що вже протікають, але і збудження деяких нових, які раніше ще не відбувалися. Говорячи стисло, процес організації - це єдність процесів активації і регуляції. Під активацією мають на увазі "збудження або підсилення активності; переведення у діяльний стан; перехід від стану спокою до руху" (у певній системі відліку)1.

Отже, організаційні відносини відіграють таку ж якісно нову роль в саморусі соціального організму, яку відіграє розум або діяльність при саморозгортанні людиною суб'єктивного образу універсуму. На поверхню нашого життя виступає управлінська інформація, виникають нові процеси саморегуляції і їх продукти .

Сетров Н. М. Основы функциональной теории организации. Философский очерк. - Л. : Наука, Ленинградское отделение, 1972. - С. 23.


Зміна станів соціального процесу створює певний тип суспільства, що історично склався і має саме лише йому притаманний термін буття у просторі і часі. Чим більша узгодженість його елементів , більша їх диференційованість, тим більш високоорганізованим є суспільство і , вірогідніше, довшим стає просторово-часовий інтервал його існування. Узгодженість же, гармонійність організації соціальної системи , якою є суспільство, обумовлюється дією властивості відображення. На його основі створюється структурна відповідність елементівсуспільства, яка для свого оптимального функціонування, а також подальшого розвитку формує та розгортає механізми саморегуляції, засновані , передусім , на інформаційних впливах. Вони регулюють відносини не тільки між елементами системи , але й створюють функціональні відносини з навколишнім середовищем. Це проявляється у характері взаємодії відносин системи із середовищем. Якщо змінюється один із факторів середовища, то в результаті відображення виникає відповідність між структурою взаємодії, що змінилася певним чином , і структурою системи . Особливості фактора зовнішнього середовища, що впливають на систему, опосередковано відтворюються в певних змінах способу взаємодії елементів системи , що відображає (у нашому випадку, суспільства). Характер цієї відповідності елементів один одному усередині системи відрізняється від відповідності , що складається у процесі взаємодії суспільства із середовищем , з іншими цілісностями , з якими воно являє собою вже лише частину більш загальної у порівнянні з ними системи . Специфічна, суто індивідуальна узгодженість між елементами системи утворює з нього щось органічне з навколишнім середовищем , що відповідає йому, але не тотожне.

Зі становленням суспільства з'являються процеси, спрямовані на його стабілізацію й розвиток до більш високого рівня. Тому воно починає відображати в оточуюче його середовище інформацію у вигляді сигналів про свій стан . Вступає в дію процес рефлексії. Завдяки властивості відображення і пов' язаним з нею процесам перетворення інформації структури системи в ході розвитку матерії стають все більш упорядкованими , більш диференційованими і відповідними структурі зовнішнього середовища. Чим складніша система саморегуляції, що відображає вплив , тим більше інформації має система, тим вищий рівень у ній негентропійних процесів (зменшення невпорядкованості ), що обумовлюють прогресивний розвиток системи і тим , власне, сама система є складнішою. При цьому здатність системи накопичувати інформацію є відображенням рівня її організованості .

Оскільки кожна саморегулятивна система, у тому числі й суспільство, розвивається не ізольовано, а в системі кругообігу і диференціації руху матерії від простих до складних її форм , в її структурі чи в поступовому ряді структур повинен відповідновідображатися процес диференціації руху, як у деталях, так і цілому. Спочатку відображаються більш загальні риси , а потім , у процесі тривалої й неодноразової взаємодії з одними і тими самими факторами середовища, і більш специфічні , які можна назвати "слідами ".

Суспільство як саморегулятивна система на основі "слідів" може самовдосконалювати свою структуру у відповідності із змінами характеру взаємодії із середовищем та зі своїми внутрішніми змінами .

В силу того, що структура суспільства є цілим і всі її частини й елементи взаємопов ' язані , взаємодіють і взаємовідображають один одного, "слід", локалізований у певній ланці такої структури , відтворюється у відповідних змінах усіх інших її ланок, і тому вся структура загалом виявляється перебудованою у зв' язку з характером взаємодії суспільства, що змінюється, з навколишнім середовищем . Це є визначальною умовою самозбереження і подальшого розвитку його як саморегулятивної системи .

Кожен елемент суспільства, випробовуючи на собі (безпосередньо або опосередковано) вплив факторів навколишнього середовища або зміни всередині нього, відповідає на них своєрідною дією (протидією). Ця протидія елементів у системі зв' язків цієї системи є дією по відношенню до інших елементів, є функцією цих елементів. Сукупність усіх протидій , синтез їх у єдиний процес взаємодії є структурою системи. Оскільки основною, визначальною частиною функції (протидії) є процес відображення, то тут відображення відіграє визначальну роль при формуванні функцій системи .

Для кожного стану суспільства за відносно однорідних умов середовища характерна відносно постійна форма відображення впливів . Вона обумовлює певний і постійний характер його функціонування в цій конкретній системі зв' язку. Постійний характер функцій елементів системи сприяє стійкості структури системи.

Функція як протидія елементу в рамках системи є частиною її структури як специфічної взаємодії всіх її елементів між собою. Формування й специфіка функцій кожного з елементів системи обумовлює формування й характер структурної цілісності системи.

Функція - специфічний орган у структурі цілого. Функції, визначаючись   природою   частин ,   змінюються   під впливомструктури соціальної системи , набуваючи нових характеристик. Структура такої системи складається під впливом певних факторів навколишнього середовища. Зміни характеру взаємодії системи із середовищем, вплив цього середовища "записуються" в особливих змінах структури системи (за що відповідає саморегуляція), що означає виникнення характерної структурної відповідності між структурою впливів середовища й структурою системи . Зміна структури системи призводить до зміни функцій , що викликає специфічні зміни у структурі частин - виникають відповідні відносини між структурою системи , що змінилася особливим чином , і структурою частин цієї системи . Остання, передусім , визначає нову функцію частин , що змінились. Завдяки цьому суспільство може виникнути й зберігатися, а властивості його елементів відповідають умовам його збереження.

Але не тільки зміни функцій викликають зміни у структурі соціальної системи . Такі самі зміни може викликати і дисфункція, яка означає порушення, що відбуваються в системі , що ведуть до знищення цієї системи .

Сутність організації соціальних систем (суспільства), на думку М. Сєтрова1, яку підтримуємо і ми, розкривається через п'ять принципів: сумісництва функцій, актуалізації функцій, зосередженості функцій , лабілізації функцій , нейтралізації дисфункцій . Ступінь організованості суспільства, відповідно, залежить від того, наскільки повно актуалізовані й зосереджені функції елементів системи . Оскільки ступінь функціональності всіх властивостей елементів відображає ступінь організованості системи , то при встановленні співвідношення між актуальними (діючими ) функціями однорідних елементів і їх властивостями , що не функціонують , ступінь актуалізації функцій може бути формалізованим математично.

У цьому випадку будь-яка система у плані її організованості може бути чисельно визначена. Тому принцип актуалізації функцій , який слугує збереженню цієї системи й виконанню її основної функції, відображає кількісну сторону організації, необхідність різноманітності властивостей і їх функціоналізації для збереження системи у складних (завжди відносно складних) умовах існування.

Отже,   принцип  актуалізації  функцій   суспільства можна

 

Сетров Н. М. Основы функциональной теории организации. Философский очерк. - Л. : Наука, Ленинградское отделение, 1972. - 164 с.розглядати як безперервний процес становлення функцій його елементів і структури. При цьому актуалізація відображає процесуальний характер організації, а функція означає певне співвідношення частини з цілим, елемента до системи, виражає направленість і стійкість цього процесу (збереження системи і її функції). Цей принцип тим самим відображає динамічну сторону організації, необхідність її змін в інтересах збереження цілісності , тобто існування системи.

Але кожна нова функція суспільства, що відповідає структурі нового рівня, завжди залишається частиною функції, що вже наявна і є більш загальною. Це означає, що у прогресивному розвитку кожна функція, що знову виникає, слугує іншій , більш загальній, більш істотній функції; та, в свою чергу, відповідає ще більш значимій і так далі, до первинної функції всього живого -функції збереження життя. Така закономірність у розвитку функцій немовби слугує зосередженості зусиль окремих функцій на здійсненні основної, первинної - підтримання життя, тому це явище названо принципом зосередження функцій .

Цей принцип відображає необхідність узгодження самих функцій , вказуючи при цьому, у чому сутність цього узгодження: вони всі повинні бути спрямовані на підтримання основної функції більш загального характеру, тобто функції окремих елементів або підсистем системи повинні бути зосереджені на виконанні (підтриманні ) основної функції суспільства. Звідси випливає, що принцип зосередження функцій відображає необхідність регуляційної сторони організації систем .

Принцип актуалізації й принцип зосередження функцій відтворюють ступінь організованості системи незалежно від її складності , тому вони необхідні для вивчення властивостей суспільства.

Але сам ступінь організованості залежить від того, наскільки повно актуалізовані й зосереджені функції елементів системи . Самі ж принципи актуалізації й зосередження функцій нічого не говорять про те, які умови визначають перетворення властивостей елементів у функції. Здається, що з погляду цих принципів найбільший шанс бути більш організованою може мати найменш складна система (менша кількість властивостей краще узгоджує і "зосереджує"). Але в середовищі , що ускладнюється, шансів вижити (або виконати основну функцію) буде більше у тієї системи, у якої більша кількість "приватних" функцій , а отже,більше елементів, що володіють цими функціями , тобто у більш складної системи .

Оскільки таке ускладнення суперечить принципові актуалізації і зосередженості функцій , то система (така тенденція у розвитку живого) робить "стрибок" і переходить на новий рівень складності через збільшення кількості самих систем , що входять у систему більш високого порядку. Цим досягається різноманітність "підфункцій ".

Підняття на кожен новий рівень ускладнює систему не тільки в "горизонтальному", але й у "вертикальному" розрізі . Це робить структуру менш рухливою, більш стійкою, а рухливість (лабільність) функцій , можливість їх заміни при незмінності структури збільшується. Тому відповідність стійкості структури й рухливості , лабільності функцій найбільш повно відображає дійсну висоту організації, що і є основним змістом принципу лабілізації функцій . Співвідношення стійкості структури , що виражається через її загальну складність (кількість "горизонтальних" зв ' язків і "вертикальних" залежностей ) до рухливості (лабільності ) її функцій саме і буде математичною формулою принципу лабілізації функцій і висоти організації системи.

Тому якщо принципи актуалізації і зосередження функцій відображають можливість і необхідність функціоналізації властивостей і регуляції функцій , що виникли для розвитку й збереження організації, то зміни відповідності стійкості структури і рухливості (лабільності ) її функцій відображають спрямованість процесів організації на її підвищення, підняття на новий рівень.

Стійкість структури як результат інтегрованості її елементів, об' єднаних корелятивними зв' язками, створює умови для лабілізації її функцій , їх поліфункціональності , що відображає підвищення її організованості .

Наступний принцип - це принцип сумісності функцій, який відображає необхідність виникнення однорідних (завжди відносно однорідних) елементів навіть у найпростішої системи і їх взаємодій як сам факт їх сумісництва, тобто як структурний аспект організації, що проявляється в організації живого як процес полімеризації, зростання кількості пов' язаних один з одним однорідних компонентів. Тут функціональний момент виражений ще слабко, хоча вже й констатує незаперечність того, що для виникнення організації необхідна наявність здатних довзаємодії елементів.

Застосування принципу сумісності дає змогу формувати суспільство з таких елементів (підсистем ), які , з одного боку, сумісні між собою як однопорядкові елементи ; а з другого - кожен з цих елементів повинен бути сумісним із самою системою загалом , що призводить до відбору саме тих елементів, які зберігають стабільність системи і не дають можливості їй самознищитися. Це, по суті , і є основна умова виникнення та існування організації. Принцип сумісництва використовується як критерій загальної придатності тієї чи іншої групи об' єктів (елементів ) для організації з них системи .

Отже, критерієм наявності процесу організації, що дає можливість відрізнити реальну систему від формальної, організацію від агрегату і разом з тим відображає ступінь загальної організованості через кількісні співвідношення наявних властивостей об' єкта і актуалізованих функцій його компонентів , є принцип актуалізації функцій . А принцип зосередженості функцій відображає мету будь-якої регуляції і є критерієм зарегульованості системи (через співвідношення загальної кількості функцій до кількості центрів їх зосередженості ); найбільша зарегульованість системи при даній кількості функцій буде в тому випадку, коли кількість центрів зосередженості , тобто функцій системи як цілого, дорівнюватиме одиниці .

Шляхом актуалізації функцій система набуває організованості і в ній розгортаються процеси , спрямовані на збереження рівноваги , яка може змінюватися при будь-якому впливові . З функціонального погляду це означає, що при внутрішньому або зовнішньому впливах на соціальну систему деякі її елементи чи підсистеми набувають дисфункціональних властивостей , і з метою самозбереження система прагне нейтралізувати ці дисфункції. Щоб нейтралізувати ці дисфункції, використовують загальний механізм регуляції, а це означає, що регуляція має організаційний характер . Такий спосіб підтримання організації було названо принципом нейтралізації дисфункцій .

Будь-яка саморегулятивна система характеризується структурою - специфічною взаємодією її частин , які особливим чином функціонують. Процес взаємодії системи з навколишнім середовищем також характеризується певною структурою, причому функція цієї системи , що являє собою її протидію певному впливу факторів середовища, є частиною структурибільш складної й загальної, і виникнення структур більш високих порядків обумовлене функціонуванням менш організованих структур. Тому структура менш організованої системи здійснює певний вплив на характер структури більш загальної й складної, що включає її, бо зміна функції, що супроводжує зміни структури , яка їй підпорядкована, є зміною частини цієї більш складної структури . Здійснюється цей вплив за допомогою функції підпорядкованої структури , за допомогою процесу відображення.

Позначенням змісту процесу відображення є інформація, тобто все, що проходить у матеріальній системі , що відображає, йде через інформацію.

Інформація, що відповідає менш складній системі, буде відрізнятися від інформації, що відповідає складнішій системі , тим , що вона несе в собі менше змісту і відрізняється меншою цінністю для системи , що отримує інформацію, тому і викликає у системи відносно невеликі власні коливання. Форма передачі такої інформації також виявляється простішою. З розвитком системи з'являється більше можливостей для взаємодії із системами навколишнього середовища. Процеси відображення, що проходять у них, набувають нових рис, й інформація, що посилається цими системами у процесах відображення, стає за своїм змістом багатшою, різноманітнішою.

Процес відображення системи - результат великої кількості процесів відображення, що взаємодіють, здійснюються в її частинах і елементах. Й інформація, яку видає система, є результатом синтезу всієї інформації, що потрапляє від різних ланок різних рівнів організації системи .

Інформація, що посилається системою, яка відображає, до системи , яка відображається, передається за допомогою всіх тих матеріальних утворень, які є проміжними ланками цього ланцюга спричинення. Відповідна дія системи, що відображає, на систему, що відображається, також є завжди лише опосередкованою, бо система, що відображає, безпосередньо відповідає на вплив ланки причинного ланцюга, що примикає до неї, в якому вона є кінцевим наслідком .

Система, що відображає, реагує у відповідь на отриману інформацію характерним для неї чином, в напрямку, "заданому" за допомогою інформації системи , що відображається. Ця специфічність відповідної реакції при відображенні дає змогу говорити про систему, яка відображається, як про регульовану систему.Будь-яка ланка системи передачі інформації функціонує лише тому, що для всіх об'єктів матеріального світу характерна властивість відображення. Система, що відображає, посилає інформацію про процес відображення, що відбувається в ній , за допомогою певних сигналів. Процес при цьому тільки в тому випадку може бути сигналом , якщо він у своїй структурі відображає особливості структури , що його послала. Водночас між системами , тією, що відображає, і , тією, яка відображається, інформація передається за допомогою багатьох сигналів, і якщо б між ними не було відображення, тобто якщо б між ними не проходив процес послідовного формування відповідних структур, не могла б відбутися і сама взаємодія системи .

Сигнал як матеріальний носій інформації виконує свою функцію сигналу лише в певним чином організованій системі , бо відповідність, що існує між їх структурами , є умовою, за якої сигнал лише і може взаємодіяти з іншими елементами цієї системи і тим самим передавати системі , що відображає, інформацію , яка в ній зберігається.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90 


Похожие статьи

В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія

В П Бех - Философия социального мира

В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни

В П Бех - Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи

В П Бех - Теоретико-методологічні засади гуманітарної підготовки педагогічних кадрів у вимірі європейського вибору україни