В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни - страница 38

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90 

Для архетипного рівня характерне виникнення перших соціальних утворень - родів, племен , общин та формування соціальних інститутів - вождів племен , рад старійшин, які займали в цей час провідні позиції у спільнотах. Саме вони замінюють водночас власне політичні утворення, що дає можливість стверджувати наявність певного етнополітичного синкретизму. Їх можна визначити як суб' єкт архетипного рівня системи саморегуляції.

В економічній сфері відбувся перший значний поділ праці ("неолітична революція"), що призводить до переходу від привласнюючого до відтворюючого господарства. З цим пов' язаний також перехід від егалітарного суспільства, в якому не існує соціального та майнового розшарування, через зародження соціальних прошарків , що проявилося у створенні інституту вождів, шаманів тощо до формування ранжованого, а потім - і до ієрархічного суспільства. У духовній сфері йде зародження культури , поява первісних форм релігії - магії, нагуалізму, тотемізму, фетишизму, шаманізму. Проявом цих явищ можна вважати "свободу волі ", що ототожнювалася в цей час із "свободою волі " всієї спільноти , а не окремого індивіда.

З початком становлення людської спільноти стихійно починають формуватись і різні варіанти спільного життя людей . Паралельно з ними формуються їх словесно-знакові відображення, частина яких згодом зникає, не витримавши перевірки часом у результаті практики . Залишалися тільки тіформи спільної діяльності та їх словесно-знакові відображення, які забезпечували ефективне функціонування спільноти та її стабільність і подальший розвиток. Ці форми стали нормами спільнот, які вижили . Вони фіксувалися у словесній формі , яка передавалася від покоління до покоління як заповіді предків , що базувалися на їх авторитеті. Авторитетом же у первісному суспільстві користувалися старійшини , тобто ті люди , які доживали до похилого віку, і тому ставали хранителями звичаїв і традицій - носіями інформації, особливо нормативної, що вироблялася спільнотою.

Оскільки старійшини виконували функцію інформаційного забезпечення спільноти , то можна сказати , що вони виступали і як носії регулятивної функції. Вони задовольняли через цю функцію потреби всіх членів спільноти в нормативній інформації, яка вказувала на цілі , засоби , форми дій , а діяльність при цьому здійснювалась окремо кожним членом спільноти самостійно й добровільно в силу внутрішньої потреби . На основі цього механізму починає формуватися саморегулятивний комплекс.

Як уже було зазначено вище, соціальна сфера архетипного рівня саморегуляції характеризується зародженням соціальних прошарків, що проявилося у створенні інституту вождів, шаманів тощо. Вожді як "лідери " соціальних спільнот спиралися у своїй владі або на генеалогічну спорідненість (спадкові вожді ), або на звичаї (виборні правителі племен ). В їх завдання входили раціональний поділ ресурсів життєзабезпечення (вода, пасовища, місця для ловлі риби тощо), координація перекочувань, охорона стійбищ, вирішення внутрішніх конфліктів між клановими групами чи окремими індивідами . Вони також могли виконувати функцію зв ' язку між людьми та силами природи , що обоготворялися. І вождям , і жерцям приписувалися надприродні здібності (харизма), які , як вважалося, надавали їм можливість виводити спільноти з кризових ситуацій .

Система саморегуляції на архетипному рівні має димерну основу: соціальні спільноти виступають у вигляді регульованої системи, а інститут старійшин , вождів , шаманів виступає регулюючою системою відносин в даному суспільстві .

Історично можна виділити кілька форм саморегуляції архетипного рівня. Їх утворення залежить від наявності або відсутності цілепокладання та спонтанності або свідомого створення форми. Тому історичні форми системи саморегуляціїможуть з'являтися в різних сферах життя суспільства.

Історичним формам архетипного рівня притаманний синкретизм , що виявилось у поєднанні окремими формами економічного, соціального, політичного та духовного напрямків розвитку суспільства. Для цього рівня можна виділити сім'ю (парну або первісноегалітарну, патріархальну та моногамну), рід (материнський та батьківський (патріархальний), фратрію, плем'я, об'єднання (союз) племен , які у своїй більшості характеризувалися регулюванням соціальних відносин на основі кровно-споріднених зв'язків, та общину (праобщину, ранньородову, пізньородову, сусідсько-територіальну), що характеризує, перш за все, економічні відносини в суспільстві . Особливістю виникнення цих історичних форм є те, що всі вони не є окремими утвореннями , а постійно переплітаються між собою і проявляються одна в одній , що спричиняє труднощі при окремій їх характеристиці .

Відмирання первіснообщинного ладу призвело до формування держави (соціального організму країни ) і переходу до другого - нормативного рівня системи саморегуляції, про що йшлося вище. Цей рівень формувався у суспільстві з ІІІ тис. до н.е. й існує сьогодні. Але вже з середини ХХ ст. у суспільстві формується третій рівень системи саморегуляції - семантичний (смисловий ), що має кардинально інші основи для подальшого розвитку соціального організму країни .

Таким чином , система саморегуляції формує у процесі свого розвитку три рівні - архетипний , нормативний , семантичний , критерієм поділу яких є форма закріплення та передачі смислу в нормах: неформальні смисли, збагатившись формальним змістом (легітимним ) в повній відповідності із законом заперечення заперечення, знову перетворюються на неформальні смисли , що проявляються в загальнолюдських нормах, релігійних принципах. Для цих типів характерне утворення історичних форм на основі певних норм , що зникають з переходом до нового типу системи саморегуляції або поступово трансформуються, змінюючи свою форму, але залишаючи свій зміст.

Отже, можна зробити узагальнюючий висновок про те, що, по-перше, онтологічний аналіз дійсно вивів нас на найбільш доступну нам глибину теоретичного аналізу і дав можливість запропонувати класифікацію історичних форм саморегуляції на рівні смислогенезу. При цьому нами закономірно виділені трирівні системи саморегуляції, а саме: архетипний , нормативний та семантичний.

По-друге, відповідно до рівнів існування смислів система саморегуляції здійснює специфічний алгоритм організаційного впорядкування відносин у громадянському суспільстві , а саме: на архетипному рівні - регулювання; на нормативному рівні -управління; на семантичному рівні - керівництво.

По-третє, кожен з трьох поданих рівнів має загальною властивістю те, що він по-своєму впливає на зменшення ентропії соціального процесу, а різняться вони тим , що засоби при цьому використовують різні : архетипний - символіку, міфи ; нормативний - норми моралі та права, а семантичний - ідеали як смислові одиниці , що втілюють ідеї у конкретному образі .

По-четверте, історичні форми саморегуляції соціального процесу подано як інтеграцію морфологічних та функціональних властивостей даної системи , що часуються з майбутнього, діють у сьогоденні і відходять у минуле. При цьому стало ясно, що є сенс звернути більшу увагу на ідеї синархії, які розробляються езотеричною філософією, що посилається на початкове існування певної ієрархії організаційних рівнів та форм .

По-п ' яте, у ході аналізу з'ясувалося, що існують суперечності між рівнями системи саморегуляції та організаційними утвореннями , які формуються та діють як суб' єкт процесу саморегуляції, відсутній збіг у цих рівнях. Перші є сенс називати соціальними інститутами , тобто такими утвореннями , що регулюють нашу поведінку у ході культурно-історичного процесу за рахунок смислів, а другі - організаційними утвореннями , носіями яких є люди , що виступають агентами саморегулятивних впливів. Історичні форми саморегуляції соціального процесу якраз і є поєднанням тих й інших у суб' єкт регулятивних відносин.

По-шосте, історичні форми саморегуляції соціального організму країни проходить у онтогенезі кожен соціальний організм. Соціальний організм країни фактично змушений на кожному новому етапі розвитку відбирати елементи та форму системи саморегуляції з того, що світова спільнота вже пережила і свого часу викинула у зовнішнє середовище.5.2.  Провідні тенденції у функціонуванні систем

саморегуляції окремих країн: історичний екскурс

 

 

Функціонування евристичної моделі системи саморегуляції соціального організму країни можна проаналізувати на прикладі історичного розвитку різних країн світу, виокремивши на їх основі спільні історичні форми , притаманні соціальному організму країни.

Найпоширенішою історичною формою соціального організму країни стала держава, типи і види якої можна класифікувати за різними ознаками . Нас цікавить її історичний аналіз. На його основі можна виділити типи держав стародавнього світу:

-     номи (Єгипет, Месопотамія, ранній період Стародавньої Греції), територіальні (Єгипет, Старовавілонське царство), поліси (Стародавні Греція та Рим), імперії (Асірія, Римська імперія);

-     феодальні (середньовічні) - міста-держави (Італія, майя), централізованого типу (територіальні ) - уніфіковані бюрократичні (Франція), федеративні (Швейцарія, Нідерланди), локальної централізації (Німеччина, Північна Італія), імперії (Османська імперія, спроба створення Священної Римської імперії, пізніше Російська та Австрійська), що в ході свого остаточного становлення поступово набувають форми станової монархії зі станово-представницькими зборами , а пізніше набувають своєї останньої найбільш централізованої форми - абсолютної монархії;

-    буржуазні (капіталістичні), які поділяються за формами державного правління (монархії - необмежені (абсолютні , наприклад, Саудівська Аравія, Марокко) і обмежені : дуалістичні (Бахрейн, Кувейт), парламентські (Велика Британія, Данія, Швеція, Японія); республіки - аристократичні (при рабовласницькому та феодальному ладах) і демократичні , які поділяються на парламентські (Австрія, Італія, ФРН ), президентські (США, Аргентина, Мексика, Росія) та змішані (напівпрезидентські або президентсько-парламентські (Фінляндія, Франція, Україна), формами державного устрою (прості - унітарні (Україна, Білорусь); складні - федеративні (Росія), конфедеративні (Швейцарія)), політичними режимами (демократичним і недемократичним - авторитарним , тоталітарним);соціалістичні;

-    держави соціальної демократії;

-    держави соціально-демократичної орієнтації. Утворення   держави   як   форми   системи саморегуляції

соціального організму країни проходило неоднорідно у різних частинах світу. Раніше всього перехід до держави відбувся на початку ІІІ тис. до н. е. у Межиріччі та Єгипті; у середині ІІІ тис. до н.е. - в Індії (державні утворення Хараппа та Мохенджо-Даро); а вже наприкінці ІІІ тис. до н. е. (2100 р. до н. е.) шумерський правитель Ур-Намму видає перший збірник законів.

У ІІ -І тис. до н . е. державні утворення з'являються в Європі : спочатку у Греції, згодом у Римі, а в І тис. н.е. і в Західній Європі -після Великого переселення народів відбувається утворення варварських королівств та з' являються держави у слов 'янських племен.

Такий тривалий період формування держави в різних частинах світу визначив два основних шляхи її виникнення:

-    східний , азіатський (Єгипет, Вавилон , Китай , Індія та ін.);

-    європейський (Афіни , Рим , давньогерманські держави ). Східний , азіатський шлях виникнення держави (давній Схід,

Азія та Африка) був пов'язаний з проведенням великих громадських робіт із будівництва каналів та інших іригаційних споруд, що вимагало збереження сільськогосподарської общини і суспільної форми власності на землю. Поступово суспільна власність перетворилася на державну. Приватна власність не набула у цьому типі істотного значення.

Потреба в спорудженні та експлуатації іригаційних систем , необхідність у надійному їх захисті створювали природне підґрунтя для самостійної публічної влади. Основою її стало родоплемінні старійшини і вожді - общинне "чиновництво", яке виступало організатором виробництва і виконувало адміністративні функції. Ця особлива група посадових осіб створила апарат державної влади , що складався.

Східні держави - деспотичні монархії - не мали ясно вираженої класової диференціації. Тут держава стала й організатором виробництва, й правителем над членами общини , їх експлуататором . Родоплемінні старійшини і вожді привласнювали не самі засоби виробництва, а управління ними . Маючи у власному розпорядженні якісь матеріальні блага, вони втрачали їх разом з утратою  посади .  Значення приватноївласності , яка посідала певне місце в країнах Давнього Сходу, було невеликим. Раби , як правило, були власністю держави або церкви , але не приватних осіб. Особлива роль відводилася божественному освяченню влади . Родова верхівка прагнула зберегти своє становище і владу як дані Богом. Правитель проголошувався носієм Божої волі, посередником між Богом і людьми . Так відбувався процес сакралізації влади -проголошення її священною, непорушною, недоторканою.

Європейський шлях виникнення держави передбачає головним чинником утворення держави класове розшарування суспільства в зв'язку із формуванням приватної власності на землю, худобу, рабів. У південній Європі не були потрібні такі громадські роботи , як на Сході . У результаті розкладання общин виникала або приватна власність на землю (Афіни , Рим ), або приватне землекористування зі збереженням державної власності (Спарта). При цьому у давніх Греції та Римі утворилася рабовласницька держава, а у східних слов'ян результатом переходу від архетипного до нормативного рівня системи саморегуляції стало утворення феодальної держави .

Отже, історично першим типом держави стала рабовласницька держава, в якій можна виділити кілька форм : номи , міста-держави і поліси , територіальні держави , імперії. Ці форми характеризуються поступовим переходом від локальної централізації (окремі міста-держави , поліси , номи , які були спочатку окремою територією або містом -державою під владою місцевого правителя) до утворення великих територіальних держав, зокрема рабовласницьких імперій , з розгалуженою інфраструктурою , централізованим управлінням та вертикальним апаратом державної влади на чолі з правителем країни .

Місто-держава як вид держави було, насамперед, центром ремесла і торгівлі , або ж релігійним центром , як й інші міста світу. Але, на відміну від звичайних міст, в яких більшість його мешканців не брала участі у безпосередньому виробництві продуктів харчування, тобто не займалася землеробством та скотарством , у містах-державах мешканці самі обробляли поля та випасали худобу.

Структура міста-держави базувалася на територіальних общинах, які входили до общини -держави або групувалися навколо центральної общини -міста. Остання мала такий самий адміністративний устрій , що й звичайна община (народні збори ,рада старійшин , правитель міста). Наприклад, у майя група територіальних общин або центральна община разом з периферією, що від неї залежала, складала основне адміністративне утворення, що за своїми розмахами території відповідало "ному" (Кортес, Діас, Юкатан та інші).

Яскравим прикладом міст-держав є їх перші протидержавні утворення на території Межиріччя. Приблизно з середини IV тис. до н . е. в Південному Двуріччі з'являються перші надобщинні політичні структури у формі міст-держав . Прикладом їх служить Урук1.

Система адміністрації в Урукі була тісно пов'язана з культом бога неба Ана, що виступав, мабуть, у функції поєднання єдності колективу. Храм на честь Ана був суспільним і господарським центром Урука, а жерці храму виконували функції управителів на чолі з верховним жерцем , главою протодержави . Ранні протодержави Двуріччя були знайомі з досить складним іригаційним господарством , яке підтримувалося в робочому стані зусиллями всього населення на чолі з жерцями . Храм був не тільки найбільшою спорудою і монументальним центром , але одночасно і громадським складом , і коморою, де розміщувалися всі запаси , все громадське надбання колективу, в який вже включалася і деяка кількість полонених іноземців, що використалися для обслуговування поточних потреб храму. Храм був також центром ремісничого виробництва, включаючи і металургію бронзи .

Протодержави стародавнього Двуріччя розвивалися швидко і енергійно. Росла кількість населення і вдосконалювалися трудові навички , збагачувалася культура праці , наслідком чого було збільшення кількості освоєних і забезпечених іригаційними пристроями полів. Різко зростали запаси отримуваного з цих полів зерна, причому його надлишок після задоволення поточних потреб відірваних від виробництва їжі працівників все частіше використовувався як своєрідна валюта: спеціальні служителі храмів - тамкари - відправлялися на завантажених зерном судах у далекі експедиції, включаючи і морські , з метою виміняти зерно на такі необхідні в районах Південного Двуреччя корисні копалини , як метали , камінь, будівельний ліс тощо.

1 Васильев Л. С. История Востока : в 2-х томах. - Т. 1. - М. : Высшая школа, 1998. - 495 с.


Із зростанням протодержав ускладнювалася і їх внутрішняструктура. Якщо спочатку храм був центром господарства і общини , що розрослася, або групи сусідніх общин , кожна з яких в особі своїх представників брала участь в обробці землі храму, продукт з якої йшов на сакральні (сумісні всеобщинні ритуали з рясним жертвопринесенням ) і страхові потреби колективу і на утримання нечисленної ще групи відірваних від виробництва їжі людей , то тепер ситуація змінилася. Мабуть, вже з другої третини III тис. до н.е. в більшості протодержав (Урук, Киш, Ур, Лагаш і ін.) населення обчислювалося десятками тисяч, а кількість громадських сіл - багатьма десятками . Практично це означало, що надмірна праця і продукт общинників - навіть за умови значного зростання храмових земель і храмового господарства -вже не міг бути реалізований з достатньою повнотою і ефективністю поза самими громадськими полями і поселеннями , які могли розташовуватись від храму на десятки кілометрів. Тому відбувалося відділення громадських полів від полів храму. Общинники обробляли свої землі і виплачували ренту-податок, тоді як в обробці храмової землі вони переставали брати участь, що, втім , не виключало їх участі в суспільних роботах, на будівництві каналів , гребель, храмових або палацових споруд, шляхів і таке інше із забезпеченням їх живленням і видачею необхідних знарядь праці з храмових комор і складів.

Поступове розширення оброблюваних земель призводить до формування територіальних держав .

Серед рабовласницьких міст-держав можна виділити в окремі групи номи раннього періоду та поліси .

Номи (з грец. nomos - область, округ), що сформувалися на основі родів, являють собою полісний устрій країни , тобто співіснування десятків незалежних міст-держав. Очолювалися вони номархами , колишніми родовими старійшинами . З появою держави номархи перетворюються на місцевих царків , які були головними адміністраторами , очолювали номове військо, виступали у ролі верховного жерця номового культу, а також керували іригаційним будівництвом . Поступово об' єднання країни в єдину державу призвело до перетворення номархів на місцевих чиновників , які виконували фактично ті самі функції, що і раніше, але підпорядковувалися вже правителю.

Прикладом розвитку номів є Давній Єгипет, де перші держави виникли в межах невеликих областей (номів ), що охоплювали кілька   поселень,   об' єднаних  навколо   міського   центру, дезнаходилися резиденція вождя і святилище головного божества, яке в ньому шанувалося. Кожен ном мав військо, своє символічне зображення (герб). Адміністративний апарат нома (адм. округа Давнього Єгипта) підпорядковувався номарху. Кількість номів і їх площа не були постійними. В списках номів (адм. округа Давнього Єгипта) Давнього царства (ХХVIII - XXIII ст. до н. е.) у храмах фараонів Снофру і Неусерра (IV і V династій) перераховуються 37 номів (адм. округа Давнього Єгипта) (22 у Верхньому і 15 в Нижньому Єгипті). 42 бога, присутні на суді Осіріса (в і25 главі давньоєгипетського сбірника заклинань і гімнів - "Книги мертвих"), відповідають 42 номам (адм . округа Давнього Єгипта) Нового царства (близько 1580 - близько 1070 до н. е.). Канонічне число 42 номи (адм . округа Давнього Єгипта) (інколи 44) у списках греко-римського Єгипта не відображало реального адміністративного поділу країни на нові адміністративні одиниці -міські округи 1.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90 


Похожие статьи

В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія

В П Бех - Философия социального мира

В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни

В П Бех - Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи

В П Бех - Теоретико-методологічні засади гуманітарної підготовки педагогічних кадрів у вимірі європейського вибору україни