В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни - страница 39

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90 

На території Верхнего Єгипту в період Нового царства нараховувалося 22 таких нома, в Нижньому Єгипті - 20 номів2. Залежно від особливостей природних умов номи - найдавніші самостійні державні утворення, розташовані в долині або Дельті Ніла, - тяжіли до об' єднання, що призвело до створення більших царств. Скоріше за все, об' єднання номів Верхнього Єгипта в одне царство і номів Нижнього Єгипта в інше велике царство відбулося в кінці IV тис. до н. е. Столицею першого було місто Енхаб (Нехен), а північного царства - Буто. Два давньоєгипетських великих царства деякий час існували поряд одне з одним , вели між собою війни . Але тенденція до об' єднання продовжувала діяти і призвела до об' єднання нижнєєгипетського і верхнєєгипетського царств в єдину давньоєгипетську державу, що охоплювала всю долину Ніла від першого порога до Середземноморського узбережжя3.

1  Ном // Большая Советская Энциклопедия [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://bse.sci-lib.com/article082471.html.

2  История Древнего Востока : учеб. для студ. вузов, обучающихся по спец. И 90 "История" / А. А. Вигасин, М. А. Дандамаев, М. В. Крюков и др. ; под ред. В. И. Кузищина. - 3-е изд., перераб. и доп. - М. : Высш. шк., 2003. - 462 с.

3  Там же.


Поліс як історичний тип держави визначають як громадянську общину, тим самим підкреслюючи два елементи: общинний характер цього соціального організму і своєрідність цієї общини , що відрізняється від інших типів общин (родової, сімейно­територіальної тощо). Рисами такої історичної форми є, перш за все, збіг в принципі політичного колективу (колектив повноправних громадян ) і колективу земельних власників , взаємообумовленість громадянського статусу і права власності на землю. Тому, з одного боку, всі групи населення, що не мали громадянських прав , відсторонялися від права власності на землю, з другого - у багатьох полісах втрата землі означала і втрату політичних прав.

У полісі діяли різні органи управління (рада, магістратури ), але верховним органом завжди залишалися народні збори , яким належало право остаточного вирішення всіх важливих питань. Ще однією важливою рисою полісу був збіг політичної та військової організацій . Військові сили громадянської общини -ополчення громадян, тобто громадянин -власник одночасно є і воїном . Основним економічним принципом полісу є ідея автаркії, тобто самозабезпеченості , у відповідності з якою вироблялась і полісна система цінностей , найважливішим елементом якої є тверда впевненість у тому, що поліс - це вище благо, і благополуччя його членів залежать від нього.

З укріпленням державної влади в деяких містах-державах (наприклад, давній Єгипет) місцеві правителі почали захоплювати сусідні території, що призвело до утворення територіальних держав, які об'єднували вже кілька міст-держав під владою одного правителя. У результаті в таких державах починається формування вертикальної системи управління: правитель (найвищий орган влади в державі ) - середній рівень (місцеве чиновництво, утворене з місцевих правителів ) - нижчий рівень ("керівники " окремих общин). Поступово в державі починається уніфікація законів, мірил (літочислення, ваги , довжини тощо). На початковому етапі формування територіальної держави центральна влада розповсюджується по країні , але не завжди може втриматися на місцях, що призводить до розпаду держави . Лише з часом з' являються племена, міста-держави , або правителі , які будують міцну централізовану державу.

Наприклад, в Китаї було створено кілька територіальних держав, які змінювали одна одну, але фактично більше лише номінально вважалися територіальними державами : XIV-XI ст. до н. е. - держава Шан-Інь; XII-VIII ст. до н. е. - держава Чжоу, правителі яких не змогли втримати владу на місцях, що привело до розпаду цих країн . VIII-III ст. до н . е. в Китаї відомі як періодрозпаду єдиної держави , що характеризувався боротьбою різних держав на території сучасного Китаю за панування над іншими . І лише в IV ст. до н. е. в державі Цинь почалися реформи, що дали можливість у ІІІ ст. до н . е. правителям цієї країни об' єднати кілька держав під своєю владою. Царство, а потім і імперія Цинь (256-206 рр. до н. е.) вважаються в історії Китаю першими централізованими державами , в яких імператорська влада мала значний авторитет. Саме в імперії Цинь було побудовано ряд шляхів між усіма районами імперії, встановлено єдині системи мір, ваги і довжини , а також була проведена реформа писемності . Введення єдиної системи мір і ваги було необхідне для встановлення оподаткування населення. Цій меті слугувала і грошова реформа Цинь Шихуана, в результаті якої із обороту були вилучені всі монети нециньских зразків. Ці заходи Цинь Шихуана остаточно зламали перешкоди , що перешкоджали налагодженню постійних економічних зв'язків між окремими районами країни . Саме ця централізована деспотична держава стала прообразом подальших китайських імперій старовини і середньовіччя.

Імперія як вид територіальної держави формується у стародавньому світі й існує фактично до ХХ ст. Хоча перші імперії були створенні на Сході (Асірія, Китай ), все ж в історії різних континентів знаходимо її подальший прояв : Римська, Османська, Російська та Австро-Угорська імперії у Європі та Азії, імперії інків у Америці тощо. Основною характерною рисою імперії є її завойовницький характер , тобто створення цієї історичної форми супроводжується ідеями зверхності по відношенню до "сусідів" та її винятковості .

Наприклад, імперія Цинь, що утворилася у ІІІ ст. до н . е. на території Китаю, була яскравим прикладом рабовласницької імперії. Так, територія країни була поділена на 36 великих адміністративних округів. Їхні межі були проведені таким чином, що вони не збігалися з природно-географічними кордонами і межами колишніх царств. Кожен округ складався з повітів, які ділилися на волості , включаючи декілька общин .

На чолі округів стояли начальники , що призначалися безпосередньо імператором. При начальнику округу існували окружні управління, куди входили чиновники , підлеглі центральним відомствам . Другою особою в окрузі був командувач військами , розквартированими на території округу. Він отримувавтаку саму платню, що і начальник округу, що свідчить про його високе положення. Начальник округу призначав начальників повітів і їхніх заступників .

Адміністративна влада в низових одиницях територіального ділення країни належала виборним старійшинам . Таким чином , на цьому рівні адміністративної системи в імперії Цинь продовжувало існувати общинне самоврядування.

Іншим прикладом є Ассірійська імперія. Формування в VIII -VII ст. до н . е. великої військової держави Ассірії поставило питання про організацію її управління. На більшій частині завойованих земель були утворені провінції як органічні частини держави Ассірії (міста і області Сірії, Малої Азії, ряд халдейських і арамійських князівств Примор'я та ін .). Вони управлялися намісниками Ассірії, штатом чиновників, там стояли гарнізони Ассірії. На деяких територіях зберігалися залежні царства, що платили дань Ассірії. У такому положенні знаходилися міста Фінікії, Іудея, Моав, Едом , Табал, Манна. Ряд держав, найбільш сильних і віддалених від Ассірії, зберігали свою самостійність, але номінально визнавали її пріоритет і час від часу направляли дари цареві Ассірії. Подібними відносинами були пов 'язані з Ассірією Лідія, Урарту, Мідія, Елам, князівства Північної Аравії. На особливому положенні знаходився завойований Єгипет. Він був розділений на 20 невеликих князівств, на чолі яких стояли місцеві правителі : царі , номархи , жерці . Разом з цим в скореній країні був залишений великий штат чиновницької і військової адміністрації Ассірії. Предметом особливої турботи було управління Вавилоном , якому царі Ассірії залишали видимість самостійності , проводячи в ньому церемонію коронації як вавілонські царі і приймаючи вавілонські імена1.

1 История Древнего Востока : учеб. для студ. вузов, обучающихся по спец. И 90 "История" / А. А. Вигасин, М. А. Дандамаев, М. В. Крюков и др. ; под ред. В. И. Кузищина. - 3-е изд., перераб. и доп. - М. : Высш. шк., 2003. - 462 с.


Формування феодального типу держав розпочинається в Європі у V-VI ст. З історичного погляду, формування феодальної держави було пов' язане з виникненням відповідного типу відносин - феодальних, в основі яких лежали відносини сюзеренітету - васалітету, та феодал - залежний селянин . Цікавим в історії суспільства є те, що рабовласницькі держави Сходу, в основі яких лежали аграрні відносини (так звана аграрна цивілізація), так і не зробили переходу до феодальних відносин.Фактично їх лад залишався таким до їх підкорення або ж переходу під контроль європейських країн. Поява феодальних держав у Європі істориками пояснюється тим, що для рабовласницьких держав Сходу з великими іррігаційними роботами "підходили" саме рабовласницькі відносини, оскільки раби не мали права голосу, майна і були основною робочою силою. Для Європи необхідності в іррігаційних роботах, на яких була б зайнята одночасно велика кількість людей , не мало сенсу, що сприяло перетворенню домашніх рабів у залежних селян , які були економічно залежні від феодалів .

Перші феодальні держави утворилися на руїнах Римської імперії.

Феодальна держава, як і рабовласницька, має кілька підвидів: типи середньовічні - міста-держави (Італія, майя), централізованого типу (територіальні ) - уніфіковані бюрократичні (Франція), федеративні (Швейцарія, Нідерланди ), локальної централізації (Німеччина, Північна Італія), імперії (Османська імперія, спроба створення Священної Римської імперії, пізніше Російська та Австрійська), що в ході свого остаточного становлення поступово перетворюються з ранньофеодальних монархій в станові монархії зі станово-представницькими зборами , а пізніше набувають своєї останньої найбільш централізованої форми - абсолютної монархії (царська Росія, правління Людовика XIV у Франції). Крім того існують і феодальні міські республіки (міста-держави Італії). Розглянемо їх більш докладно з позиції розвитку саморегуляції соціального організму країни.

Апарат управління суспільством , що формується у феодальній державі , має вертикальну структуру відносин сюзеренітету - васалітету, яка пронизує всю феодальну систему.

З появою феодальних держав у V - VI ст. в Європі можна говорити про утвердження держави як форми саморегуляції суспільства, оскільки існування рабовласницьких та феодальних держав територіально починає займати значну територію земної кулі . Свідченням цього є те, що якщо розглянути історію Північної і Південної Америк чи Африки , то можна знайти багато фактів того, що на цих територіях на початку І тисячоліття нашої ери існували протидержавні утворення або рабовласницького, або ранньофеодального типу. Таким чином , держава стає основною формою об' єднання людей , хоча поряд з нею співіснують, завизначенням Н. Крохмаль, й інші форми саморегуляції -корпоративні та конфесійні1. Проте, ці форми хоча й існували як самостійні об'єднання, все ж таки були включені одночасно в систему держави та державного управління.

Отже, форма феодального типу держави набуває широкого поширення на території земної кулі , у результаті чого закладається підґрунтя для розвитку інших форм держави.

Прикладом імперії феодального типу можна назвати, перш за все, Османську імперію (офіційно - Висока Османська Держава) - багатонаціональну державу під управлінням султанів Османа, що існувала з 1299 по 1923 роки. У Європі імперію Османа часто називали Оттоманською імперією, Високою (блискучою) Портой або просто Портой. У період розквіту в XVI-XVII ст. держава включала Анатолію (Малу Азію), Близький Схід, Північну Африку, Балканський півострів і прилеглі до нього з півночі землі Європи .

Анатолія, в якій розташована основна частина сучасної Туреччини, до приходу турок-сельджуков в XI ст., була територією Візантії. Імперія Османа завершила завоювання Візантії взяттям в 1453 р. Константинополя. На вершині своєї могутності, в правління Сулеймана "Прекрасного" (1520 -1555), імперія тягнулася від воріт Відня до Перської затоки , від Криму до Марокко2.

Після закінчення Першої світової війни імперія Османа розпадається: Франція отримує Сірію, Великобританія - Ірак і Палестину; турецькі землі входять в сучасну Турецьку республіку.

Формування імперії відбувалося шляхом захоплення спочатку прилеглих територій , а пізніше і розширення за рахунок завоювання інших країн , зокрема в Європі .

1  Крохмаль Н. В. Історичні форми саморегуляції соціального процесу. - Запоріжжя : Просвіта, 2004. -С. 114-115.

2  Османская империя [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ru.wikipedia.org/wiki/ Османская_ империя


Держава, що виникла, виступала, перш за все, як політична спільність, єдність якої підтримувалася, головним чином , завдяки військовій силі , активній діяльності адміністративного апарату, що складався переважно з "государевих рабів", і широкому використанню на державній службі мусульманського духівництва. Правителям Османа вдалося створити всередині пануючого класу певний баланс сил: "государеві раби " врівноважуваливідцентрові тенденції провінційних сипахів (отримувачі тимарів -умовних земельних пожалувань), а улеми (вчені -богослови ), що здійснювали нагляд за дотриманням норм шаріату і султанських законів, обмежували свавілля капікулу (системи "государевих рабів"). Існування подібного балансу було необхідною умовою ефективної роботи державного механізму і сприяло затвердженню автократичних початків політичного режиму Османа.

Ранньофеодальні монархії в Європі перетворюються в станові монархії зі станово-представницькими зборами. "Станова монархія, станово-представницька монархія, феодальна монархія із становим представництвом , форма феодальної держави , за якої влада короля або великих територіальних князів (у Німеччині , Нідерландах) поєднувалася з наявністю станово-представницьких установ. Складалася в більшості країн Європи в ХІІІ-XIV ст. (у Кастілії в ХІІ ст., у Угорщині і Польщі в XV ст.) в процесі формування загальнодержавних станів (у масштабі цілих країн) і органів станового представництва - центральних (парламент в Англії, Генеральні штати у Франції, кортеси в Іспанії, сейм в Польщі, Чехії, риксдаг в Швеції та ін.) і місцевих (наприклад, провінційні штати у Франції і Нідерландах, воєводські сеймики в Польщі і ін.). Станове представництво у вигляді земських соборів існувало також в Росії в XV! - XVN ст. Складання цієї централізованої форми феодальної держави було пов'язано із зростанням міст, товарного виробництва і обміну, із змінами внаслідок цього форм експлуатації селянства, із загостренням на цьому грунті класової боротьби в селі , а також боротьби всередині класу феодалів і суперечностей останніх з міським станом . Основною опорою станової монархії були в більшості країн нижчі і середні шари класу феодалів, що потребували сильного державного апарату для ефективнішої експлуатації селян і захисту від утисків великих феодалів . Активно підтримували станову монархії і городяни , що прагнули до ліквідації феодальної роздробленості , а в деяких країнах -також верхівка вільного селянства. Спираючись на ці шари в політичній боротьбі з великими феодалами -сепаратистами або лавіруючи між станами , король (або територіальний князь) концентрував у своїх руках судову, військову і фінансову владу, створював відносно сильний державний апарат у центрі і на місцях, уводив загальнодержавне законодавство і оподаткування.Необхідність створення станово-представницьких зборів диктувалася, насамперед, тим , що королівська влада в умовах станового для феодала ладу ще не могла обійтися без згоди станів на збір податків, необхідних для утримання армії і державного апарату, а також на найважливіші внутрішньо- і зовнішньополітичні заходи. Загальним для станово-представницьких установ було: вирішальний вплив у них станів феодалів - духівництва і дворянства, підлегла (особливо спочатку) роль міського стану, відсутність представників залежного для феодала селянства (лише у станових зборах Кастілії і Швеції брали участь депутати вільного селянства). Ці збори , як правило, були ворожі селянству: виступали проти звільнення від особистої залежності (у країнах Західної Європи ), активно сприяли його подальшому закріпаченню (у країнах Центральної і Східної Європи ), санкціонували збільшення оподаткування селян . Там , де представники різних станів (особливо дрібні феодали і городяни ) діяли згуртовано, ці збори домагалися відомої політичної самостійності і накладали деякі обмеження на королівську владу в питаннях оподаткування, рідше - законодавства. Частіше ж станові збори володіли лише дорадчими функціями . Загалом , за винятком Польщі , вони , не дивлячись на окремі конфлікти з королівською (княжою ) владою, швидше укріплювали її, санкціонуючи її централизаторские зусилля. Формою феодальної держави , що змінила станову монархію в більшості країн Європи , була абсолютна монархія"1.

Якщо станова монархія в Англії привела до формування конституційної монархії, то в Російській імперії, Франції станово-представницькі збори були дорадчими органами , що призвело до формування абсолютної монархії, за якої влада монарха була необмежена. Класичним прикладом абсолютизму є правління Людовіка XIV у Франції.

1 Гутнова Е. В. Сословная монархия // Большая Советская Энциклопедия [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://bse.sci-lib.com/article104687.html.


Іншою формою територіальних держав середньовіччя та нового часу є уніфіковані бюрократичні (Прусія, Франція) держави , в яких відладжена державна машина управління, яка працює відповідно до предписаних інструкцій , з' являється поступово з розвитком економічних відносин. "Перша повноцінна бюрократична машина була створена в XVIII ст. у Пруссії. Почалося все за короля Фрідріха Вільгельма I, який зайнявпрестол в 1713 р. ... Фрідріх Вільгельм I створив в своїй країні адміністрацію , яка по-солдатському беззаперечно виконувала всі накази . Але справжньої довершеності нова система набула за його сина Фрідріха II, якого прозвали згодом Великим . Фрідріх сформував Генеральну директорію - центральний уряд, що спочатку складався з чотирьох департаментів, а потім з восьми . На чолі кожного департаменту стояв статс-міністр, у якого в підпорядкуванні знаходився штат таємних радників . Генеральній директорії підкорялися "канцелярії війни і володінь", що управляли провінціями . Канцелярії теж мали строгу структуру. Кожну очолював президент, у нього були два заступники в посаді директора, а також встановлений штат радників. Осібно стояла королівська канцелярія, яка займалася тим , що доводила розпорядження короля до статс-міністрів і інших службовців держапарату. Співробітники королівської канцелярії жили в Потсдамі - королівській резиденції, що знаходилася у віддаленні від Берліна, так що чиновники , що відповідали за виконання королівських наказів, знаходилися поза столичними інтригами "1.

У середньовіччі зявляються і федеративні (Швейцарія, Нідерланди ) держави , в яких держави , що входять до складу федеральної держави , передають частину своєї державної влади союзній державі . Одночасно громадяни держав , що входять до складу союзної держави , стають підданими федерації. Федераціями є, зокрема, США 1887 р.), Швейцарія (з 1848 р.), Федеральна Республіка Німеччина (з 1949 р.) і ряд інших держав.

Також в середньовічній Європі формуються держави локальної централізації (Німеччина, Північна Італія), на території яких утворюються кілька незалежних країни (князівств тощо) зі своїми політичними , економічними , релігійними , культурними відносинами . Так, в історії Німеччини виділяють періоди укріплення і формування станово-представницьких монархій у князівствах і встановлення монархій курфюстів (XIV-XVI ст.), ствердження князівського абсолютизма в германських державах (XVII - початок XIX ст.).

1 Новиков К. Бюрократический централизм // Деньги. - 2008. - № 8 (663). - 03 марта [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.kommersant.ru/doc-rss.aspx?DocsID=858089.


У середньовічній Європі продовжують існувати і міста-держави з феодальними міськими республіками (міста-держави Італії). Так, морські республіки - Генуя, Піза, Амальфі , а більш за всіх Венеція - розбагатіли на зовнішній торгівлі . Розквіт такихміст, як Флоренція і Сієна, ґрунтувався на ткацьких ремеслах і банківській справі. Інші міста - Мілан, Болонья і Верона -піднялися завдяки важливим торговим шляхам , що проходять через них. З часом на півночі країни утворилося близько 400 міст-держав. Спочатку правління в містах було демократичним; в органи влади обиралися купці і представники дрібної знаті . Проте з часом міста почали роздирати внутрішні суперечності і конфлікти з містами -суперниками . На цьому фоні часто виникала яка-небудь значна особа або спроможна сім 'я, єдині , кому вдавалося утримувати владу в смутні часи . Сім 'ї Медічи у Флоренції, Віськонті в Мілані, Монтефельтро в Урбіно, Есте у Феррарі , Гонзага в Мантує, Ськаліджері у Вероні - лише деякі з багатьох.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90 


Похожие статьи

В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія

В П Бех - Философия социального мира

В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни

В П Бех - Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи

В П Бех - Теоретико-методологічні засади гуманітарної підготовки педагогічних кадрів у вимірі європейського вибору україни