В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни - страница 47

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90 

Для європейських країн велике значення має прийнята Радою Європи "Європейська Хартія місцевого самоврядування" (1985). Вона визначає ті стандарти самоврядування, на які мають орієнтуватись усі демократичні країни .

1 Філософія політики : хрестоматія : у 4 т. / ред. кол. : Губерський Л. В. (керівник) та ін. ; авт.-упоряд. : Андрущенко В. П. (керівник) [та ін.]. - К. : Знання України, 2003. - Т. 2. - С. 106.


Історично склалися дві моделі місцевого самоврядування:англосаксонська та континентальна (європейська). Вони пов ' язані з пануванням однойменних правових систем і відрізняються принципами , на яких вибудовується система стосунків між органами місцевої влади та центральним урядом. Провідним принципом самоврядування є організаційне й функціональне відокремлення його органів від органів державної влади ; взаємовідносини між ними регулюються лише законом. Передача повноважень з центру на місця передається шляхом децентралізації й деконцентрації влади , що дає змогу будувати демократію знизу догори 1.

По-друге, стиковка може відбуватись завдяки наявності систем багатопартійності , які забезпечують альтернативні шляхи захисту суспільних, громадських інтересів. Їх виникнення пов' язують з потребою встановлення стійких каналів зв' язку між багатоманітними структурованими групами інтересів і владними інститутами . Громадянське суспільство розглядається як підстава і опора демократії, а демократія з її складовою - багатопартійною системою - як перенесення властивого громадянському суспільству соціального плюралізму на політичний рівень. Однак, не будь-яка багатопартійна система є наслідком утвердження громадянського суспільства2.

Це досить дискусійне питання і тому однозначної відповіді на нього немає, оскільки політичні партії належать, на думку багатьох дослідників , як громадянському суспільству, так і політичній сфері суспільства. З таким розумінням ролі політичних партій , насамперед опозиційних, можна погодитись тільки з певними зауваженнями . Головна функція політичних партій у тому, щоб розмежувати сфери громадянського суспільства і політичної влади , головним втіленням і суб' єктом реалізації якої є держава.

1  Основи демократії : навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів / авт. коллектив : М. Бессонова, О. Бірюков, С. Бондарук та ін. ; за заг. ред. А. Колодій. - К. : Вид-во "Ай Бі", 2002. - С. 281-321.

2  Там само. - С. 458-459.


Політичні партії, що сформувались і стверджувались як реальні суб' єкти політичного процесу у своїй більшості утвердилися лише у другій половині ХіХ ст., були покликані узаконити вихід громадянського суспільства з важких лабет держави . Головне завдання політичних партій полягало в тому, щоб перетворити багатоманіття приватних інтересів окремих громадян , соціальних прошарків , зацікавлених груп до єдиного знаменника.Оскільки кожен окремий громадянин не в змозі безпосередньо брати участь в управлінні державою, то ліберально-демократична форма правління передбачала принцип представництва різних соціальних страт у системі влади . При цьому у кожній країні цей принцип складався й існував по-іншому, оскільки за логікою речей поставало питання про інструменти і засоби його реалізації.

Як такі інструменти поступово у всіх капіталістичних країнах виникли і ствердились політичні партії. У політичній структурі суспільства вони виступають як носії конкуруючих один з одним політичних курсів , не ставлячи під сумнів законність існуючого конституційного ладу.

Головна мета партій полягає в тому, щоб забезпечити представництво у політичній системі тих прошарків населення, інтереси яких вони віддзеркалюють. Вони виконують важливу функцію щодо формалізації і інституалізації політичної участі громадян , заміні спонтанних, а часом й "незаконних" форм політичних дії "узаконеними ", інституалізованими формами участі через партії та виборчу систему.

Вони виконують цілу низку функцій з забезпечення зв 'язків між різними рівнями і гілками державної влади , напрацьовують компромісні політичні рішення, виконують посередницькі функції між різними соціальними групами , що утворюють їх виборчу базу, проводять мобілізацію громадської думки на підтримку вимог, що вони висувають, ідейно й організаційно забезпечують виборчі кампанії і висувають кандидатів на виборні посади на всіх рівнях влади.

Усе це дає основу для висновку про те, що політичні партії, будучи вкоріненими у громадянському суспільстві , все таки більшою мірою є важливими провідними конструкціями політичної системи, ніж самого громадянського суспільства. Однак, вони складаються з членів громадянського суспільства, які вирішують через партійні механізми і механізм багатопартійності свої політичні проблеми .

Другий приклад функціональної "стиковки" громадянського суспільства і держави на владному полі ми наведемо із галузі судової практики . Участь членів громадянського суспільства у судових процесах як громадських обвинувачів, або, навпаки , публічних захисників , особливо як присяжних, напряму стикує їх з державою у сфері політичного протистояння.На підтвердження цієї тези можна навести захист приватної або корпоративної власності у суді. Як писав Г. Гегель: "Принцип цієї системи потреб має як власна особливість знання й водіння сущу в собі й для себе загальність, загальність свободи тільки абстрактно, отже, як право власності в собі , яке, однак, тут не виступає більше тільки в собі , а й у своїй дійсності , як захист власності через здійснення правосуддя"1.

Особливо потужною "працює" механізм взаємодії влади і держави у залі правосуддя, коли справи розглядаються за участю присяжних. "Право самосвідомості , момент суб' єктивної свободи , може розглядатись як суттєвий погляд з питання про необхідність публічного здійснення правосуддя і так званих судів присяжних"2 - писав Гегель.

До цього треба додати факт законодавчої ініціативи з боку особистості , корпорацій чи їх угрупувань, нарешті , пропозиції з боку системи місцевого самоврядування - це теж момент функціональної стиковки громадянського суспільства і держави .

Отже, у політичній сфері ми знаходимо механізми співпраці політичної влади громадянського суспільства і влади державної. Ясно, що їх треба досліджувати окремо, оскільки це складна й розгалужена функціональна система.

Специфічним об'єктом є дослідження співпраці між ідеологічною владою громадянського суспільства і системою державного управління. Пов' язуючи ідеологічну владу у громадянському суспільстві з діяльністю церкви , інститутів культури і освіти , слід наголосити , що співпраця тут багатогранна і вона віддзеркалена в освітянській і культурній політиці будь-якої держави.

1  Філософія політики : хрестоматія : у 4 т. / ред. кол. : Губерський Л. В. (керівник) [та ін.] ; авт.-упоряд. : Андрущенко В. П. (керівник) [та ін.]. - К. : Знання України, 2003. - Т. 2. - С. 76.

2  Там само. - С. 89.


Проблемним питанням є взаємодія церкви і держави . Церква намагається посилити свій вплив на державу, нав'язати їй свої ідеали і цінності . На практиці сформувалася навіть течія клерикалізму, що ставить за мету посилення впливу церкви та духовенства на політичне і культурне життя. Однак у багатьох країнах церква законодавчо відокремлена від держави . Необхідність цього кроку пояснював Г. Гегель таким чином : "Насамперед, видається підозрілим , що релігію рекомендують ішукають у часи суспільних негараздів, руїни й гніту, що люди переконують шукати в ній втіху проти неправа й у надії відшкодувати втрати . Якщо ж далі вважається, що релігія наставляє до байдужості стосовно мирських інтересів, течії й справ дійсного життя, тоді як держава - це дух, що перебуває у світі , то звернення до релігії виявиться або непасуючим для того, щоб звести інтереси та справи держави до суттєвої серйозної мети , або призведе до того, що все, що стосується управління державою, постане як справа байдужої сваволі..."1

Таким чином, ми знайшли повну "стиковку" різних видів громадянської влади і діяльності державної влади . Специфікою такої взаємодії, що сформована за сферами суспільства, є те, що вона відбувається за принципом "суб' єкт - об' єктних" відносин, тобто держава керує, а громадянське суспільство підкоряється. У цій взаємодії ми спостерігаємо "спокій приватного права й безпеку задоволення потреб" громадянського суспільства, що є консервативним об' єктом управління і неспокій держави , що намагається організувати й активізувати цей процес, як суб' єкт управління.

Зовсім в іншому світлі постає, на нашу думку, їх взаємодія у структурі соціального організму країни . Тут ми маємо ефект системи, що обов ' язково набуває функціональної прибавки , оскільки ціле завжди більше суми складових частин . Це означає, що вказані підсистеми здатні вступати у взаємодію між собою за іншим принципом і складати систему саморегуляції соціального організму країни . У цій взаємодії вони вже обидві втрачають попередні характеристики : держава - суб' єкта управління, а громадянське суспільство - об' єкта управління і перетворюються на два рівноправні учасника саморегуляційного процесу. Тепер вони , радше, діють за принципом прямого і зворотного зв ' язку.

1 Філософія політики : хрестоматія : у 4 т. / ред. кол. : Губерський Л. В. (керівник) [та ін.] ; авт.-упоряд.: Андрущенко В. П. (керівник) [та ін.]. - К. : Знання України, 2003. - Т. 2. - С. 112.


Це означає, що далі ми повинні аналізувати підсистему влади громадянського суспільства як цілісність, тобто досліджувати її інтегровану функцію, що вона постачає у соціальний організм країни . Така підсистема має декілька відмінностей від попередніх розрізнених за сферами видів взаємодій . По-перше, взаємодія у системному виконанні охопила всі рівні родового життя, тобтоактивізована підсвідомість, свідомість і зверхсвідомість особистості. По-друге, взаємодія охопила усі три рівні саморегуляції соціального життя: архетипічний , нормативний і інформаційно-знаковий . По-третє, у якості регуляторів задіяні усі чинники впливу на людину та її угрупування.

 

 

Література до розділу

1.            Акчурин И. А. Единство естественнонаучного знания. - М. : Наука, 1974. -207 с.

2.            Алексеев С. С. Государство и право. Начальный курс. - 2-е изд., перераб. и доп. - М. : Юридическая литература, 1994. - 192 с.

3.            Алексеев С. С. Как готовить закон? // Известия. - 1992. - 14 декабря.

4.            Алексеев С. С. Правовое государство - судьба социализма. Научно-публицистический очерк. - М. : Юридическая литература, 1988. - 176 с.

5.            Антология мировой правовой мысли : в 5 т. / Нац. общ.-науч. фонд. - М. : Мысль, 1999. - Т. 3 : Европа. Америка: XVII-XX в.в. - 829 с.

6.            Арістотель. Сочинения : в 4 т. - Т. 1. - М. : Мысль, 1975. - 550 с.

7.            Арістотель. Сочинения : в 4 т. - Т. 2. - М. : Мысль, 1978. - 687 с.

8.            Арістотель. Сочинения : в 4 т. - Т. 3. - М. : Мысль, 1981. - 613 с.

9.            Арістотель. Сочинения : в 4 т. - Т. 4. - М. : Мысль, 1983. - 830 с.

10.        Бандурка О. М., Греченко В. А. Влада в Україні на зламі другого і третього тисячоліть : монографія. - Харків : Вид-во ун-ту внутр. справ, 2000. - 304 с.

11.        Бандурка О., Древаль Ю. Розвиток парламентаризму - безповоротний // Голос України. - 1999. - 14 грудня.

12.        Барак А. Судейское усмотрение / пер. с англ. - М. : Изд-во НОРМА, 1999. -

364 с.

13.        Бачило И. Л. Государство и право в условиях глобализации // Государство и право на рубеже веков (материалы всероссийской конференции). Проблемы истории и теории / отв. ред. В. С. Нерсесянц. - М. : Ин-т гос. и права РАН,

2001. - С. 32-38.

14.        Бержель Ж.-Л. Общая теория права ; пер. с фр. - М. : Изд. дом NOTA BENE, 2000. - 576 с.

15.        Боброва Н. А. Конституционный строй и конституционализм в России : монография. - М. : ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право. - 2003. - 264 с.

16.        Братко А. Г., Лазарев В. В. Источники права: общая теория права и государства : учебник / под ред. В. В. Лазарева. - М. : Юридическая литература, 1994. - 366 с.

17.        Браун Т., Рижова Н., Вайз Чарльз. Структура та діяльність парламентських комітетів // Комітети - основа діяльності законодавчих органів влади. - К. :

Основи, 1997. - 124 с.

18.        Бутаков А. А. Основные формы движения материи и их взаимосвязь в свете современной науки. - М. : Высшая школа, 1974. - 264 с.Быченков В. М. Институты: сверхколлективные образования и безличные формы в социальной субъективности. - М. : Российская академия социальных

наук, 1996. - 965 с.

20.        Васильев Л. С. История Востока : в 2 т. - Т. 1. - М. : Высшая школа, 1998. -

495 с.

21.        Віденська конвенція про дипломатичні зносини: міжнародний документ від 18 квіт. 1961 р. [Електронний ресурс] // Інформаційно-пошукова система із законодавства України "Право. Версія Проф".

22.        Войтович С. Проблема соціальних інститутів у соціології // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 1999. - № 2. - С. 151-165.

23.        Гайман В. Механизм обеспечения реализации закона в современных условиях // Советское государство и право. - 1991. - № 12.

24.        Гегель Г. В. Ф. Философия права ; пер. с нем. / ред. и сост. Д. А. Керимов и В. С. Нерсесянц ; авт. вступ. ст. и примеч. В. С. Нерсесянц. - М. : Мысль, 1990. - 524 с.

25.        Гель А. П., Цвігун Д. П. Судова система України. - К. : МАУП, 1999. - 52 с.

26.        Гетьман В. П., Килимник Ю. В. Влада. Бесіди про Конституцію. - К. :

Вентурі, 1997. - 32 с.

27.        Гоббс Т. Левиафан // Мир философии : книга для чтения. - Ч. 2. Человек. Общество. Культура. - М. : Политиздат, 1991. - 346 с.

28.        Горєлов М. Є., Моця О. П., Рафальський О. О. Цивілізаційна історія України. - К. : ТОВ УВПК "ЕксОб", 2005. - 632 с.

29.        Господарський процесуальний кодекс України від 06.11.1991 р. (із змінами) // Інформаційно-пошукова система із законодавства України "Право. Версія

Проф".

30.        Государственное право Германии : в 2 т. ; пер. с нем. / издатели : Й. Изензее, П. Кирххоф. - Т. 1. - М. : Ин-т гос. и права Рос. акад. наук, 1994. - 312 с.

31.        Грошевий Ю. М., Марочкін І. Є. Органи судової влади в Україні. - К. : ІнЮре, 1997. - 20 с.

32.        Дворкін Р. Серйозний погляд на права. - К. : Основи, 2000. - 520 с.

33.        Дегтярёв А. А. Политическая власть как регулятивный механизм социального общения // Полис: политические исследования. - 1996. - № 3. - С. 108-120.

34.        Дюрягин И. Л., Приголкин А. С. Правотворчество в советском государстве. -М. : Юридическая литература, 1974. - 157 с.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90 


Похожие статьи

В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія

В П Бех - Философия социального мира

В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни

В П Бех - Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи

В П Бех - Теоретико-методологічні засади гуманітарної підготовки педагогічних кадрів у вимірі європейського вибору україни