В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни - страница 58

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90 

Інших осіб, причетних до процесу законотворення (розробників законопроектів , експертів тощо), як правило, не відносять безпосередньо до суб'єктів законотворчої діяльності , оскільки вони не мають у сфері законотворчості встановлених Конституцією або законами прав та обов 'язків, які могли б виплинути на зміст та характер законотворчості. Хоча ця думка єспірною виходячи з декількох міркувань. По-перше, жодним чином не згадується такий суб'єкт законотворчості , як народ України , який також може приймати закони всеукраїнським референдумом . По-друге, наврядчи є доцільним виокремлення суб'єктів законотворчості за формальною ознакою регулювання їх законотворчих повноважень Конституцією або законами України , оскільки будь-які нормативно-правові акти є лише формою закріплення суспільних відносин у державі . Саме останні є матеріальною базою формування нормативно-правового поля і мають бути покладені в основу формулювання необхідних понять і теоретичних категорій .

Іншою класифікацією суб'єктів законотворчості є виокремлення суб'єктів законодавчих повноважень та суб'єктів законодавчого процесу1.

Якщо коротко характеризувати функціонування об'єкту законодавчого процесу, слід, насамперед, відзначити недостатню конституційну основу для формування оптимальної законодавчої процедури , оскільки деякі положення Конституції є нераціональними і мають бути змінені або уточнені . Значним кроком у розв 'язанні багатьох проблем процедури законотворення мало б стати прийняття спеціального закону "Про закони і законодавчу діяльність", а також передбаченого Конституцією закону про регламент Верховної Ради України . Виключно важливими складовими здійснення функціонування законодавчої діяльності є її планування, координація та контроль, а також продукт цієї діяльності , тобто закон . Маючи на увазі продукт законодавчого процесу, ми виходимо з того, що законодавчий процес повинен спрямовуватися на випуск практики подолання вето глави держави на закони , що зробить вкрай ускладненою регламентацію законодавчого процесу"2.

Це вимагає повороту законотворення до систематизації існуючого законодавства, побудови раціональної, внутрішньо узгодженої національної системи законодавства, яке, водночас, має узгоджуватись із законодавством країн СНД та європейських держав.

1 Законотворча діяльність : словник термінів і понять / за ред. акад. НАН України В. М. Литвина. - К. : Парламентське вид-во, 2004. - 315 с.

2 Ющик О. І. Теоретичні основи законодавчого процесу : монографія. - К. : Парламентське вид-во, 2004. -

С. 405.


Адже, законодавство на сучасному етапі, незважаючи назбільшення кількості законів, багато в чому "не встигає" за розвитком суспільних відносин , а інколи суперечить раніше прийнятим правовим актам . В результаті чого воно містить акти і норми , що практично не діють, зустрічаються прогалини і неузгоджені положення. Законодавчі акти повторюються, мають не досить ясні формулювання, терміни . Вирішення цієї проблеми здійснюється в процесі систематизації. Систематизація має на меті стабілізацію правопорядку, приведення нормативно-правового регулювання в інструмент, який забезпечує нормальне функціонування суспільного життя. Систематизація долає суперечності між правовими нормами , відміняє чи змінює застарілі норми і створює нові . Вони групуються за певними системними ознаками , зводяться в кодекси , зібрання, систематизовані акти1.

У зв'язку з цим однією з суттєвих проблем , пов'язаних з удосконаленням законодавчого процесу, є проблема реалізації конституційного принципу верховенства права в Україні . На жаль , у Конституції реалізація названого принципу чітко не пов' язана із забезпеченням верховенства закону, на що вказується у вітчизняній літературі2.

1 Законодавство:    проблеми   ефективності   / редакційна   колегія   В. Б. Авер'янов,    В. Н. Денисов,

B.Ф. Сіренко, Я. М. Шевченко. - К. : Наукова думка, 1995. - С. 3.

2 Ющик О. І. Теоретичні основи законодавчого процесу : монографія. - К. : Парламентське вид-во, 2004. -

C.407.


Зокрема, Є. Назаренко зазначає, що здійснення правової реформи передбачає вирішення багатьох теоретичних і практичних проблем , серед яких найважливішою є проблема визначення ролі та значення верховенства права, верховенства Конституції і верховенства закону в діяльності органів та посадових осіб державної влади і місцевого самоврядування. Визнаючи верховенство права головним принципом дії органів і посадових осіб держави , Конституція, однак, не протиставляє верховенство права верховенству закону. Верховенство права реалізується в житті саме через Конституцію і закони , пред'являючи до них основну вимогу - закріплювати тільки ті норми і правила поведінки , які визнають людину вищою цінністю суспільства, тобто узаконюють принципи гуманізму і справедливості у відносинах між людьми , а також між людиною і державою. Тільки закони, які реалізують верховенство права, є правовими законами . При цьому поза законами та, передусім ,\

 

поза Конституцією - Основним Законом країни - реалізація верховенства права просто неможлива в силу формального не визначення його вимог. Тобто у правовій державі необхідно верховенство Конституції і верховенство законів у системі усіх нормативних актів. Закріплення режиму конституційності і законності у правотворчій діяльності є одним із головних завдань держави1.

Правом Президента України скасовувати лише деякі з перерахованих актів проблема не знімається. Навпаки , така невизначеність у механізмі правового регулювання неодмінно веде до численних юридичних колізій і конфліктних ситуацій між органами влади 2.

Говорячи про цільове спрямування законодавчого процесу, тобто засади і напрями політики , що зводяться в закон, як функціонування цього процесу, слід зазначити , що дана складова є, без перебільшення, однією з головних. Сам по собі законодавчий процес є лише абстрактною формою, якщо не визначити зміст вказаного процесу, його суспільну орієнтацію. Цим змістом обумовлені інтенсивність законодавчого процесу, його складність і т. д., тобто його особливий кожного разу характер , кількісні та якісні параметри цього процесу. Зважаючи на сказане, пріоритетне здійснення в Україні парламентської реформи залишається нагальною потребою. Адже, як відзначає італійський професор Карло Фузаро, "за логікою парламентської форми правління повинно існувати постійне співробітництво між виконавчою та законодавчою владами . Це стосується й інших форм правління, відмінних від парламентської: за наявності президентського правління основні напрями політичного курсу ("політичний вибір") також проголошуються парламентом, з дотриманням відповідного законодавства. Але завжди залишається незаперечним факт, що парламентські форми правління створюються для координації влад, а не для їх розділення"3.

1 Назаренко Є. В. Запровадження в життя Конституції - головна мета сучасного етапу правової реформи державної влади // Конституція України - основа подальшого розвитку законодавства : зб. наук. праць .­К. : Інститут законодавства Верховної Ради України, 1997. - Вип. 2. - С. 37-38.

2 Державно-правова реформа в Україні : матеріали науково-практичної конференції. - К. : Наукова думка, 1997. - 156 с.

3 Державно-правова реформа в Україні : матеріали науково-практичної конференції. - К. : Наукова думка, 1997. - 156 с.


Звичайно, названі вище заходи є лише незначною часткою усього комплексу питань, що потребують вирішення. До нихможна додати значну кількість інших конкретних пропозицій , спрямованих на оптимізацію вітчизняного законодавчого процесу. Проте, справа не в кількості заходів, і тут немає потреби формувати коло заходів щодо вдосконалення законодавчого процесу. Важливо усвідомити, що законодавчий процес, як складна, надзвичайно динамічна система, вимагає системного, комплексного підходу до розв'язання його проблем , свідомого управління ним на наукових засадах. При цьому необхідно розуміти , що і найкраща модель функціонування законодавчим процесом , і найбільш прогресивна правова реформа - це тільки форми державотворчої і правотворчої практики , які мало чого варті поза їх реальним змістовним наповненням . А останнє залежить від тієї політики , яку здійснює державна влада.

Враховуючи це, Україна потребує не безвладного, безплідного державного утворення, яким супроводжується формальне законотворення, а парламентаризму, що слугує вираженням і , разом з тим , підтримкою свободи людини , суспільства і демократичного розвитку держави . Стратегічний розвиток нашого суспільства вимагає у сфері державного будівництва на цьому етапі всебічного розвитку парламентаризму, як необхідної передумови переходу до вищої демократії. Відтак правова реформа стає абсолютною необхідністю1; а пріоритетним напрямом її реалізації виступає парламентська реформа, ключовою ланкою якої є удосконалення законодавчої функції держави .

1 Державно-правова реформа в Україні : матеріали науково-практичної конференції. - К. : Наукова думка,

1997. - 156 с.


Отже, розглядаючи проблему вдосконалення законодавчого процесу в Україні , ми виходимо з того, що останнє має відбуватися в умовах здійснення широкомасштабної правової реформи , тобто реорганізації інститутів держави шляхом зміни правової форми її діяльності . Вихідним моментом правової реформи є зацікавленість верховної державної влади в новому режимі законності , та чи інша необхідність якого виникає залежно від конкретно-історичних умов існування держави . При цьому загальне спрямування, характер перетворень інститутів публічної влади , які здійснювалися правлячою верхівкою в Україні впродовж першої половини 90-х рр. ХХ ст., свідчать про її стійке прагнення шляхом політичного маневрування зміцнити своє панівне становище. Цей підхід не змінився фактично й післяприйняття нової Конституції України , яка стала продуктом політичного компромісу різних політичних сил у боротьбі за владу.

По суті, в Україні існує об'єктивна необхідність правової реформи , однак її реалізація не набула досі значення дійсної правової реформи через відсутність справжньої зацікавленості в ній правлячої верхівки . Відтак в існуючих суспільно-політичних умовах необхідним способом здійснення правової реформи залишається компроміс різних політичних сил навколо деякого інтегрального варіанту державно-правових перетворень .

Як основні види (напрями) правової реформи нами розглядаються парламентська, адміністративна, судово-правова та муніципальна реформи , загальний зміст яких визначається єдиною Концепцією державно-правової реформи в Україні . При цьому необхідність реалізації широкомасштабної правової реформи вимагає узгодженості у проведенні вказаних видів реформ , що забезпечується, насамперед, у законодавчій сфері ; відтак, пріоритетного значення набуває здійснення парламентської реформи , з якою пов'язується законодавча функція держави .

У ході здійснення парламентської реформи , найперше, потребує оптимального визначення організація парламенту, як єдиного законодавчого органу держави . Центральний напрям парламентської реформи - розширення та упорядкування конституційних основ реалізації законодавчої функції Верховної Ради України, демократизація законодавчого процесу, підвищення якості й ефективності законодавчої діяльності , побудова раціональної правової системи . Ключовим завданням правової реформи у зв'язку з цим стає удосконалення управління законодавчим процесом в усіх його складових, а саме: суб'єкта, об'єкта, цільового спрямування, засобів і технологій . Особливої ваги в сучасних умовах набуває наукове забезпечення законодавчого процесу.

Разом з тим , сам по собі законодавчий процес є лише абстрактною формою, якщо не визначені його зміст, суспільна орієнтація. Останнім зумовлюється характер законодавчого процесу, його кількісні та якісні параметри. Як складна, динамічна система, законодавчий процес вимагає системного, комплексного підходу до розв'язання його проблем , потребує свідомого управління ним на наукових засадах, зокрема, виробленнясучасної моделі функціонування. Визначальним фактором при цьому стає реальна правова політика, яку проводить держава. Зважаючи на це, стратегічний розвиток нашого суспільства вимагає на даному етапі у сфері державного будівництва удосконалення законотворення та перехід до свідомого функціонування законодавчого процесу.

Іншою суперечністю, що знижує ефективність функціонування системи саморегуляції соціального організму країни , залишаються суперечки навколо конструктивності конституційної реформи. Однак, напевно, слід погодитися з М. Розумним, що скасування конституційної реформи, радше, набуде форми затяжного позиційного конфлікту, до якого будуть залучені Конституційний Суд, Верховна Рада, Міністерство юстиції, імовірно, Рада Європи, але який не матиме розв'язання в практичній площині 1. Ясно, що втілення в життя конституційної реформи не може бути швидким і безболісним , воно вимагає виважених, прорахованих кроків у процесі перерозподілу повноважень, толерантності , керування національними інтересами . Однак, зворотній рух малоймовірний , тим більше, що досвід інших країн вже засвідчив ефективність парламентсько-президентської форми правління.

На жаль, у справі реалізації політичної реформи опозиція виступає, радше, противником, аніж союзником.

До розірваності політичного простору між правлячою та опозиційною складовими додається ще й формування двох центрів тяжіння в самій опозиції. Один із цих центрів тяжіння концентрується навколо постаті Юлії Тимошенко, що приваблива для громадян , з одного боку, через ореол легендарності Майдану, з другого - через перспективи майбутнього кандидата в президенти. Другий центр тяжіння активно концентрується в 2007 році навколо "Народної самооборони" Ю. Луценка.

1 Розумний М. 2007: рік позиційної боротьби // Українська правда [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news_print/2006/12/18/52459.html.


Необхідно детальніше зупинитися на поточному стані реалізації конституційної реформи, адже саме цей процес наразі породжує чи не найбільше суперечностей в управлінській підсистемі соціального організму України взагалі і зокрема в її виконавчій гілці. Адже, ознаменувавши теоретичний перехід до більш демократичної парламентсько-президентської форми правління, конституційна реформа на практиці поки що незабезпечила достатнього рівня політичної стабільності . Сформовані в минулі роки взаємозв ' язки між політичними інститутами були зруйновні , а нові конституційні норми провокують конфлікти між органами державної влади.

По-перше, виникла системна суперечність, коли рівень легітимності Президента виявився вищим за рівень його легальних повноважень за новими конституційними нормами . Тобто рівень політичних зобов ' язань Президента є вищим , ніж обсяг владних повноважень, необхідних для реалізації цих зобов'язань. У 2004 р. суспільство віддало Президенту мандат довіри з обсягом повноважень президентсько-парламентської моделі, а у 2006 р., внаслідок конституційних змін, отримало Президента з обмеженими повноваженнями у форматі парламентсько-президентської республіки .

По-друге, слід відзначити недосконалість процедур формування парламентської коаліції та засад функціонування депутатських фракцій , наявність можливостей для викривлення волевиявлення громадян . Адже Конституція містить лише загальні положення щодо формування коаліції у Верховній Раді України . Процедури створення і припинення діяльності коаліції містяться в Регламенті Верховної Ради України , який затверджується Постановою Верховної Ради. Це дає можливість діючій у Парламенті коаліції переглядати умови своєї діяльності простою більшістю голосів.

По-третє, Конституція України не передбачає закріплення зв ' язку між програмою діяльності парламентської коаліції та програмою дій сформованого нею Кабінету Міністрів, а також корекції останньої у зв' язку з розширенням чи зменшенням складу коаліції. Ця обставина не відповідає логіці формування Уряду коаліцією і може стати потенційним джерелом конфліктів. Недосконалими залишаються і процедури формування персонального складу Кабінету Міністрів України .

По-четверте, між представленими у парламенті політичними силами досі немає критичної маси політичного компромісу щодо майбутнього конституційної реформи . Представники парламентської більшості підтримують конституційні зміни , опозиція вимагає їх скасування чи перегляду. Така ситуація ускладнюється "війною інтерпретацій " чинних конституційних норм , яка розгорнулася між владними інститутами як відображення спроб окремих політичних сил закріпити за собоюпанівні позиції у системі влади .

По-п'яте, нові конституційні положення не забезпечують необхідного балансу і ефективної взаємодії між різними владними і політичними інститутами . Адже за новою конституційною моделлю залишається незавершеним або конфліктним розподіл повноважень і визначення функцій між головними політичними інститутами : Президентом , парламентською більшістю, парламентською опозицією та Кабінетом Міністрів .

Також конституційні зміни створили проблему розподілу впливу та контролю за вертикаллю влади між Президентом та Урядом , що призводить до збільшення конфліктів між центральною та місцевими владами , представницькою та виконавчою владою на місцях. Адже оновлена Конституція України не дає відповіді на питання, яким чином мають узгоджувати політичні позиції Президент України , з одного боку, і коаліція депутатських фракцій та Уряд - з другого.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90 


Похожие статьи

В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія

В П Бех - Философия социального мира

В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни

В П Бех - Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи

В П Бех - Теоретико-методологічні засади гуманітарної підготовки педагогічних кадрів у вимірі європейського вибору україни