В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни - страница 6

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90 

1           Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. - М. : ДИ ДИК, 1994. - 639 с.

2           Тойнби А. Дж. Постижение истории. - М. : Прогресс, 1991. - 736 с.


Представники цивілізаційного підходу використовували також ідею саморегуляції соціальної системи за рахунок впливу на нього зовнішнього середовища. Концепція взаємовідносин суспільства з оточуючим середовищем за принципом "Виклик -Відповідь" обґрунтована, як добре відомо для соціальних філософів, соціологів та культурологів, А. Тойнбі2. Автор "Постижения истории " припускав , що Виклик та Відповідь можуть проявлятись у різних формах, але всі Відповіді , по суті , зливаються в одну, довіряючись поклику Господа. Можливо, погляд автора на історію комусь здається неточним або навіть помилковим , але він запевняє читача, що через осягненнядійсності він робить спробу збагнути Бога, який розкриває Себе через рух душ, які щиро вірять у Нього. Історія, яка на поверхні явищ обіцяє розмаїття варіантів, на рівні свого істинного змісту є односпрямованою, орієнтованою на осягнення Бога через саморозкриття людини . Таким чином , саморегуляція родового життя людей здійснюється шляхом морального імперативу. І якщо Розум компенсував людині залежність від природи, то моральний закон дав їй надію на гармонізацію взаємодії історії і особистості. Утвердження та розповсюдження моральності можливі через традицію і через мімесіс (наслідування).

Рух історії визначається повнотою та інтенсивністю Відповіді на Виклик, потужністю Пориву, спрямованим божественним Поривом. Ривок уперед здатна здійснити меншість, що захоплює за собою інертну масу і здатна перенести "божий закон від однієї душі до іншої". Одночасно А. Тойнбі попереджує про те, що відповідальність за надломи цивілізації лежить на совісті її лідерів. При цьому творчі особистості в авангарді цивілізації, що впливають на не-творчу більшість через механізм мімесісу, можуть зазнати невдачі з двох причин . Першу він називає негативною, а другу - позитивною. Негативна невдача полягає у тому, що лідери самі можуть опинитися під гіпнозом , яким вони впливали на своїх послідовників. Саме це призводить до катастрофічної втрати ініціативи .

Позитивна невдача, за А. Тойнбі , полягає у тому, що влада -це сила, яку важко утримати в певних рамках. А коли ці рамки впали , управління перестає бути мистецтвом . Зупинка колони на півдорозі здатна викликати рецидив непослуху з боку простої більшості та побоювання командирів. Побоювання, перш за все, підштовхує командирів до застосування грубої сили з метою підтримання свого авторитету, оскільки довіри до них уже немає. Нещодавно чітке формування впадає в анархію. Причина цього розладу в соціальному процесі полягає у відмові або втраті людьми мімесісу. Чисельні історичні драми та трагедії ХХ ст. слугують прямим підтвердженням цього спостереження А. Тойнбі .

Важливим джерелом для глибокого розуміння саморегуляції соціальної системи є теорія соціокультурної динаміки П. Сорокіна. Її евристичний потенціал полягає в ідеї, що регуляція відбувається за рахунок цінностей культури. Кожна велика культура, за визначенням П . Сорокіна, є не просто конгломерат різних явищ, що співіснують і не пов' язані одне з одним , а являєсобою єдність або індивідуальність, усі складові якої проникнуті одним основоположним принципом , висловлюють одну, головну, цінність. Саме цінність є основою і фундаментом будь-якої культури. Домінуючі риси вишуканих мистецтв і науки, такої єдиної культури , її філософії і релігії, етики і права, її основних форм соціальної, економічної та політичної організації, більшої частини її звичаїв , її способу життя та мислення (менталітету) -всі вони по-своєму виражають її основоположний принцип , її головну цінність, вважає П. Сорокін1.

Для нас наведена теза є надзвичайно важливою, оскільки висвітлює цінності культури як інструмент регуляції поведінки спільноти . П . Сорокін слушно зауважує, що головним принципом або головною цінністю культури Заходу у часи Середньовіччя був Бог. Архітектура і скульптура, література і живопис, музика, філософія, наука, етика, право мали винятково релігійний характер . Політична організація в її духовній та світській сферах була переважно теократичною і базувалася на релігії. Родина як священний релігійний союз виражала, згідно П . Сорокіна, ту саму фундаментальну цінність. Навіть організація економіки контролювалася релігією, яка накладала численні заборони на форми економічних відносин . Така уніфікована система культури , заснована на принципі надчутливості та надрозумності Бога як єдиної реальності та цінності , названа П . Сорокіним ідеаціональною . Подібна установка лежала в основі інтеграційної культури Брахманської Індії, буддистської і лаоїстської культур , грецької культури УІІІ-УІ ст. до н. е.

За його спостереженнями , наприкінці ХІІ ст. на теренах Європи з'являється зародок принципово нового типу. Суть його полягала у тому, що об'єктивна реальність та її смисл чуттєві. Так сформувалася та розквітла у XIII—ХІV ст. нова культура, яку П . Сорокін назвав ідеалістичною.

1 Сорокин П. Социология и культурная динамика: исследование изменений в больших системах искусства, истины, права и общественных отношений. - СПб. : Изд-во Русского Христианского гуманитарного института, 2000. - 1054 с.


Спостереження П . Сорокіним еволюції культур або принципів саморегуляції соціального життя людей мають величезне методологічне значення для реалізації мети цього дослідження, оскільки "культура сенсорна, емпірична, світська", названа ним чуттєвою, сьогодні поступається своїм місцем більш високій культурі , що приходить з майбутнього. Тут ми маємо на увазіприхід інформаційної цивілізації на місце індустріальної.

Другим напрямком у цивілізаційному підході , що досліджує зміни станів суспільства, є теорії про розвиток соціальної системи з погляду зміни одних цивілізацій іншими (одних етносів іншими ).

V     таких теоріях механізмами саморегуляції виступають певні процеси або елементи . Так, розвиток суспільства з погляду цивілізаційного підходу розглядає Л. Г. Морган1, який на основі критерію - прогресу у виробництві засобів до життя (що можна вважати саморегулятивним процесом ) - виокремлює три стадії соціальної еволюції: дикість, варварство та цивілізацію. Дві перші стадії поділяються на ступені - нижчий , середній та вищий . Цивілізація, на його думку, є досягненням більш високого, у порівнянні з варварством , рівня розвитку.

Представником цього напрямку є також П . Куусі , який у своїй роботі "Этот человеческий мир"2 виділяє культури збирання та полювання, аграрну культуру, що охоплює всю епоху, коли основою матеріального виробництва було землеробство та скотарство, та науково-технічну культуру, що почала формуватись у 1830-1870-х рр., у період швидкого розвитку промисловості у Західній Європі . Аграрну культуру П . Куусі ділить на періоди: невеликих держав (8000-3500 рр. до н. е.), давніх імперій (3500 - 600 рр. до н. е.), античних держав (600 р. до н.е. -500 р.), європейського панування (500-1750 рр.)3. Саме в процесі розвитку цих культур, на його думку, йде створення та заміна поведінських механізмів у результаті взаємодії двох саморегулятивних систем - біологічної та культурної.

Подібну концепцію поділу світу з погляду цивілізаційного підходу пропонують й інші вчені, зокрема Ю. Яковець, який виокремив кілька циклів-цивілізацій: неолітичну (7-ме - 4-те тисячоліття до н . е.), східно-рабовласницьку (3-тє - перша половина І -го тисячоліття до н . е.), античну (VI ст. до н . е. -

VI    ст. н . е.), ранньофеодальну (VII-XIII ст.), доіндустріальну (XIV -XVIII ст.), індустріальну (60-90-і рр. XVIII ст. - 60-90-і рр. ХХ ст.), постіндустріальну (80 рр. ХХ ст. - кінець ХХІ - початок ХХІІ ст.)4.

1 Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства. В связи с исследованиями Льюис Г. Моргана. - М. : Изд-во полит. л-ры, 1985. - 238 с.

2 Кууси П. Этот человеческий мир ; пер. с англ. / общ. ред. и вступ. ст. Э. А. Араб-Оглы. - М. : Прогресс, 1988. - 386 с., илл.

4 Там же. - С. 131.

4 Яковец Ю. В. Глобализация и взаимодействие цивилизаций. - М. : Экономика, 2001. - 346 с.


На  сучасному етапі  розвитку  все  більшого поширеннянабуває цивілізаційний підхід, згідно з яким суспільство активно формує інформаційну цивілізацію на основі інформації, управління та організації. Характеристиками цієї стадії, на думку Р. Абдєєва, є зміна світосприйняття, революція у сфері комунікацій та інформації, що набула небачених донині масштабів і призвела до стрімкого прориву в галузі освіти , бізнесу, наукових досліджень тощо1.

З погляду зміни станів суспільства завдяки функції саморегуляції можна розглянути і формаційний підхід. Саморегуляція тут буде проявлятися в заміні одних способів виробництва іншими , а також в заміні відповідних суспільних відносин іншими . Тобто при переході до нової суспільно-економічної формації відбувається стихійна або спрямована зміна розвитку суспільства, що виражається в створенні нових умов його функціонування. Таких формацій виокремили п ' ять: дві безкласові - первіснообщинна та комуністична - і три класові -рабовласницька, феодальна та капіталістична. При цьому нижчою формою комуністичної формації є соціалізм . При переході до комунізму, на думку Ф. Енгельса та В. Леніна, відбувається відмирання держави як політичного інституту через диктатуру пролетаріату.

До цього підходу близько примикає так званий державницький підхід, провідна ідея якого полягає у тому, що головним засобом саморегуляції соціального життя є держава. Концептуально це вилилось у теорії розвитку суспільства. Найбільш дослідженими виявляються теорії появи, функціонування та розвитку держави , а також форми управління нею.

Так, ще в Стародавньому Китаї (VII-I ст. до н . е.) була розроблена концепція державного управління на основі законів "фа" (легізм )2, що базувалася на владі (як управлінні людьми ), принципові особистої відповідальності чиновників за свої діяння, а також на ідеї кругової поруки , втіленій у життя в царстві Цинь (359-350 рр. до н . е.) та першій централізованій китайській імперії Цинь (221-207 рр. до н. е.)3.

1 Авдеев Р. Ф. Философия информационной цивилизации. - М. : ВЛАДОС, 1994. - С. 7.

2 Переломов Л. С. Конфуцианство и легизм в политической истории Китая. - М. : Наука, 1981. - 333 с.

3 Переломов Л. С. Империя Цинь - первое централизованное государство в Китае (221-202 гг. до н.э.). -М. : Изд. вост. литературы, 1962. - 244 с., илл.


У Стародавніх Греції та Римі державу ототожнювали із суспільством , що знайшло прояв у полісній системі і булонайбільш наочним утіленням суспільної цілісності, зв'язку всіх частин організму; розглядали форми правління в ній, що змінювали одна одну: демократію, олігархію, аристократію, тімократію , тиранію, - та виділяли соціальні групи людей , які могли найбільш ефективно здійснювати управління нею (Платон, Арістотель, Полібій та інші).

Ще у Давньому Єгипті, Вавилоні, Іудеї і особливо в середньовічних державах була поширена теорія божественного походження держави . Вона пояснювала створення держави та управління нею аналогічно до процесу створення світу, з чого випливало, що правитель держави наділявся церквою правом керувати людьми і вершити земні справи .

У період Нового часу і пізніше виникало багато теорій походження держави ("війна всіх проти всіх" Т. Гоббса, теорія суспільного договору Ж. Ж. Руссо, концепція "соціальної фізіології" К. А. Сен-Сімона, концепція громадянського суспільства Г. В . Ф. Гегеля, суспільно-економічна теорія К. Маркса та Ф. Енгельса), які поряд зі шляхами її створення шукали також оптимальні форми функціонування держави , закони розвитку суспільства. Це давало можливість глибше осягнути сутність взаємодії суспільства та держави як цілісних організмів, знайти їхні основні детермінаційно-функціональні зв ' язки та залежності , виявити органи управління державою.

Також державу тлумачили як регулятивну систему, що забезпечує підпорядкування складної сукупності відмінних між собою частин , що її утворюють (Г. Спенсер). Серед них називали , передусім , політичні режими як сукупність методів , за допомогою яких держава здійснює свої функції із притаманними їм органами влади (парламентом , інститутом президентства тощо), що формувало різні типи держав .

Цікаву концепцію висунув ще у XVIII ст. Леже Марі Дешан 1. На його думку, історія поділяється на три періоди :

1 Дешан Леже-Мари. Истина, или Истинная система.  [Вступ. статья В. М. Богуславского, С.5-74. Примечания Л. С. Гордона]. - М. : Мысль, 1973. - 532 с.


-    перший - "стан дикунства", в якому колись перебувало суспільство, що відповідає, на нашу думку (за аналогією до цивілізаційних та формаційних підходів), аграрній цивілізації та первіснообщинній формації;

другий - "стан законів", в якому людство перебуває нині та якому відповідають індустріальна та постіндустріальна цивілізаціїта класові формації (феодальна та капіталістична);

- третій - "стан звичаїв", який повинен наблизити людину, що прагне вдосконалення, до Цілого. Цей стан він також називає розумним , станом моральної рівності .

Такий поділ дає можливість говорити про саморегуляцію на основі соціальних норм суспільства.

Наступний підхід до осягнення явища саморегуляції соціальної системи - ноосферний. Його формували відповідно до власних світоглядних позицій В . Вернадський , Е . Леруа, П . Тейяр де Шарден. Головна ідея цього підходу полягає у ствердженні єдності людини і Космосу, що виявляється в узгодженні їхнього розвитку. До того ж, на певному етапі коеволюції людство повинне взяти на себе відповідальність за подальший розвиток біосфери . На сучасному етапі проблеми ноосферології аналізуються в роботах В. Казначеєва, А. Урсула, О. Яншина та інших. І тут є моменти , які треба визнати як принципові для вивчення саморегуляції соціальних систем. Ми маємо на увазі вплив Космосу, або так званої третьої природи , на поведінку людей . Наразі не можна не визнавати наявності такого впливу, оскільки Космос як середовище майбутнього проживання людини з кожним роком усе активніше впливає на розвиток земної цивілізації.

Водночас у другій половині ХХ ст. у науці оформився науковий напрямок - синергетика, що вивчає самоорганізовані системи , яким притаманна функція саморегуляції як атрибутивної властивості цілого по відношенню до частин - органів цього цілого. У сучасних наукових джерелах подекуди зустрічаються сумніви в правомірності соціальної синергетики взагалі , особливо у зв ' язку з тим , що вона багато чого запозичила з природничих наук. Але на це зауваження можна відповісти , що інших шляхів розвитку наукового знання - крім запозичень та інтерпретацій -немає. Тому ці процеси слід розуміти як необхідний етап подальшого розвитку науки . Причому можна навіть заявити , що в цьому випадку має місце двобічна екстраполяція: ідеї природничонаукового знання екстраполюються в соціальну синергетику, після чого, в силу зворотного зв' язку, збагачені соціальним змістом синергетичні ідеї знаходять своє нове застосування в природничо-науковому пізнанні . Хоча тут вірніше говорити не про екстраполяцію, а про експлікацію ідей , отриманих в одній галузі, на іншу галузь знання. Тим більше, щопредметом синергетики - як підкреслює зокрема Г. Нестеренко1 -є не фізичні, хімічні, біологічні чи соціальні об'єкти, а сам процес утворення порядку в системі як такий. Отже, синергетика відображає здатність системи зберігати цілісність, а також здатність до еволюції, відгукуючись на зовнішні та внутрішні впливи . При реагуванні на такі впливи в системі відбуваються процеси впорядкування змін , що дістали назву саморегулятивних.

В останні десятиліття кількість робіт, що вивчають такі системи, зростає за експонентою (І. Пригожин, І. Стенгерс2 та інші ), але їхньою специфікою залишається різноманітність у поясненні саморегуляції. Основою визначень у всіх дослідженнях залишається те, що саморегуляція - це властивість і функція збереження цілісності системи , її пристосованість (адаптація) до навколишнього оточення. Відмінність у поясненні явища саморегуляції полягає в різному тлумаченні співвідношення саморегуляції та споріднених з нею явищ регуляції та організації.

Своє бачення саморегуляції у руслі теорії самоорганізації пропонує в монографії "Философия информационной цивилизации" Р. Абдєєв3, який вважає, що саморегуляція є першим контуром зворотного зв' язку механізму управління. Вона забезпечує цілісність живої субстанції, її стійке функціонування в умовах впливу зовнішнього середовища4.

Разом з тим він виокремлює механізми саморегуляції на всіх рівнях біосфери , до яких належать на рівні живої особини -клітини , тканини , органи , системи органів та організм загалом ; на рівні суспільства - ринок, що здійснює баланс між попитом та пропозицією, необхідної для життя суспільства товарної маси5. Саме зведення механізмів саморегуляції у суспільстві до ринку як універсального саморегулятора суспільного виробництва і є, на наш погляд, вразливим місцем теорії Р . Абдєєва, оскільки , таким чином , обмежується дія інших механізмів , що функціонують у цілісності.

1 Нестеренко О. Українська політична нація: самоорганізаційні засади становлення : монографія. - К. : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2007. - С. 91-92.

2 Пригожин И. Р., Стенгерс И. Порядок из хаоса. Новый диалог человека с природой. - М. : Прогресс, 1986. - 422 с. ; Пригожин И. Философия нестабильности // Вопросы философии. - 1991. - № 6. - С. 46-52.

3 Авдеев Р. Ф. Философия информационной цивилизации. - М. : ВЛАДОС, 1994. - 336 с.; 58 ил. 5 Там же. - С. 204.

5 Авдеев Р. Ф. Философия информационной цивилизации. - М. : ВЛАДОС, 1994. - 336 с.; 58 ил. - С. 204.


Розглядає саморегуляцію як частину самоорганізованої системи і український вчений В . Воронкова у статті "Управлениекак единый социальный организм"1. Вона визначає саморегуляцію як "доцільне функціонування живих систем різних рівнів організації та складності ". На її думку, "саморегуляція є одним із рівнів регуляції активності таких систем , який виражає специфіку психічних засобів відображення і моделювання дійсності , що реалізують її, у тому числі рефлексії суб' єкта"2.

Думки, що саморегуляція є властивістю самоорганізованої системи, дотримується і В. Биченков, який вважає, що "поняття саморегуляції характеризує функціонування об' єкта як системи , великої кількості певним чином організованих елементів , що взаємодіють, з погляду цієї взаємодії"3.

Цей висновок В. Биченкова підштовхує нас до ідеї, що ми можемо зробити морфологічний аналіз саморегуляції як системи , виокремити її елементи , формалізувати її провідні зв' язки та функції.

Категорія "саморегуляції", на його думку, підкреслює ту обставину, що соціальний процес перебігає сам собою, без втручання суб'єкта, незалежно від нього. Тому механізми саморегулювання, що діють у системі , мають, на думку В . Биченкова, як загальні з механізмами самоорганізації закономірності , притаманні системі загалом , так і особливі механізми дії, властиві лише певній сфері життя суспільства, які не завжди збігаються із закономірностями самоорганізації.

Так, найбільш загальні механізми самоорганізації, що функціонують як стихійні саморегулятивні механізми, можуть перетворюватися на спрямовані механізми, що проявляється в такій закономірності , як багатоваріантність та поліальтернативність у функціонуванні системи . Ця закономірність дає можливість створювати відповідні соціальні інститути, що відображають функціонування в соціальному процесі різних норм, перш за все, соціальних, і , які формуються в процесі саморегуляції4.

1 Воронкова В. Г. Управление как единый социальный организм // Нова парадигма : альманах наукових праць. - 1999. - Випуск 10. - С. 8-19.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90 


Похожие статьи

В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія

В П Бех - Философия социального мира

В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни

В П Бех - Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи

В П Бех - Теоретико-методологічні засади гуманітарної підготовки педагогічних кадрів у вимірі європейського вибору україни