В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни - страница 72

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90 

Аналіз прийнятих останнім часом законодавчих актів свідчить про те, що без чіткого уявлення про механізм реалізації закону, обміркування особливостей включення нових актів до вже чинних можливих соціальних перешкод на шляху дії закону марно розраховувати на ефективне юридичне регулювання. Прикладом можуть послужити республіканські кодекси про працю, адміністративні правопорушення, до яких внесено чимало змін і доповнень, а також багато законів України , ефективність яких виявилася мізерною, якщо не нульовою чи негативною.

Основними умовами оптимізації законотворчого процесу мають бути об'єктивна оцінка, яка ґрунтується на науково-соціологічному прогнозуванні, взаємозв'язку ще в передзаконній стадії між майбутнім законом та соціально-економічною ситуацією, між законом і гарантіями прав особи , а також правильна оцінка специфіки закону як засобу вирішення конкретних соціальних проблем. Якщо проблеми вдосконалення законодавчого регулювання будуть спиратися на науковий прогноз, комплексну програму розвитку законодавства, яка б передбачала основні напрями законодавчої політики , науково обґрунтовані підходи до нового етапу модифікації законодавства, принципи розвитку правового регулювання, то сподівання на ефективність законодавства також будуть марними.

Отже, перший етап оцінки ефективності законодавства -аналіз якості законодавчої діяльності і впливу на законотворчість соціальних факторів. Тобто ефективність дії закону - це, передусім , відповідність його змісту і цілям потреб населення і реальним обставинам під час законопроектної роботи . Закон досягне своєї мети , тобто стане ефективним лише тоді , коли ще в передзаконній стадії глибоко і всебічно буде вивчена громадська думка, яка відображає назрілі потреби зовнішнього середовища, коли законодавцем об' єктивно враховані ці потреби і закріплені в законодавстві.

Оцінка ефективності законодавства має здійснюватися не за результатом законотворчої діяльності (хоча, безумовно, якість самого закону має велике значення), а за результатом дії самого закону. Тобто оцінка ефективності закону за результатом його дії є головним , а надалі - вихідним моментом зворотної дії назаконотворчий процес. Проте, це не означає, що про ефективність закону треба судити лише за відповідністю його громадській думці чи конкретній життєвій потребі . В такому разі відпадала б потреба корегувати законодавчий процес.

Таким чином , ефективність законодавства - це не тільки досягнення кінцевих цілей правового регулювання, а й якість функціонування самого законодавчого органу, з якою пов ' язана якість конкретного закону. При оцінці та вивченні ефективності законодавства треба враховувати , чи повно відображена соціальна потреба у певному законі , чи виявлені його цілі , чи намічені механізми забезпечення його дії, чи прогнозувалась ефективність дії закону тощо. Але зафіксований результат -величина не постійна. У майбутньому, скажімо, при інших соціально-економічних умовах отриманий ефект може змінитися (погіршитися чи поліпшитися). Отже, ефективність закону, як і законодавства загалом , - явище динамічне, яке не є абсолютною і сталою величиною.

Щоб виявити зміни у рівнях ефективності, треба, передусім, чітко розмежувати правові цілі різних рівнів. Інтегральний показник ефективності залежно від цілі дослідження може конструюватись як сума експертних оціночних висновків. Найбільша складність вимірювання ефективності якраз і полягає не в конструюванні схеми , а в отриманні об' єктивних оцінок усіх актів застосування закону.

Проте модельний підхід до вирішення проблеми ефективності законодавства має деякі переваги щодо словесних оцінок. За допомогою моделювання, звичайно, не вирішується проблема вимірювання ефективності законодавства. Але це допомагає повніше пояснити і описати ефективність законодавства, чіткіше уявити його рівневість, тенденції розвитку, охарактеризувати зв' язки між практикою застосування закону та досягнутим результатом , розробити емпірично фіксовані індекси ефективності, здійснити "заміри" ефективності на різних етапах дії закону.

Об' єктивно і достовірно оцінити ефективність конкретної норми можна лише за умови , якщо враховуються засоби досягнення її цілей і соціальна корисність самої норми . У іншому випадку норма, яка була спрямована на антисоціальну і навіть антигуманну ціль, може бути визнана позитивно ефективною . Така   сама   ситуація   можлива   і   у   разі   досягнення метинеправовими засобами . Скажімо, в державах з тоталітарним режимом теж існували правові норми і , на перший погляд, вони діяли досить ефективно, бо цілі досягалися швидко, наставали бажані для законодавця результати . Але якщо врахувати ті репресивні , антиправові за природою заходи досягнення мети , то виявиться, що ефективність закону була ілюзорною, демонстративною, а отже, і негативною. Досягнення мети не може бути виправдане будь-якими засобами . Позитивна ефективність настає лише тоді , коли закон спрямований на соціально корисні цілі та якщо самі засоби досягнення мети є законними . Аналогічний висновок може бути і в разі , коли цілі антисоціального, антинародного закону досягаються ззовні правовими засобами .

Якщо діяти інакше, тобто кожного разу виводити ефективність правової норми як співвідношення її реальних результатів і її цілей , то щоразу мали б ідеалізацію кожної норми без критичного усвідомлення її змісту і цілей . Все ж незалежно від соціальної користі або шкідливості норми відповідність досягнутого результату мети норми інакше, ніж ефективністю дії такої норми , назвати неможна. Досягнення результату, який не є соціально корисним , - це також ефективність, але із знаком "-", тобто негативна ефективність. Адже протиправна і навіть злочинна діяльність є також ефективною, якщо злочинець досягає мети, бодай і підлим шляхом. У такому разі ефективність буде антисоціальною (шкідливою для суспільства і громадян ). Тобто ефективність закону може бути як позитивна (+), так і негативна (-). Незалежно від характеру ефективності методика її вимірювання може застосовуватись одна й та сама, але після вимірювання обов' язково потрібно вивчити засоби , за допомогою яких була досягнута ефективність дії норми , і дати оцінку виявленій ефективності (позитивну чи негативну).

На основі цього підходу В . Леванському вдалося знайти причини недостатньої ефективності або незастосування норм і дати рекомендації щодо усунення цих причин. До найбільш поширених причин таких недоліків автор зарахував: а) відсутність, надлишок чи недосконалість елементів системи правового регулювання; б) відсутність, недосконалість або неправильна спрямованість зв'язків цієї системи; в) недостатність цілісних характеристик системи (наприклад, часу реагування, ритму   системи   тощо)   для   досягнення   цілей правовогорегулювання. Незважаючи на деяку схоластичність, ці висновки все ж можуть мати певне методичне значення для усунення причин неефективності правових норм .

Таким чином , знання цілей законодавчого акту дає змогу на першому етапі прогнозувати дієвість цієї норми , реакцію населення на її появу, підібрати найбільш досконалий механізм правореалізації, а на кінцевому етапі - оцінити ефективність цих заходів і самого законодавчого акту, адже оцінка ефективності закону - це не тільки характеристика якості і змісту, формалізований стандарт, нариси послідовності вимірювання самого закону, а, передусім , аналіз дієвості засобів , за допомогою яких реалізуються його положення і вимоги відповідно до цільового призначення законодавчого акту. Методична цінність цього положення полягає в тому, що з його допомогою можна відпрацювати певну схему або соціометричну ефективність законодавства і врешті дійти наступного висновку: а) аналізові ефективності законодавчого акту має передувати чітке усвідомлення його соціальних цілей ; б) мета законодавчого акту є масштабом оцінки ефективності його дії; в ) без знання цілей закону не можна підібрати і використати дієві і водночас гуманні засоби правореалізації; г) формалізація різних співвідношень мети та результату полегшує і спрощує аналіз ефективності законодавства; д) періодичний соціально-правовий аналіз досягнення цілей має вирішальне значення для майбутньої діяльності у сфері реалізації закону; є) оптимізацією можна визнати не тільки ту дію закону, котра дала максимально бажаний результат, а й ту, яка будь-як наближає до запланованої мети , якщо результат на момент аналізу ще не наблизився до ідеалу.

 

 

 

 

8.3.  Основні напрями реформування судової влади як фактор посилення якості функціонування механізму дії прийнятих законів

 

Необхідність реформування судової влади постала в роки радянської "перебудови ", але до прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 року), яка закріпила принцип поділу влади й формально виділила судовувладу в самостійну гілку, практичного втілення в Україні не мала.

Надзвичайно актуальним таке реформування є сьогодні , коли вітчизняне правосуддя опинилося перед реальною загрозою знищення його засад, а Україна як держава та українське суспільство - перед загрозою втрати своєї правової основи, якою є судова система.

Особливо небезпечним для правосуддя є ігнорування високими посадовими особами держави та органами державної влади , політичними діячами правових принципів, які забезпечують самостійність та неупередженість суду, незалежність суддів. В Україні набуває системного характеру і стає звичною практикою надання оцінки рішенням судів некомпетентними суб' єктами , ігнорування судових рішень, які набрали законної сили . Такі дії стимулюють поширення в суспільстві неповаги до суду та його рішень, підривають правові засади діяльності судових органів, а, отже, і самої державності . Відбувається правова девальвація судових рішень, вони втрачають свою юридичну силу, обов' язковість, суспільне визнання. За таких обставин в очах громадськості суд перестає бути правовою інстанцією встановлення істини , надійним суб' єктом захисту прав і свобод громадян, органом правосуддя. Офіційна вказівка некомпетентного суб' єкта про те, яке саме рішення мав ухвалити суд, є втручанням у здійснення правосуддя і тиском на суддів, зокрема тих, які розглядатимуть цю справу в апеляційному та касаційному порядку.

Головною метою судово-правової реформи і формування незалежної судової влади є необхідність перебудови судової системи , створення нового законодавства та вдосконалення форм судочинства. У ході реформи необхідно здійснити низку дій :

-   шляхом ефективного розмежування повноважень гарантувати самостійність і незалежність судових органів від впливу законодавчої і виконавчої влади ;

-   реалізувати демократичні ідеї правосуддя, вироблені світовою наукою і практикою;

-   створити систему законодавства про судоустрій , яке б забезпечило незалежність судової влади ;

 

-   поступово здійснити ефективну і зрозумілу спеціалізацію

судів;

-   максимально "наблизити " суди до населення;

збалансувати судову систему України і чітко визначитикомпетенцію різних ланок судової системи ;

-    відмовитися від існуючої практики призначення суддів на адміністративні посади ;

-    гарантувати право громадянина на розгляд його справи компетентним незалежним і неупередженим судом .

Вказані напрямки реформування судової гілки влади повинні мати під собою фундаментальний базис, міцну основу у вигляді конкретних принципів реформування. Проаналізувавши принципи, проголошені в Концепції судово-правової реформи, вважаємо, що вони потребують певного оновлення, тому пропонуємо їх модифікований варіант:

-    створення судочинства, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом , створило б умови для дійсної змагальності і реалізації презумпції невинуватості;

-    відповідність нормативних актів з питань діяльності судів і органів юстиції вимогам міжнародних договорів, ратифікованих Україною;

-    радикальне реформування матеріального і процесуального законодавства, його деідеологізація і наповнення гуманістичним змістом;

 

-    реформування системи кримінальних покарань;

-    диференціювання форм судочинства;

-    перевірка законності і обґрунтованості судових рішень в апеляційному і касаційному порядку за винятковими та нововиявленими обставинами .

Результат реформування системи судів повинен максимально задовольняти потреби правосуддя. Україна має унікальну можливість, щоб сповна використати потенціал судової реформи і створити таку систему судів, яка б виступала однією з гарантій ефективного судового захисту.

Актуальним завданням є впровадження принципів спеціалізації, територіальності та інстанційності судової влади . Усі інші принципи переважно вичерпали своє методологічне значення і перейшли у категорію властивостей , рис, які характеризують сучасну систему судів.

Принцип спеціалізації доцільно розглядати як вимогу про розподіл судової юрисдикції між різними судами за єдиним критерієм , який поєднує галузь матеріального права і вид судочинства. Таке розуміння дає можливість виділити наявністьщонайменше конституційної, кримінальної, цивільної та адміністративної юрисдикцій .

Принцип територіальності можна інтерпретувати як вимогу, спрямовану на забезпечення наближеності судів до людей . Необхідність посилення гарантій незалежності суддів зумовлює недоцільність ототожнення цього принципу із адміністративно-територіальним устроєм країни, як це зроблено у Законі України "Про судоустрій України".

Принцип інстанційності є вимогою забезпечити розумні можливості щодо оскарження (перегляду) судових рішень у суді вищого рівня. При цьому суд однієї ланки не повинен виконувати функції більш як однієї інстанції.

Втілення цих принципів у систему судів України вимагає розробки та обґрунтування конкретних заходів, а також реалізації їх на законодавчому рівні , насамперед, у Законі України "Про судоустрій України " та усіх процесуальних кодексах.

Європейською хартією про закон про статус суддів від 10 липня 1998 року1, забезпечення професіоналізму, незалежності та неупередженості суддів визнано метою законодавства про статус суддів, і на таке забезпечення теж повинна бути спрямована судова реформа.

Професіоналізм вимагає від професійного судді високого рівня фахової підготовки , достатнього для справедливого розгляду і вирішення правових спорів. Жоден інший державний орган не наділений повноваженням остаточно вирішувати питання, які віднесені до юрисдикції судів , тому судді повинні виявляти глибокі фахові знання, які б не похитнули впевненості у їхній здатності правильно застосувати правові норми і вирішувати судові справи .

1 Європейська хартія про закон про статус суддів від 10 липня 1998 року // Бойко В., Євдокимов В., Юлдашев О. Право людини на правосуддя (Судове право України) : навч. посіб. - К. : "Варта"; МАУП, 2003. - С. 243-246.


На забезпечення високого професійного рівня спрямована спеціалізація суддів, яка дає змогу їм акцентувати особливу увагу на окремій сфері правовідносин і поглиблювати свої знання у ній , особливо не відволікаючись на вирішення питань з іншої сфери правовідносин . Водночас спеціалізація не повинна звужувати світогляд судді . Рівень його підготовки повинен давати можливість розв'язати будь-яке правове питання. Однак, однією з переваг спеціалізації є те, що суддя, який спеціалізується увідповідній сфері правовідносин , для вирішення відповідного питання витрачає значно менше часу, а відтак, з одного боку, зростає продуктивність його роботи , а з другого - оперативність відновлення та захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав осіб.

Професіоналізм вимагає від судді не лише ґрунтовного рівня фахової підготовки , а й високих моральних якостей і бездоганної поведінки , що заслуговувала б на повагу та викликала довіру учасників процесу. Адже кожен суддя є носієм судової влади , а поведінка суддів створює імідж судової влади у суспільстві . На жаль, будь-який суддя одним негідним вчинком може завдати такої шкоди авторитету судової влади , що цей авторитет не зможуть відновити своєю сумлінною поведінкою багато суддів . Тож діяльність на посаді судді пов'язана з обов'язком дотримуватись особливих етичних правил не лише у суді під час здійснення суддівських повноважень, а й у повсякденному житті . Це питання правосвідомості і системи ціннісних орієнтацій особистості судді .

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90 


Похожие статьи

В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія

В П Бех - Философия социального мира

В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни

В П Бех - Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи

В П Бех - Теоретико-методологічні засади гуманітарної підготовки педагогічних кадрів у вимірі європейського вибору україни