В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни - страница 74

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90 

Законом України "Про судоустрій України "3 повноваження з підготовки матеріалів про призначення та обрання суддів передано від Міністерства юстиції України державній судовій адміністрації (пункт 4 частини першої ст. 126). Державна судова адміністрація виступає посередником на кожному етапі проходження таких матеріалів. Лише повага до суддівської незалежності з боку державної судової адміністрації може запобігти повторенню практики гальмування проходження матеріалів.

Роль голів судів у процесі добору і кар' єри суддів залишається суттєвою, а подекуди й вирішальною (є навіть пропозиції ще більше підвищити роль голів судів у процесі добору суддів4, однак, на наш погляд, реалізація таких пропозицій ставить під загрозу прозорість добору на посаду судді і створює можливості для корупції). З 2002 року частина їхніх функцій передана від голів апеляційних судів до голів судів вищого рівня.Так, Голова Верховного Суду України вносить подання про призначення та обрання суддів, вносить подання до відповідної кваліфікаційної комісії про надання висновку щодо можливості обрання або призначення суддів на посади " (пункт 6 частини першої ст. 50 Закону України "Про судоустрій України "), а голови вищих спеціалізованих судів вносять "подання про призначення та обрання безстроково суддів" (пункт 9 частини першої ст. 41 Закону України "Про судоустрій України"[5]) відповідних спеціалізованих судів. Це дає підстави сподіватися, що кількість зловживань при цьому мінімізована, оскільки статус Голови Верховного Суду та голів спеціалізованих судів є дуже високим , щоб допускати дії, які можуть зашкодити їхній репутації.

Прогалини у Законі України "Про судоустрій України " зумовили прийняття у березні 2004 року Закону "Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України "[6], котрий врегулював низку питань, пов'язаних з участю парламенту у формуванні суддівського корпусу. Зокрема, було встановлено, що рекомендацію щодо обрання судді безстроково вносить лише Вища кваліфікаційна комісія суддів України. Інших принципових новацій у Законі не запроваджено. У ньому лише було законодавчо оформлено практику, яка уже склалася. На жаль, для обрання суддів до судів вищого рівня, як і раніше, конкурсу не передбачено - подання до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України щодо конкретного судді вносить Голова Верховного Суду України або голова відповідного вищого спеціалізованого суду.

Через непрозорість процесу заняття посади судді вимога про конкурс практично не працює і при першому призначенні . Бажаючих працювати суддею виявляється значно менше, ніж вакантних посад, тому чимало місцевих судів у таких районах недоукомплектовані . На початку 2006 року залишалися вакантними 1239 посад суддів у судах загальної юрисдикції (всього штатних посад майже вісім тисяч: станом на 15 вересня 2006 р. - 7 931). Така ситуація виникла після збільшення у 2001 році суддівських посад на третину. У великих містах спостерігається протилежна тенденція - бажаючих працюватисуддею дуже багато. Але й тут конкурсу як такого нема. У кожній галузі існує своя практика відбору претендентів на суддівські посади . Кваліфікаційні комісії суддів застосовують різні підходи до відбору суддів. Це посилює суб'єктивний чинник, який збільшує ймовірність підбору "свого" судді і знижує роль об' єктивних критеріїв придатності особи до суддівської діяльності [7]. На практиці кандидата на посаду судді підбирає голова суду разом з територіальним управлінням державної судової адміністрації[8]. Ця практика закріплюється й низкою підзаконних актів[9], легітимність видання яких викликає великі сумніви , оскільки питання статусу суддів пунктом 14 ч. 1 ст. 92 Конституції України [10] віднесені до предмету регулювання виключно законом .

Все це засвідчує, що сучасний рівень суддівського корпусу, який нерідко викликає справедливу критику, значною мірою обумовлений недосконалою процедурою добору суддів.

Кар'єра суддів може відбуватися у три способи: через перехід до суду вищого рівня, через заняття адміністративної посади судді або через підвищення у кваліфікаційному класі . Від усіх цих чинників залежить і оплата праці судді . На жаль , існуючі процедури переходу до суду вищого рівня, заняття адміністративної посади та підвищення у кваліфікаційному класі не гарантують об' єктивного врахування професійного рівня судді . Для обрання до суду вищого рівня чи призначення на адміністративну посаду конкурс не проводиться. Присвоєння кваліфікаційних класів сьогодні є суто формальною процедурою. Підвищення кваліфікаційного класу більше пов' язано з вислугою років, ніж зі знаннями і професіоналізмом судді . За таких умов суддя у більшості випадків не зацікавлений удосконалювати свій фаховий рівень. Та й кар' єрне зростання судді більше пов' язане з переходом до судів вищого рівня, тобто судді зробити кар' єру вмежах одного суду практично не можливо.

Для прискорення реформи судової системи в українському суспільстві не створено необхідних політичних, економічних та інших передумов. Немає реальної багатопартійної системи , здатної забезпечити проведення відповідної державної політики . В громадянському суспільстві ще не накопичилася критична маса політичних, інтелектуальних, соціальних та інших сил, зацікавлених у реформуванні судової системи . Відсутність реальної економічної реформи знижує рівень матеріально-технічного та фінансового забезпечення судової влади .

Згідно Конституції України , народ є джерелом влади , в тому числі й судової. Але безпосередньо народ не обирає суддів - це справа Верховної Ради та Президента України як повноважних представників народу. Народ може безпосередньо впливати на судову владу завдяки всеукраїнському референдуму, за винятком питань амністії. Але на це потрібна ініціатива Верховної Ради або Президента відповідно до їхніх повноважень або ініціатива 3 млн . громадян , які мають право голосу. Поки що Президент і Верховна Рада, діючи від імені народу, формально забезпечують його інтереси в діяльності судової влади .

Народ здебільшого сприймає судову владу досить критично, згадуючи як роль її репресивної машини в радянський період, так і стикаючись з нею особисто. Тільки постійна справедливість, законність, об' єктивність судових рішень допоможе судовій владі відвоювати довіру народу.

Особлива роль у становленні демократичної судової влади в Україні належить політичним партіям .

Судова влада буде далека від проблем народу, якщо різні елементи громадянського суспільства - партії, громадські організації, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації, навчальні та наукові установи , заклади культури тощо не порушуватимуть питання про реалізацію судово-правової реформи в Україні , про підвищення рівня правової культури

народу.

Судова система може вважатися конституційною, коли вона побудована таким чином , що професійні судді не можуть належати до політичних партій . Цей принцип забезпечує незалежність суддів від втручання партійно-політичних органів і підпорядкування суддів тільки законові . Враховуючи радянське минуле,   коли   партійні   органи   через   суддів -членів партіїбезпосередньо втручалися в діяльність судів, несумісність між посадою судді та його партійністю, коли суддя, який є членом політичної партії, повинен вийти з неї або подати у відставку, є виправданою.

Водночас політичні партії не позбавлені можливості впливу на державну політику в галузі юстиції, об' єктом якої є судова система. Щоправда, ставляться вони до цієї політики по-різному.

У розвиток демократичних засад судової влади роблять внесок і громадські організації. Конституція України надає можливість суддям брати участь у діяльності громадських організацій , крім профспілкових (ст. 127). Вони можуть створювати регіональні та всеукраїнські організації суддів, входити до складу інших громадських організацій (об' єднань юристів, наукових товариств тощо). На відміну від політичних партій громадські організації зорієнтовані на задоволення духовних, соціальних та інших потреб своїх членів . Але це не заважає їм також впливати на державну політику в галузі юстиції.

Певна частина громадських організацій (правозахисників , юристів, адвокатів та ін .) намагається впливати на цю політику цілеспрямованою діяльністю в галузі юстиції. Вони проводять конференції, семінари тощо, на яких формують громадську думку з актуальних питань судової системи , підвищують правову та етичну культуру суддів. Деякі незалежні громадські організації активно виступають на захист прав людини , використовують судові процеси задля обмеження чиновницького свавілля тощо. Але ці організації не задають (за нинішніх умов і не можуть задавати ) тон у державній політиці в галузі юстиції, наприклад, у перетворенні судів на справжні органи правового захисту. Сам правозахисний рух, започаткований в Україні ще в 60-70-ті рр. опозиційно налаштованими до радянської влади групами інтелігенції, ще не став помітним явищем суспільного життя, хоча має широку соціальну базу та стає дедалі організованішим . Сьогодні він поповнюється силами різного громадського спрямування, які ставлять за мету захист нової Конституції України , закріплених у ній прав і свобод громадян, інших демократичних інститутів . Цілком імовірно, що в Україні з часом сформується організація на зразок японської Народної ліги захисту Конституції, яка може об' єднати різні політичні та громадські сили , зацікавлені в непорушності положень Конституції України .Важливим інструментом демократизації судової влади є засоби масової інформації, які формують на різних рівнях суспільної ієрархії громадську думку про цю владу.

Донедавна ЗМІ прославляли демократизм радянської судової системи, будучи знаряддям політичної пропаганди правлячої партії. Нині вони стали незалежними від політики окремої партії і самостійно здійснюють покладені на них суспільні функції, в тому числі щодо судової влади .

Але водночас відбувається різка зміна у відносинах між засобами масової інформації та судовою владою. Кілька десятків судових процесів (у загальних та арбітражних судах) проти ЗМІ -переважно за образу честі й гідності - засвідчили , що судова влада не завжди є гарантом свободи слова.

Крім того, якщо раніше на підставі опублікованих у пресі критичних статей про суддів їх могли виключити з партії та звільнити з роботи, то тепер така критика практично не діє. Більш за те, за першої ж нагоди засобам інформації нагадують про їхню "негідну" поведінку. Несприйняття судовою владою об'єктивної критики з боку ЗМІ - серйозна перешкода на шляху її демократизації. Президент України , Верховна Рада, Вища рада юстиції, прокуратура, податкова адміністрація майже не реагують на критичні матеріали про діяльність судів і суддів. Українські засоби масової інформації ще не стали достатньо незалежними й авторитетними , тому вони не можуть ефективно впливати на судову владу, на добір у ній кадрів , на неформальні корпоративні традиції та звичаї тощо. Тобто справжньої четвертої влади в Україні ще немає.

З другого боку, ЗМІ , висвітлюючи діяльність судової влади , дещо звужують тематику матеріалів . Здебільшого вони обмежуються судовою, точніше судово-кримінальною хронікою та господарськими справами (передусім у справах про банкрутство, рейдерські атаки тощо). Тим часом повз їхню увагу майже повністю проходить судовий розгляд адміністративних, цивільних та інших справ. Як і у радянські часи, завдяки засобам масової інформації громадськість пов' язує судову діяльність головним чином із боротьбою проти криміналу. Це стереотип , сформований старою ідеологією , яка використовувала такого роду інформації, щоб залякувати населення репресіями . Нині набагато більшої уваги заслуговує діяльність суду у сфері приватного права, висвітлення якої дозволить формувати в громадян уявлення проправо власності , честь і гідність людини , свободу підприємницької діяльності , сімейні взаємостосунки тощо.

Засоби масової інформації як "четверта влада" повинні не просто бути на одному рівні з судовою владою, а й бути її "громадським суддею". Від цього виграють усі: і народ, і судді, і засоби масової інформації.

Звичайно, проведений вище аналіз суспільно-політичних аспектів становлення демократичної судової влади далеко не повний . Але й такий аналіз дає змогу стверджувати , що судова влада ще не стала гарантом вільного розвитку українського суспільства. А отже, народ ще не може ефективно користуватися наданими йому Конституцією та законами правами й свободами . Такий суспільний стан судової влади , характерний для перехідного періоду, може змінитися лише за умови активної ролі громадянського суспільства. Тільки тоді може утвердитися сильна й ефективна судова влада, що стоїть на сторожі Конституції та законів, є одним із гарантів свободи і громадянського суспільства.

На нашу думку, актуальними завданнями сьогодення стосовно зміцнення судової влади та підвищення ефективності її праці слід вважати створення системи апеляційних судів , що сприятиме підвищенню професійного рівня при розгляді відповідних судових справ; перебудова відповідно до Конституції України діяльності судів загальної юрисдикції; вдосконалення системи підготовки суддів тощо.

Конституція України вимагає реформування судово-правової системи в Україні . Основним завданням цієї реформи має бути створення механізму ефективного захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, інтересів суспільства і держави , підтримання режиму законності та правопорядку в державі , адже Конституція проголошує (ч. 2 ст. 124), що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Це положення істотно розширює юрисдикцію судів і свідчить про те, що немає обмежень у зверненні зацікавлених осіб за судовим захистом своїх конституційних прав і свобод. Водночас виникає необхідність розмежування правовідносин між судами загальної юрисдикції за видами судочинства - цивільного, кримінального, адміністративного.

Конституція передбачила функціонування в Україні єдиної системи судів загальної юрисдикції, визначила побудову її за принципами територіальності і спеціалізації, створення вищихспеціалізованих судів та апеляційних судів , запровадила інститут присяжних.

Концептуальним для розроблення законодавства про судову владу у відповідності з Конституцією є питання структурування судової системи .

Розділ VIII Конституції "Правосуддя" не визначає судової системи держави , а лише вказує найвищий орган у системі судів загальної юрисдикції - Верховний Суд України, наявність місцевих судів і вищих спеціалізованих судів та принципи побудови судової системи - територіальність і спеціалізацію . Отже, судова система буде багаторівневим утворенням і складатиметься з судів різних ланок - від місцевих судів до Верховного Суду. Оскільки Конституційний Суд України відокремлений від системи судів загальної юрисдикції (ст. 125, 147 Конституції), він є органом конституційної юрисдикції і діє самостійно.

Але норми Конституції не дають відповіді на запитання, що таке "місцеві суди " і які ланки судової системи до них належатимуть; чи означає принцип територіальності , що у побудові судової системи будуть дотримуватись адміністративно-територіального поділу; чи означає принцип спеціалізації судів , що вся система судів загальної юрисдикції складатиметься лише з галузевих судів - кримінального, цивільного, адміністративного тощо.

На наш погляд, визначення у ст. 125 Конституції принципу спеціалізації судів не дає підстав для висновку, що в Україні інших судів, крім спеціалізованих, не буде. Суцільна спеціалізація судів наврядчи й потрібна. Враховуючи досвід власної судової системи і соціально-економічну ситуацію в Україні , у побудові судової системи України має бути поєднано створення окремих спеціалізованих судів із запровадженням внутрішньої спеціалізації в судових ланках.

В колишньому Радянському Союзі суд розглядався тільки як орган, покликаний охороняти від неправомірних дій державу, соціалістичне суспільство, відповідальності ж держави перед своїми громадянами не надавалося належного значення. Прерогативи суду були обмежені точним застосуванням закону, він не мав права усунути навіть цілком очевидні недоліки нормативних актів, зокрема у сфері прав і свобод особи. Нинішня ж Конституція України визначила, що людина, її життя і здоров'я,честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов ' язком держави .

Історією людства доведено, що рівень демократії в суспільстві визначається місцем суду в системі органів державної влади та його роллю в захисті прав і свобод людини та громадянина. Саме суд покликаний забезпечувати ефективне поновлення прав і свобод людини . Згадаємо положення Загальної декларації прав людини . Згідно з нею, для визначення прав і обов'язків людини, встановлення обґрунтованості пред' явленого обвинувачення кожна людина має право на розгляд її справи компетентним , незалежним і неупередженим судом у встановленому законом порядку.

У Конституції України передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини , які виникають у державі . Тому немає жодних обмежень у зверненні зацікавлених осіб за судовим захистом прав і свобод.

Оскільки , згідно з Конституцією, правосуддя в Україні здійснюється виключно судами , на практиці може виникнути потреба в розмежуванні повноважень Конституційного Суду та судів загальної юрисдикції. У зв' язку з цим Пленум Верховного Суду України зазначив, що суди загальної юрисдикції не вправі , застосовуючи Конституцію як акт прямої дії, визнавати неконституційними закони або правові акти , перераховані у ст. 150, оскільки це належить виключно до компетенції Конституційного Суду. Разом з тим будь-який суд загальної юрисдикції має право на підставі ст. 144 Конституції визнати неконституційними або такими, що не відповідають законам України , рішення органів місцевого самоврядування, а також на підставі ст. 124 Конституції - акти органів державної виконавчої влади : міністерств, інших центральних відомств , місцевих державних адміністрацій тощо. Звернення до Конституційного Суду в такому разі не вимагається.

Особливу увагу судів звернуто на те, що судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції України, а також на чинному законодавстві , яке не суперечить їй .

Серйозною проблемою на шляху розбудови владної судової системи є те, що організаційним забезпеченням діяльності судів наразі займається виконавча гілка влади . Ця норма знаходиться в   гострому   протиріччі   з   принципом   розподілу   влади . Зарекомендаціями ООН та Ради Європи виконавча влада не вправі вирішувати , надати судам чи не надати , поставити чи не поставити обладнання, технічні та транспортні засоби , так само як і добирати для них кадри та підвищувати їх кваліфікацію , розв' язувати інші питання діяльності судових органів .

Всі ці питання повинні належати до компетенції відповідного незалежного органу, який звітував би про свою діяльність лише перед Радою суддів України .

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90 


Похожие статьи

В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія

В П Бех - Философия социального мира

В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни

В П Бех - Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи

В П Бех - Теоретико-методологічні засади гуманітарної підготовки педагогічних кадрів у вимірі європейського вибору україни