В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни - страница 76

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90 

Зрештою, сформулюємо головний принцип , який має стати сьогодні визначальним для ефективного виконання функції взаємозв ' язку окремих органів державної влади . Він також є принципом оптимізації виконання виконавчою гілкою функції самовідтворення. Адже сьогодні потрібна зміна загального напряму впливу держави на суспільство, яка відображена і в сучасних наукових поглядах, зокрема в синергетичній парадигмі . На противагу класичному розумінню положення держави над суспільством , за якого держава визначає закони і диктує суспільству певний характер життєдіяльності , придушуючи при цьому   виконання   функцій   соціуму   як самоорганізовуваноїсистеми, сьогодні більш ефективною формою взаємозв'язку вважається така, за якої держава входить "всередину' суспільства1. Важко не погодитись із аналогічною думкою І. Кураса з акцентом на етнонаціональній складовій, що становище, при якому державний устрій стоїть над етнонаціональною сферою, нав' язуючи їй свої принципи життя замість того, щоб знаходитись всередині системи цих відносин , необхідно подолати [15].

При цьому суб'єкт-об'єктні відносини зберігаються, але зростає значення зворотного зв'язку: громадянське суспільство вже є не тільки об' єктом управління, але й замовником функціонування держави. Уведення держави ніби "всередину" громадянського суспільства не тільки наближує її до останнього, але й наголошує на необхідності добре вивчити власні тенденції розвитку суспільства як цілісної системи , перш , ніж формулювати правові закони його життєдіяльності. Отже, за такої схеми стає зрозумілим , що сила держави - не в авторитарному нав ' язуванні своїх цілей і настанов, а в умінні виділити оптимальні цілі в самій соціальній системі і відшукати розумний баланс сил як в її внутрішньому, так і в зовнішньому середовищі для ефективного їх досягнення.

Ефективним шляхом оптимізації функціонування механізму реалізації законів , зокрема покращання взаємозв' язку державного управління з громадянським сектором , виступає (і це вже підтверджено досвідом європейських країн ) децентралізація виконавчої влади , делегування вирішення проблем місцевої життєдіяльності до компетенції органів місцевого самоврядування, що надає можливість реально наблизити державне управління до потреб окремого громадянина.

1 Романов В. Л. Социальная самоорганизация и государственность. - 2-е изд., перераб. и доп. - М. : Изд-во РАГС, 2003. - С. 93-94.


Цей погляд варто посилити ще й наступною ідеєю. Оскільки в сучасній Україні , яка перебуває на шляху демократизації, більшість суспільних проблем мають вирішуватись на якомога нижчих ланках, відповідно постає потреба розробки нових механізмів управління суспільством із залученням широких верств, то при розподілі функцій і повноважень між ієрархічними рівнями   соціальної   системи   слід   застосовувати принципсубсидіарності і переорієнтувати владні інститути з чистого адміністрування на надання управлінських послуг^.

Державне управління повинно набувати різних відтінків і використовувати різні методи залежно від якості етапів розвитку соціальної системи. Йдеться про те, що державні впливи мають диференціюватися залежно від специфіки етапів чергування порядку і хаосу, чого поки що не спостерігається. Традиційне соціальне управління, в тому числі і державне, не враховує цієї динаміки "зародження - становлення - стабільний розвиток -зрілість - деградація - криза з наступним виходом до нового стану' - а тому і не проявляє відповідно диференційованої тактики.

Так, на етапах зародження і становлення системи головний акцент державного управління повинен надаватися пошуку та постачанню цій системі соціально значущої релевантної інформації. Причому на цих ранніх етапах увага має фіксуватися на довготривалих параметрах порядку (до яких, як уже зазначалося, відносяться архетипи , загальнолюдські цінності , релігійні вірування). Поступово за ступенем розгортання процесу становлення, ця інформація поповнюється змістом про власні особливості функціонування системи та короткотривалими параметрами порядку.

На етапі здобуття відносної стабільності (зрілості) системи державне управління повинно фокусуватися на попередженні стагнації окремих компонентів і системи загалом. Саме тому першочергового значення набувають короткотривалі параметри порядку. Також з цією метою повинна активізуватися державна підтримка інновацій стосовно внутрішньої і зовнішньої діяльності . Причому якщо у внутрішньому середовищі слід звернути увагу на формування резерву ресурсів на випадок певних аномій системи , то діяльність у зовнішньому оточенні на цьому етапі вимагає оновлення способів здобуття нових ресурсів і розширення обмінного фонду (це стосується і матеріальних, і інформаційних, і енергетичних ресурсів ).

Накопичений на попередньому етапі ресурсний потенціал стане у нагоді в наступній фазі - у фазі гальмування й спаду розвитку. У цій фазі державні впливи мають зосереджуватись на підвищенні адаптивності системи за посередництвом актуалізаціїрезерву, помірної перебудови структури соціальної системи , підвищення гнучкості та активізації реагування компонентів на зміну умов самоорганізації. Поступово наближуючись до передкризового періоду, система має позбавлятися тих компонентів, виконання функцій якими втратило своє соціально-конструктивне значення, і посилювати контроль над тими новими структурами , що зароджуються в нестійкому нелінійному середовищі.

Нарешті , період кризи і наступний за ним період переходу до якісно нового стану вимагає максимальної обережності управлінських дій , оскільки на цьому етапі система має такі характеристики , що наслідки державних впливів практично неможливо передбачити. Ця обережність повинна починатися з постійного державного моніторингу локальних впорядкованостей , які на перехідному етапі виникають на багатьох ділянках структури системи , та з централізації управління в ключових життєво важливих сферах на тлі децентралізації соціальних підсистем , здатних виробляти спектр можливих варіантів подальшого розвитку. Водночас потрібне посилення уваги до меж системи, адже вони в кризовому стані набувають максимальної відкритості , що спричиняє дисбаланс метаболізму і може виражатися у втраті значущої інформації, висококваліфікованих спеціалістів , інтелектуального потенціалу, фінансових ресурсів тощо. Інший варіант - посилення імпорту, причому в такому випадку це стосуватиметься не корисної інформації чи компетентностей , а елементів чужорідної культури , які можуть заважати вибудовуванню адекватного власній структурі й історії вектору розвитку. Але треба застерегти, що обмеження імпорту в таких умовах має досягатися не підвищенням ступеня закритості системи, а зосередженням на власних параметрах порядку.

Оскільки перехідний етап ще повністю не завершився для нашої країни , то ми зупиняємося на відповідній йому управлінській тактиці дещо докладніше. Так, на додачу до вказаних вище орієнтирів необхідна дезорганізація елементів, що з новими умовами втратили своє конструктивне значення, та підтримка соціально значущих інститутів, як освіта, наука, мистецтво, медицина тощо. Для кризового та перехідного періодів у розвитку нації важливою також є розробка і популяризація національної ідеї, оскільки без спільної ідеї чи ідеології не сформується єдине русло становлення оновленоїсоціальної системи . Останнє має супроводжуватися посиленням контролю за дезінформацією та зменшенням інформаційного шуму.

Важливо підкреслити , що виписані тут специфічні рекомендації щодо державного управління на різних етапах розвитку суспільної системи побудовані на їх відповідності власним тенденціям самоорганізації, прихованим у структурі системи . А тому реалізація цих рекомендацій , по-перше, має значні шанси на ефективність, а по-друге - не зустрічатиме сильного супротиву окремих компонентів системи , що дозволить економити час, зусилля та інші ресурси .

Також є сенс сформулювати такий напрям оптимізації, як збільшення різноманітності керівних впливів (зауважимо, що це не означає збільшення їх сили або частоти). Механізм його дії наступний : з одного боку, керівні дії обмежують самоорганізаційні і активізують організаційні тенденції, але їх різноманітність спричиняє зворотній ефект, що і сприяє оптимізації їх співвідношення. Адже тільки за рахунок збільшення різноманітності керівних стимулів можна забезпечити обмеження різноманітності векторів самоорганізовуваної підсистеми (а це означає втримання рівня невпорядкованості в рамках ентропійного коридору).

Як на рівні науковців, так і політиками-практиками сьогодні активно обговорюється можливість федералізації України як потенційного напряму оптимізації суспільно-політичного життя. При цьому висловлюється чимало думок щодо більшої привабливості і перспективності федеративного устрою замість унітарного. Переваги , які при цьому підкреслюються, зрозумілі , адже федерація - як це демонструє і досвід Великої Британії, Іспанії, Франції, Бельгії - дійсно наближує інститути влади до потреб різноманітних сегментів громадянського суспільства. Колективом науковців під керівництвом Ю. Римаренка[16] виділено такі переваги , які могла б отримати Україна від поступової федералізації:

-  зміцнення державної єдності та збереження територіальної цілісності;

-   запобігання відцентровим сепаратистським проявам;

-    прискорення стабілізації в економіці ;перешкоджання відродженню "комунобільшовицького визиску";

 

-    полегшення переходу до демократичної правової держави ;

-    закріплення політичної та етнополітичної стабільності ;

-    забезпечення активної участі населення в політичних процесах на всіх рівнях влади ;

-    збереження самобутності окремих етносів у складі народу України.

Україна дійсно має довгий перелік передумов для федералізації - це і поліетнічний склад населення з відповідною культурною неоднорідністю, і велика територія, і регіональні відмінності економічного розвитку, і певний досвід федералізації "в особі " Кримської автономії. Але, з другого боку, варто погодитись з Л. Шкляром, що в історичному русі Україна одразу формувалася як соборна держава на засадах унітаризму, а не федералізму, і пропаговані в різні часи українськими мислителями (наприклад, М. Драгомановим та М. Грушевським) ідеї федералізації безпосередньо проектувались не на українську, а на імперську дійсність. Тому для України створювати федеративний устрій , рухаючись у зворотному напрямі - від унітаризму до федерації - це безперечно крок назад, який "не посилюватиме, а послаблятиме державу, оскільки буде сприяти загостренню міжрегіональних відносин в країні через бюджетно-ресурсні та інші причини "[17]. Напевно, слід зважати на те, що федеративний устрій не виступав атрактором для української нації протягом різних періодів її історичного розвитку і наврядчи його встановлення сьогодні можливе самоорганізаційним чином . А за княжих часів, навпаки , легалізований поділ Київської Русі на відносно автономні удільні князівства (які розпадалися на ще дрібніші ) став однією з головних причин її розпаду і зникнення з карти феодального світу.

З другого боку, і на ці аргументи можлива відповідь прибічників ідеї федералізму, зокрема що "унітарність України перехідного періоду, отримавши своє конституційне опосередкування, неминуче стримуватиме процеси становлення і розвитку української нації та її державності " і що саме федеративність є найбільш сприятливим для України державнимустроєм , через що її встановлення не слід відкладати на віддалену перспективу[18].

Питання щодо перспективності української федералізації має сукупність аргументів як "за", так і "проти"[19], аналіз яких потребує виваженого підходу і спеціального дослідження.

Наразі однозначно можна сказати лише те, що достатньо осмислена і обґрунтована відповідь на це питання можлива лише після детального з'ясування внутрішніх тенденцій самоорганізації української національної спільноти та окремих її регіональних та етнічних сегментів. Як показав 1991 рік, імпульсивно змінити ситуацію не так важко, складніше убезпечитися від наступних сумнівів і жалкувань частини населення. Тому навіть якщо вибіркові емпіричні дослідження покажуть прихильність більшості громадян до ідеї федералізації, перед прийняттям кінцевого рішення в такому складному глобальному питанні безсумнівно необхідне проведення всенародного референдуму.

Отже, той або інший напрям оптимізації державного управління, що обговорюється в науковому чи політичному просторі країни , може забезпечити досягнення бажаної мети , а може й ні . Успіх у цьому випадку не є однозначно гарантованим . Але на основі проаналізованого матеріалу можна сформулювати загальні принципи , за умови дотримання яких можна підвищити ефективність функціонування виконавчої влади . Головними серед таких принципів, на нашу думку, є наступні:

-     принцип необхідної різноманітності методів і форм державного управління та її залежності від розмаїття процесів, що відбуваються у громадянському суспільстві (різноманітність методів і форм державного управління повинна бути не меншою за різноманітність процесів самоорганізації громадянського суспільства);

-    по інший бік названої закономірності знаходиться принцип диференціації державного впливу залежно від якості етапу розвитку національної системи (він має бути різним на стадії зародження (відродження), становлення, розвитку, досягнення стану зрілості , стабілізації, старіння і переходу до нового витку розвитку);принцип резонансного збудження системи , який посилюється принципом інерції (згідно останнього, почавши розвиватися в певному напрямі , система набуває самоорганізаційної схильності продовжувати розвиток саме за цим вектором , і його зміна потребуватиме чималих управлінських зусиль);

-    принцип послідовності розвитку, який наголошує на своєчасності ініціюючого впливу (послідовність розвитку означає, що ані в природі , ані в соціумі ніщо не може відбутися раніше, аніж для цього сформуються необхідні передумови);

-    принцип узгодження короткотривалих параметрів порядку із довготривалими в державному управлінні - його врахування особливо важливо для формування ефективно діючого законодавства (адже найбільш ефективно закони діють тоді , коли їх творчість побудована на обов' язковому узгодженні з параметрами довготривалими ).

Керуючись перерахованими управлінськими принципами , пов ' язаними з ініціацією дії тих чи інших параметрів порядку, притаманних самій системі , слід пам ' ятати , що фактори оточення також здійснюють вплив на всі процеси соціальної самоорганізації. Тому для збільшення ефективності державного управління необхідно враховувати і принципи впливу зовнішнього середовища, зокрема:

-    принцип кумулятивного впливу зовнішніх умів, які виступають керівними параметрами національної самоорганізації і відповідно визначають її допустимі межі ;

-    принцип відповідності систем вимогам зовнішнього середовища, адже будь-яка система може тривалий час проявляти тільки ті властивості , які вимагає чи дозволяє оточення, прояви ж інших властивостей швидко затухають.

І на довершення. Надзвичайна складність і динамічність сучасного світу позбавляє можливості , формулюючи принципи оптимізації, обмежитись лише теперішнім - необхідна також орієнтація на перспективу. На цьому етапі становлення соціального організму України пріоритетною є стабілізація суспільно-політичного життя, і саме на це нині мають бути спрямовані зусилля органів виконавчої влади. Але при цьому необхідно враховувати , що наступним кроком повинна стати активізація інноваційної діяльності. Принцип соціально-інноваційної орієнтації системи і процесу державного управлінняпостає в горизонті найближчого майбутнього провідним за умови , звичайно, успішного виконання завдання стабілізації. Адже саме інновації, закріпившись у соціальній реальності , набувають значення структур-атракторів, які притягують майбутнє в теперішнє. У зв' язку з останнім важливого значення набуває державна підтримка соціально-конструктивних інновацій і протидія інноваціям патологічного характеру. Причому реалізація цих функцій вимагає інноваційної орієнтації змісту і методики реалізації державного управління в усіх видах діяльності : інформаційно-аналітичній , проектно-нормативній , організаційно-виконавчій , оцінно-контрольній . Для цього необхідний тісний взаємозв ' язок державного управління з наукою, організація інноваційної підготовки державних діячів[20], розвиток креативного менеджменту[21]. Зрештою, відхід від шаблонного відтворення звичних зразків на користь інноваційності і креативного менеджменту має стати провідним орієнтиром ефективного управління державою інформаційної епохи .

 

 

 

 

8.5.  Децентралізація влади

як шлях посилення якості функціонування

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90 


Похожие статьи

В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія

В П Бех - Философия социального мира

В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни

В П Бех - Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи

В П Бех - Теоретико-методологічні засади гуманітарної підготовки педагогічних кадрів у вимірі європейського вибору україни