В Д Ужченка - Сучасна українська літературна мова - страница 3

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38 

Джерела

Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. - К.; Ірпінь : Перун, 2005. - 1728 с. [ВТССУМ].

 

На кінець XX ст. українська мова виходить як державна мова незалежної країни, як національна мова, друга серед слов' янських за кількістю носіїв, кодифікована правописом, підручниками, словниками та граматиками. Проте це тільки зовнішній бік справи. За цим ховається ще багато проблем. її знання й користування нею не є обов'язковими для державних діячів, службовців, не є умовою займання посад та набуття українського громадянства; її мало чути в центрах та великих містах; її літературною формою користується невелика частина громадян, причому не всі норми визнаються як єдино прийнятними.

Мовна ситуація

-   законодавче закріплення української мови як єдиної державної;

-   недосконалість і половинчастість нашого мовного законодавства;

-   диференціація регіонів на мовному ґрунті;

-      складний вузол ідеологічних та політичних нашарувань;

-  суржик як наслідок двомовності, точніше - диглосії. Місце української мови в мовній ситуації

У країні з неодномовною ситуацією мова, якій населення віддає перевагу, виростає до рівня показника її етнокультурної ідентифікації. Так, державні органи Російської Федерації заявляють не просто про захист етнічних росіян на території колишніх республік, а про захист російськомовних громадян. Зі свого   боку,   національно   зорієнтовані   кола українського

 

19населення вбачають пряму залежність між мовою спілкування політика і його відданістю українській державницькій ідеї.

Наявність в Україні регіонів з неоднорідними традиціями

Такий стан пояснюється тривалим роз' єднанням різних частин України, уходженням їх до різних держав. У результаті вирізняється: 1) Схід і Південь, 2) Центр - Лівобережжя і Правобережжя (з їх помітною соціолінгвістичною диференціацією), 3) Захід (Галичина, Буковина, Закарпатська, Волинська, Рівненська області). Відмінність їх полягає: а) у різному ступені української національної самосвідомості та державотворчої активності і, відповідно, опору русифікації; б) у прийнятті/неприйнятті комуністичної ідеології, яка в умовах СРСР стала символом русифікації, а в пострадянський період пов' язується з прагненням до відновлення СРСР, де знову б таки панувала російська мова; в) у наявності вужчих регіональних культурно-мовних виявів, наприклад поділ на „східняків" і „західняків".

Українсько-російська двомовність

Існує два варіанти двомовності: 1) двомовність на рівні центральних органів з одномовним статусом її регіонів (Швейцарія, Бельгія), 2) двомовність по всій або значній території країни, яка завжди є асиметричною і має тенденцію переходу в диглосію - витіснення однієї з мов, у подальшу одномовність. Україна характеризується другим її типом. За територією: існують переважно одномовні регіони: Галичина, Волинь, Буковина (одномовні українські), Крим, урбанізований Донбас (переважно одномовний російський); Правобережжя -досить повно представлені обидві мови, але переважає українська; Лівобережжя - приблизно однакова представленість обох мов. За територіально-соціальним принципом: у селах переважає українська мова, у містах - російська. З початку 90-х років у містах відбуваються деякі зміни на користь української. За соціальним станом у містах носіями української мови є переважно селяни, сезонні робітники - вихідці із села в першому поколінні, з інтелігенції - переважно письменники, культурні діячі, науковці-гуманітарії; за партійною належністю українську мову підтримують організації української орієнтації, а російську - партії лівого напрямку. Іде

20також поділ за конфесійною належністю. Позитивні зрушення засвідчує і такий факт: носії української мови вже не з такою готовністю переходять на російську мову партнера, а носії російської мови частіше в таких випадках переходять на українську.

Українсько-російська двомовність до цього часу виявляється як диглосія, тобто така мовна ситуація, коли обидві мови різко розмежовані за функціями. Раніше навіть у Львові більшість предметів у вузах викладалися російською мовою. Бланки виготовлялися двома мовами, а заповнювалися російською. Зі становленням України як держави поступово розширюються функції української мови.

Українсько-російська міжмовна інтерференція (суржик) На сучасному етапі проблема суржику як найвиразнішої форми вияву інтерференції набуває принципово іншого характеру після надання українській мові статусу державної. З ним посилилася боротьба. У деяких засобах інформації російськомовних видань іронічно радять йому надати статусу літературної мови, яка б об' єднала більшість населення України. Неоднозначно сприймається він у сфері культури. Так, він використовується як засіб комізму. З другого боку, виразно відчутне незадоволення української інтелігенції з приводу надмірного випинання цих особливостей.

Конкуренція мов в інформаційному просторі а) відчувається намагання „відчужити" російську мову від України: подання її як „іноземної", „мови сусідньої держави", „північного сусіда", як мови репресивних російського і радянського режимів: практикується закадровий переклад українською мовою в телевізійних передачах; включення до освітніх програм російської літератури до загального курсу зарубіжної. З протилежного боку - продовження трактування української мови як „спільноруської", продовження протиставлення східноукраїнської і галицької культур та мовних практик (перша подається як ближча до російської, а друга - до польської); підкреслювання для української мови як мови Шевченка чужорідності багатьох мовностилістичних явищ західноукраїнської мовної практики („в отторгнутой Галиции, при австрийской подтравке, были выращены искаженный украинский ненародный язык, нашпигованный немецкими и

21польскими словами, и соблазн отучить карпатороссов от русской речи..." - О. Солженіцин);

б) припинення чи обмеження радіо- і телепередач з Росії,
а також випуск у телеефір великої кількості закордонних
фільмів у перекладі українською мовою, що викликало резонанс
як в Україні, так і в засобах масової інформації в Росії;

в) взаємні претензії щодо мовної практики опонентів:
„разговаривать на мове", „самостийная Украина", з другого
боку,
„общепонятный язык", „товаріщі".

г)    „україномовність" і „російськомовність" - це
належність до різних не тільки мовних, але й культурних
соціумів. Звідси й протиставлення на шкалі культурних
цінностей у таких крайніх формах, як продовження трактування
української мови як „простонародної", „селянської"
(українською мовою не можна написати „Войну и мир", бо не
може бути двох Безухових). З другого боку, українська мова -
морально вища проти російської, бо вона не має брутальних і
цинічних лайок (мат „російський"). Крім того, форми
синтаксичного керування
у вислові „одружитися з нею" і рос.
„жениться на ней" відбивають різне ставлення до жінки - її
рівноправність і нерівноправність з чоловіком (приклад
І. Огієнка, який використовується і в сучасній мовній полеміці);

ґ) полеміка про „старшість" мов. Нові елементи в мовній ситуації

а) дедалі більше проникнення англійської мови - в економічній і політичній сфері - у назвах магазинів, товарів, телепрограм. У термінології нових галузей науки й виробництва як другої мови. На бланках, візитних картках.

Мовна політика

Закон „Про мови в Українській РСР" прийнятий 1989 р. в атмосфері всенародного піднесення, у якому гарантувався всебічний її розвиток і функціонування. Пізніше ці положення були внесені до Конституції України. У 1991 р. Радою Міністрів УРСР для реалізації Закону була прийнята „Державна програма розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року". Позитивне було те, що розширилось поле діяльності мови, особливо в сферах освіти, радіо, телемовлення, створювалися словники. Проте програма  не  виконувалася  як  через  суб'єктивні причини

22

(пасивне саботування і пряме гальмування внаслідок відсутності відповідальності за це, пор. мова реклами, вивісок, оголошень, маркування товарів), так і об' єктивні (брак літератури, жорстка економічна криза) фактори.

Рух за надання російській мові статусу другої державної, або офіційної, бурхлива хвиля протесту національно зорієнтованих сил. Поступова переорієнтація державної влади в розв' язанні даної проблеми на мовну регіоналізацію.

Обережність державної політики в мовній сфері, прагнення до уникнення радикальних заходів (певне відкочення назад у впровадженні української мови для займання посад і набуття українського громадянства). Відсутність культурно-мовного протекціонізму для української мови, україномовної друкованої продукції. Відсутність державних органів, які б здійснювали вироблення мовної політики й стежили за її дотриманням.

Ідеологізація і політизація мовних питань

Наслідок бездержавного існування нашої країни в тіні інших мов, орієнтування на мови інших народів, наявність у мові різних тенденцій - і як наслідок - відсутність єдності поглядів на її справжню природу й шляхи розвитку.

Сучасний стан літературної мови

В основному літературна мова сформована, що фіксується правилами, граматиками, словниками, підручниками. Проте: а) недостатня соціальна база функціонування української літературної мови внаслідок конкуренції з боку російської, б) певний стереотип як мови „письменників", а тому мови штучної, в) недостатня обов' язковість та авторитетність для її носіїв її норм, г) функціонування переважно в її писемній формі, наявність певних лакун у певних стилях унаслідок відсутності соціального запиту, ґ) сліди колишнього поділу на східноукраїнську і західноукраїнську, д) наслідувальний характер запозичень, численні кальки, е) недостатній автоматизм у володінні літературною мовою, тому що мова для багатьох вивчена, а не материнська, через брак достатньої практики поза межами родини чи роботи.

Пуристичні тенденції

Докорінні соціальні зміни відбиваються насамперед у мові. Одна з тендецій розвитку мови - пуризм. У свій час

23

Л. Булаховський писав: „... пуристичні тенденції звичаєм гостріше підтримує народ, який стоїть перед більшою або меншою загрозою денаціоналізації, ніж нація, готова до наступу на інших". Пуристичні тенденції виявляються у відштовхуванні від чужорідних слів. Так, в останній час у ЗМІ вживаються слова поціновувач, слугувати, виокремлювати замість цінитель, служити, виділяти. Іноді це й мода, часом знайомство з діаспорною літературою. Повертаються й глибинні слова: віче, гривня (з вересня 1996 р.), знані ще в Київській Русі. Слово державець (XV ст.), співтовариство (XVI1 ст.). У ХІХ ст. активізувалися слова часопис, правник. Слова довкілля, складнощі сприймаються як неологізми. Активізувалися покликання (зноска), приймальня (прийомна), наклад (тираж), соборний (об'єднаний), оруда (керівництво), лексикон (словник), чинник (фактор), відділок (відділення), вакації (канікули), кав'ярня (кафе). Зросла кількість варіантів: канадський -канадійський, датчанин - данець, бізнесмен - бізнесовець.

Ю. Шевельов: „помірний пуризм до певної міри корисний тим, що перешкоджає надто швидкій і численній появі чужих слів".

Нові явища в сфері номінації. Постають нові слова чи повертаються сдавні, питомі, характерні культурологічні назви:

просвіта, злука, соборний, меншина, спільнота; поїзд „Оберіг", журнал „Дивослово", крамниця „Берегиня", кафе „Чумак"; застій, перебудова, гласність, демократизація, ринок, валюта, долар, відродження, розбудова, в Україні (як державі, а не просто краї).

 

Лекція 3

Фонетика. Загальні питання

1.  Мова й мовлення.

2.  Фонетика і її складові частини.

3.  Три основні аспекти вивчення звуків.

4.  Сегментні і суперсегментні мовні одиниці.

5.  Зв'язок фонетики з іншими дисциплінами. Література

Булаховський Л. А. [Фонетика] / Л. А. Булаховський // Вибрані праці в п'яти томах. - К. : Наук. думка, 1975. - Т. 1. -С.57-60.

24

Карпенко Ю. О. Фонетика і фонологія сучасної української мови : учб. посіб. для студ. філол. фак. / Ю. О. Карпенко. - Одеса, 1996. - С. 3-21.

Курс сучасної української літературної мови / за ред. Л. А. Булаховського. - К. : Рад. шк., 1951. - Т. 1.

Сучасна українська літературна мова / за ред. М. Я. Плющ. - К. : Вища шк., 1994. - С. 16- 33.

Сучасна українська мова : підручник / за ред. О. Д. Пономарева. - К. : Либідь, 1997. - С. 8-11. (Автор розділу

В. В. Різун).

Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика / за ред. І. К. Білодіда. - К., 1969. - С. 43-49.

Сучасна   українська   літературна   мова   /   за ред.

A. П. Грищенка. - К.: Вища шк., 1997. - С. 11 -20.

Тоцька Н. Сучасна українська літературна мова: Фонетика, орфоепія, графіка, орфографія. - К., 1981. - С. 3-20.

Українська    мова.    Енциклопедія    /    редкол. :

B. М. Русанівський, О. О. Тараненко (співголови), М. П. Зяблюк та ін. - К. : Укр. енцикл., 2000. - 752 с.

 

Мова і мовлення. Мова існує в двох площинах: в уяві (мовні засоби), і в говорінні (мовлення). Мова - це набір виражальних засобів (морфеми, слова, моделі слів, правила змінювання, правила поєднання слів). Мовлення - практичне використання виражальних засобів (складання й сприйняття речень, тексту, сам текст, наповнення й реалізація моделей). Мова - це абстракція, вона існує в головах людей. Мовлення конкретне, це мова в дії, це текст, вона існує в говорінні. Мова -явище, незалежне від індивіда, властиве всьому етносу; мовлення індивідуальне, його кожен може творити по-своєму, але в межах, визначених мовою. Мова - явище стабільне, мовлення динамічне; мовець щоразу використовує мовні засоби по-іншому. Мова ієрархічно влаштована: система фонем, система морфем, система відмінків, дієслівних форм; мовлення має лінійний характер, де кожен його елемент іде один за одним - звук за звуком, слово за словом. Мова реалізується в мовленні, мовлення реалізує мову, формує і живить мову. Одне без одного вони не можуть існувати. У мові переплітається суспільне й індивідуальне, загальне й конкретне, ідеальне й матеріальне.

25

Мова - явище суспільне, а не біологічне. Але багато чого в ній пояснюється біологією: голосні й приголосні, наприклад. Мова - продукт розумової діяльності людей, їх рухливих органів, голосових зв' язок, язика, губів. Мовлення - єдиний об' єктивний прояв мови.

Існуючі тексти, акти мовлення, будь-яке оформлення й формулювання думки - усе це оприлюднюється звуками. Звуки є фізичною величиною і тому можуть сприйматися - і ця їх властивість робить можливим саме існування мови. Адже всі інші нефонетичні величини є одиницями ідеальними і без допомоги звуків сприйматися не можуть. Часом скажуть, що все те можна записати літерами. Проте це неможливо. Літери лише умовні позначення звуків. Без них неможливі й літери.

Отже, мова - система, упорядкована сукупність структур, одиниць мови - фонем, слів, граматичних форм, синтаксичних схем, словосполучень і речень. Мова пасивна, статична, об' єктивна, обов' язкова, незалежна від ситуації, нецілеспрямована.

Мовлення - активне, динамічне, суб'єктивне, індивідуалізоване, довільне, цілеспрямоване, ситуативно зумовлене.

Основна дисципліна, що має справу із зовнішньою звуковою стороною мови, це фонетика. Вона вивчає не тільки звуки, а і їх зміни, поєднання, а також склад, наголос, інтонацію. Розрізняють описову й історичну фонетику. Описова вивчає звукову систему на певному етапі її розвитку. Історична фонетика вивчає розвиток звукової системи мови протягом ряду епох: виникнення або занепад певних звуків, еволюцію певних явищ, процес становлення сучасної фонетичної системи.

Залежно від об' єктів вивчення та великою мірою - від методів їх опрацювання важить розрізнення фонетики і фонології. Під фонологією розуміють функціональну фонетику, коли „старанно враховується, якою мірою звукові риси певної мови придаються для розрізнення (протиставлення одна одній) можливих одмінностей у значеннях слів або їх форм" (Л. Булаховський). Дисципліну природничого (біологічного) характеру становить фізіологія мови, що вивчає фізіологічні особливості утворення й функціонування звуків та

26

їх сполучень. Генетично звуки давніші від фонеми. Але мова
сформувалася
тоді, коли сформувалася фонологічна система.
Наукову
дисципліну порівняно невеликого значення являє
собою експериментальна фонетика, яка вивчає природу
вживаних у певних мовах
звуків за допомогою різних приладів.
У віданні фізики входить щодо складу її елементів в
акустичному         (слуховому)        
відношенні акустика

(Л. Булаховський).

Розрізняють лінійні й нелінійні звукові одиниці. Лінійні, або сегментні, звукові одиниці - це звуки й склади. Лінійними вони називаються тому, що слідують один за одним, сегмент за сегментом, у мовному потоці. До нелінійних, або суперсегментних, одиниць належать наголос та інтонація. їх не можна вимовити ізольовано, вони ніби нашаровуються на звукові послідовності.

Безсумнівний зв ' язок фонетики з іншими мовними дисциплінами - з орфоепією, лексикою, морфологією, синтаксисом, орфографією, стилістикою. Звукова сторона мови вивчається й орфоепією. Орфоепія базується на даних фонетики, встановлює правильність уживання звуків, звукосполук, наголошування, мелодики, але не займається вивченням артикуляційно-акустичної природи звуків. Орфоепію цікавить, що слово [без-бес]суфіксний можна вимовити двояко; що у слові портрет наголошується другий склад, але не займається вивченням акустичних характеристик звуків [з] і [с] чи характером наголосу, зокрема, що він динамічний. Оскільки кожне слово - це певна послідовність звуків, мовна оболонка слова, що має значення, пов'язана з лексикою (там - дам -сам). Про тісний зв'язок фонетики з морфологією свідчить чергування звуків (везу - віз), морфологічні форми (долина, долини, долині, долину). Кожне речення має ритмомелодичну завершеність, отже, простежується зв' язок фонетики і з синтаксисом. Зв' язок фонетики з орфографією виявляється в алфавіті, у правилах читання букв і їх сполук, у принципах орфографії. Засоби фоностилістики (алітерація, асонанси, ритмічне членування, римування, звуконаслідування) єднають фонетику зі стилістикою.

Фонетика має теоретичне й практичне значення. Теоретичне значення обумовлюється тією роллю, яку відіграє

27звукова сторона мови в житті суспільства взагалі. Вона виконує суспільну функцію, бо є втіленням людського мислення. Вона дає теоретичні основи для наукового вивчення інших розділів мови. Практичне значення фонетики незаперечне при вивченні іноземних мов; при навчанні глухонімих; при виправленні дефектів мови; при навчанні дикції; у медицині при лікуванні „вовчої пащі"; в електроакустиці; у кібернетиці.

Україна славиться прекрасними фонетистами, починаючи з Олени Курило. Це - Л.А. Булаховський, М.Ф. Наконечний, Н.І. Тоцька, Л.І. Прокопова, Ю.О. Карпенко та ін. У Києві закінчив гімназію і працював Л.В. Щерба.

Особливо вирізняється постать Наконечного Миколи Федоровича, 1900 р. народження, с. Новий Тагамлик (Полтавщина). Закінчив Полтавське ІНО. Досліджував проблеми фонетики, діалектології, історії мови, культури мови. У „Курсі сучасної української літературної мови" (1951) виклав фонетичну й фонологічну системи в статиці й динаміці. Йому ж належить розділ „Орфоепічні норми та їх значення". Уклав „Програму з української діалектології" (1941, 1949).

Фонетика - (від гр. фонетікос - звуковий, голосовий) -1) звукова будова мови, 2) розділ мовознавства, що вивчає звуковий склад мови. Звуки є фізичною величиною, можуть сприйматися, ми їх чуємо, вимовляємо. Фонетика досліджує не просто звуки, а всю звукову будову мови - склади, звукосполучення, ритмічні структури (фонетичні слова), синтагми, фрази, суперсегментні одиниці, тобто ті, що накладаються на лінійне мовлення (наголос, паузи, інтонація). В основі цієї групи одиниць лежить звук.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38 


Похожие статьи

В Д Ужченка - Сучасна українська літературна мова