В Д Ужченка - Сучасна українська літературна мова - страница 6

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38 

43розпиляти - роспиляти, апостроф - апостроф. Варіантність -умова еволюції, розвитку.

Вимова голосних (чітка вимова звуків а, о, у, і як звуків повного творення; середні - еи, ие, оу).

Вимова приголосних (дж, дз, роз- і рос-, губних, р, шиплячих, дід і баба, хе), твердість приголосних перед е, и.

Пом'якшення приголосних з, с, ц, н, д, т перед м'яким приголосним

Не допускається м' яка вимова шиплячих у словах типу лош'а, курч'а, крич'ать, ч'ого, наш'ч'о.

Збереження дзвінкості приголосних перед глухими та в кінці слів.

Проте свій погляд на вимову дзвінких приголосних у кінці слів висловив С. Дорошенко у статті „Оглушення дзвінких у кінці слова - орфоепічна норма української мови" (1998). Він твердить, що дзвінкі в кінці слів оглушуються. Для цього від використовує ряд віршованих, римованих текстів:

Від грому битви, - воям мовив князь, -

Німеччина сьогодні затряслась,

Смертельний шлях для неї - шлях на Схід -

Таким він є і буде сотні літ (М. Бажай).

Рими підказують, що слова (князь - затряслась, Схід -літ) повинні вимовлятися з однаковим звучанням, інакше втратиться милозвучність. Це не дивно, коли таке римування спостерігається в поетів південно-західного наріччя - І. Франка,

0.  Пчілки, Л. Українки, Д. Павличка, де оглушення дзвінких у
позиції кінця слів є діалектною нормою. У Д. Павличка з
57 рим
на
150 сторінках 36 становлять зразки римування слів із
дзвінкими і глухими, як-от:
сатрап - раб, твердь - смерть,
Карпат - рад, раніш - ніж, нас - раз.
Проте такі рими є і в
поетів північного і південно-східного наріччя: Т. Шевченка,

1.         Драча, Л. Костенко (Київська область), Б. Олійника,
В. Симоненка (Полтавська область), О. Олеся, Д. Білоуса
(Сумська область), В. Сосюри (Донецька область):
куліш - їж,
знаєш
- заміж (Т. Шевченко), моїх - міг, забудь - зовуть
(О. Олесь). Подібні приклади і в шкільних підручниках.

Загальний висновок автора: „Критерії поширеності й відтворюваності дають змогу кваліфікувати оглушення дзвінких у кінці слів як загальномовний фонетичний процес, що в свою

44чергу дозволяє визнати його нормативною орфоепічною рисою сучасної української літературної мови" [Дорошенко 1998: 11].

Вимова в сполуках (спрощення, -ться, -жся).

Причини порушення вимови:

-   вплив правопису: ход-жу, крутит' с' я;

-    діалектне оточення: ход 'у; По садочку ходжу, Кониченька воджу.

-   вплив інших мов.

Склад - найменша вимовна одиниця. У слові стільки складів, скільки голосних звуків. Існують різні теорії складу.

1. Найпоширеніша - теорія повітряних поштовхів. За
нею склад - це один звук або декілька звуків, що вимовляються
одним поштовхом видихуваного повітря.

2.        Акад. Л. Щерба висунув теорію м'язового напруження, за якою склад - це частина слова, утворена поєднанням звуків із зростаючим і спадним м' язовим напружененням при їх артикуляції. Найбільше напруження припадає на вершину складу і найменше буває на межі складів.

3.     За теорією гучності (сонорності), яку на Заході розвинув О. Єсперсен, склад - частина слова, у якій поєднується більш гучний (сонорний) звук з менш гучним. Найгучніші -голосні, тому вони складотворчі. Голосні є вершиною складу. Межа між складами проходить у місці найбільшого спаду гучності. Проте теорія складоподілу орієнтовна, а не остаточно вирішена.

Не треба плутати теорію складоподілу з морфемними частинами (хоч і вони впливають на складоподіл), а також з правилами перенесення слів з рядка в рядок.

Розрізняють склади відкриті й закриті, прикриті й неприкриті. Пр и к р и т і - склади, що починаються на приголосний (еар-та, ра-ма), неприкриті-ті, що починаються голосним -ко).

Складоподіл (за Н. Тоцькою)

Вона зважає на ступінь гучності: голосні (найгучніші) -сонорні - дзвінкі - глухі. Склади виділяються так, щоб гучність спадала, а наступного зростала. Крім того, необхідно враховувати тенденцію до відкритих складів.

1. по-су-ха, за-го-ро-да, си-то, ми-ло, во-ро-та.

 

2.  45мі-сто, ді-жда-ти-ся, не-ща-стя (два шумні - дзвінкі або глухі до другого).

3.  го-стрий, по-стріл, за-здро-щі (два шумні і сонорний до другого).

4.  каз-ка, груд-ка, вез-ти (два приголосні з першим більш гучним до різних).

5.  гай-ка, май-струвати, гав-кати, гір-ко, ям-ка (сонорні після голосного).

6.  за-бйу, лю-блю, му-дрий, по-свист, Ку-зьма (другий є сонорний).

7.     гар-ний, вір-но, сум-ний, гор-ло, мов-ник (два сонорних до різних складів).

8.     без-зубий, від-дати, жит-тя, ріл-ля (подовжені до різних складів).

Правила переносу

1)  ко-ло-дязь, паль-ці, гра-ма-ти-ка, пра-ви-ло, книж-ка

2)  ґу-дзик, дзи-ґа, бджо-ли, підхо-джу

3)  над-звичайний, під-живляти

4)  бур'-ян, під'-їжджати, під'-яремний; віль-но, стань-те

5)  акаде-мія, Ма-рія, моя, Окса-на, Іго-рів

 

8) багато-ступінчастий, дев' яти-гранний

9) АЕС, (ЛАЗ-105), МАГАТЕ

10)    Дні-про і Дніп-ро, близь-кий і бли-зький
(„Український правопис").

Мелодика - підвищення та зниження основного тону голосу, що служить засобом передачі думок і почуттів. Вона виконує комунікативну та емоційну функції. За допомогою мелодики: розрізняють речення за метою висловлювання; членуються речення на синтагми; виділяються вставні слова і речення; виділяються звертання і відокремлені слова; оформляються безсполучникові речення; оформляється однорідність і двочленність; передається ставлення до повідомлення.

Розрізняють мелодику завершеності, незавершеності й питальну.

 

 

 

 

46

Модуль № 2 ФОНОЛОГІЯ. ГРАФІКА Й ОРФОГРАФІЯ

 

Лекція 6

Фонема. Фонематичний склад української мови

План

1. Визначення фонеми.

2.     Погляди на систему фонем сучасної української літературної мови.

3. Поняття фонеми. Звук і фонема.

4. Основні поняття фонології.
Література

Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика / за ред. І. Білодіда. - К., 1969. - С. 218-260.

Жовтобрюх М. А. Українська літературна мова / М. А. Жовтобрюх. - К., 1984. - С. 30-46.

Курс сучасної української літературної мови / за ред. Л. А. Булаховського. - Т. 1. - К., 1951. - С. 126-149.

Карпенко Ю. О. Фонетика і фонологія сучасної української мови : учб. посіб. для студ. філол. фак. / Ю. О. Карпенко. - Одеса : Чорномор'я, 1996. - С. 3-21.

Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика / за ред. І. К. Білодіда. - К., 1969. - С. 218-260.

Тоцька Н. Сучасна українська літературна мова: Фонетика, орфоепія, графіка, орфографія / Н. Тоцька. - К., 1981.

- С. 42-95.

Джерела

Орфоепічний словник / уклад.: М. І. Погрібний. - К. : Рад. шк., 1984. - 629 с.

Орфоепічний словник української мови : в 2 т. / уклад.:

М. М. Пещак та ін. - К. : Довіра, 2001. - Т. 1-2.

 

І фонетика, і фонологія вивчають звук. Оскільки ми звук вимовляємо й чуємо, то ці два аспекти - вимова (артикуляційний аспект) та сприйняття (акустичний аспект) і складають сутність звука. Проте фонетика вивчає артикуляцію й акустику, що корегуються мозком. Фонетика відповідає на питання Як? Як, яким чином твориться і сприймається звук. А фонологія   починається  там,   де   запитують:   Чому? Чому

47утворюються звуки, яке їх функціональне навантаження. Інакше кажучи, фонетика - це артикуляційне та акустичне вивчення звуків, а фонологія - це функціональне, власне лінгвістичне вивчення тих же таки звуків. І до сьогодні не вщухають дискусії, що важливіше - фонетика чи фонологія. А між тим вони добре працюють у парі, бо і фонетика, і фонологія вивчає одну й ту ж річ - звук, але вивчають з різних точок зору.

Звук залежить: 1) від оточення; 2) він мовців - у різних мовців він різний; 3) від темпу мовлення; 4) від статі мовця; 5) від його віку тощо. Варіювання звука нескінченне.

Чому ж ми не плутаємо звуків? Тому що наші зусилля спрямовані на узагальнення, зорієнтовані на еталон - напр., на українське „взірцеве" а. Цей еталон є в мозку кожного й ніяк не залежить від хлоп' ячого чи дівчачого голосу. З конкретних фактів виробляється ідеалізоване, позбавлене будь-яких індивідуальних додатків поняття про фонему, напр. фонему /а/. Людина реалізує /а/ у звуках, а слухач ототожнює її зі своїм розумінням /а/. У мові як засобі спілкування, комунікації є тільки фонеми - еталонні, ідеалізовані звуки. В актах спілкування, у мовленні, у використанні мови наявні звуки. Але кожен звук є таким лише тому, що включає в себе фонему. Звук - це виразник, утілення, реалізація, представник, маніфестант фонеми.

Розрізняють два періоди в розвитку поглядів на систему фонем - дофонологічний і фонологічний (десь із середини 20-х років минулого століття), коли українські фонетисти почали брати до уваги роботи О.Бодуена де Куртене та Л.Щерби. Проте вже точне визначення звуків у першому періоді свідчило про розуміння звукового елемента і як фонеми.

Фонологічний період розпочинається з 1927 р., коли вийшла з друку книжка Є.К. Тимченка „Курс історії українського язика" . Автор тут говорить не просто про звуки, а про звукові системи мов та про фонеми як їх одиниці. Автор налічував не шість, а сім голосних фонем: а о у е и і та ї. Останній був „закритий голосний високого підняття, що пом' якшує попередній приголосний". О.Б. Курило запропонувала довгі м' які (пом' якшені чи напівпом' якшені) вважати окремими фонемами (1930 рік).

 

48

Звук людської мови - поняття акустичне й фізіологічне. Звуків безліч, кожна людина вимовляє їх по-своєму, тембр їх різний, деякі з них можемо вимовляти протяжно чи коротко, тихо чи голосно, швидко чи повільно і т. ін. Це прерогатива акустичного чи анатомо-фізіологічного аспектів. Крім того, людина може вимовляти й звуки, які не належать до людської мови. Виділяє їх з-поміж інших функціональне навантаження, їх соціальна природа. Безмежна кількість звуків об' єднується в невелику кількість звукових одиниць, звукотипів, здатних розрізнювати чи ототожнювати слова чи морфеми. Це і є фонеми. Вони особливо яскраво виокремлюються, коли ми зіставляємо слова, що відрізняються одним звуковим елементом: нас - вас - гас - пас - рас; там - том - тем - тим.

Звук - це явище фізичне: ми його вимовляємо, чуємо, можемо варіювати, вивчати за допомогою приладів тощо. Звук має силу, висоту, тембр, свою фізично-акустичну характеристику. Якщо одна й та ж людина буде вимовляти один і той же звук, то вимовлятиме його по-різному. Звук - явище одномоментне, одноразове, неповторне. Фонема - це певне наукове узагальнення. Фонема - явище ідеальне, це наше поняття про звук. Фонема - явище загальне, звук - конкретне. Фонема представлена в мовленні звуком (алофоном, варіантом) фонеми. Звуків безліч, фонем - полічена кількість. В українській мові, за М. Жовтобрюхом, 38 фонем. Шість голосних і 32 приголосні. Твердих 22, м' яких 10.

До поняття „фонема" можна дійти ще й так, як радив Л. В. Щерба. Фонема - це такий звуковий елемент, який, будучи доданий чи віднятий, утворює нові слова чи їх форми: парку -парк - пар - па - а; а - па - пар - парк - парку.

Можна ще дійти й на основі анатомо-фізіологічних та акустичних відчуттів. Кожен, хто записував свій голос, перший раз не зовсім визнавав його за свій. Йому здавалося, що він чує чужий голос; така дія кістково-м' язового комплексу. Але ж розуміє предмет мовлення людина однаково.

Фонема (гр. phonema - голос, звук) - найменша звукова одиниця мови, що служить для творення й розрізнення слів та їх форм (М. Жовтобрюх, УМЕ).

Фонема - гранична найменша одиниця системи мови, що не має значення, служить складником морфем із метою їх

49упізнання й розрізнення, а в мовленні як інваріант реалізується у звуках (фонах). Фонема репрезентує певну кількість акустично й фізіологічно близьких між собою звуків мовлення. Термін уведений Ф. де Соссюром (у 1879 р.), за іншими версіями, А. Дюфрішом-Дженетом (у 1873), у якого його запозичив Ф. де Соссюр; або І. Бодуеном де Куртене, який протиставляв звуку як „плинному фізично-акустичному явищу" фонему як „психічний еквівалент звука", хоч саме поняття простежується ще в давньоіндійській граматиці

Бхавртрихари (V ст. н. е.) під назвою „спхота" у значенні неподільного мовного символу (фонеми, а не звука) (О. Селіванова).

Розрізняють три основні функції фонеми: конститутивну, ідентифікаційну та дистинктивну.

Конститутивна полягає в тому, що з фонем складаються слова чи морфеми. Лат. constituere - утворювати, складати.

Коли людина слухає, то з мовного потоку вона виділяє окремі звуки, які вона сприймає як реалізації тих чи інших фонем, а тому розпізнає морфеми й слова та предмети, що за ними „ховаються". Це функція ототожнення, або ідентифікаційна (від лат. identificare - ототожнювати).

Третя функція, найголовніша, - вони служать для розрізнення слів чи морфем, точніше - для розрізнення їх звукових оболонок. Тому й функція називається розрізнювальною, або дистинктивною (лат. distinguere -розпізнавати, розрізнювати).

Крім того, вона має ще делімітативну функцію (сигналізує про межі слів і морфем) і кульмінативну (забезпечення виділення слова як цілого).

У процесі мовлення фонема реалізується у звуках (звукових виявах фонеми). Серед них розрізняємо головний вияв фонеми та його варіанти.

Головний вияв фонеми - це звук, у якому фонема реалізується в незалежній позиції, тобто в незалежній від наголоса, від сусідніх звуків. Оцей головний вияв фонеми й мають на увазі, коли говорять про особливості звучання й артикуляції фонеми та про її варіанти. Розрізняють три види варіантів: факультативні, позиційні й комбінаторні.

50

Факультативні варіанти - звуки, що можуть виступати замість головного вияву в незалежній, або сильній, позиції. Наприклад, вимова звука [в] то як губно- губного, то як губно-зубного.

Позиційні варіанти - це звуки, що їх вимовляють тільки в певній, означеній позиції. Наприклад, нескладотворчий [у] будемо вважати позиційним варіантом фонеми |в|. У слові лети звук [еи] - позиційний варіант фонеми |е|. У слові живе звук [ие] - позиційний варіант фонеми |и|.

Комбінаторні варіанти - звуки, що вимовляються замість головного вияву даної фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом звукового оточення. Наприклад, голосний [і] як високий і передній діє на попередній приголосний, і навіть губні, шиплячі та задньоязикові, що нездатні пом'якшуватися, вимовляються в таких комбінаціях напівм'яко: білий [б'ілиї] (вік, міра, пісня, шість, жінка, кінь).

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38 


Похожие статьи

В Д Ужченка - Сучасна українська літературна мова