М І Філон, О Є Хомік - Сучасна українська мова лексикологія - страница 3

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30 

1861 року був опублікований «Словарь малороссийских идиомов» М. Закревського, який містив 11127 українських слів, відмінних від російських, із перекладами або поясненнями російською мовою.

Прикметною ознакою розвитку української лексикографії ІІ половини ХІХ ст. є укладання словників діалектної та спеціальної лексики, а також перекладних словників - українсько-російських, українсько-німецьких та інших. 1877 року у Львові було видано перший діалектний словник південно -західних діалектів «Знадоби до словаря южнорусского», укладений І. Верхратським, що містив понад 2 тис. слів-діалектизмів із різних місцевостей.

Характерними для свого часу лексикографічними працями стали два видання словника Ф. Піскунова, перше з яких («Словниця української (або югово-руської) мови») було надруковане в Одесі 1873 року і містило понад 8 тис. слів, друге - 1882 р. у Києві під назвою «Словникъ живоі народнеї, письменної і актової мови руських юпвщанъ Російської і Австрійсько-Вен§ерської цесарії», що містило понад 15 тис. слів, перекладених російською мовою. Як відзначають дослідники, «цей словник зазнав гострої критики сучасників (О. Соболевський, К. Шейковський та інші) як невдала спроба лексикографічної праці з пропуском багатьох звичайних для української мови слів, неточностями, а іноді й неправильним перекладом і поясненням слів,уведенням до українського реєстру ряду неіснуючих слів, створених самим укладачем»1.

На жаль, певні, укладені в І половині ХІХ ст., українсько-іномовні лексикографічні праці, як, власне, і українські словники, не побачили світ. Так, не було надруковано українсько-іномовні словники І. Вагилевича «Словарь языка южно-русского» та І. Лаврівського «Матеріали до словаря руского», підготовлені до друку ще в 40-х роках ХІХ ст.

Найбільшим із українсько-іномовних словників, що вийшли друком у ІІ половині ХІХ ст., є двотомний «Малорусько-німецький словар» Є. Желехівського - С. Недільського (т.1, Львів, 1885; т.2, Львів, 1886).

Дещо пізніше, 1893-1898 рр., у Львові вийшов чотиритомний «Словарь російсько-український», укладений М. Уманцем. Хоча він був досить великий обсягом, реєстр російських слів у ньому, перекладених українською мовою, складав лише 36-37 тис. На той час українська лексикографія вже мала досвід укладання російсько-українських словників. Ідеться, зокрема, про «Опыт русско-украинского словаря», підготовлений М. Левченком і опублікований 1874 р. у Києві. Його реєстр нараховував близько 7600 російських слів, перекладених українською мовою.

Із-поміж іномовно-українських словників також назвемо «Німецько-руський словар» О. Партицького, виданий у двох томах у Львові 1867 р. Словник містив близько 35 тис. німецьких слів, перекладених українською мовою.

1 Бевзенко С.П. Історія українського мовознавства: Історія вивчення української мови: Навчальний посібник для студентів педагогічних інститутів спеціальності «українська мова та література» / С. П. Бевзенко. К. : Вища школа, 1991. — С.48.


Важливим свідченням інтересу українських мовознавців до різних стилістичних шарів лексичного складу української мови є словники спеціальної лексики. Так, у ІІ половині ХІХ ст. були надруковані: «Початок до уложення термінології ботанічної руської» І. Гавришкевича (1852 р.), «Початки до уложення номенклатури і термінології природописної народної» (Львів, 1879), «Спис важніших виразів з руської ботанічної термінології йноменклатури з оглядом на шкільну науку у вищих класах гімназії» (Львів, 1892) І. Верхратського, «Матеріали до математичної термінології» (Львів, 1895), «Матеріали до фізичної термінології» (Львів, 1896) В. Левицького. У «Записках юго-западного отдела русского географического общества» було опубліковано два словники з ботанічної номенклатури: Рогович А. Г. «Опыт словаря народных названий растений»; Волков Ф. К. «Список 1000 латинських ботанічних назв з відповідниками з народної української мови» та інші.

Поряд із лексикографічними працями, що відбивали лексичний склад української мови в одномовних і двомовних словниках, почали з'являтися праці, присвячені теоретичному осмисленню проблем лексикології. Важливим науковим підґрунтям теоретичного осмислення окремих питань, що згодом стали одними з пріоритетних для лексикології, є спеціальні праці, у яких розглядаються питання поетики, риторики, символіки народної словесності.

Принципову роль у розвитку української лексикології, як і у вітчизняному мовознавстві загалом, відіграла дослідницька діяльність видатного мовознавця, засновника Харківської лінгвістичної школи Олександра Опанасовича Потебні. Важлива частина різносторонньої наукової спадщини О. О. Потебні пов'язана з вивченням лексичного значення слова, його виникненням, структурою, розвитком, функціональними властивостями передусім у текстах народної словесності та художньої літератури. Характерними особливостями наукового пошуку О. О. Потебні у сфері лексичної семантики є розгляд численних питань про виникнення слова, його символічний характер, зміни в значенні слова крізь призму тісного зв'язку мови й мислення, слова й поняття. Розробляючи окремі питання походження слова, його первісного значення, дослідник особливу увагу звертає на історично змінний характер людського мислення та свідомості, виділяючи при цьому міфологічну свідомість як одну з найдавніших типів свідомості людини. Відповідно до її специфіки мовознавець визначає й особливості значення слова, що породжене таким типом свідомості. Творчо засвоївши ідеївидатних філологів ХІХ ст. В. Гумбольдта, А. Шлейхера, харківський учений сформулював основні положення, що стосуються ономасіологічного і семасіологічного вивчення лексичного значення. Одним із основних понять, використаних О. Потебнею для опису структури лексичного значення, є внутрішня форма. У працях науковця внутрішня форма постає як різновимірне багатоаспектне явище. За О. О. Потебнею, слово складається з трьох елементів: звука (комплексу звуків), знака, або уявлення, і значення. На думку дослідника, звук у слові не є знаком, а лише оболонкою, або формою знака. Сам же знак спирається на значення попереднього слова. Характеризуючи саме значення, О. Потебня стверджує, що слово має два змісти: суб'єктивний і об'єктивний. Оскільки слово виражає не всю думку, яку мовці сприймають за його зміст, а тільки одну ознаку, то цю ознаку дослідник називає об'єктивним змістом слова або найближчим етимологічним значенням. Інший зміст слова, що містить у собі багато ознак, Олександр Потебня назвав суб'єктивним. Важливо відзначити, що саме поняття внутрішня форма дослідник розглядає з різних точок зору: 1) як відношення слова до дійсності, 2) як відношення суб'єктивного змісту до об'єктивного змісту, 3) як вираження відношення значення слова до думки.

1 Потебня А. А. Из лекций по теории словесности / А. А. Потебня. — Харьков, 1894. — С.124.

2 Потебня А.А. Мысль и язык / А. А. Потебня. — Харьков, 1913. — С.137


Предметом розгляду О. Потебні є не тільки процеси виникнення слова, його лексичного значення, а й перетворення поетичного слова на прозове. На думку вченого, «причина перетворення поетичного слова на прозове чи слова з уявленням (в якому є порівняння) на слово без уявлення полягає в розширенні значення слова»1. Слово однаковою мірою може виражати і чуттєвий образ, і поняття, оскільки наша думка об'єктивується або образом, або поняттям. У цьому зв'язку важливо відзначити тезу дослідника: «Слово, будучи засобом розвитку думки, зміни образу на поняття, саме не становить її змісту»2, в якій справедливо відзначено роль слова у формуванні поняття, коли саме слово є лише засобом оформлення думки.

Характерним свідченням розвитку поняттєво-теоретичного апарату лінгвістичної думки ІІ половини ХІХ ст. є розробка окремих термінів у чотиритомному «Філософському лексиконі» (Київ, 1857-1872), укладеному професором Київського університету С. Гогоцьким. Важливо, що в цій праці поняття символ тлумачиться у широкому і вузькому розумінні. На думку автора, символ позначає будь-яку річ, доступну чуттєвому спостереженню, особливо зору і слуху. У загальному широкому розумінні можна назвати символами й інші слова. Але у вузькому під символом розуміють тільки певний рід або певний різновид знаків, уживаний для вираження чого-небудь уявлюваного чи мислимого.

ІІІ етап (кінець ХІХ ст. - середина ХХ ст.). У розвитку української лексикології цього періоду можна виділити дві лінії. Перша - окреслюється теоретичними працями українських мовознавців, друга виникає на основі системного й послідовного проведення лексикографічних досліджень. Починаючи з 20-х рр. ХХ ст. в українському мовознавстві виникає стійкий теоретичний інтерес до питань лексики і фразеології. У цей час теоретичні питання лексики і фразеології висвітлюються в курсах української мови і відповідно мають вигляд окремих розділів до таких курсів. Наприклад, теоретичні огляди української лексики і фразеології з'явилися у «Загально­приступному курсі української мови» та «Загальному курсі української мови», що виходили кількома виданнями у вигляді циклу лекцій Всеукраїнського інституту народної освіти як посібники для студентів-заочників, а також у «Підвищеному курсі української мови» (1929 р., 1931 р.). Із часом матеріал з української лексики і фразеології оформляється як окремий розділ курсу сучасної української мови як для вищої, так і для середньої школи. Так, у підручнику Б. М. Кулика «Курс сучасної української літературної мови» (1948 р.) є розділ «Лексика і фразеологія», написаний М. А. Жовтобрюхом, що 1949 року у доопрацьованому вигляді вийшов окремою брошурою. У Львівському університеті виходить посібник І. Г. Чередниченка «Сучаснаукраїнська літературна мова. Конспективний курс», перший випуск якого містив розділ «Лексика і фразеологія».

Отже, можна простежити, як поступово формується науково-пошукова парадигма української лексикології, окреслюються її змістові частини. Початок цьому процесові було закладено науковим осмисленням української лексики та фразеології, поданому в колективних курсах української мови. У «Загальному курсі української мови» за редакцією Л. А. Булаховського йдеться про джерела формування словникового складу, розвиток української літературної лексики, її стилістичні властивості тощо. Великий розділ «Лексика і фразеологія», що увійшов до першого тому «Курсу сучасної української літературної мови» за редакцією Л. А. Булаховського, написаний відомим лексикологом і лексикографом П. Й. Горецьким, можна вважати етапним для становлення української лексикології. Цей розділ системно й різноаспектно висвітлював питання української лексикології, що усвідомлювалася на той час як самостійна лінгвістична дисципліна.

Як було відзначено, поряд із працями, що мали теоретичний характер, в означений період з'явилися численні лексикографічні видання. Їх розпочинає чотиритомний «Словарь української мови» (1907 - 1909 рр.), упорядником якого був видатний український культурний діяч Борис Грінченко. Реєстр цього словника становив понад 68 тис. слів, а джерелами для його укладання послужили численні етнографічні й фольклорні збірники, твори українських письменників, передусім тих, які почали свою діяльність не пізніше 1870 року. Також було використано матеріали попередніх словників. «Словарь української мови» не втратив своєї наукової значущості і сьогодні, зокрема, тому, що в ньому досить широко представлений ілюстративний матеріал, узятий із народної творчості, зафіксовано лексичні значення слів у їхній проекції на українські звичаї, повір'я та обряди.

Особливо помітним явищем цього етапу розвитку української лексикології є увага лексикографів до української наукової термінології та номенклатури. У   1900-х   роках   з'явилися   перші   власне   термінологічні словники:

B.    Левицький «Начерк термінології хімічної» (Збірник математично-природничо-лікарської  секції  Наук.   т-ва  Шевченка.   -   1903.   - Т.9),

C.    Рудницький «Начерк географічної термінології» (Львів, 1908). У тринадцятому томі «Сборника Харьковского историко-филологического общества (Харків, 1902) було надруковано вартісну працю В. І. Василенка «Опыт толкового словаря народной технической терминологии по Полтавской губернии», у якій зібрано й пояснено велику кількість термінів із різних народних промислів і назв процесів (вироби з дерева, обробка шкіри, рогу, волосу, ткацтво, гончарство, рибальство тощо), а також із сільського господарства, хліборобства та інших. 1934-1935 рр. відзначилися рядом термінологічних бюлетенів, виданих Всеукраїнською академією наук: «Медичний термінологічний бюлетень», «Виробничий термінологічний бюлетень, «Математичний термінологічний бюлетень». У видавництві «Радянська школа» вийшли «Російсько-український словник математичної термінології для середньої школи» (1939 р.), «Російсько-український словник математичної термінології для середньої школи» (1939 р.), «Російсько-український словник зоологічної термінології для середньої школи» (1934 р.), «Російсько-український словник фізичної термінології для середньої школи» (1935 р.) та інші.

В окреслений період почав проявлятися постійний інтерес до укладання двомовних словників, зумовлений потребами суспільства. Так, слід назвати невеликий (приблизно на 25 тис. слів) «Українсько-російський словник» В. Дубровського, що був виданий 1909 року в Києві. 1916 року у Миколаєві з'явилася перша спроба словника до творів Т. Г. Шевченка «Словничок Шевченкової мови» Нестора Літописця (псевдонім відомого пізніше мовознавця Н. М. Малечі). Цей словник був по суті покажчиком до видання «Поезії» Т. Г. Шевченка, підготовленого В. Доманицьким. 1917 р. у Херсоні було видано й другий «Українсько-російський словник до «Кобзаря» Т. Г. Шевченка», підготовлений цим же автором. У словнику подаєтьсяпереклад близько 3 500 слів із Шевченкових поезій, що виявилися незрозумілими для російського читача.

Чи не найкращими на той час уважаються двотомний «Російсько-український словник» С. Іваницького та Ф. Шумлянського (Вінниця, 1918 р.), «Практичний російсько-український словник» М. Йогансена, М. Наконечного, К. Німчинова, Б. Ткаченка, що вийшов у Дніпропетровську 1926 року. У цей же час вийшов великий академічний «Російсько-український словник» у чотирьох томах, з яких побачило світ тільки три.

1937 року був виданий однотомний «Російсько-український словник», підготовлений Інститутом мовознавства АН УРСР. Словник містив близько 40 тис. російських слів, перекладених українською мовою. 1948 року вийшов «Російсько-український словник» за редакцією академіків АН УРСР М. Я. Калиновича, Л. А. Булаховського, М. Т. Рильського, що охоплював 80 тис. російських реєстрових слів, перекладених українською мовою. Також було створено численні україно-іномовні та іномовно-українські словники з основних європейських мов, зокрема німецької, англійської, французької, чеської, болгарської, румунської та інших.

ІУетап ( 60-і рр. ХХ ст - 90-і рр. ХХ ст.). Із середини ХХ ст. починається послідовне теоретичне висвітлення проблем української лексикології. Зважаючи на це, зосередимо головну увагу на працях теоретичного характеру, пам'ятаючи, що важливим чинником розвитку науки про лексику і фразеологію була та є українська лексикографія. У цей час вийшли праці, присвячені висвітленню окремих питань лексикології, систематизації її основних знань: Івченко М. П. «Сучасна українська літературна мова» (К., 1960. - С.50-156), Доленко М. Т., Дацюк І. І., Кащук А. Г., Поповський В. Д. «Сучасна українська літературна мова» (К., 1964. - 80-121), Волох О. Т., Чемерисов М.Т., Чернов Є. І. «Сучана українська літературна мова» (К., 1976. - С.64-97), Пархоменко О. М. «Українська мова» (К., 1976. - С.24-72). Надзвичайно цінним і важливим для української лексикології є академічний курс   «Сучасна українська літературна мова: Лексика і фразеологія» зазагальною редакцією І. К. Білодіда, виданий 1973 р. За оцінками дослідників, «це перший капітальний науковий курс української лексикології, який так глибоко і всебічно висвітлює якнайширше коло питань, пов'язаних зі словниковим складом і фразеологією сучасної української літературної мови1.

Особливо слід виділити праці, що мають на меті визначити і схарактеризувати закономірності організації системи семантики та її наукового опису. До робіт такого типу належать студії Ж. П. Соколовської «Система в лексической семантике: (Анализ семантической структуры слова) (К., 1979. - 189 с.), В. В. Дятчук, Л. О. Пустовіт «Семантична структура і функціонування лексики української мови» (К., 1983. - 156 с.) та інші.

Розвиток основних питань лексикології засвідчують монографії Л. А. Лисиченко «Лексикологія сучасної української мови» (Харків, 1977), М. П. Кочергана «Слово і контекст» (Львів, 1980), Л. Г. Авксентьєва «Фразеологія сучасної української мови» (Харків, 1983). До видань навчального типу належать книжки В. С. Ващенка «Слово і його значення» (Дніпропетровськ, 1976), «Українська лексикологія» (Дніпропетровськ, 1979), «Українська семасіологія. Типологія лексичних значень» (Дніпропетровськ, 1981). Цінною й науково вартісною є монографія О. О. Тараненка «Языковая семантика в ее динамических аспектах» (К., 1989. - 256 с.).

1Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства: Історія вивчення української мови: Навчальний посібник для студентів педагогічних інститутів спеціальності «українська мова та література» / С. П. Бевзенко. К. : Вища школа, 1991. — С.82.


Характерна тенденція розвитку української лексикології цих років полягає в поглибленому дослідженні ономастики, причому інтерес науковців зосереджується як на теоретичних питаннях ономастики, так і на питаннях, пов'язаних із аналізом окремих розрядів ономастичної лексики, зокрема топонімів, гідронімів, антропонімів, ойконімів тощо. Питання ономастики знайшли своє висвітлення в цілому ряді монографій, колективних збірників, матеріалів міжвузівських ономастичних конференцій. Наприклад: «Питаннятопоніміки та ономастики» (К., 1962), «Питання ономастики» (К., 1965), «Ономастика» (К., 1966), «Питання сучасної ономастики» (К., 1976), Карпенко Ю. О. «Топонімія Буковини» (К., 1973), Горпинич В. О., Лобода В. В., Масенко Л. Т. «Власні назви і відтопонімічні утворення» (К., 1977), Редько Ю. К. «Сучасні українські прізвища» (К., 1966), Чучка П. П. «Антропонімія Закарпаття (Особові імена)» (Ужгород, 1970), Сухомлин І. Д. «Питання антропоніміки в українській мові» та інші.

Окремі питання української лексикології, присвячені проблемам української діалектології та історичної лексики, висвітлюються у працях науково-навчального та власне наукового характеру. Наприклад: Бевзенко С. П. «Українська діалектологія» (К., 1980), Бичко З. М. «Опільський діалект - основа галицького (західноукраїнського варіанту української літературної мови)» (Львів, 1993), Ващенко В. С. «Лінгвістична географія середньої Наддніпрянщини» (Дніпропетровськ, 1968), Ващенко В. С. «Полтавські говори» (Харків, 1957), Гриценко П. Ю. «Ареальне варіювання лексики» (К., 1990), Дзендзелівський Й. О. «Конспект лекцій з курсу української діалектології» (Ужгород, 1966), Жилко Ф. Т. «Говори української мови» (К., 1958), Матвіяс І. Г. «Українська мова і її говори» (К., 1990) та інші.

Серед найважливіших лексикографічних праць цього періоду слід назвати академічний Тлумачний словник української мови: В 11 -ти томах (1970­1980). Це видання, підготовлене Інститутом мовознавства імені О. О. Потебні, відзначається високим науковим рівнем. І хоч словник не позбавлений негативного впливу заідеологізованої радянської науки, він залишається цінним інформаційним джерелом і практичним довідником з української мови.

У етап (90-і рр. ХХ ст. - до сьогодення). На сучасному етапі розвитку української лексикології увага дослідників зосереджена на питаннях системної організації лексики, опису її функціональних властивостей, характеристиці окремих розрядів лексичного складу української мови.

Із-поміж численних праць, що з'явилися останнім часом, слід н азв ати монографії Л. А. Лисиченко «Лексико-семантична система української мови» (Харків, 1997. - 132 с.), Т. А. Космеди «Аксіологічні аспекти прагмалінгвістики: Формування і розвиток категорії оцінки» (Львів, 2000. - 350 с.), В. А. Чабаненка «Стилістика експресивних засобів української мови» (Запоріжжя, 2002. - 351с.), В. Д. Ужченка «Східноукраїнська фразеологія» (Луганськ, 2003. - 363 с.), А. С. Зеленька «Основи лексикології (під кутом зору теорії лінгвістичного детермінізму)» (Луганськ, 2003. -180 с.), «Проблеми семасіології у філософсько-психологічному осмисленні» (Луганськ, 2004. - 253 с.), Л. А. Ставицької «Арго, жаргон, сленг. Соціальна диференціація української мови» (К., 2005. - 464 с.), Н. І. Бойко «Українська експресивна лексика: семантичний, лексикографічний і функціональний аспекти» (Ніжин, 2005. - 552 с.), С. Я. Єрмоленко «Мовне моделювання дійсності і знакова структура мовних одиниць» (К., 2006. - 384 с.), В. Л. Іващенко «Концептуальна репрезентація фрагментів знання в науково-мистецькій картині світу (на матеріалі української мистецтвознавчої термінології» (К., 2006. - 326 с.), Н. І. Ашиток «Моделі формування багатозначного слова в українських говорах» (Дрогобич, 2007. - 304 с.), А. К. Мойсієнка «Динамічний аспект номінації (К., 2007. - 99 с.), В. М. Труба «Особливості семантичної інтерпретації лексики і висловлення (цільові, модальні, темпорально-просторові та оцінні аспекти)» (К., 2007. - 323 с.), М. М. Торчинського «Структура онімного простору української мови» (Хмельницький, 2008. - 546 с.), М. В. Скаб «Закономірності концептуалізації та мовної категоризації сакральної сфери» (Чернівці, 2008. - 559 с.), Д. В. Лісничого «Метафора з дендронімним компонентом у поетичних творах першої половини ХХ століття (семантико-функціональний та лексикографічний аспекти)» (К., 2008. - 447 с.).

Продовжується видання цінних збірників наукових праць, присвячених актуальним проблемам термінології, діалектології, міфології, ономастики, етнолінгвістики (зокрема «Записки з ономастики. Збірник наукових праць»

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30 


Похожие статьи

М І Філон, О Є Хомік - Сучасна українська мова лексикологія