Т О Королюк - Двояка роль інституту держави у стабілізації фінансового сектора - страница 1

Страницы:
1 

14. Холод Н. М. Розподіл доходів та бідність у перехідних економі­ках. — Львів: ЛНУ імені І. Франка, 2009. — 442 с.

15. Антыкуз В. М. Особенности распределения доходов в Украине // Наукові праці ДонНТУ. Серія: економічна. — 2009. — Вип. 37-3. — С. 92—99.

16. Дементьев В. В. Государство и регионы: почему нет согласия? (Институциональный аспект) // Там же. Вип. 37-1. — С. 15—24.

17. Голікова Т. В. Про «провали» держави в управлінні територіаль­ним економічним розвитком // Там же. — Вип. 37-1. — С. 140—146.

18. Експрес-випуски «Доходи та витрати населення за регіонами України» Держкомстату № 101 від 30.04.2010, № 2 від 11.01.2010, № 96 від 24.04.2008, № 105 від 11.05.2007, № 110 від 05.05.2006.

19. Основні показники поводження з відходами класів небезпе­ки / www.ukrstat.gov.ua, модифікації 20.05.2010, 22.05.2009, 20.05.2008.

20. Статистичний збірник «Регіони України», 2009. Частина I. — К.: Держкомстат, 2009. — 368 с.

21. Горбачук В. Умови членства України у Європейському Союзі: точка зору України / Інтеграція України у світове співтовариство. — К.: IREX; Задруга, 1999. — С. 15—34.

22. Викиди шкідливих речовин та діоксиду вуглецю в атмосферне повітря / www.ukrstat.gov.ua, модифікації 20.05.2010, 25.05.2009, 20.05.2008.

23. Діяльність Міністерства охорони навколишнього природного се­редовища України. Екологічні паспорти регіонів / www.menr.gov.ua

24. Горбачук В.М. Методи індустріальної організації. Кейси та впра­ви. Економіка та організація виробництва. Економічна кібернетика. Економіка підприємства. — К.: А.С.К., 2010. — 224 с.

25. Веселов Ф. В. Зона особого внимания // Энергополис. — 2009,

июнь. — № 6 (29). — С. 36—41.

26. Горбачук В. М. Оптмизационные модели качества воды (по ма­териалам IIASA). Препр. 89-60. — К.: Ин-т кибернетики имени В. М. Глуш-кова АН УССР, 1989. — 22 с.

Стаття надійшла до редакції 26.05.2010 р.

Т. О. Королюк,

аспірантка ДВНЗ «КНЕУ імені Вадима Гетьмана

ДВОЯКА РОЛЬ ІНСТИТУТУ ДЕРЖАВИ У СТАБІЛІЗАЦІЇ ФІНАНСОВОГО СЕКТОРА

АНОТАЦІЯ. На основі аналізу застосування інструментів державного антикризового управління розкрита неоднозначна роль держави у стабілізації ринку фінансових послуг.

КЛЮЧОВІ СЛОВА. Інститут держави, фінансовий сектор, фінансова криза, фінансова стабільність.

© Т. О. Королюк, 2010 4 04

The ambiguous role of the state is exposed in stabilizing of market of financial services оп the basis of analysis of application instruments of state administration in the conditions of crisis.

KEY WORDS: institute of the state, financial sector, financial crisis, financial stability.

Динамічність розвитку фінансових ринків у взаємозв'язку із появою фінансових інновацій наповнює новим змістом теорію державного управління фінансовим посередництвом. Останні кризові явища на світовому фінансовому ринку поставили на по­рядок денний завдання пошуку такого механізму функціонування фінансових інститутів, який би не допускав у майбутньому поді­бних фінансових стресів, загострення економічних та соціальних проблем, політичних дебатів щодо пошуку її «винуватців». Да­ним механізмом виступає посилення ролі інституту держави у забезпеченні фінансової стабільності. Проте постає проблема діє­вості застосування конкретного інструментарію у визначеному інституціональному середовищі, що не спричинить новий виток кризових явищ. Адже, як ми продемонструємо далі, кожний ре­гулятивний захід держави слід розглядати неоднозначно, оціню­ючи позитивні та негативні наслідки для фінансового сектору та економіки в цілому.

Мета статті полягає у розкритті ролі держави в стабілізації діяльності фінансових посередників та переосмисленні застосу­вання деяких її інструментів.

Інститут держави є провідним учасником на ринку фінансових послуг, основне призначення якого — створення чіткого та про­зорого інституціонально-правового поля функціонування фінан­сового сектору[1] з метою уникнення пошуку «лазівок»[2] фінансо­вими інститутами, які можуть стати передумовою порушення макроекономічної рівноваги фінансового ринку та спричинення хаосу. У свою чергу, фінансова стабільність — це відсутність явища системного ризику, здатність фінансової системи зберігати фінансову ліквідність та здатність фінансових установ покривати за рахунок власних ресурсів збитки і ризик, який є невід' ємною складовою їх діяльності [4].

Сьогодні функціональна роль фінансового посередництва змі­нюється, еволюціонує, адже трансформуються ціннісні інститу­ти, рух та масштаби фінансових ресурсів тощо. Якщо раніше споживачі фінансових послуг зверталися до банку з метою отри­мання додаткових вигід від заощаджень, взяти позичку чи здійс­нити іншу фінансову операцію, то сьогодні банки самі шукають клієнтів і «йдуть» до них або «назустріч» з ціллю їх утримання. Жорстка конкуренція на фінансовому ринку створює ефект «тіс­ноти», нестачі фінансових ресурсів, що змушує фінансові уста­нови боротися за клієнта, більше ризикувати, виходити за межі конкретної національної економіки, завойовуючи ширші сегмен­ти фінансового ринку, перетворюватися у «хижаків», «піраній» фінансового простору.

Саме ця надмірна ризикованість, спекулятивність діяльності фінансових інститутів та фінансові інновації спричинюють фі­нансову нестабільність, а тому державі потрібно постійно трима­ти «руку на пульсі», щоб вчасно зреагувати на фінансові ново­введення запровадженням відповідних регулюючих норм. Стабі­лізаційна політика повинна охоплювати не лише заходи з подо­лання фінансової кризи, а й попереджувальні, обмежувальні дії. Як відмічає з цього приводу Габбард Р. Глен, фактор часу прово­кує фінансові інновації і лише інновації у регулюванні та гнуч­кість рішень здатні управляти фінансовим інноваціям [1, c. 36]. Тому усі держави визнають необхідність регулювання функціо­нування фінансових інститутів та запобігання фінансовим стре­сам, дискусії точаться лише з приводу конкретного інструмента­рію та масштабів такого впливу.

Слід відзначити, що спрогнозувати точно фінансову кризу важко, а то й зовсім не під силу, ані державі, ані іншим фінан­совим аналітикам, які не мають здатності перемагати ринок [5, c. 820—821]. А тому попередження фінансової нестабільності повинне виходити із глибоких знань її передумов та чинників. Їх розмаїття в економічній науковій літературі досить широке: зростання процентної ставки, падіння курсів на ринку акцій, непередбачене падіння загального рівня цін, зростання неви­значеності, банківська паніка [5, c. 232—233], спекулятивний «перегрів» ринку, зростання безнадійної заборгованості фінан­сових установ тощо.

Держава своїми діями може попередити та вчасно зреагувати на проблеми у фінансовому секторі, застосовуючи конкретні ін­струменти антикризової політики, такі як: закони, ліцензії, штра­фи, санкції, пільги, податки, які є більш загальними; процентну ставку, облікову ставку, дисконтне «віконце», резервні вимоги, вимоги до розміру капіталу фінансових установ, інструменти ре­структуризації тощо (рис. 1). Проаналізуємо дієвість та необхід­ність використання інструментів, які безпосередньо стосуються фінансового сектора.

Передумови фінансової нестабільності

/      : ч

Фінансова глобалізація та \ лібералізація фінансового ринку

Кредитна експансія

Доларизація економіки

Недосконалість інституційно-правового поля функціонування фінансових інститутів

Фінансові інновації

Інформаційні технології

Асиметричність інформації

Консерватизм фінансових установ

Причини фінансової кризи /-- ^\

Фінансова паніка

Зростання відсоткової ставки

Падіння курсів на ринку акцій

Падіння

загального рівня цін

Зростання невизначеності

Спе кулятивний «перегрів» ринку

Наслідки

Падіння довіри до фінансових інститутів

Зменшення інвестицій

Економічна, соціальна, політична кризи

Рис. 1. Роль держави у стабілізації фінансового сектора

Більшість вчених єдині у погляді, що важливим антикризовим інструментом держави є мінімальний розмір статутного капіталу фінансової установи, який забезпечує її фінансову безпеку. Проте він не є адекватним відображенням активів фінансової установи у довгостроковому періоді, а тому не можна судити про фінансо­вий стан інституту. Для того, щоб використовувати даний ін­струмент для оцінки становища фінансового інституту необхідноу певний період часу (місяць, 6 місяців) приводити усі активи та пасиви фінансової установи до ринкової вартісної величини.

Підвищення мінімального розміру статутного капіталу підви­щуватиме відповідальність засновників банків за ведення бізнесу, так як у результаті кризи вони втрачають власний капітал. Високі вимоги до статутного капіталу обмежують появу нових учасників фінансового ринку, цим самим і конкуренцію, яку, на наш по­гляд, у фінансовому секторі необхідно частково обмежувати. Жорстка конкуренція змушує фінансові установи ще більше ри­зикувати у жазі за прибутками. Так, наприклад, у Японії банк по­винен мати статутний капітал не менший 1 млрд ієн (10 млн дол.); [7, c. 270] мінімальний розмір статутного капіталу для віт­чизняних банків становить 10 млн євро; для страхових компаній — 1 млн євро, а страхових компаній, що займаються страхуван­ням життя — 1,5 млн євро [2; 3]. Проте до 01.01.2012 р. плану­ється збільшити розмір мінімального статутного капіталу для віт­чизняних банків до 120 млн грн.

Резервні вимоги частково страхують банки від кризи у резуль­таті відкликання депозитів. Проте підвищення цих вимог може викликати проблеми з ліквідністю в банках з низькими над­лишковими резервами, що вимагає застосування даного інстру­мента урівноважувати із дією таких інструментів, як операції на відкритому ринку та дисконтні позички [5, c. 525]. Часто резервні вимоги розглядають як податок на банківську діяльність, тому існують погляди щодо їхнього скасування. На наш погляд, ефек­тивним є застосування резервних вимог в управлінні кредитною експансією, яка, як ми знаємо, стала одним із чинників сучасної фінансової кризи. Наприклад, Банк Англії постійно зменшує роз­мір обов' язкових резервів комерційних банків і здійснює грошо­во-кредитну політику без обов' язкового резервування, застосо­вуючи невелику норма обов'язкового резервування (0,35 %) для забезпечення свого доходу. Найвищий рівень обов' язкових резе­рвів в Італії, Австрії (близько 25%) та Іспанії (17 %). В Японії нор­ма резервування коливається в межах 0,125—2,5 %. Резервні вимоги повністю скасовані в Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Швейцарії.

В основі стабільності фінансових інститутів лежить стабіль­ність процентних ставок. Адже їхнє коливання створює невизна­ченість на фінансовому ринку, що, у свою чергу, також може призвести до банківської «паніки». Світовий досвід показує, що саме різке зростання процентної ставки ставало причиною фінан­сових криз.

У кризовому становищі фінансових інститутів вирішальну роль відіграють дисконтні позички, які забезпечують ліквідність фінансової установи. Проте застосування даного інструмента може ускладнити контроль за пропозицією грошей в економіці. Багато економістів твердять, що облікова ставка, яка регулює об­сяги надання позичок банкам, повинна бути вищою за коротко­строкові ринкові процентні ставки, стаючи, таким чином, штраф­ною процентною ставкою [1, c. 553]. Позики тоді не надава­тимуть можливості отримання прибутків, банки братимуть їх лише якщо вони справді мають проблеми з ліквідністю. Ми єдині у погляді, що дисконтна ставка повинна відповідати або бути вищою процентної ставки.

Світова фінансова криза на поч. XXI ст. змусила знову загово­рити громадськість про необхідність державного страхування де­позитів, що передбачає повернення вкладів клієнтам фінансових установ при їх банкрутстві. У такому випадку держава залучаєть­ся до фінансового посередництва шляхом надання гарантій. Про­те в наукових колах немає єдиного погляду на доцільність його застосування. З одного боку, відсутність дії даного інструмента при перших негараздах у конкретному банку спричинить фінан­сову «паніку» (масове знаття депозитів), що може викликати по­дальшу ланцюгову реакцію фінансової, економічної, соціальної криз. До того ж держава, гарантуючи повернення депозитів вкла­дникам у результаті банкрутства банку, сприяє ще більшому припливу коштів на рахунки фінансових установ «з-під матра­ців» громадян, що, у свою чергу, сприяє зростанню інвестицій­них можливостей економіки. З іншої сторони, застосування ін­струментів державного страхування депозитів та «дисконтного віконця» має певні недоліки [5, c. 232—233]. По-перше, фінансо­ві посередники, знаючи, що у результаті скрутного становища держава гарантує їм підтримку, здійснюватимуть операції із ви­соким ступенем ризику, не турбуючись про наслідки та відпові­дальність. Чим більший ризик, тим більший прибуток можуть отримати фінансові інститути, тим більше вони погоджуються на незначні для них втрати, знаючи, що на допомогу прийде держа­ва зусиллями платників податків. Проте, щоб громадяни повіри­ли у гарантії держави повинна бути довіра до політичної еліти, яка її представляє. Держава повинна зважувати всі «за» та «про­ти» такої фінансової підтримки, які вигоди та втрати для суспіль­ства, чи не буде ще більших втрат. По-друге, вкладники, знаючи, що держава гарантує повернення їхніх депозитів у результаті бан­крутства банку, також не зацікавлені контролювати їхню діяль­ність шляхом вилучення вкладів, коли виникає підозра банкрутс­тва фінансової установи. Хоча, на наш погляд, дрібні вкладники фізично і не можуть це робити, так як обмежені у доступі до не­обхідної для цього інформації.

Ми вважаємо, так як запобігання банківській «паніці» в інте­ресах й інших банків, то саме вони і повинні фінансувати ста­більність свого бізнесу в результаті кризи, а не залишати даний тягар на державу, а отже, на громадян країни. Для цього пропо­нуємо створити антикризовий фонд фінансових установ, які б ро­били щомісячні фінансові внески відповідно до розмірів, прибут­ковості та ризикованості діяльності фінансових інститутів на підтримку свого бізнесу у кризових умовах. Контролювати даний процес повинні представники державної влади, так як саме вони несуть відповідальність за добробут громадян. З іншої сторони, так як у результаті фінансової кризи держава використовує коло­сальні обсяги бюджетних коштів виправданим є посилення пода­ткового тиску на фінансові установи з метою повернення коштів громадян. Наприклад, у Великобританії та США наслідком не­щодавніх кризових явищ стало введення податку на бонуси бан­ків, проте даний захід не виправдав себе через недосконалість політики влади.

Світова практика страхування депозитів обмежує конкретною сумою. У цьому випадку відповідальність за банківський бізнес та діяльність небанківських фінансових установ несуть, як самі фінансові установи, так і держава, клієнти банків, депозити яких більші граничної застрахованої суми. Проте і в даному випадку фінансові посередники обходять межу граничної суми, розміщу­ючи вклади у різних банках. Для цього необхідно заборонити та­ку політику законодавчо із жорсткими санкціями або дозволити мати справу з різними банками, але обмежитися страхуванням депозиту в одному. Так, у США страхування вкладів здійснюєть­ся до 100 000 дол.; у Великобританії з 1999 року Рада захисту де­позитів гарантує 90 % компенсації Банком Англії вкладів, що не перевищують 20 000 ф. ст.; з 1996 р. Швеція також запровадила систему гарантування депозитів у розмірі 37 000 дол, у тому чис­лі нараховані відсотки; гарантії не поширюються на депозити, які банки тримають у інших банків. У Швеції гарантії щорічно обхо­дяться банкам близько 25% суми розміщених депозитів [7, c. 73]. В Японії існує державне страхування кредитів, що їх надавали експортерам японських товарів приватні японські банки, промис­лові й торгові компанії. В Україні фонд гарантування вкладів фі­зичних осіб гарантує кожному вкладнику 8000 грн, включаючивідсотки, що є дуже мізерною сумою і, на наш погляд, даний ін­струмент не може виконувати свого основного призначеннязапобігання загальній банківській паніці. Постає проблема недо­цільності застосування страхування вкладів, а тому пропонуємо більшу відповідальність перенести на самих фінансових посеред­ників. Відповідно, «виживатимуть» сильніші, які зможуть вико­нувати інвестиційну функцію, отримувати прибутки та відпові­дати по власних зобов' язаннях.

Крім використання зазначених інструментів доцільним є вста­новлення державою жорстких обмежень на володіння надмірно ризиковими активами фінансовими установами, здійснення регу­лярних перевірок їхньої діяльності, обмеження діяльності комер­ційних банків на ринку цінних паперів, обмеження позабалансо­вої діяльності, посилення контролю кредитно-рейтингових агентств тощо. Ще Д. Рікардо писав, що у звичайній банківській практиці існує дуже багато зловживань, а тому необхідна публікація фі­нансових звітів банку та чітка регламентація банківської діяльно­сті [6, c. 118]. Це, у свою чергу, забезпечить прозорість діяльності фінансових установ та частково сприятиме подоланню інформа­ційної асиметрії.

Отже, фінансова нестабільність лежить в основі регулювання фінансового посередництва. Проте як би не намагалася держава контролювати поведінку фінансових інститутів, у гонитві за при­бутками вони знаходять шляхи «обходу» законодавчих приписів, цим самим ризикуючи та породжуючи фінансову небезпеку. Процес державного регулювання, в основі якого повинні бути постійні інноваційні зміни методів та інструментів впливу на фі­нансові інститути, та постійний пошук цими ж інститутами шля­хів подолання «перепон» (фінансові інновації) носить діалектич­ний характер. А тому регулятивні норми виступають джерелом фінансових інновацій. Таким чином, держава в управлінні фінан­совим сектором повинна використовувати весь доступний їй ар­сенал методів та інструментів, забезпечуючи надійність та ста­більність фінансових інститутів.

Література

1. Габбард, Р. Глен. Гроші, фінансова система та економіка: Підруч­ник / Пер. з англ.; Наук. ред. пер. М. Савлук, Д. Олесневич. — К.: КНЕУ, 2004. — 889 с.

2. Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121. — Ч. 1. — Ст. 31: [Електронний ресурс] // http://zakon.rada.gov.ua — Офіційний веб-сайт Верховної Ради України

3. Закон України «Про страхування» від 07.03.1996 р. № 85. — Ч. 2. — Ст. 30: [Електронний ресурс] // http://zakon.rada.gov.ua — Офіційний веб-сайт Верховної Ради України

4. Кінг Стемпєнь. Передумови стабільності банківської системи Украї­ни: інституційний аналіз: [Електронний ресурс] // www.univ.rzeszow. pl/nauka/

5. Мишкін, Фредерік С. Економіка грошей, банківської справи і фі­нансових ринків / Пер. з англ. С. Панчишин, А. Стасишин, Г. Стеблій.К.: Основи, 1999. — 963 с.

6. Рикардо Д. Начала политической экономии и налогового обло­жения. Сочинения. Т. 1. — М.: Гос. Изд-во политической лит-ры, 1955. — 360 с.

7. Руденко Ю.М. Фінансові системи зарубіжних країн [Електронний ресурс] : Навч. посіб. Ю. М. Руденко, В. В. Токар. — К. : КНЕУ, 2010. —

348 с.

Стаття надійшла до редакції 18.06.2010 р.


[1] Під фінансовим сектором будемо розуміти діяльність банківських та небанківських фінансових посередників.

[2] Едвард Кейнс описує процес ухиляння від регулятивних приписів як «пошук лазі­вок»: Див.: Edward J. Kane «Accelerating Inflation, Technological Innovation and the Decreas­ing Effectiveness of Bank Regulation), Journal of Finance, vol. 38 (May 1981), p. 355—367.

Страницы:
1 


Похожие статьи

Т О Королюк - Двояка роль інституту держави у стабілізації фінансового сектора

Т О Королюк - Особливості використання місцевих податків як інструмента державного регулювання

Т О Королюк - Особливості формування інституціональної архітектоніки фінансового посередництва в україні