М Яцейко - Демократизація як закономірність модернізації освіти в контексті глобалізації - страница 1

Страницы:
1  2  3 

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ М.П.ДРАГОМАНОВА

ЯЦЕЙКО Марія Григорівна

УДК 141.2:321.7:37.013.73

ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ ЯК ЗАКОНОМІРНІСТЬ МОДЕРНІЗАЦІЇ ОСВІТИ В КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

09.00.10 - філософія освіти

АВТОРЕФЕРАТ

дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті вищої освіти Академії педагогічних наук України.

Науковий керівник - доктор філософських наук, професор

Скотний Валерій Григорович,

Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, ректор.

Офіційні опоненти:    доктор філософських наук, професор

Карась Анатолій Феодосійович,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

завідувач кафедри філософії;

кандидат філософських наук Кострюков Сергій Володимирович,

Національний гірничий університет, доцент кафедри філософії.

Захист відбудеться „03" квітня 2009 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.053.16 Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.

Автореферат розісланий „03" березня 2009 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради

Н.В. Крохмаль

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Демократизація як тенденція розвитку суспільства у ХХІ столітті поступово охоплює всі сфери суспільного та індивідуального життя особистості, змінює його стиль і ритм, потребуючи водночас впровадження нових підходів до підготовки та виховання здатності індивіда (і соціальних груп) до життя й творення у демократичному середовищі. Особлива роль у цьому відводиться системі освіти. Підготувати людину демократичного мислення і дії може тільки система, демократизм організації та управління якою відповідає найбільш високим показникам сучасності. Демократизація освіти, отже, постає завданням, без розв'язання якого про реальний процес модернізації освіти не може бути й мови.

У широкому розумінні слова, „демократія" означає не що інше, як „влада народу", „народовладдя"; у вузькому - як організація тих чи інших процесів на засадах свободи волевиявлення і участі в них конкретних індивідів, як толерантне управління цим процесом з урахуванням можливих моделей його розвитку та суперечностей. У нашому дослідженні поняття демократії вживається у поєднанні цих розумінь, водночас із більшою мірою акцентування на другому змісті поняття.

Довгий час, практично за весь період існування України у складі СРСР, про демократизм освіти, який ніби домінував у системі її організації, можна говорити лише умовно. І це зрозуміло. В тоталітарному суспільстві демократизм може існувати лише як гасло, своєрідна ширма, яка приховує реальність авторитаризму. Економіка і політика, культура і, навіть, мораль розвивалися у ті часи в цілковитій залежності від домінуючої ідеології. Не є винятком і сфера освіти. У ній панував „демократизм карикатурний„ - вільномислення, творчість, власно сконструйовані нововведення у навчальний процес не тільки не заохочувалися, а й жорстко каралися. Десятки, сотні, тисячі викладачів змушені були мімікрувати; ті ж, хто виявив непокору чи вільнодумство, як правило, піддавалися гонінню, цькуванню як професійно нездатні жорстким репресіям. Як і партійно-політична система, освіта в колишньому СРСР базувалася на принципі так званого „демократичного централізму". Виконання рішень, „спущених згори", навіть, якщо вони спотворювали навчально-виховний процес, вважалося у ній законом, що не підлягає будь-якому обговоренню. І хоча в системі освіти були особистості, які намагалися навчати жити і творити наперекір системі, загальним правилом її існування було упокорення, виконання, а часто - й неприховане блазнювання. Проголошення незалежності України цю ганебну традицію розірвало. Реальний демократизм, що відроджувався у суспільстві, поступово проникав і в освіту. Нині, в результаті низки цілеспрямованих акцій Міністерства освіти і науки України, загальної зрілості суспільства, ознайомлення зі світовим досвідом і розширеним контактам зі світовою освітянською спільнотою, демократизація освіти стає не просто одним із напрямів її оновлення, а й самою сутністю цього процесу, його закономірністю. Вивчення демократичних перетворень в системі освіти належить до найбільш гострих у теоретичному і затребуваних у практичному сенсі проблем сучасної соціально-філософської теорії.

Актуальність дослідження демократизації у системі освіти посилює й глобалізація. У широкому розумінні її можна розглядати як універсалізацію систем відповідно до новітніх європейського і світового досвіду. За компетентними висновками вчених, глобалізація, характерними ознаками якої є революція у галузі інформатики та телекомунікації, використання міжнародного розподілу праці, виробничої кооперації, зокрема, щодо використання ресурсів, взаємозв'язок і взаємна залежність держав, націй та народів, регіонів і континентів, розвиток міжнародного співробітництва тощо, формує нові можливості для загального розвитку. Для системи освіти глобалізація означає інтенсивний обмін світовим досвідом і його впровадження, розвиток на цій основі творчої активності педагога, демократизації організації та управління навчально-виховним процесом відповідно до найбільш досконалих зразків. З іншого боку, процес глобалізації несе з собою й інші тенденції: він підневільно утримує в собі можливість якщо й не руйнації, то принаймні, обмеження (шляхом уніфікації) розвитку національних систем, врахування національних інтересів. Останнє безпосередньо торкається освіти. Тому вивчення цієї проблематики, особливо з точки зору співвідношення освітніх національних традицій та інновацій, є проблемою, що потребує безпосередньої дослідницької уваги.

Ступінь наукового опрацювання проблеми. Дослідженню тематики, що аналізується в дисертації, присвячена значна кількість наукових та методичних публікацій. Умовно їх можна розмежувати у два відносно самостійні напрями. Перший з них стосується змісту висхідного й опорного поняття „демократія". Кількість праць, присвячених цій проблемі, а вона аналізується від часів античних філософів Платона, Демокріта й Арістотеля, мабуть, перевершує декілька тисяч найменувань. Узагальнено ці дослідження відображені у роботах А. де Токвіля, Й.Шумпетера, У.Ростоу, Р.Даля, Ч.Ліндбола, Х.Аренд, К.Поппера, низки інших зарубіжних дослідників. У російсько-українській політологічній літературі до цього напряму можна віднести роботи В.Бабкіна, О.Бабкіної, П.Новгородцева, В.Горбатенка, М.Обушного, Ю.Шемшученка, П.Шляхтуна та ін.

Другий напрям торкається специфіки розгортання процесів демократизації у такій сфері суспільної діяльності, як освіта. Помітними, змістовними й корисними є роботи вітчизняних дослідників, зокрема, В.Андрущенка, І.Бойченка, В.Вікторова, В.Журавського, І.Зязюна, В.Кременя, М.Михальченка, І.Надольного, В.Огнев'юка, В.Пазенка, Т.Розової, В.Скотного та ін.

Водночас існує низка проблем, які не мають достатнього висвітлення. До них, зокрема, належать аналіз демократизації як закономірності модернізації сучасної освіти, особливо в контексті інтеграції освіти України в міжнародний європейський контекст. Потребують більш глибокого обґрунтування й такі проблеми, як аналіз об'єктивних та суб'єктивних факторів, що обумовлюють потребу в демократизації освіти (глобалізація, зростання громадянської активності особистості, розширення і поглиблення міжнародних контактів та домовленостей, прозорість світових процесів тощо); сутність демократизації освіти в залученні до розв'язання її основних проблем якомога ширшого кола громадськості; суб'єктивні відхилення від демократичних перетворень в освіті та засоби їх уникнення; основні напрямидемократизації сучасної освіти; демократизація управління життєдіяльністю навчального закладу та її організації; академічна мобільність викладачів і студентів; технології вибору студентами навчальних курсів та спецкурсів; переваги і недоліки кредитно-модульної системи організації навчального процесу; лібералізація навчальних програм та державних стандартів; творча активність викладача й студента; проблема часткової (або повної) автономії університетів; організаційний і управлінський аспекти демократизації освіти. Враховуючи актуальність цих проблем, а також їх недостатньо повну розкритість у наявній літературі, автор обрав означену тему предметом безпосереднього теоретичного аналізу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою колективної теми відділу змісту, філософії та прогнозування вищої освіти Інституту вищої освіти АПН України „Філософія і методологія розвитку вищої освіти України в контексті євроінтеграційних процесів"(РК № 0106U002009). Тему дисертації затверджено на засіданні вченої ради Інституту вищої освіти АПН України (протокол № 7 від 31 жовтня 2005 р).

Мета дослідження полягає у виявленні та аналізі особливостей розгортання демократичних процесів у системі освіти, аналізі їх впливу на модернізаційні процеси, що в ній відбуваються.

Для досягнення цієї мети передбачається розв'язання таких завдань:

- дослідити зміст понять „модернізація освіти", „демократизація освіти";

- проаналізувати основні напрями модернізації освіти;

- здійснити аналіз організаційного та управлінського аспектів демократизації освіти в контексті процесів глобалізації;

- узагальнити досвід та тенденції розвитку демократичних процесів у провідних університетах України;

- визначити роль процесу демократизації у системі чинників модернізації освіти.

Об'єктом дослідження є модернізація сучасної освіти; предметом - місце і роль у цьому процесі такого чинника, як демократизація.

Методологічну базу дослідження становить діалектичний підхід, що спирається на принципи об'єктивності й цілісності, системності та розвитку, історизму і практики; базується на різноманітних методах, зокрема, аналізу, синтезу, індукції та дедукції. У дослідженнях застосовується також компаративний метод, що ґрунтується на порівняльному аналізі вітчизняних та зарубіжних концепцій модернізації і демократизації освіти.

Наукова новизна отриманих результатів визначається тим, що в дисертації практично вперше розглядається єдність двох процесів, що розгортаються в освіті -демократизації і модернізації, їх взаємовплив і взаємозалежність. Автором сформульовані висновки, що мають наукову новизну і виносяться на захист:

- визначено, що „модернізація освіти" є закономірним процесом оновлення національної системи освіти відповідно до апробованих практикою здобутків у цій галузі провідними країнами світу; у змістовому розумінні модернізація означає „оновлення", „осучаснення", „узгодження з вимогами часу"; цей процес маєрозгортатися на основі таких принципів, як спадкоємність, системність, толерантність, інноваційність, порівняння із зарубіжним досвідом тощо;

- доведено, що основні напрями (складові) модернізації освіти в Україні зумовлені Болонськими деклараціями, головними вимогами яких є науковий супровід навчального процесу; забезпечення рівного доступу до якісної освіти; вдосконалення нормативно-правового поля освіти; впровадження кредитно-модульної системи навчання, інформаційних технологій та новітніх мовних стратегій; академічна мобільність і т. ін.;

- обґрунтовано, що провідну роль у системі чинників модернізації освіти відіграє такий процес, як її (освіти) демократизація; здійснено аналіз об'єктивних та суб'єктивних факторів, що зумовлюють потребу в демократизації освіти (глобалізація, зростання громадянської активності особистості, розширення та поглиблення міжнародних контактів і домовленостей, прозорість світових процесів тощо); визначено сутність демократизації освіти в залученні до розв'язання її основних проблем якомога ширшого кола громадськості; проаналізовані суб'єктивні відхилення від демократичних перетворень в освіті та засоби їх уникнення;

- визначені основні напрями демократизації освіти, реалізація яких сприяє її модернізації; до них належать: демократизація управління життєдіяльністю навчального закладу та її організації; розширення та поглиблення академічної мобільності викладачів і студентів; розширення можливостей вибору студентами навчальних курсів й спецкурсів; упровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу; лібералізація навчальних програм і державних стандартів; поглиблення творчої активності викладача й студента; утвердження практики часткової (або повної) автономії університетів тощо;

- проаналізовані організаційний та управлінський аспекти демократизації освіти, зокрема, сенс і значення впровадження державно-громадського управління навчальним закладом освіти; розширення повноважень громадських (наглядових) рад університетів, студентського самоуправління, інших громадських організацій;

- проведено узагальнення досвіду розвитку демократичних процесів у провідних університетах України; визначені їх політичні та моральні аспекти; доведено, що в його основі має лежати постійне підвищення культурного рівня, толерантності та самосвідомості всіх учасників навчально-виховного процесу.

Теоретичне значення дослідження полягає в аналізі сутності та структури процесу демократизації як закономірності модернізації освіти в сучасних умовах; на основі узагальнення теоретичної літератури і практичного досвіду вибудована ієрархія напрямів демократизації освіти, їх взаємодія.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що її основні висновки можуть слугувати рекомендаціями для вдосконалення організації та управління навчально-виховними процесами в сучасному університеті, інших закладах освіти, в системі освіти загалом. Головні висновки дослідження можуть бути використані при читанні курсів з філософії освіти, політології, філософії та культурології. На основі викладеного в дисертації матеріалу може бути підготовлений самостійний спеціальний курс з проблем демократизації освіти для студентів різних спеціальностей.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження доповідалися на засіданні відділу змісту, філософії та прогнозування вищої освіти Інституту вищої освіти АПН Україні, а також у виступах на Міжнародних і Всеукраїнських наукових та науково-практичних конференціях, симпозіумах, семінарах: „Сучасний стан і тенденції розвитку вищої освіти в Україні: філософські аспекти" (Івано-Франківськ, 2006); „Трансформація політичних систем на постсоціалістичному просторі" (Київ, 2006); „Безперервна освіта в Україні: реалії та перспективи" (Івано-Франківськ, 2006); „Духовна спадщина Лівобережної України: соціально-філософський зміст природи суспільства, релігії та освіти" (Київ, 2007), Другі Міжнародні Драгомановські читання (Київ, 2006); Треті юридичні читання (Київ, 2007), „Педагогіка вищої школи: методологія, теорія, технології" (Київ-Рівне, 2007).

Публікації Результати дисертаційного дослідження опубліковано у 6 наукових працях, з них 5 - у провідних фахових виданнях ВАК України з філософських наук.

Структура та обсяг дисертації. Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел (207 позицій). Загальний обсяг дисертації - 192 сторінки, основна частина дисертації - 167 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначається стан наукової розробленості проблеми, з'ясовується зв'язок дослідження з науковими програмами, темами, розкриваються об'єкт, предмет, мета і завдання, методи дослідження, формулюється наукова новизна одержаних результатів, встановлюється практичне значення, наводяться відомості про апробацію й публікації результатів наукового дослідження.

У першому розділі - „ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОЦЕСУ МОДЕРНІЗАЦІЇ ОСВІТИ: СУТНІСТЬ, ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ТА НАПРЯМИ" - проаналізовано понятійний апарат і уточнено базові поняття, покладені в основу дослідження. Розглядаються методологічні підходи, напрями вивчення проблем демократизації освіти як закономірності модернізації у контексті глобалізації.

У підрозділі 1.1. „Сутність трансформаційних процесів у сучасній освіті" обґрунтовується процес модернізації освіти як одна зі складових загального процесу соціально-економічного реформування України. Сьогодні вже не викликає сумнівів, що різні суспільства, народи, держави стають взаємозалежними у своєму політичному, економічному, культурному існуванні. Цю взаємозалежність і називають глобалізацією. Українське суспільство також включене у вир трансформаційних перетворень глобалізації. Тому входження України до Болонського процесу та пов'язану з цим радикальну модернізацію освіти слід розглядати як відповідь на об'єктивний виклик сучасної трансформації людства.

У підрозділі 1.2. „Роль освіти в процесі соціалізації людини" здійснюється аналіз феномену соціалізації людини в суспільстві. Процес соціалізації людини маєсвої особливості, він формується під впливом великої кількості факторів, які різняться за походженням, складністю, ступенем і спрямованістю впливу на цей процес. До важливих факторів соціалізації відносять статусно-рольову визначеність, що впливає на орієнтацію молодої людини в соціальному просторі. Педагогічний процес, регламентований навчальними планами та програмами, можна вважати відносно стабілізуючим фактором соціальної адаптації лише як тимчасовий, що усвідомлюється і самими студентами. Динамізм соціальної ситуації, посилений станом трансформування суспільства, нав'язує залежність поведінки, установок, стратегій молодих людей від наявного життєвого ресурсу, насамперед від соціально-економічного статусу особи. Що вищим є соціально-економічний статус індивіда, то більш адаптивна стратегія соціалізації, а отже, молода людина, яка не має життєвого досвіду збереження відчуття власної самодостатності, потрапляє у пряму залежність від соціального статусу батьків, родинних зв'язків, принципово перетворюється на об'єкт, а не суб'єкт соціалізації.

Розглядаючи вищий навчальний заклад як місце активної соціалізації молоді, треба враховувати, що негативне ставлення до навчального процесу, яке подекуди трапляється навіть серед студентів, здебільшого може виникати з причини побудови педагогом своєї дидактики переважно за допомогою морального насильства, яке не передбачає творчої активності, ігнорує їх особистісність, створює напруженість та стресовість в аудиторії. Тим самим молода людина потрапляє в ситуацію, коли відсутня можливість проявити себе і свою неповторність. Тому поширеним засобом досягнення визнання серед однолітків, пошуком очікуваного соціального статусу стає девіантність і асоціальність. Суперечність між особистістю студента і педагога, між власними цінностями та можливостями їх реалізувати в університетському середовищі, стає джерелом аморальних вчинків. Отже, від рівня професіоналізму, активної педагогічної позиції і стилю творчої діяльності викладачів багато у чому залежить процес соціальної адаптації молодих людей у вищому навчальному закладі, закріплення соціально важливих норм поведінки, інтелігентності, життєвої орієнтації молоді, яка навчається.

Враховуючи стрімке наростання інформаційних "потоків", у сучасному світі зростає необхідність удосконалювати не тільки засоби навчання, а й природний інтелект. У зв'язку з цим окремі автори (А.Тягло, Т.Воропай, В.Горський) у центр нового освітянського підходу ставлять формування критичного мислення. Критичне мислення при цьому розуміється як активність розуму, спрямована на виправлення своїх помилок, постійне враховування можливих ризиків своєї активності. Тому критичне мислення та освіта, що орієнтується на його формування, повинні бути поставлені в контекст розвитку суспільства, об'єктивних трансформаційних процесів.

У другому розділі - „ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ ОСВІТИ ЯК СКЛАДОВА

ПРОЦЕСУ ЇЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ" - йдеться про демократизацію освіти та її головні напрями в контексті глобалізаційних процесів.

У підрозділі 2.1. „Поняття демократизації та його застосування до процесів, що відбуваються в освіті" з'ясовані об'єктивні фактори, що зумовлюють потребу   в   демократизації   освіти:   демократизація   суспільства; глобалізація;створення єдиного європейського простору вищої освіти в рамках Болонського процесу, ринкова економіка, в умовах якої зростає конкурентна боротьба між випускниками ВНЗ на ринку праці. До суб'єктивних факторів, що зумовлюють потребу в демократизації освіти, можна віднести зростання громадської активності особистості - від студентів до ректорів університетів і представників владних структур.

Освіта постає вкрай важливим, дієвим важелем радикального інтелектуального повороту у бік демократії та створення інститутів громадянського суспільства, формування у молоді спротиву щодо її залучення до недемократичних способів розв'язання проблем. Здобуваючи освіту, юнацтво завдяки їй має усвідомлювати, що громадянське суспільство й демократія - це не лише свобода, а й помножена на свободу відповідальність. Становлення політичної і правової культури передбачає освоєння цінностей національної освіти та культури, формування відповідальної громадянської позиції. Саме через освіту йде цілеспрямований процес соціалізації індивіда, його становлення особистістю, громадянином.

У підрозділі 2.2. „Сутність демократизації освіти та суб'єктивні відхилення від демократичних перетворень в освіті" показано, що процеси модернізації освіти потребують з'ясування сутності і змісту сучасної моделі університету, в тому числі й щодо реалізації принципу автономії в його управлінні. Принцип автономії прискіпливо охороняється сучасним університетом, як оберігався ним у період становлення й розвитку. Причина полягає у необхідності підтримки академічного статусу, який дає змогу вирощувати науку, виховувати інтелектуальну еліту, формувати духовний потенціал суспільства. Одним з факторів демократизації освіти є її децентралізація, що дає можливість здійснювати соціальний контроль з боку громадянського суспільства за якістю освітніх послуг. Децентралізація управління освітою - характерна риса освітніх систем різних країн. У Європейському звіті про якість шкільної освіти децентралізація визначена як одна з п'яти ключових проблем майбутнього. У ньому зазначено, що перенесення процесу прийняття рішень на рівень школи є важливою політичною стратегією, яка викликана недостатністю довіри до здатності держави адекватно реагувати на потреби вимогливого населення.

Децентралізація, у певному сенсі, є найбільш очевидним і надійним засобом переносу політичних дебатів про якість освіти на нижчі щаблі освітньої системи, її демократизації і модернізації. Надання більших повноважень нижчим рівням системи означає перекладання на них відповідальності за визначення того, що вони розуміють під якістю освіти. Модернізація управління освітою передовсім передбачає децентралізацію управління, перерозподіл функцій та повноважень між центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та навчальними закладами. У Національній доктрині розвитку освіти України у XXI столітті визначено, що сучасна система управління сферою освіти розвиватиметься як державно-громадська і має враховувати регіональні особистості, тенденції до зростання автономії навчальних закладів, конкурентоспроможності освітніх послуг.

В українській освіті багато що було успадковане від типових форм взаємодії, характерних для пізнього радянського суспільства. Відчутна залежність інституційних змін від укорінених у "минулому" стереотипів, установок і правил життя не могла не вигинати демократизаційні процеси в освіті, неминуче спричиняючи реверсивні зсуви до сталого відтворення у ній авторитарно-патерналістських відносин. Якщо в радянському контексті корупційні та тіньові економічні відносини були певною мірою соціально раціональними стратегіями, орієнтованими на здоровий глузд та ринковий прибуток, то за умов ринкових та демократичних реформ системна корупція і клієнтизм перетворилися чи не на головну інституційну перешкоду розвитку легальних ринкових відносин та громадянського суспільства в Україні.

З одного боку, освіта в сучасній Україні стала більш доступною, але з іншого, з одержанням атестату чи диплома, різко зменшилася ймовірність доступу всіх і кожного до високостатусних позицій. Це цілком закономірно з огляду на те, що клієнтизм та корупція як соціальні явища мають свій ґрунт та прояви, передовсім у соціально-економічній сфері.

У третьому розділі - „ОСНОВНІ НАПРЯМИ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ

СУЧАСНОЇ ОСВІТИ" - розглядається проблема демократизації вищої освіти у зв'язку із входженням України до Європейського освітнього простору та основні напрями державної політики щодо розвитку вищої освіти.

У підрозділі 3.1. „Академічна мобільність викладачів та студентів" з'ясовано, що сьогодні велика увага приділяється формуванню єдиного світового освітнього простору через зближення підходів різних країн до організації освіти і процесів навчання своїх громадян, а також через визнання документів про освіту країнами світу. Саме відкритий освітній простір сприятиме мобільності студентів та професорсько-викладацького складу.

Академічна мобільність студента в Україні — це можливість упродовж періоду навчання провчитися один або більше семестрів в іншому вищому навчальному закладі, де готують фахівців з цієї ж спеціальності із зарахуванням дисциплін (кредитів) та періодів навчання; ефективніше розвивати інтелектуальний потенціал, оскільки студент може самостійно обирати навчальний заклад, курси, предмети.

Відрядження студентів на навчання в інші країни — явище не нове. Більшість європейських країн багато років мають приплив студентів зі своїх колишніх колоній. За останні 40 років кількість студентів, які перетинали кордон для здобуття вищої освіти, перевищила темпи поширення самої вищої освіти. За даними ЮНЕСКО, рівень міжнародної мобільності студентів збільшився за останні 25 років на 300%.

Хоча мобільність викладацького складу досліджена не так добре, як мобільність студентів, її можна вважати другою за важливістю формою глобалізації вищої освіти. Традиційно міжнародна мобільність професорсько-викладацького складу зумовлена дослідженнями і науковою роботою, але в деяких регіонах і певних напрямах освіти, наприклад, менеджменті і діловому адмініструванні,існують спеціальні схеми регіонального і міжнародного тренінгу для молодих дослідників і викладачів.

На мобільність професорсько-викладацького складу дуже впливають географічні відмінності. На одному полюсі розташовані країни з високим рівнем наукової еміграції внаслідок цілеспрямованого залучення наукового персоналу для розширення системи вищої освіти (наприклад, Гонконг), а на іншому - країни з низьким рівнем інтернаціоналізації професорсько-викладацького складу (це країни з високим рівнем національної однорідності, що використовують у навчанні лише одну мову, тому важко знайти спеціалістів, які володіють іноземними мовами). США і Великобританія є найбільшими експортерами наукових трудових ресурсів, але водночас їх університети дуже привабливі для зарубіжних спеціалістів. У цьому можна переконатися, якщо звернути увагу на склад наукових кафедр, у якому є немало представників зарубіжних країн.

Страницы:
1  2  3 


Похожие статьи

М Яцейко - Демократизація як закономірність модернізації освіти в контексті глобалізації