З І Зайцева - Державне регулювання трудової міграції в україні ключові проблеми та інструменти вирішення - страница 1

Страницы:
1  2 

ФУНКЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

нує свої розумові, фізичні сили, духовний й енергетичний потенціал. Нужденність і соціальна задавленість одних, пересиченість й яловість інших, узаконення біднос­ті, майнова нерівність унаслідок бездарної приватизації суспільного багатства, уза­конення насильства, вбивств, доведених до нинішніх розмірів, — це виклик, що має не лише морально-етичний, але й соціальний характер, який може мати перед­бачуваним наслідком лише соціальний вибух у суспільстві. Утрати ж від конфлік­тів із застосуванням насилля внаслідок утворення глибокої «горизонтальної» нері­вності між групами населення у розвитку людини не можуть бути уповні оцінені, однак величезний масштаб їх постає аргументом на користь запобіганню конфлік­тів єдино можливим шляхом — розширенням можливостей бідним поліпшити до­ступ до медичного обслуговування, дати своїм дітям гідну освіту, уникнути бідно­сті і скорочення життя через несприятливі умови існування й погіршення довкілля — і це не може зменшити добробуту багатих, лише сприятиме загальносуспільно­му добробуту у країні, оскільки надмірне багатство частини населення на фунда­менті масової бідності аморальне, політично недоцільне та економічно неефектив­не. Відтак ключовим питанням у суспільстві й сфері фінансово-бюджетної політики держави нині мають стати принципи утвердження соціальної справедли­вості з одночасним забезпеченням розширення і примноження базових можливостей людського розвитку сучасного та наступних поколінь.

Література

1. Аганбекова Н. В. Эффективность инвестиций в развитие человеческого капитала в Республике Беларусь // ІДСД. — 2006. — № 3. — С. 148-156.

2. Грішнова О. А. Людський розвиток: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2006. — 308 с.

3. Добрынин А. И. Человеческий капитал в транзитивной экономике: формирование, оценка, эффективность использовния: Монография. СПб.: Наука, 1999. — 309 с.

Надійшла до редакції: 25.01.2010

УДК 325.54(477)

З. І. Зайцева, д-р іст. наук, проф., ДВНЗ «КНЕУ імені Вадима Гетьмана», Н. Ю. Ротар, д-р політ. наук, проф., Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТРУДОВОЇ МІГРАЦІЇ В УКРАЇНІ: КЛЮЧОВІ ПРОБЛЕМИ ТА ІНСТРУМЕНТИ ВИРІШЕННЯ

Проаналізовано програмні документи, що стосуються сфери трудової міграції та процес створення адекватного інструментарію для її реалізації. З'ясовано, що спроби регулю­вання владними структурами України трудової міграції характеризуються недостатньою координацією та відсутністю єдиного підходу. Недосконалість механізмів правового за­хисту трудових мігрантів зумовлює вузькість можливостей реалізації їх прав на основі визнаних міжнародних стандартів.

Проанализированы программные документы, которые касаются сферы трудовой ми­грации и процесс создания адекватного инструментария для ее реализации. Выяс­нено, что попытки регулирования властными структурами Украины трудовой мигра­ции характеризуются недостаточной координацией и отсутствием единого подхода. Несовершенство механизмов правовой защиты трудовых мигрантов предопределя­ет узость возможностей реализации их прав на основе признанных международных стандартов.

© З. І. Зайцева, Н. Ю. Ротар, 2010

Consequently, the spectrum of tasks of public migratory policy, that have a rather complex character and are related to providing of rights and freedoms of a person, is considerably wider, than the counteraction to the illegal migration. During the years of independence in Ukraine enough was done for formation of public policy in the sphere of adjustment of migration. At the same time, the accomplished analysis allows to assert that nowadays in Ukraine there is no integral system of control of migratory processes, which is based on the certain principles, has the structured system of aims, complex legislative registration, financial providing, adequate mechanisms of realization, there is no clear understanding, what Ukraine wants to attain in the sphere of migration, what model of migratory policy is adequate in its domestic- and foreign-policy course.

Ключові слова: міграція, міграційна політика, трудовий мігрант, обмеження міграції.

Ключевые слова: миграция, миграционная политика, трудовой мигрант, ограничение миграции.

Key words: migration, migration policy, labor migrant, restriction.

Вочевидь, що сучасні міграційні процеси насамперед впливають на існуючі на­ціональні моделі праці та зайнятості, проте, міграційні потоки переплітаються з моделями економічної та культурної взаємодії, змінюючи характер функціонуван­ня суспільства в цілому. Найсуттєвіші наслідки міграції виявляються у змінах на ринку праці, конфліктах у місцях компактного розселення мігрантів, впливі мігра­ції на етнічну й соціальну структури населення. За останні п'ятдесят років число міжнародних мігрантів у світі більш ніж подвоїлося. Якщо в 1960 р. воно оцінюва­лося у 75 млн осіб, то у 2005 р. досягло майже 191 млн, що становило близько 3 % від загальної чисельності населення світу [27].

За даними державної статистики України, обсяги офіційно зареєстрованої тру­дової міграції постійно зростають, проте вони навіть приблизно не відображають дійсні масштаби цього явища. Оскільки значна кількість мігрантів працює нелегаль­но, встановити точну кількість осіб, які прибули до країн-донорів з України, досить важко. Офіційні оцінки, які базуються на даних про зареєстрованих працівників у країнах-донорах або країнах призначення, як правило, недооцінюють чисельність мігрантів та відрізняються одна від одної. При кількості населення 47,4 млн осіб, за оцінками державних органів України за кордоном працює понад 2 млн громадян, з яких 1 млн осіб працює у Росії, а ще 1 млн осіб — у країнах ЄС. Понад 5 % жителів сільських районів трьох західних областей України — Чернівецької, Львівської, Івано-Франківської — є працівниками-мігрантами [14, с. 18].

У комплексі гуманітарних наук України чинники та наслідки міграційних про­цесів досліджують М.Д. Романюк, С.Є. Сардак, О.Г. Пуригіна, О.Б. Пелех, І.П. Ольшевська, Н.Г. Ваврищук, М.М. Відякіна, К.І. Бондаренко, Д.М. Баланюк, І.І. Сєрова, А.В. Платонов та ін. Дане дослідження не претендує на розкриття всієї складності взаємозв' язку між особливостями соціально-економічного розвитку України та формуванням державної політики у сфері регулювання міграційних процесів в умовах політичних трансформацій. Її мета полягає у здійсненні комплекс­ного аналізу ролі держави як інституту політичної системи у формуванні адекват­ної національним інтересам України моделі міграційної політики

Причини трудової міграції з України лежать у площині нерозв' язаних соціаль­но-економічних проблем. Водночас, якщо на початку 1990-х рр. виїзди на заробіт­ки за кордон зумовлювалися закриттям підприємств, багатомісячними затримками з виплатою заробітної платні, зростаючим безробіттям, то сьогодні мотивація тру­дової міграції визначається прагненням підвищити рівень добробуту, вирішити пи­тання житла, фінансування навчання тощо. Разом з тим, незважаючи на зміни харак­теру трудової, стратегії поїздок (способу заробітку), їх тривалості, географії, струк­тури робіт, що виконуються, демографічних характеристики мігрантів, сьогодні в Україні зберігається ситуація, коли пропонована на ринку праці робота не забезпе­чує достатнього для гідного життя заробітку. Структура трудової міграції громадян України за ступенем легальності утворюється поєднанням (1) офіційної трудової міграції, що є переміщенням українських громадян, які виїжджаючи за кордон, де­кларують участь у трудовій діяльності як мету виїзду і є легальними трудовими мі­грантами в приймаючих країнах; (2) неофіційною легальною міграцією — виїздом громадян України за кордон з декларованою метою туризму, відвідування родичів тощо, з подальшим працевлаштуванням та реєстрацією в країні-реципієнті; (3) ус­пішною нелегальною міграцією — поїздки за кордон, пов' язані з незареєстрованою зайнятістю видами діяльності, дозволеними законодавством відповідних країн; (4) міграцією жертв злочинних угруповань на зразок торгівлі людьми та протиправної діяльності за кордоном не з власної волі.

У 2006 р. European Training Foundation розпочав пілотне дослідження зв'язків між міграцією, системами освіти і навчання та ринком праці, яке 2007 р. пошири­лося і на Україну. В рамках українського проекту респондентами виступили поте­нційні мігранти (1086 осіб) та мігранти, що повернулися до України (1014 осіб). Експерти вказують, що головною причиною міграції є відсутність можливостей для високих заробітків. Близько однієї четвертої українського населення віком 18­40 років (26,7 %) серйозно розглядає можливість міграції, причому 19 % з них вка­зують високу ймовірність залишити Україну протягом наступних двох років. Однак реальна готовність мігрувати є нижчою, оскільки значно менша частина з бажаю­чих має закордонні паспорти та спроможні фінансувати свою поїздку. Абсолютна більшість потенційних мігрантів планує мігрувати на відносно короткий термін (1-2 роки), лише 8,8 % з них планують емігрувати назавжди. 56,5 % респондентів вважають, що досвід набутий ними за кордоном покращить їх можливості праце­влаштування в Україні після повернення. Найпопулярнішими країнами призначен­ня для мігрантів з України є Росія, Німеччина, Італія, США та Великобританія. За прогнозами, слід очікувати збільшення частки мігрантів до Німеччини, Велико­британії, Іспанії, США і Канади із паралельним зменшенням міграції до Росії, Польщі та Чехії, що є наслідком наближення рівня заробітної плати в Україні до рівня сусідніх пострадянських країн [25, с. 4].

Більшість країн світу регулюють міграційні потоки виходячи зі своїх національ­них інтересів. Як правило, для цього створюються спеціальні державні структури й відповідна нормативно-правова база, тобто створюється система регулювання міграції і реалізується національна міграційна політика. Під міграційною політи­кою розуміється комплекс законодавчих, організаційних й інших заходів, спря­мованих на регулювання міграційних потоків у національних інтересах. Регулю­ванню можуть піддаватися в' їзд і виїзд із країни, процедури надання громадянства й інших статусів, процес використання іноземної робочої сили, процедури надання соціального захисту мігрантам, питання надання притулку. Міграційна політика утворюється трьома складовими частинами: (1) політики імміграції, яка стосується питань надання тим або іншим особам права на постій­не чи тимчасове місце проживання, контролю над міграційними потоками, при­пинення нелегальної імміграції, візового режиму; (2) політики натуралізації, пов' язаної з умовами й процедурою надання громадянства легальним іммігран­там; (3) політики соціокультурної інтеграції, яка регулює проблеми включення іммігрантів (у першу чергу — з іншим етнічними, расовим, релігійним корінням) у життя країни свого перебування (проживання).

Розробляючи власну міграційну політику та формуючи відповідну інституційну структуру Україна у 1991 р., мала можливість використати багатий європейський досвід державного регулювання міграційних процесів. У західноєвропейських країнах можна виділити чотири моделі міграційної політики. Імперська модель припускає, що всі члени суспільства є об' єктами єдиної влади або унітарного пра­вителя. Проте, жодна з сучасних ліберальних держав не використовує цей тип міг­раційної політики (у Великобританії, яка формально керувалася цим принципом, після прийняття Національного Акту 1981 р., вона пішла у небуття) [2].

Етнічна модель визначає національну приналежність на грунті єдності історич­ного коріння або історичної долі, що проявляється в єдиній мові, культурі й у при­належності до одної етнічної спільноти. Ця модель виключає іммігрантів із самобут­ньою культурою й іншим родовим корінням з числа повноправних членів політичної нації. Донедавна етнічна модель використовувалася у Німеччині, що проявлялося у відмові німців наділяти статусом громадянина тих, хто не мав хоча б одного батьків німецького походження [3; 5].

Республіканська модель визначає статус мігрантів переважно за приналежністю до політичного співтовариства. Переселенці стають повноправними громадянами, якщо вони приймають її політичні цінності та ідеали. До громадянства тут став­ляться як до передумови, що сприяє інтеграції до співтовариства, а не як до резуль­тату цього процесу. З деякими застереженнями, до цього типу можна віднести Францію. Республіканський принцип найбільш помітно відбитий у законі ґрунту, що надає громадянство будь-якій дитині, яка народилася на французькій землі. За­вдяки цьому ж закону іммігранти іноземного походження можуть одержати грома­дянство відносно легко. Подібна політика грунтується на переконанні про те, що французька національна культура має безмежні здатності асимілювати мігрантів. Під асиміляцією мається на увазі ситуація, коли іноземне походження громадян неможливо визначити, хіба тільки за антропологічними ознаками або прізвищем, і ці громадяни не повинні зараховувати себе до будь-яких етнонаціональних об' єднань за межами країни проживання. Саме тому, у Франції тривалий час була відсутня будь-яка політика стосовно меншостей та їх прав. Однак, події останніх років показали, що дана модель на практиці виявила достатньо суттєві недоліки

[4; 6].

Мультикультурна модель припускає існування культурних розбіжностей у су­спільстві. Іммігранти тут є повноправними користувачами системи освіти, учасни­ками ринку праці й житла та учасниками демократичного процесу прийняття рі­шень. Для цієї моделі пріоритетним завданням є досягнення рівності перед законом. Багато в чому це забезпечується за допомогою законів про громадянство, але держави, що дотримуються цієї моделі, можуть безпосередньо зрівнювати в політичних і цивільних правах приїжджих іноземців з місцевим населенням. На­приклад, у Нідерландах наділяють місцевим виборчим правом неєвропейських громадян, які легально проживають у країні більше п' яти років. Однак право голо­сувати й виставляти себе як кандидата на національних виборах залишається винят­ковим привілеєм громадян цієї країни. Тут здійснюється і конкретна політика, спрямована на інтеграцію іммігрантів і їхніх дітей, де під інтеграцією розуміється забезпечення рівного доступу до ресурсної і інституційної системи [1]. Ця політика не має нічого спільного з асиміляцією, навпроти, створюються всі умови для інсти-туціоналізації іммігрантської культури й релігії.

В Україні визначення міграційної політики та її змісту здійснюється поза межа­ми побудови модельного ряду. Так, А. Хомра вказує, що міграційна політика є комплексом розробок і заходів, спрямованих на формування необхідних потоків та необхідної інтенсивності міграції населення [28, с. 50]. З позицій О. Бабенко, міг­раційна політика — це система заходів, ресурсів та механізмів, з використанням яких держава і суспільство цілеспрямовано впливають на соціальні переміщення та соціальну мобільність як свого автохтонного населення, так і всіх іноетників [7, с. 159]. Л. Рибаковський визначає, що міграційна політика являє собою систему за­гальноприйнятих на рівні управління ідей і концептуально об' єднаних засобів, за допомогою яких держава, дотримуючись визначених принципів, що відповідають конкретним історичним умовам країни, припускає досягнення цілей, адекватних розвитку даного суспільства [26, с. 167]. С. Масьондз розуміє міграційну політикуяк комплекс правових, фінансових, адміністративних та організаційних заходів, використовуючи які держава цілеспрямовано впливає на регулювання міграційних процесів із позицій міграційних пріоритетів, кількісного складу міграційних потоків та їх структури у сфері державного управління [12, с. 14]. Найбільш комплексне визначення міграційної політики, на нашу думку, запропонував С. Денисюк. Він стверджує, що міграційна політика — це комплекс заходів, які відносяться до сфе­ри публічної політики та управління, і включають процес прийняття рішень, який врегульований правовими нормами, контрольований представницькою владою і спрямований на упорядкування міграційних процесів [8].

Законодавче визначення національних основ міграційної політики є партнерсь­ким обов' язком Украйни у відносинах з ЄС, НАТО та світовою спільнотою. Пер­шим законом України у сфері міграції був Закон «Про біженців» (1993) [15], норми якого в цілому відповідали основним принципам Конвенції ООН 1951 р. про ста­тус біженців, хоча на той момент Україна ще не приєдналася до даного документа. Наступним важливим кроком у формуванні міграційного законодавства став Закон «Про порядок виїзду з України й в' їзду в Україну громадян України» (1994) [22], яким гарантувалося право вільно залишати країну й повертатися на її територію. На демократичних принципах рівності перед законом грунтувався закон «Про пра­вовий статус іноземців» (1994) [23]. Для подальшого розвитку міграційного зако­нодавства величезне значення мало прийняття Конституції України (1996) [9], якою встановлювалося, що основи регулювання міграційних процесів, питання правового статусу іноземців визначаються винятково законами України. З ураху­ванням положень Конституції, основні напрями міграційної політики держави як частини соціальної політики української держави (сприяння репатріації, повернен­ня депортованих, допомога біженцям, регулювання імміграції іноземців), були сформульовані в Указі Президента України від 18 жовтня 1997 р. [21]. Цей Указ містив спеціальний розділ «Міграційна політика». Він діяв до 2000 р., а в аналогіч­ному указі на наступний термін мова йшла вже не про політику, а про регулювання міграційних процесів.

Подальші кроки по формуванню системи міграційного законодавства України стали результатом реалізації цього указу. Упродовж 2001 р. були прийняті нові ре­дакції Законів «Про громадянство України», «Про біженців», «Про імміграцію», «Про внесення змін у деякі законодавчі акти України відносно боротьби з нелегаль­ною міграцією» [15-19]. У напрямку підвищення гарантій були переглянуті деякі норми закону «Про правовий статус іноземців». У грудні 2003 р. парламент затве­рдив закон «Про свободу пересування й вільний вибір місця проживання в Украї­ні» [24], що поширюється на громадян та іноземців, які перебувають у країні на за­конних підставах. Адаптація українського законодавства до міжнародних стандартів дозволила Україні приєднатися до Конвенції ООН 1951 р. і Протоколу 1967 р. про статус біженців, стати повноправним членом МОМ з 2002 р.

У 2003 р. була прийнята Програма регулювання міграційних процесів на 2003­2005 рр., яка спрямовувалася на комплексну реалізацію міграційної політики Украї­ни з різних питань міграції. Однією з важливих цілей вона визначала створення правової та соціально-економічної бази для управління процесами трудової мігра­ції. Однак, Програма не була реалізована у повному обсязі, зважаючи на структур­ні зміни в уряді та сфері управління міграційними процесами на початку 2005 р.

Отже, усі основні правові поняття, пов' язані з процесом міграції та офіційною міграційною політикою — натуралізація, імміграція, зовнішня трудова міграція, економічна міграція, біженці — присутні в правовому полі та політичному дискур­сі нашої держави. Проте, досі Україна не ратифікувала Конвенцію ООН про захист прав усіх працівників-мігрантів та членів їхніх сімей, яка набула чинності 2003 р., а також конвенції Міжнародної організації праці, спеціально присвячені трудовій мі­грації, які містять міжнародно-правові стандарти, необхідні для врахування в наці­ональному законодавстві. Однак, за рекомендаціями обох звітів Уповноваженого з прав людини, до Кабінету Міністрів України було подано кілька пропозицій, які уможливили в 2004 р. підписати Європейську конвенцію про правовий статус пра-цівників-мігрантів від 1997 р. Узгодження національного законодавства з міжнарод­ними стандартами має значною мірою допомогти Україні усунути недоліки чинно­го законодавства у сфері міграції.

Однією з проблем реалізації ефективної міграційної політики в Україні є те, що питаннями реалізації та контролю в сфері міграційної політики займаються сім центральних органів виконавчої влади — Міністерство внутрішніх справ, Мініс­терство закордонних справ, Міністерство праці та соціальної політики, Міністерст­во охорони здоров' я, Державний комітет у справах національностей та релігій Мі­ністерства юстиції, Державна прикордонна служба та Служба безпеки України. Центральна роль у системі державного управління трудовою міграцією належить Кабінету Міністрів України, який координує роботу міністерств з реалізації націо­нальної політики в сфері трудової міграції. Міністерство праці та соціальної полі­тики і Державний комітет України у справах національностей та міграції здійснює збирання статистичних даних, які відображають офіційну трудову міграцію, проте не враховують українських громадян, які виїжджають з країни, декларуючи іншу мету подорожі (наприклад, туризм або відвідання родичів), але в дійсності їдуть працювати за кордоном. Наслідком цього є те, що офіційна інформація про трудо­ву міграцію недооцінює її масштаби і не дає змогу скласти повне уявлення про тен­денції у цій сфері.

Дотепер в Україні не створено єдиного державного органу, який має відповіда­ти за реалізацію міграційної політики України. Наприклад, до початку 2005 р. при Кабінеті Міністрів у статусі центрального органу виконавчої влади, який відпові­дав за міграційні питання, розробку міграційної політики, захист прав мігрантів та розвиток зв' язків з українцями, які проживають за кордоном, існував Державний комітет України у справах національностей та міграції, який за п' ятнадцять років сім раз реорганізовували [11, с. 14].

Однією з основною причин відсутності єдиного державного органу з міграцій­ної політики є протидія прийняттю принципового рішення про створення єдиної міграційної служби, що не сприяє здійсненню ефективного контролю над нелегаль­ною міграцією, в' їздом, перебуванням іноземців та осіб без громадянства в Україні та їх своєчасним виїздом, налагодженню належного механізму обміну інформацією між МЗС, МВС та Адміністрацією Державної прикордонної служби про осіб, яким видано візи на в' їзд в Україну, які в установленому порядку прибули і зареєструва­лися в пунктах пропуску через державний кордон України, а також про осіб, яким заборонено в' їзд в Україну.

Починаючи з 2007 р. створення міграційної служби стало предметом політично­го протистояння Президента й уряду. Указом Президента від 15 червня 2007 р. уряд зобов' язувався створити центральний виконавчий орган, відповідальний за міграційну діяльність, під управлінням і керівництвом уряду через МВС. У рішенні підкреслюється, що здійснення заходів по реалізації державної міграційної політи­ки України повинно забезпечити регулювання й диференціацію імміграційних по­токів в Україну, у тому числі тимчасового характеру, залежно від інвестиційних, наукових і культурних потреб держави; удосконалення національного законодавства про біженців, створення правових інститутів для реалізації прав осіб, що потребу­ють захисту; ефективну протидію незаконній міграції, посилення відповідальності за пов' язані з нею правопорушення. Відповідно до рішення Кабінет Міністрів України за участю представників громадських організацій, учених, фахівців й екс­пертів повинен був розробити до кінця 2007 р. проект Концепції державної мігра­ційної політики України і внести його у встановленому порядку на розгляд Верхов­ної Ради; розробити з урахуванням затвердженої Концепції державної міграційноїполітики України законопроекти про основні принципи державної міграційної по­літики України; про внесення змін до Закону України «Про правовий статус інозем­ців й осіб без громадянства» (нова редакція); про біженців й осіб, що потребують у допомоги й тимчасового захисту в Україні; про ратифікацію Угоди між Кабінетом Міністрів України й Урядом Російської Федерації про реадмісії; здійснити впро­довж 2007-2008 рр. необхідні заходи щодо оптимізації системи державного керу­вання в сфері міграції, розглянути питання про доцільність створення центрально­го органу виконавчої влади з питань міграції, діяльність якого буде направлятися й координуватися Кабінетом Міністрів через Міністра внутрішніх справ України. Відповідні завдання визначалися і для усіх інших відомств, задіяних у процесах ре­гулювання міграційними процесами в Україні.

Уряд двічі — 18 червня 2008 р. та 30 липня 2008 р. — приймав рішення про створення такого органу під егідою МВС, а Президент двічі скасовував ці рішення, мотивуючи, що вони не відповідають Указу, та подавав позов до Конституційного суду України. Кабінет Міністрів пропонував створити центральний орган виконав­чої влади, діяльність якого спрямовувалася б та координувалася безпосередньо мі­ністром внутрішніх справ. Зауважимо, що саме такий підхід — створення мігра­ційних органів у складі МВС, використовується більшістю європейських країн. На думку експертів Міжнародного центру перспективних досліджень, утворення тако­го органу у складі МВС дало б змогу сконцентрувати в одній службі реалізацію та­ких завдань, як розгляд питань щодо громадянства України; прийняття заяв і про­ведення процедур стосовно іноземців та осіб без громадянства для отримання статусу біженця або додаткового захисту в Україні; розташування та утримання осіб, які перебувають у процедурі отримання статусу біженця; утримання, фільтра­ція та ідентифікація осіб, затриманих за незаконний в' їзд або перебування на тери­торії України; розшук і вислання осіб, які перебувають на території країни нелегаль­но або втратили право на законне перебування [10].

Мотивуючи своє рішення, Президент звинуватив Кабінет Міністрів у переви­щенні своїх повноважень і виданні постанови всупереч положенням Конституції. На думку Президента, лише до повноважень Верховної Ради належить можливість встановлювати засади міграційних процесів, змінювати функції, повноваження та загальну структуру і чисельність МВС України.

До Конституційного суду з цього питання звернулася й уповноважений з прав людини Н. Карпачова. Обґрунтовуючи невідповідність постанови Кабінету Мініс­трів України Конституції, Омбудсман у своєму виступі констатувала, що відповід­но до пунктів 1, 10, 12 частини першої ст. 92 Конституції України, гарантії прав і свобод людини й громадянина та основи регулювання міграційних процесів, орга­нізації і діяльності органів виконавчої влади визначаються винятково законами України. Крім того, відповідно до п. 22 частини першої ст. 85 Конституції України, визначення функцій Міністерства внутрішніх справ віднесено до компетенції ВРУ. Тому Уповноважений з прав людини вважає, що Кабінет Міністрів, прийнявши по­станову «Деякі питання державного керування в сфері міграційної політики» [13], вийшов за межі своїх конституційних повноважень.

Відповідно до вимог Конституції України, підкреслила Н. Карпачова, Уряд по­винен ініціювати розробку й прийняття Парламентом концепції й принципів мігра­ційної політики з наступним створенням спеціального цивільного центрального органа виконавчої влади з питань міграції. Полемізуючи з учасниками слухання справи у Конституційному Суді України, Н. Карпачова відзначила важливість саме гуманітарної складової міграційної політики, посилаючись на зауваження й реко­мендації комітетів ООН з прав людини й ліквідації расової дискримінації, про не­обхідність ліквідації всіх форм переслідувань іноземців міліцією й реалізацію кон­цепції тимчасового гуманітарного захисту тих, хто шукає притулку. Омбудсман послідовно поверталася до питання про внутрішню суперечливість функцій, які по­винні були б виконувати органи МВС згідно з урядовою концепцією: з одного боку — забезпечення права біженців на притулок, що базується на принципі не виселення, з іншого боку — виконання в примусовому порядку адміністративного виселення іноземців й осіб без громадянства, що незаконно перебувають в Україні [13]. Отже, покладання Урядом на МВС завдань по реалізації державної міграційної політики та організаційне підпорядкування міліцейському відомству пунктів тимчасового розміщення біженців, включення до його складу органів міграційної служби фак­тично означає наділення правоохоронного відомства невластивими функціями, що нормам Конституції України й може негативно відбитися на дотриманні прав і свобод людини.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

З І Зайцева - Державне регулювання трудової міграції в україні ключові проблеми та інструменти вирішення