П Ю Саух, О Є Антонова, О С Березюк - Інновації у вищій освіті проблеми досвід перспективи - страница 5

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71 

2008.- 28 лютого. - С. 2.

4 Кремень В. Г. Освіта і наука в Україні - інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Ре­зультати / В. Г. Кремень. - К.: Грамота, 2005. - 448 с. - С 394.


Нині українська наука потребує, насамперед, постійного та якісного оно­влення своєї матеріально-технічної бази. Без унікальних наукових приладів, а вони, до речі, при тому бурхливому розвитку науки, який зараз відбуваєть­ся, морально застарівають вже через п'ять років, отримання результатів сві­тового рівня стає неможливим. Держава, яка таким чином відноситься до пі­дтримки і відтворення власного інтелектуального потенціалу, в сучасному високотехнологічному світі нежиттєздатна: не витримавши конкуренції з бо­ку інших держав, вона буде приречена на статус держави "третього світу". Освіта в добу глобалізації та високих технологій - це чинник соціальної ста­більності, економічного добробуту країни, її конкурентоспроможності та національної безпеки4.Російський учений Д. Іванов зазначає, що наука в наш час не орієнтована на відкриття істини та підвищення кваліфікації. Слідом за Ж.-Ф. Ліотаром, він стверджує: наука сьогодні - це мовні ігри, змагання в маніпулюванні мо­делями наукового дискурсу; студенти прагнуть не істинного, а вигідного, корисного знання1. Частково погоджуючись з думкою Д. Іванова, водночас зауважимо, що критика сучасної науки не повинна стосуватися ідеалу нау­ковості освіти. Формування глобального соціуму, суттєва перебудова соціа­льної реальності, зміна та ускладнення технологій, програмних комплексів, засобів, які забезпечують функціонування і розвиток нової інформаційної моделі економіки, вимагають інтеграції наукової, інформаційної та освітньої сфер, потребу в перманентної освіті.

Гуманізація суспільства безпосередньо пов'язана із формуванням особис­тості, яка усвідомлює свою укоріненість у культурі. Першочергова роль у цьому належить університетській освіті, яка покликана вирішувати завдання повернення до культурних джерел освіти та науки, відновлення культурної пам'яті та збереження національної ідентичності в процесах глобалізаційної інтеграції. За останнє десятиліття в освітньому просторі відбувся своєрідний "вибух", який називають університезацією вищої школи. Вона пов'язана з тим, що впродовж ХХ ст. в українському освітньому просторі переважали ін­ститути, які виконували місію інтернаціоналізації освіти. Університети, пе­ребуваючи в їх силовому полі, були позбавлені своєї культуротворчої місії. Тому нагальне завдання, яке мають вирішити університети в найкоротший термін, - здійснити ренаціоналізацію вищої школи, збереження культурної самобутності у процесах інтеграції.

Необхідним етапом на шляху досягнення вітчизняною системою освіти високих рівнів конкурентоспроможності в сучасному глобалізованому світі є розбудова суспільно-економічних механізмів управління нею, покликаних забезпечувати її розвиток. При цьому треба враховувати, що остаточне ви­рішення зазначеного завдання неможливе без розв'язання засадничих про­блем суспільно-економічного розвитку нашої держави і, насамперед, чіткого визначення його інноваційної спрямованості. Але вже сьогодні суспільно-державний механізм управління розвитком української освіти дозволить зберегти наявний освітній потенціал, незважаючи на несприятливі тенденції у соціально-економічному житті країни, з тим, щоб після їх подолання, за­безпечити піднесення національної системи освіти та її високу конкурентос­проможність на глобальному рівні.

1 Иванов Д. Общество как виртуальная реальность / Д. Иванов // Информационное об­щество. - СПб.; М.: "Издательство ACT", 2004. - С. 355-428.


Освіта може стати конкурентноспроможною (як і країна в цілому) лише за умови діалогу між навчальними закладами, державою та бізнесом, завдяки обміну та співпраці між ними. У документі ЮНЕСКО "Всесвітня декларація про вищу освіту для ХХІ століття: підходи і практичні заходи" (1998 р.) зазна­чається, що успішність освітньої політики залежить від інформованості всіх її суб'єктів, включаючи громадськість, державний і приватний сектори еконо­міки, парламент, ЗМІ, урядові і неурядові організації, а також власне студен­тів, їх сім'ї, інших представників суспільства, причетних до вищої освіти1.

Йдеться також про визнання за ВНЗи педагогічної, наукової, адміністра­тивної та фінансової самостійності, залишаючи за державою основні функ­ціональні засади організації освіти - ліцензування, акредитація, держзамов­лення, контроль за якістю підготовки спеціалістів, їхній розподіл. Іншими словами, йдеться про автономію вищих навчальних закладів, про самоорга­нізацію вузівського життя, коли ВНЗ несе колективну відповідальність за свою діяльність.

За умов і потреб економічних, соціальних трансформацій освіта повинна стати справді провідною сферою суспільного буття, а не галуззю господарст­ва, яка функціонує за "залишковим принципом" фінансування. Досягти ба­жаного соціального, економічного прогресу не може жодна держава, де нау­ка і освіта розвиваються за цим принципом, де освітні програми є справою не першорядною. У будь-якому разі високорозвиненими нині є лише ті країни, де частка ВВП, що виділяється на освіту, становить 10 і більше відсотків, де освітні проблеми і технології займають домінуючі позиції в політиці урядів. Друге, і надто принципове, питання: якість освіти, яка б максимально задо­вольняла особистість, державу і громадськість. Це коли людина вміє: навча­тися, працювати, жити (класична тріада). При цьому виокремимо поняття кількісної освіти (обсяг знань) і якісної освіти (наявність в особистості відпо­відних соціальних, особистісних якостей). Обидва складники діють спільно, доповнюючи один одного. Особливо слід наголосити, що якість освіти вимі­рюється не обсягом інформації (знань), які отримала людина; це зміст її ети­чних і педагогічних принципів. Тим часом у більшості ВНЗ, на жаль, немає цілісного навчально-педагогічного, виховного процесу, під час якого форму­ється гармонійна особистість громадянина-патріота. Живемо у плюралісти­чно-безідейному суспільстві, де національна ідея - лише предмет певних те­оретичних розвідок і суперечок, а не наріжний камінь державотворення. А тому й логічно, що і у ВНЗ національний аспект не домінуючий у духовно-виховній роботі зі студентством2.

1 Всемирная Декларация о высшем образовании для ХХІ века: подходы и практические меры // Alma mater. - 1999. - № 3. - С. 29-35.

2 Головатий М. Болонський процес і проблеми модернізації національної освіти в Україні

/ М. Головатий // Персонал плюс. - 2007. - 14-20 листопада. - С. 6-7. 3

Головатий М. Освіта України в контексті світового і національного поступу / Микола Голова­тий // Персонал. - 2010. - № 2 (146). - С. 94.


Українські ВНЗи, маючи значні традиції міжнародного спілкування в га­лузі освіти, із-за млявої, непослідовної, а часто й абсолютно нелогічної пози­ції чиновників "від освіти", як справедливо зазначає М. Головатий, "багато в чому втрачають національний характер і зміст освіти, інтегруючись у Болон­ський процес радите модерново, ніж організаційно-методично, науково, що робить освіту України і не національною, і не європейською"3.Не спростовуючи усіх інновацій, певних позитивних зрушень в освіті Україні, зокрема, й через запровадження в освітню практику найкращого світового досвіду, маємо все ж насамперед спиратися на власну національну систему освіти, традиційні цінності педагогіки і виховання, продовжувати їх у принципово інших соціально-економічних умовах. Принцип національної спрямованості, національного самовизначення, що підкреслює органічний зв'язок освіти з національною історією, традиціями, її роль у збереженні та збагаченні культури українського народу, має бути серед вихідних принци­пів реформування освітньої системи України. Вища школа повинна органіч­но поєднувати логіку головних вимірів освіти та виховання: загальнолюдсь­кий, етнонаціональний, на рівні певного етносу й окремої людини.

Тому особливе значення серед вихідних принципів удосконалення освіти України має принцип національної спрямованості, національного самовиз­начення, що підкреслює органічний зв'язок освіти з національною історією, традиціями, її роль у збереженні та збагаченні культури українського наро­ду, формуванні національної ідентичності. Школа переплавляє два зустріч­них потоки - збагачення національного загальнолюдським і, навпаки, зага­льнолюдського - національним.

Отже, глобалізація ставить перед освітою взагалі та перед національними освітніми системами, зокрема, низку проблем, котрі потребують якнайшви­дшої реакції як на рівні держави, так і на рівні інституцій громадянського суспільства. Відповідь на них має стати лейтмотивом реформування вітчиз­няної освітньої галузі. Ключова позиція реформування - не уніфікація вищої освіти, а широкий доступ до багатоманітності освітніх, наукових і культур­них надбань інших країн, глибоке поєднання освітньої і наукової діяльності. Йдеться про нову філософію освіти і науки, навчання і виховання, про нові підходи, цілі і пріоритети, тобто про нову парадигму розвитку вищої школи. Як потужна соціальна інституція освіта може й повинна формувати духовно-інтелектуальний потенціал нації-держави як запоруку її науково-технологічного та соціально-економічного розвитку.Саух П.Ю.

 

ОСВІТНЬО-НАУКОВА МАТРИЦЯ ЯК ГОЛОВНИЙ РЕСУРС РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ

 

Навряд чи існує потреба спеціально переконувати, що в сучасному сус­пільстві знань наука і освіта відіграють ключову роль. Саме ці сфери проду­кують ті високі технології, впровадження яких в наш час є основним факто­ром економічного зростання. Світовий досвід свідчить, що конкурентоспро­можність країни перебуває у прямій залежності від конкурентоспроможності науки і освіти. Але в суспільстві знань статус науки і освіти зазнає суттєвих трансформацій. Вони тут стають базовим фундаментом суспільства, перет­ворюються на невід'ємну складову способу життя людини і мають переважно прагматичний характер. Радикально змінюються й механізми використання наукових і технічних знань. Один із авторів поняття "суспільства знань" аме­риканський філософ П. Дракер ще в 1994 році попереджав про серйозні со­ціальні зрушення пов'язані з цим суспільством. Суспільство знань, на його думку, суттєво змінить природу праці, вищої освіти і сам спосіб функціону­вання всього суспільства як складної взаємопов'язаної системи1. Йдеться не просто про посилення ролі науки і освіти в його функціонуванні, а про кар­динальні зміни в самому суспільстві для якого нові наукові знання і техноло­гії стають вже не чимось факультативним, а його сутністю, тією атмосферою, в якій воно функціонує.

Сьогодні є усі підстави стверджувати про нову стадію розвитку не лише науки і технологій та про новий рівень їх взаємодії між собою, а й про взає­модію цього новоутворення ("технонауки") з освітою і суспільством у цілому. Нині об'єктивність сучасної науки лежить в її ефективній технічній дієвості. З одного боку, наука виступає генератором нових технологій, й тому корис­тується всілякою підтримкою, а з іншого, - продукування нових технологій обумовлює потребу в науці певного, "обмеженого типу". Тобто більшість по­тенцій науки, за такого її використання, залишаються нереалізованими. Від подібного типу науки вже не вимагається ні пояснення, ні розуміння речей і явищ - достатньо того, що вона дозволяє ефективно їх змінювати. Невипадково в суспільних очікуваннях, звернених до науки, сьогодні явно домінують за­пити на нові ефективні технології, а не на пізнання і пояснення світу. Суспі­льство, держава, можновладці, особи, відповідальні за формування політики в галузі науки не лише в сучасних розвинених країнах, а й в Україні, вели­кою мірою схильні сприймати і дослідницьку діяльність й саму науку майже винятково в образі машини, яка спроможна генерувати нові технології.

1 Drucker P. Age of Social Transformation//The Atlantik Monthly 274, November, 1994. - S. 56.


Сьогодні від наукових досліджень вимагається не просто технологічних рекомендацій, а того, щоб їхні результати могли задовольняти цілком конк­ретні запити суспільства і потреби людини. Зростаюча практична ефектив­ність науки і технологій в тих галузях, які найближчі до повсякденних пот­реб та інтересів простої людини, відтак, почала діяти як могутній стимул, що орієнтує і пришвидшує розвиток науки і технологій. Паралельно зі змінами пріоритетів науково-технічної політики подібна переорієнтація відбувається й у сфері бізнесу, який спрямовує свої інтереси на підтримку саме тих нау­кових досліджень, які можуть бути цікавими для масового споживача. Неви­падково в центрі нинішнього, шостого науково-технологічного укладу ста­ють такі ключові напрямки як біотехнологія, системи штучного інтелекту, глобальні інформаційні мережі, безвідходні, екологічно чисті технології на основі водневої енергетики, інтелектуальні продукти, що пов'язані з фарма­цевтичною промисловістю, медичним обладнанням, виробництвом генети­чно-модифікованих продуктів тощо. Надмірна техноринкова орієнтація су­часної цивілізації взагалі вибудовує певного роду культ легкості у всьому. Її "гуманізм" полягає у тому, що вона перетворює в ідола "всеохоплююче поле­гшення", намагаючись скрасити життя людини, зробити його легшим, без­хмарнішим, комфортнішим і приємнішим. Людина тут орієнтується або на виживання, або на легкість, а частіше всього й на перше й на друге одразу. Побудована на цьому, відверто кажучи, антиаскетичному ідеалі, сучасна ци­вілізація керується принципами мінімізації зусиль і максимальності "кайфу", тілесної насолоди і зручностей, які визначають основні вектори науково-технічного розвитку і його комерціалізації.

Нові технології стають товаром, що зорієнтований на масовий попит. Без цієї масовості неможливо забезпечити ефективність роботи науково-дослідних лабораторій. Інтереси і потреби споживачів стають могутнім сти­мулом, який, великою мірою, визначає напрямки і темпи науково-технічного поступу. Іншими словам, науково-дослідна лабораторія і масовий індивідуа­льний споживач виявляються включеними в єдиний техноринковий контур. Чи не найважливішою ланкою цього контуру є бізнес, який орієнтуючись на масового споживача, інвестує привабливі наукові проекти і нові технології.

Ще одним важливим елементом технонаукового контуру постає освіта, яка є його об'єднуючою ланкою, забезпечує науково-дослідний сектор і біз­нес відповідними кадрами та орієнтує масового споживача в світі нових тех­нологій, "підігріває" його інтереси. Саме цим пояснюється виникнення заці­кавленості дослідженнями, які мають дати відповіді на вузькопрагматичні, а то й екзотичні очікування людства, пов'язані з проникненням в тонкі струк­тури матерії, створенням композитних матеріалів і кераміки нових поколінь, відтворенням та функціонуванням людського капіталу, клонуванням, необ­меженою тривалістю життя, омолодженням.

Звісно, усе це ставить нові вимоги перед освітою, особливо вищою, яка змушена ламати жорсткі структури університетів і створювати нові гетеро­генні пластичні структури організації наукових досліджень. У зв'язку з цим у високорозвинених країнах світу активно створюються вузькоспеціалізовані науково-дослідницькі лабораторії, науково-конструкторські колективи, дос­лідницькі університети, кластери та профільні наукові фонди.

Зрозуміло, ці процеси жодним чином не варто ідеалізувати. Сучасний світ, еволюціонуючи швидкими темпами у напрямку суспільства знань нелише відкриває широкий спектр можливостей для людини і суспільства, але й спричиняє немало надзвичайно складних проблем, пов'язаних з аксіологі-чними факторами і відповідальністю вченого. В процесі дослідження прак­тичного освоєння його результатів зростає особлива роль етичного контексту та відповідних людиновимірних експертиз. Виникає необхідність експлікації внутрішньонаукових цінностей із позанауковими цінностями загальнолюд­ського звучання. Внутрішня етика науки, яка стимулює пошук і накопичен­ня істинних знань, за таких умов має постійно співвідноситись з гуманістич­ними цінностями на основі гармонії і зближення методологічних стратегій природничих, технічних і соціально-гуманітарних наук. У противному ви­падку, коли суспільство буде налаштоване лише на технонауковий результат і на формування "дисциплінованих учасників монотонних технологічних процесів", очікувати "прориву" в сфері інноваційних технологій просто без­глуздо. До того ж такий розвиток подій може призвести людину та суспільст­во до балансування на межі хаосу і катастрофи.

1 Карлов Н. В. Книга о Московском физтехе. - М.: Физматлит, 2008. - С. 34.


Не менш складним викликом суспільства знань є виклик, який постає перед освітою. Адже однією із найбільш гострих проблем сучасного етапу науково-технічного розвитку є глибокий розрив між стрімким прогресом "технонауки" і складністю та довготривалістю становлення нової системи освіти. Сьогодні, коли для створення повноцінного дослідницького універ­ситету, наукового центру або конструкторського бюро потрібно 15-20 років, різко підвищується значущість прогнозування і вибору пріоритетів модерні­зації освіти. Невипадково центром уваги в цій ситуації стають університети, які мають потужні наукові школи й відповідні науково-дослідні лабораторії і центри. Але сьогодні від них вимагаються нові імпульси не лише в структу­рній перебудові, а й в посиленні технонаукової складової та суттєвих зру­шень у "виробництві знань". Це, звісно, спричиняє визначення певного ком­плексу нових дисциплін, що вивчаються, їх послідовності і взаємозв'язку, а також модернізованих методів і форм процесу навчання з метою його інтен­сифікації та підвищення ефективності. Однак, тут не усе так просто. Світо­вий досвід свідчить, що було б великою помилкою робити принципом побу­дови нової системи освіти швидкоплинну утилітарність. Динаміка техноло­гічного прогресу є настільки стрімкою, що студенти, які розпочинають на­вчатися за самими передовими, але вузькоспеціалізованими напрямками, ризикують на момент закінчення вузу зустрітися із втратою потреби в них як фахівцях. Багато хто із відомих педагогів справедливо вважає, що, незважаю­чи на вимоги "технонаукового суспільства", орієнтуватися потрібно в на­вчанні не лише на "злобу дня". Вчити слід тому, що є основою, фундаментом, і найперше, вмінню вчитися, вчитися усе життя. А забезпечити це можуть не вузькоспеціалізовані дисципліни, а фундаментальні й соціально-гуманітарні науки. Їх принципова незавершеність, безмежність процесу пізнання і, вод­ночас, їх іманентна пізнавальність і "людиновимірність" не лише вчить вчи­тися усе життя, але й робить це звичкою, другою натурою людини1.Можливість продукування високотехнологічної, наукомісткої продукції залежить не стільки від праці власне наукових інституцій, скільки від потреб суспільства в інноваціях, від його економічного, політичного, соціального потенціалу. А це означає, що, образно кажучи, людина суспільства знань не виробляється "на папері" і в деклараціях. Для цього мають бути об'єктивні умови розвитку, високоефективна освіта і виховання. Крім цього, важливо розуміти, що наука є важливою складовою культури будь-якого сучасного соціуму, але форми її функціонування і поєднання з освітою можуть бути різноманітними, адже виробляє їх певна традиція. Головним тут є не те, які саме інституції в межах конкретної традиції сформувались, а те, наскільки вони сприяють такому фактору розвитку суспільства як інноваційна діяль­ність.

У зв'язку з цим, постає питання: якою має бути реакція української нау­ки та освіти на вимоги сучасного суспільства знань? Найперше, в цьому кон­тексті, хотілося б звернути увагу на стартові можливості української науки і освіти. Українська наука традиційно займала досить стабільні й далеко не останні позиції в світі. Ще не так давно, в 1992 році за показником кількості виконавців наукових і науково-технічних робіт у розрахунку на 1000 осіб на­селення (віком 15-70 років) Україна була першою серед європейських країн. Незважаючи на великі втрати останніх років, Україна й сьогодні входить до п'ятірки країн, які володіють найпередовішими аерокосмічними технологія­ми, зокрема, з 22 базових технологій ракетно-космічної галузі вона володіє 17-ма. Обнадійливі позиції займає українська наука в галузі біохімії, фізики, біомедицини, математики тощо. Щодо освіти, то Україна, на перший погляд, має ще кращі показники. За даними ООН (Доповідь про розвиток людини-2010 "Реальне багатство народів: шлях до розвитку людини"). Україна за ін­дексом освіти посідає 18 місце (індекс: 0,795), залишивши позаду такі країни як Іспанія, Великобританія, Франція, Польща, Італія, Португалія та ін. Сере­дній загальносвітовий індекс освіти становить 0,436, тобто Україна переви­щує його майже у два рази. Але цікаво, поряд з цим, за показниками валово­го внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення, за паритетом купівель­ної спроможності в доларах США Україна займає лише 90-е місце серед 169 країн світу з показником 6535 доларів (середньосвітовий показник 10631 до­ларів) і залишається далеко позаду тих же Іспанії, Великобританії, Франції, Польщі...

Виникає наступне закономірне питання: якщо справедливою є усталена думка, що освіта і наука в сучасному світі є одними із найважливіших факто­рів економічного розвитку, то чому це не спрацьовує в Україні? Тут, вважаю, може бути дві відповіді.

Перша відповідь: Попри численні декларації, наука в Україні упродовж двох останніх десятиліть ніколи не належала (як і не належить сьогодні) до сфери державних пріоритетів. Відбувається постійне скорочення фінансу­вання наукових досліджень (сьогодні сумарно Україна витрачає на дослі­дження в 500 разів менше коштів, аніж США і в 30 разів менше, аніж Росія; з бюджету на науку у нас виділяється менше 0,4% ВВП (при нормі розвинутихкраїн - 2-3%). До того ж, й ці кошти розподіляються і використовуються не­ефективно, фінансуються не найважливіші наукові проекти, а "минулі заслу­ги" титулованих наукових шкіл. У катастрофічному стані перебуває застарі­лий парк лабораторного обладнання. Стрімко падає престиж наукової праці. Талановита молодь не йде в науку (або ж залишає її через неможливість за­безпечити собі гідний рівень життя). Середній вік доктора наук - майже 63 років, а академіків понад 70 років. Число науковців в Україні за період неза­лежності скоротилося вдвічі. В суспільстві панує хронічне нерозуміння ролі науки для майбутнього країни.

Науковий потенціал України практично виключений з економічного процесу держави. Наукоємність промислового виробництва України не перевищує 0,3%, що на порядок менше світового рівня, зменшується частка високотех­нологічної продукції в структурі ВВП, продовжує знижуватися інноваційна активність підприємств промисловості. Кількість підприємств, що впрова­джували інновації, за підсумками 2008 року становила лише 13%. Основним джерелом фінансування витрат на інновації залишаються власні кошти під­приємств, частка яких у загальному фінансуванні постійно зменшується.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71 


Похожие статьи

П Ю Саух, О Є Антонова, О С Березюк - Інновації у вищій освіті проблеми досвід перспективи