П Ю Саух, О Є Антонова, О С Березюк - Інновації у вищій освіті проблеми досвід перспективи - страница 6

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71 

І чи не найважливішим є те, що в Україні до цього часу домінує відтво­рення третього технологічного укладу (чорна металургія, електроенергетика, залізничний транспорт, багатотоннажна неорганічна хімія, універсальне машинобудування), розквіт якого у розвиненому світі пов'язаний з післяво­єнними роками минулого століття. У цілому в Україні близько 95% обсягів виробленої продукції належить до третього (60%) і четвертого (35%) укладів. Частка ж продукції вищих технологічних укладів в економіці країни стано­вить 4% - для п'ятого і 0,1% - для шостого укладів. Зростання ВВП за рахунок введення новітніх технологій в країні оцінюється лише у 0,7%, в той час як у розвинених країнах цей показник сягає 60% і навіть 90%. У зв'язку з цим, ін­вестиційні вкладення, що визначають напрями розвитку на майбутні деся­тиліття, передусім стратегію економічного розвитку, масово спрямовуються в застарілі технології третього укладу (75%), тоді як у галузі шостого укладу надходить лише 0,5% інвестицій. Іншими словами, "технонаука" України зо­рієнтована не на "випереджаючий", а на "здоганяючий" розвиток1.

1 Див.: Національна стратегія розвитку "Україна-2015". - К., 2008. - С. 39-40.


Друга відповідь: Незважаючи на позиції лідера в освіті, достатньо об'ємне фінансування цієї сфери, Україна в дійсності має досить низьку ефектив­ність освіти. Згідно Всесвітнього опитування Геллапа задоволені якістю сис­теми освіти всього 38% українців (для порівняння: 42% - в Російській Феде­рації, 57% - в Білорусії, 59% - в Німеччині, 70% - в США, Франції, Великоб­ританії, 71% - в Канаді). На наше глибоке переконання, ефективність вітчиз­няної освіти сьогодні залежить не від збільшення фінансування (до 8-10% ВВП, хоча й це має значення), а переважно від вельми низької продуктивнос­ті праці всіх учасників освітянського процесу. Так, в Україні на початок 2009/2010 навчального року в школах, ПТУ, вузах навчається 7 млн. 518 тис. осіб, їх обслуговує 1 млн. 646 тис. працівників освіти. Тобто в загальній стру­ктурі працюючих в Україні працівники освіти становлять 15,5%, тоді як в Ро­сійській Федерації - 9,7%, Німеччині - 5,9%, Польщі - 7,4%, Великобританії -9,1%, США - 9,1%, Франції - 6,4%, що більше ніж вдвічі порівняно з іншими країнами. Якщо враховувати, що в Україні чи не найкоротший термін на­вчання в школі (11 років) порівняно з іншими країнами (12-13 років), а, отже, приблизно на 30% менший об'єм навантаження, то як у цій ситуації поясни­ти, що в наших школах викладає вдвічі більше учителів порівняно з іншими країнами? Цікавим є й те, що державне фінансування освітянської сфери в Україні знаходиться на рівні найбільш розвинених країн світу, а то й вищим. Державні витрати на освіту в Україні в 2000-2007 рр. становили 5,3% ВВП, тоді як в Німеччині 4,4, Японії - 3,4, Іспанії - 4,4, США - 5,5, Франції і Вели­кобританії - 5,6%. Ще парадоксальнішим є й те, що в Україні, як про це свід­чать дослідження економістів, від рівня освіченості громадян абсолютно не залежить їх продуктивність праці ні в промисловості, ні в самій освіті1.

Якби було по-іншому, то ми не зустрічались із питаннями, які досього-дні залишаються без відповіді: якщо ми на належному сучасному рівні готу­ємо фахівців, то чому на кращих у світі чорноземах врожайність в рази є ни­жчою, ніж на бідних європейських землях; чому енергоємність нашого ВВП в декілька раз перевищує показники розвинутих країн; чому рівень смертності від неінфекційних хвороб на сто тисяч населення майже у два рази переви­щує відповідні показники європейських країн; чому, незважаючи на велику кількість інженерів різного профілю, економістів, менеджерів на наших рин­ках практично не існує вітчизняних товарів; чому, за такої кількості праців­ників освіти і невеликій, порівняно із іншими країнами їх завантаженості, показники алкоголізму, табакопаління, наркоманії серед нашої молоді є чи найвищими у світі...? Українське суспільство занадто політизоване і бідне, аби зважати на ціннісне начало науки і освіти, яке може принести бажані для країни трансформації. Задекларований "європейський вектор" (у тому числі суспільний ідеал економіки знань) перетворюється часто-густо в соціально-політичний фантом, що спотворює саму ідею і фактично своєю парадокса­льністю і протиріччями руйнує вітчизняну освітньо-наукову матрицю.

1 Витренко Ю. Если мы такие образованные, то почему такие бедные / / Зеркало недели. -2011. - № 3. - С. 13.


Однак, як з подібним парадоксальним багажем української науки і осві­ти, ідеологічними штампами і фантазіями вписатися в сучасне суспільство знань, зробити вітчизняну економіку наукомісткою і конкурентоспромож­ною? Чи існує такий шанс? Хоча й невеликий, але він, сподіваюсь, є. Як відо­мо, Україна в 2000 році, приєднавшись до Декларації тисячоліття ООН, в якій визначені глобальні Цілі розвитку тисячоліття до 2015 року, оголосила розвиток "якісної освіти протягом життя" та "ефективної науки" одним із го­ловних завдань. Програмою економічних реформ на 2010-2014 роки, яка ро­зроблена Комітетом з економічних реформ при Президентові України, для виконання завдання щодо стимулювання економічного зростання і модерні­зації економіки країни, передбачається масштабне реформування науково­освітньої сфери. Однак перші кроки у цьому напрямку засвідчили, що між амбітними цілями і реальними справами досьогодні існує глибока прірва. По-перше, Україна й надалі орієнтується на рекомендовану міжнародними економічними організаціями концепцію "надздоганяючого розвитку", яка дискредитувала себе і поставила немало країн третього світу на межу еконо­мічної катастрофи. Єдиною можливістю досягти національних цілей розвит­ку і рівноправної інтеграції у світову господарську систему для України є до­ктрина "випереджаючого розвитку", яка враховуючи ймовірні перспективи наближення до розвинених країн світу і приєднання до співдружності країн Європейського Союзу, може забезпечити у довгостроковій перспективі темпи росту ВВП у 2-3 рази вищі за аналогічні показники з розвиненою економі­кою. Серед найважливіших радикальних кроків в напрямку інтенсивного "випереджального розвитку" має стати агресивна політика держави для забез­печення умов технонаукового розвитку. Зрозуміло, що економічне зростання випереджального типу, як свідчить досвід Китаю, не має виключати окремих елементів "здоганяючого" розвитку. Зокрема це стосується й так званої стра­тегії "копіювання" (освоєння випуску конкурентоспроможної продукції, що вже виробляється в розвинених країнах), стратегії "лідерних технологій (ство­рення нових видів продукції і технологій, формування попиту на них і вихід на нові ринки), "проривної" технології (створення принципово нових видів продукції, що випереджають сучасні зразки на одне-два покоління) тощо.

Для того, щоб зазначені стратегії були реалізовані, Україні потрібна но­ва державна інноваційна стратегія, яка б зосередила увагу на становленні шостого науково-технологічного укладу і визначила такі його напрямки, за­вдяки яким країна може вийти в лідери. Враховуючи наші здобутки і напра-цювання в технонауковій сфері такими науковими пріоритетами могли б бути: а) секторальний (авіакосмічні дослідження, ядерні технології тощо) і б) функціональний (нанотехнології, науково-інформаційні технології, електроз­варювання, мікроелектронні технології, технології інтенсивного вирощуван­ня сільськогосподарських культур тощо).

Ключовою проблемою в цьому зв'язку є відновлення мережі науково-дослідних установ в державному секторі, розвиток їх в корпоративних струк­турах, венчурному бізнесі, враховуючи обмеженість їх прибуткової діяльнос­ті й пріоритетів високої доходності довгострокових технологічних проектів та з метою гармонізації економічних інтересів і підтримки модернізаційних моделей широкими верствами населення. Важливу роль у розвитку системи генерації знань потрібно надавати державним і недержавним інститутам. За сучасних умов держава має сприяти узгодженій роботі трьох важливих скла­дових "суспільства знань": науки - освіти - бізнесу. Така робота може бути організована шляхом створення кластерів, технопарків, спільних конкурсних комісій з пошуку і відбору пріоритетних напрямів науково-технологічного розвитку, спеціалізованих фондів із пайовою участю держави і бізнесу тощо. Роль лідера у вирішенні більшості із цих завдань має взяти на себе Націона­льна академія наук України, яка спільно з провідними дослідницькими уні­верситетами країни повинна визначати інноваційність наукових проектів,проводити експертизу основних "проривних" напрямів, на яких концентру­ватимуться матеріальні ресурси, виділені на розвиток наукових проектів.

По-друге, необхідно провести змістовну реформу освіти та здійснити се­рйозну модернізацію економічних механізмів освітньої сфери, розрахувати кількість працівників освіти з обов'язковим наближенням до європейських показників навантаження, що дасть можливість збільшити заробітну плату педагогам вдвічі1. У цьому контексті слід узгодити завдання та індикатори реформування освіти, визначені Комітетом з економічних реформ при Пре­зидентові України, з завданнями та індикаторами, які Україна зобов'язалася досягти в рамках "Цілей розвитку тисячоліття", потрібно передбачити роз­робку таких завдань та індикаторів кожним регіоном з урахуванням прогно­зованої демографічної ситуації. Надзвичайно важливим завданням має пос­тати розробка єдиних державних стандартів освітніх послуг. Державні стан­дарти освітніх послуг повинні включати перелік обов'язкових навчальних дисциплін з визначенням термінів навчання і в розрізі видів учбових занять, переліку мінімального обсягу науково-методичного, матеріально-технічного та інших видів забезпечення навчального процесу. Лише такий підхід дасть можливість визначити обгрунтовану мінімальну вартість кожного року на­вчання в школі, університеті і перейти до системи не утримання навчальних закладів, а фінансування навчання учнів та студентів. До речі, це дозволить вирішити проблему співвідношення безкоштовних і платних освітніх послуг. Наприклад, усе що входить до складу державного стандарту має оплачувати­ся державою, а все, що понад цього, - громадянами. Це зніме існуючі непоро­зуміння і соціальну напругу в суспільстві.

1 Витренко Ю. Если мы такие образованные, то почему такие бедные // Зеркало неде­ли. - 2011. - № 3. - С. 13.


Особливої уваги в суспільстві знань потребують вищі навчальні закла­ди, зокрема, університети. Найголовнішою особливістю ВНЗів в суспільстві знань є те, що їх освітянська діяльність має обов'язково здійснюватися одно­часно з науковою та науково-технічною роботою, до того ж на основі новіт­ніх наукових досягнень і розробок. Як свідчить практика розвинутих країн левова частка наукових досліджень нині здійснюється великими колектива­ми дослідників різних спеціальностей з використанням складного лаборато­рного обладнання. Звісно, що таку можливість мають лише університети з їх потужним науково-педагогічним персоналом різноманітних сфер знання. На жаль, більшість українських університетів, на відміну від зарубіжних, є малопотужними і мають досить бідну матеріально-технічну і лабораторну базу, а наукова складова тут є похідною від педагогічної. В Україні на поча­ток 2009/2010 навчального року нараховувалось 350 вищих навчальних за­кладів Ш-ІУ рівнів акредитації із середньою кількістю 6,4 тис. студентів. То­му проблема укрупнення українських вузів, незалежно від відомчого підпо­рядкування, вимагає першочергового вирішення. На наш погляд, оптималь­ним шляхом було б створення на основі державних і комунальних вузів 25 класичних регіональних університетів, 10-15 дослідницьких та декілька де­сятків профільних університетів з розширенням інтеграційних процесів на­укових установ НАН України і галузевих академій. Залучення викладацького складу університетів та студентів до наукових досліджень, а вчених науково-дослідних інститутів до навчального процесу, спільне використання матері­ально-технічної бази і фінансових ресурсів дало б можливість значно підви­щити ефективність досліджень і якість підготовки фахівців. Особливо важ­ливо це для розширення фундаментальних досліджень. В США, наприклад 60% фундаментальних досліджень виконується в науково-дослідних центрах і лабораторіях університетів. Класичні університети в національній системі освіти мають посісти особливе місце. Адже класична університетська освіта має стратегічне для будь-якої країни значення. Протягом усієї своєї історії університети доводили, що прагматичний, тимчасовий успіх неможливий без фундаментальних наукових досягнень, без універсально розвиненої осо­би, широкої гуманітарної підготовки, яку, на жаль, не забезпечує система, що нині впроваджується. Необхідно відновити гідність і титул університету, які були дискредитовані пострадянською мімікрією (галузевий, національ­ний...) та закріпачені міністерськими приписами.

Не менш важливою в контексті підвищення якості вищої освіти, є про­блема автономії університетів. Сьогодні університети здійснюють одночасно освітню, наукову, видавничу, культурно-виховну, спортивну, різноманітну виробничу діяльність, залучаючи фінансові ресурси із різних джерел. У бі­льшості із них бюджетні кошти становлять менше 50% загального бюджету. Враховуючи це університети, насправді, не є бюджетними організаціями. Адже згідно Бюджетного кодексу України "бюджетною організацією є така організація, яка повністю утримується за рахунок державного або місцевого бюджетів". На наше переконання, зміна статусу університетів з бюджетної організації (фінансування якої передбачає її утримання) на статус організа­ції, яка отримує бюджетні кошти як плату за освітянські послуги, дала б мо­жливість значно підвищити ефективність використання фінансових ресур­сів, самостійно визначати посадові оклади співробітникам, вирішувати про­блеми розвитку матеріально-технічної бази і взагалі вести повноцінну еко­номічну діяльність. В діяльність університетів, які традиційно завжди мали свої особливі завдання, не повинна втручатись будь-яка "чиновницька доці­льність".

Потребує значного удосконалення й система державного замовлення на підготовку фахівців за державні кошти. Сьогодні держзамовлення фактично є конкретизацією використання бюджетних коштів, що виділяються мініс­терствам і відомствам на утримання вузів у розрізі напрямів і спеціальностей підготовки. Міністерства і відомства ці кошти розподіляють формально, ке­руючись найперше не суспільними інтересами, а бажанням зберегти діючі вищі навчальні заклади. Зламати цю практику можна лише одним шляхом: визначати замовниками на підготовку кадрів для тієї чи іншої галузі ті орга­ни державного управління, які відповідають за реалізацію конкретної держа­вної політики. Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України повин­но визначати потребу в педагогічних кадрах, Міністерство юстиції - в юрис­тах, Мінагрополітики - в фахівцях агропромислового комплексу, Мінохоро-ни здоров'я - в медичних працівниках і т. ін. Вони ж мають виступати єди­ним державним замовником на підготовку відповідних фахівців. До того ж розміщення державного замовлення має здійснюватись на конкурсних умо­вах серед університетів, що значно підвищило б відповідальність замовників та рівень ефективності і прозорості використання бюджетних коштів. Така система державного замовлення вирішила б існуючу проблему дисбалансу між потребами економіки і підготовкою фахівців вищими навчальними за­кладами.

Загалом завданням державної науково-освітньої, науково-технічної та інноваційної політики у контексті суспільства знань має стати відтворення та розвиток науково-технічного потенціалу, випереджаючий розвиток науки і освіти, формування ефективної системи використання інтелектуальної вла­сності, створення сучасної інноваційної інфраструктури, що стане фундаме­нтом забезпечення випереджального розвитку країни в глобальній системі господарювання. Екстраполюючи думку спікера Конгресу США Ненсі Пело-сі, висловлену на одному із засідань Конгресу в 2009 році, на нашу вітчизня­ну дійсність зазначимо, що в Україні сьогодні має бути чотири пріоритети: наука, освіта, наука і освіта. На жаль, поступ України у цьому напрямі стри­мує швидше не дефіцит планів і теорій економічного, політичного і культу­рного розвитку, схоластичність науки, застарілі технології і нестача коштів, а дефіцит людей з необхідними інтелектуальними і моральними якостями. Історичний заклик на освічену, морально і культурно розвинену людину, спроможну взяти на себе відповідальність за нові напрямки суспільного роз­витку поки що залишається без відповіді. Вирішення проблем науки і освіти є однією із відповідей на виклики суспільства знань і одночасно на потребу людини знайти своє місце і можливості самореалізації в сучасному глобалізо-ваному світі.Саух П. Ю., Саух Ю. П.

 

ЩЛЕУТВОРЮЮЧИИ АЛГОРИТМ ПРОФЕСІОНАЛІЗАЦІЇ І СОЦІАЛІЗАЦІЇ ВИЩОЇ ШКОЛИ

 

 

Суспільство знань, яке на думку американського футуролога А. Харкінса, поступово трансформується в "інноваційне суспільство" важко уявити без професіонально підготовлених кадрів, котрі здатні генерувати ідеї нових проривних технологій і реалізовувати їх на практиці.1 Лише за цієї умови можна досягти бажаних темпів складової економічного зростання, що забезпечується за рахунок наукового потенціалу країни. Зрозуміло, що під­готовка і становлення таких кадрів під силу лише тим країнам, які мають си­стему потужних університетів і здатні фінансувати на належному рівні нау­ку та освіту, залучаючи до підготовки фахівців як своїх кращих науковців, так і зарубіжних вчених. Для України це серйозна проблема. Пов'язана вона не лише з недофінансуванням цих сфер, убогістю наукової складової діяль­ності наших університетів, а й з якістю науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації. На перший погляд в нашій країні формально вистачає канди­датів і докторів наук. Але більшість із них, м'яко кажучи, нездатне здійсню­вати діяльність відповідно до нових вимог інноваційного суспільства. Наука в Україні функціонує в "закритому полі", а її пріоритети і пріоритети прак­тики й потреб суспільства знаходяться в опозиції один до одного. До того ж, у нас ніхто не планує і не регулює підготовку кадрів вищої кваліфікації. Пос­тавивши підготовку кадрів вищої кваліфікації в залежність від міністерських процедур акредитації та ліцензування, вищі навчальні заклади змушені ор­ганізувати цей процес за принципом конвеєра, не особливо піклуючись про якість наукових досліджень та їх практичної значущості. Із захистом дисер­тації, як правило, "наука" закінчується. Тому для нас важливо, принаймні ро­зпочати з підвищення вимогливості у підготовці науково-педагогічних фахі­вців вищої кваліфікації та посилення наукової складової в діяльності універ­ситетів, які стали б генератором продукування професіонально підготовле­них випускників у відповідності до потреб суспільства знань.

1 Див.: Клепко С. Освіта, яка заохочує запитування, або таємниця парадоксу "Innovation societies" - "Miseducation" / / Післядипломна освіта в Україні, № 1, 2005. - С. 6.


На жаль, підвищенню якості вищої освіти та професійної компетенції випускників вищих навчальних закладів не сприяє й загальносвітова тенде­нція перетворення вищої освіти в масову. Цей процес, розгорнувшись в 60­70-х роках в США, у 80-90-х в Західній Європі, наприкінці ХХ - початку ХХІ століть широко охопив й країни Центральної і Східної Європи. Сама по собі "масовізація" вищої освіти - процес позитивний. Він вирішує важливе за­вдання демократичного суспільства - широкого і вільного доступу до вищої освіти. В Україні за часи незалежності була створена така система вищих на­вчальних закладів, яка сьогодні спроможна забезпечити навчання усіх випу­скників середньої загальноосвітньої школи. Лише до вищих навчальних за-кладів ІІІ-IV рівня акредитації у нас щорічно вступає до 70% випускників шкіл, у той час як до 1990 року цей показник сягав ледь 25%. Поза стінами вищих навчальних закладів фактично залишаються одиниці випускників шкіл.

За цих умов усі вищі навчальні заклади захопилися збільшенням при­йомів та зниженням вимогливості в навчанні, що неминуче призвело до зна­чного падіння якості освіти і рівня професіональної підготовки фахівців. Україна, висловлюючись словами Дж. Міллікена, стала складовою "загально­го процесу депрофесіоналізації", з яким зустрілася Західна Європа ще в 80-90 роках минулого століття. Тут, як і у Великій Британії, під тиском чисельності студентів, що постійно зростає, виникло явище "інфляції оцінок", що втіли­лося у послідовному зниженні академічних вимог з метою запобігти значно­му падінню рівня успішності студентів. Викладачі стали застосовувати менш трудомісткі й менш жорсткі методи оцінювання, а обмеження у часі зробили їх контроль за роботою студентів формальним1. Зниження вимогливості до навчання студентів, у свою чергу, спричинило падіння вимогливості науко­во-педагогічного персоналу до себе. Рівень заробітної плати викладачів ви­щої школи спричинив пошуки додаткових заробітків не лише у декількох інших навчальних закладах, але й у чисельних фірмах, що продукують на продаж від курсової, дипломної до докторської роботи. Деформуються еле­ментарні вимоги педагогічної етики й академічного середовища професіо­налів. "В школі та вузі, - з болем пише іноземний член НАПН України про­фесор Макаренко В.П., - законодавцем моди стала бездарність. Ледарі й ти­хоходи виховують характер майбутніх дорослих. Ментальна лінь стала нор­мою життя. Здатність мислити перетворилася із радісної норми людського існування в безпросвітну муку. Бездарі стали впливовою соціальною групою, яка визначає темп академічного руху і стиль життя в суспільстві2.

1 Міллікен Дж. Постмодернізм і професіоналізм у вищій освіті // Вища школа. - 2005. -

№ 4. - С. 69

2 Макаренко В.П. Воспроизводство бездарей и телегробы // Педагогічна і психологічна наука в Україні. Т. 4 / Педагогіка і психологія вищої школи. - Педагогічна думка. - К., 2007. -С. 78.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71 


Похожие статьи

П Ю Саух, О Є Антонова, О С Березюк - Інновації у вищій освіті проблеми досвід перспективи