П Ю Саух, О Є Антонова, О С Березюк - Інновації у вищій освіті проблеми досвід перспективи - страница 7

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71 

Незважаючи на радикалізм цієї думки відносно російської вищої освіти, вона не свідчить, що подібної проблеми не існує в Україні. Подібна стурбо­ваність висловлюється не лише в наших ЗМІ, але й деякими вітчизняними педагогами. Сьогодні в багатьох, особливо "транзитних" країнах, постає про­блема як досягти прогресу у базових реформах, пов'язаних із "масовізацією" вищої освіти, якщо матеріальна основа цих реформ переживає не кращі ча­си? З метою хоча б частково вирішити її в Україні був введений статус так званих національних університетів. На жаль, цей крок в наших умовах не спрацював. Ні наукова, ні професіональна складові, таким чином "обласка­них" владою університетів, не стали тут домінуючими. Ця ідея можновладців перетворилася у профанацію, яка обумовила безпідставне розшарування вищих навчальних закладів, війни "вибраних" за особливі преференції й те­пличні умови. Й усе це, безперечно, не на основі конкуренції, а під надійним крилом держави. Не менш плідною стала "нова урядова ідея" дослідницьких університетів, які без обгрунтування критеріальних ознак і без залучення світового досвіду знову ж таки були визначені урядовими рішеннями і внес­ли в університетське середовище лише непорозуміння. Загальна тенденція у світі свідчить, що саме дослідницькі університети вносять вагомий вклад в інтелектуальне середовище не лише своїх країн, але й на світовому рівні. Із стін цих навчальних закладів виходять лідери для усіх сфер діяльності суспі­льства, а досягнення випускників можна вимірювати протягом життя, засто­совуючи кількісні і якісні критерії оцінки їх професійної діяльності. Необ-грунтованість цих кроків визначив світовий рейтинг вищих навчальних за­кладів Webometrics, згідно якого більша половина національних університе­тів і три із 14 дослідницьких за своєю інформаційною присутністю навіть не попали в список 50 кращих українських вузів.1 Звісно подібні кроки потрібно робити, але вони мають будуватися не на віртуальних "локальних" критері­ях, бути системними і підпорядкованими одній меті - підвищенню якості вищої освіти на основі науково-дослідного та інноваційно-педагогічного по­тенціалу істинно потужних вищих навчальних закладів. Розумніше було б розпочати з децентралізації вищої освіти та автономії університетів, на осно­ві яких з часом легко було б визначити які із вищих навчальних закладів є лідерами національної освіти. Але, на жаль, ця загальновизнана у всьому сві­ті ідея, яка могла б справді стати мобілізуючим фактором підвищення якості освіти і професійної підготовки фахівців, не знаходить у нас належної підт­римки, що гальмує загальну систему освітянських реформ.

1 Див.: Шульга Н. Дорогу осилит тот, кто правильно выбрал направление // Зеркало не­дели, № 6, 19-25 февраля 2011. - С. 15.

2 Rhoads R., Lin A. Globalization, Social Moment and the American University: Implications for Research and Practice // Hingher Education Handbook of Theoru and Research. - New York:

Sprinder Netherlands. - Vol. 24. - 2009. - P. 294.


Сьогодні для усіх зрозуміло, що в умовах суспільства знань і економіки знань, вищі навчальні заклади мають якомога швидше адаптуватися до принципово нової соціокультурної ситуації, насамперед, до нової динаміки ринку праці, який потребує постійного оновлення спеціалізованих профе­сійних знань і відповідно, нових форм їх трансляції і використання у на­вчанні. Сучасна тенденція інкорпорування ідеалів ринку в навчальний про­цес, в організацію наукової роботи вищої освіти примушує вищий навчаль­ний заклад жити не за логікою соціального інституту, а за логікою виробни­цтва. Як констатують знані зарубіжні експерти, "високий рівень комерціалі­зації університетів, схоже, є незворотнім".2 Не випадково в багатьох країнах Євросоюзу активно відпрацьовуються і впроваджуються нові схеми поділу програм навчання у вищій школі на професійні та академічні. На цій основі здійснюється системна реструктуризація системи вищої освіти максимально наближеної до вимог інноваційного суспільства. Поступово змінюють свій образ класичні університети, формується система вузькопрофільних універ­ситетів, виникають науково-дослідницькі та корпоративні вищі навчальні заклади. До того ж, на цьому тлі класичні європейські університети зустріли­ся з "кризою ідентичності". Історично вибудовуючи свою ідентичність з огляду на зміни в характері їх зв'язків з потребами національної держави, сьогодні вони розпочинають надавати послуги, які не прив'язані до місця знаходження. їхні послуги перетворюються у товар для індивідуального споживання, який можна реалізувати як у будь-якій країні, так і у віртуаль­ному просторі. Звісно, ці "тектонічні зрушення" в класичному університетсь­кому середовищі викликають занепокоєння, і навіть, розгубленість. Багато хто із відомих педагогів-теоретиків висловлює думки, що через якихось три­дцять років великі університетські центри, прославлені класичні університе­ти стануть реліквією, а то й, можливо, припинять своє існування як незалеж­ні інститути і співтовариства вчених1. Вважається, що вони, "оплот зарозумі­лості й успішних поколінь" у минулому, сьогодні не витримають конкурен­ції з вузькопрофільними навчальними закладами, зорієнтованими на праг­матику конкретних технологій, яких вимагає інноваційне суспільство.

1 Міллікен Дж. Постмодернізм і професіоналізм у вищій освіті // Вища школа, № 4, 2005.

- C. 67.

2 Rhoads R., Lin A. Globalization, Social Moment and the American University: Implications for Research and Practice // Hingher Education Handbook of Theoru and Research. - New York:

Sprinder Netherlands. - Vol. 24. - 2009. - P. 100.


Попри певну перебільшеність цих песимістичних прогнозів, доля прав­ди у них є. Перед сучасною вищою школою, дійсно, стоїть непросте завдання нового змісту і нової динаміки соціально-професійних ролей, на основі яких вона має готувати студентів. Очевидно, що необхідно переглянути цілі, тео­рію і практику вищої освіти. Для осмислення нової кон'юнктури і місця ви­щої освіти в ній потрібні нові концептуальні ресурси. Більшість університе­тів не готові реагувати на ці виклики часу, які ставлять майбутнього фахівця перед необхідністю працювати більш ніж в одній професійній позиції, які до того ж, характеризуються унікальністю, неповторністю та нестандартністю. Сучасний ринок праці потребує прискореної підготовки фахівця, озброєння його спеціалізованими знаннями "одноразового вжитку", що абсолютно не вписується у формат традиційної університетської освіти. Мало того, що класична вища освіта втрачає монопольне положення на освітянському рин­ку праці з появою "нових утворень", які оперативно реагують на потребу дня, вона змушена конкурувати з цими новими агентами навчальних послуг, оскільки ці послуги стають вигідним товаром в суспільстві "економіки знань". Сьогодні в багатьох країнах світу поряд з традиційними університетами, ма­сово виникають навчальні заклади, які пропонують вузькоспеціалізовані ко­роткотермінові програми підготовки і перепідготовки, створюються віртуа­льні, франчайзингові, корпоративні університети, навчальні центри вироб­ників програмного забезпечення, менеджерів, бухгалтерів тощо2. Вони на­дають освітні послуги на базі інформаційно-комунікативних технологій за допомогою дистанційного навчання, мають доступ до своїх студентів у будь­якому місці і в будь-який час через систему Інтернет і каналами супутнико-вого зв'язку. Ці навчальні заклади, використовуючи інформаційні і педагогі­чні технології, дають можливість формувати індивідуальні програми для на­вчання студентів з урахуванням їх потреб і здібностей, рівня базової підгото­вки і майбутньої професійної спеціалізації. Разом з тим їхні цілі лежать поза регіональними та національними пріоритетами. їхня мета формування у студентів уявлень про глобальний контекст життя і професійної діяльності, формування "міжкультурної компетенції" як засобу орієнтації у глобалізова-ному світі. Не менш поширеною формою надання освітніх послуг стають на­вчальні заклади, які тісно переплітаються з бізнесом, виробниками і спожи­вачами новітніх технологій та задовольняють потребу корпорацій в підгото­вці відповідних фахівців. З'являються не лише науково-технологічні, але й інші виробничі, будівельні, сервісні утворення - так звані кластери. Кластер-на концепція орієнтується на залучення до цих об'єднань інтегрованих та часто розрізрених компаній, університетів, науково-дослідницьких центрів, що спеціалізуються та співпрацюють в напрямі розвитку R&D, інноваційнос-ті, комерціалізації і маркетингу з метою виробництва нових чи модернізова­них виробів та послуг. В кластерах навчаються, досліджують, експерименту­ють і пропонують "проривні" технології.

1 Андрущенко В. П., Савельєв В. Л. Освітня політика (огляд порядку денного). - К.: "МП Леся", 2010. - C. 19.

2 Див.: Хабермас Ю. Будущее человеческой природы. На пути к либеральной евгенике. -М., 2002; Фукуяма Ф. Наше постчеловеческое будущее: Последствия биотехнологической ре­волюции. - М., 2004.


Як би ми не розцінювали ці об'єктивно обумовлені процеси, скільки б не дискутували щодо обмеженості цієї освіти, яка "ігнорує смисловизначаль-ні цінності людського життя" і зводить до мінімуму можливості соціокульту-рного оновлення людини, не помічати цих радикальних змін або протистоя­ти їм було б абсурдно. Залишати незмінною традиційну класичну універси­тетську освіту, продовжувати випускати фахівців, які глибоко розуміють бут­тя, його фундаментальні закони, світоглядно і гуманістично виховані, але мало здатні виконувати інноваційні соціально-професійні ролі, рівноцінно самогубству. Задаватися, в цій ситуації питаннями "як", "хто", "для чого" на­магається комерціалізувати вищу освіту?"1 означає приблизно ту логіку, за якої не будують громовідвід, а створюють товариство по боротьбі з блискав­кою. Існує реальний об'єктивний процес глобалізації, масштабного посилен­ня професійної компетентності та інноваційності знань, який розглядає осві­ту і науку виключно в образі "машини здатної генерувати нові технології". 2 Боротися з ним чи протистояти йому, а тим паче, шукати хто це ініціює без­глуздо. Навпаки, він вимагає дієвої реакції традиційної вищої освіти, яка має розумно поєднати утилітарну прагматику професійної підготовки фахівця з "прагматикою" фундаментальних знань, завдяки яким інноваційне суспільс­тво забезпечить потреби цивілізаційного розвитку, збереже і посилить його гуманістичний потенціал, наповнить життя і діяльність людини смислами іцінностями. Це дозволить класичній вищій освіті не лише зберегти себе, але й надалі виконувати важливу соціокультурну місію, приречену виводити нові покоління в сучасний глобалізований світ професіоналами і гармонійно розвиненими людьми, здатними нести відповідальність за свої дії. Адже, важко знайти сьогодні людину, яка б заперечувала, що роль освіти в сучас­ному суспільстві не лише зводиться до передачі знань і соціального досвіду із покоління в покоління, але й у тому, щоб готувати фахівця до діяльності в умовах біфуркацій й невизначеності, сприяючи виходу із можливих глоба­льних криз і катастроф, подолати які можливо не на основі застарілих, а ви­переджувальних знань і дій. Ось чому виникає потреба в такій моделі освіти, яка принципово змінює функції випереджування і орієнтації на майбутнє, змінює саме його розуміння.

Системи вищої освіти різних країн світу реагують на ці проблеми неод­наково. Одні із них, пасивно стурбовані, інші (американська, європейська, азійська) активно трансформують їх до вимог сучасного інноваційного сус­пільства. В США, в країнах Європейського Союзу здійснюється ретельний критичний аудит навчальних програм і практик, визначаються шляхи і на­прямки трансформацій педагогічного процесу відповідно до запитів суспіль­ства знань і ринку праці, посилюється науковий і практичний компоненти високоспеціалізованого знання в навчальному процесі тощо. Завершується цілеспрямована робота по реконструкції структури вищої освіти, що буду­ється на механізмах розподілу ролей чітко визначених компонентів системи вищої освіти. Впроваджується нова освітянська стратегія, яка передбачає мо­дернізацію змісту, методів і форм освітнього процесу з урахуванням таких чинників як відкритість, самоорганізація, саморозвиток, креативність мис­лення, самоврядування тощо. Зазначені чинники, що грунтуються на нових принципах запитувальності, інноваційності, нелінійності стають базовими в розробці і впровадженні новітніх технологій навчальної діяльності, які за­безпечують нестандартні підходи до навчання, повноту і високу якість пред­метних знань, актуалізацію міжпредметних зв'язків, наукову-дослідницьку роботу, професійне становлення і професійну адаптацію майбутнього фахі­вця через різні навчальні дисципліни з врахуванням міждисциплінарних зв'язків.

В Україні нові виклики суспільства знань сприймаються академічною спільнотою з певною мрійливою легкістю і схоластичними дискусіями. В практичній площині вітчизняна вища освіта намагається вийти з важкого стану, пов'язаного з кризою національної економіки і в основному перейма­ється "проблемами фінансового і матеріально-технічного дефіциту", поста­вивши перед собою стратегічну мету хоча б першого наближення до вже за­старілих сьогодні західних стандартів, пов'язаних з університетською авто­номією та академічними свободами. Зміни, обумовлені суспільством знань тут поки що не викликають великого занепокоєння. В академічному середо­вищі, на жаль, панує наївний оптимізм щодо невпинно зростаючої ролі ви­щої освіти в умовах підвищеної ціни знання як базового чинника соціально­го життя.1 Разом з тим українська освітянська спільнота з нетерпінням очікує прийняття нового Закону про вищу освіту, який би через визначення відпо­відних стратегій розвитку вищої школи скерував її зусилля на досягнення економічної й соціальної ефективності вищої освіти як головного чинника успішної соціалізації та кар'єрного зростання громадян. Однак в процесі широкого обговорення проекту цього Закону виявилось більше запитань, ніж відповідей, пов'язаних з підготовкою професіональних кадрів. Залиша­ються відкритими й питання оптимізації мережі вищих навчальних закладів, їх автономії, реформування змісту, форм і методів навчального процесу з ме­тою посилення "наукового" та "практичного" компонентів високоспеціалізо-ваного знання тощо. Звісно, проблема реформування вищої освіти є непрос­тою. Вона викликає безліч суперечливих міркувань не лише на рівні буден­ної свідомості, але й в академічному середовищі. В цій ситуації, думаємо, ду­же важливо визначитися: з чого розпочинати.

1 Бакіров В. С. Дилеми класичної університетської освіти // Педагогічна і психологічна науки в Україні. Т. 4 / Педагогіка і психологія вищої школи. - Педагогічна думка. - К., 2007. -

С. 107.


Ґрунтуючись на сучасному стані української системи вищої освіти, процесах її "масовізації", "відірваності" від життя й галузевої розпорошеності першим кроком освітньої політики мала б бути її детальна інвентаризація і оптимізація мережі вищих навчальних закладів. Остання має здійснюватись шляхом консолідації, об'єднання, укрупнення на основі спеціальної держав­ної цільової програми. Критерієм процесу оптимізації має бути ефективність і якість діяльності вищого навчального закладу. Адже рівний і справедливий доступ у випадку неякісної освіти втрачає будь-який сенс. Нова структура вищої школи має відповідати Міжнародній стандартній класифікації освіти, тобто розрізняти вищі навчальні заклади за видами згідно з рівнями і типами ("А" - для подальшої освіти і висококваліфікованої праці, "В" - для ринку праці). Спираючись на досвід інших країн (США, Фінляндія) вищі навчальні заклади можна було б поділити на три види. Перший вид навчальних закла­дів має бути зорієнтованим на злободенні потреби промислового виробниц­тва, сфери обслуговування, агропромислового комплексу та інших галузей народного господарства. Основу їх мають складати нинішні коледжі і техні­куми з їх програмами молодшого спеціаліста. Крім того, сюди слід було б ві­днести частину програм бакалаврів, які за своєю суттю значно мірою зорієн­товані на практичну складову освіти та швидку адаптацію до майбутньої професійної діяльності. Звісно, програми підготовки цих бакалаврів потріб­но буде значно звільнити від переобтяження фундаментальними та загаль­ноосвітніми дисциплінами і значно посилити їх рівень практичної підготов­ки. Ці навчальні заклади повинні мати регіональний статус, забезпечувати одноциклову (бакалаврську) підготовку усіх спрямувань і здійснювати прик­ладні дослідження та розробки для власних навчальних і регіональних пот­реб.Другий вид вищих навчальних закладів має охоплювати університети, які акцентують свою діяльність на прикладному (галузевому) використанні знань в народному господарстві та інших соціальних сферах. Це нинішні політехнічні, технологічні, сільськогосподарські, медичні, педагогічні та інші профільні університети. Будучи більш спеціалізованими ніж класичні уні­верситети, вони мають готувати фахівців інженерно-технічного, економічно­го і спеціально-гуманітарного профілю на рівні двох циклів (бакалавр, ма­гістр) та проводити прикладні дослідження. Це переважно регіональні вищі навчальні заклади. На базі найпотужніших із них мають бути створені дослі­дницькі університети загальнонаціонального значення, які визначали б осві­тню і наукову політику в галузі та здійснювали підготовку фахівців усіх трьох циклів (бакалавр, магістр, доктор). До цієї ж групи вищих навчальних закладів слід віднести й так звані корпоративні університети (на зразок відо­мих нам втузів), потреба в яких, очевидно, виникне в недалекому майбут­ньому.

Й нарешті, третій вид вищих навчальних закладів - це трициклові (ба­калавр, магістр, доктор) класичні університети загальнонаціонального зна­чення, які конкурентоспроможні на міжнародному рівні, здійснюють фун­даментальні та пошукові дослідження та прикладні розробки і на цій базі проводять підготовку фахівців насамперед вищих циклів (магістр, доктор). Ці університети, разом з дослідницькими мають утворити підсистему елітної вищої освіти, яка повинна забезпечувати цільову підготовку науковців і фа­хівців новітніх технологій для високотехнологічного сектора виробництва та використовувати особливі підходи до відбору студентів, створювати умови для індивідуалізації навчання. Вони мають відійти від традиційних термінів і методик навчання системи масової вищої освіти, форми викладання макси­мально наблизити до практичного досвіду, активно впроваджувати методи аналізу нетипових ситуацій, імітаційного моделювання, які поєднувалися б з теоретичними і концептуальними дискусіями. Водночас ці університети ма­ють істотно посилити свою принципову перевагу над іншими вищими на­вчальними закладами, а саме - здатність працювати на довготерміновій осо-бистісний розвиток креативно та інноваційно мислячих студентів. На цій основі мають бути розгорнуті механізми учіння самостійно здобувати необ­хідні знання, вчитися протягом життя. У зв'язку з цим, вони, як й інші вищі навчальні заклади мають бути зорієнтовані не на просту ретрансляцію знань, які часто лежать за межами сучасного інноваційного суспільства, не задовольняють його потреб, а будувати навчальний процес таким чином щоб занурювати студентів у змодельовані ситуації практичної невизначено­сті, спонукати до осмислення цих ситуацій поза рамками заздалегідь визна­чених стандартів, норм і правил, учити діяти в ситуаціях близьких до хаосу, але діяти максимально відповідально, аби не зашкодити і не створювати не­виправдані ризики1. Незважаючи на те, що їх домінуючою функцією має бу­ти інноваційність і професіоналізація, основними орієнтирами освіти в цих університетах повинні виступати з одного боку - моральність і гуманізм як взаємодоповнювальний розвиток людини і суспільства, а з іншого - постійна рефлексія і відчуття власної відповідальності.

Очевидно, що ця підсистема елітарних університетів потребуватиме використання специфічного набору ключових компетентностей як важливої складової кінцевих результатів підготовки, концентрації для їх досягнення навчання у спеціально утворених проблемних групах із залученням до ви­кладання провідних вітчизняних і зарубіжних фахівців. Тобто, "така елітна вища освіта не повинна розчинитися в ринку послуг системи масової вищої школи, що обмежується традиційним набором компетентностей".2 Загалом для успішної реалізації професіональної підготовки фахівців в системі вищої школи в Україні нагальною є проблема розробки спеціальної програми державного рівня, яка б передбачала затвердження переліку галузей, напря­мів, спеціальностей для усіх циклів вищої освіти, а також відповідних про­грам і термінів навчання, а його структурні складові органічно вписувалися у види і підвиди економічної діяльності. Лише на цій основі, як справедливо вважають автори "Білої книги національної системи освіти", підготовленої НАПН України, можлива реалізація компетентнісного підходу в системі на­ціональної вищої освіти. Але тут як на рівні державних інституцій, так і на рівні педагогічної теорії "потрібно подолати інерцію і консерватизм, чис­ленні дискусії з приводу того, які результати є ключовими для тієї чи іншої спеціальності" і якби чого не упустити. Час вимагає зосередження зусиль на вироблення швидких спільних рішень і переходу до їх реалізації3.

Стимулами для організації і розвитку вищої освіти в Україні мають ста­ти три об'єктивних фактори: (1) зростання вимог до рівня кваліфікації люд­ських ресурсів у зв'язку з технологічним удосконаленням сучасного вироб­ництва і сфери обслуговування; (2) перехід промисловості на дрібносерійне виробництво за умов швидкої зміни моделей, що вимагає оперативної пере­кваліфікації кадрового складу компаній; (3) зростаюче усвідомлення само-цінності якісної освіти як особистісного, так і національного надбання. Ці фактори відкриють можливість започаткування нового етапу розвитку двох соціально важливих напрямків діяльності системи вищої освіти: додаткової освіти дипломованих фахівців і якісної освіти протягом життя, у тому числі для людей з обмеженими фізичними можливостями.

1 Див.: Бакіров В. С. Дилеми класичної університетської освіти / / Педагогічна і психоло­гічна науки в Україні. Т. 4 / Педагогіка і психологія вищої школи. - Педагогічна думка. - К., 2007. - С. 103.

2 Біла книга національної освіти України / Т. Ф. Алексєєнко, В. М. Аніщенко, Г. О. Балл (та ін.); за заг. ред. акад. В .Г. Кременя; НАПН України. - К.: Інформ. системи, 2010. - С. 249.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71 


Похожие статьи

П Ю Саух, О Є Антонова, О С Березюк - Інновації у вищій освіті проблеми досвід перспективи