П Ю Саух, О Є Антонова, О С Березюк - Інновації у вищій освіті проблеми досвід перспективи - страница 9

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71 

Конкретизований набір містить: здатність до аналізу та синтезу; уміння організовувати і планувати; базові загальні знання; базові знання з професії; комунікативні навички з рідної мови; елементарні комп'ютерні навички; на­вички оперування інформацією (здатність отримувати та аналізувати інфо­рмацію з різних джерел); здатність вирішувати проблеми; здатність прийма­ти рішення.

Міжособистісні компетенції - це індивідуальні здібності, пов'язані з умін­ням виражати почуття і формувати стосунки, з критичним осмисленням і здатністю до самокритики, а також соціальні; навички, пов'язані з процесами соціальної взаємодії і співпраці умінням працювати в групах, брати соціальні та етичні зобов' язання. Комплекс міжособистісних навичок вміщує: здатність до критики та самокритики; здатність працювати в команді; міжособистісні навички; здатність працювати в міждисциплінарній команді; здатність спів­працювати з експертами в інших предметних областях; здатність сприйматирізноманітність та між культурні відмінності; здатність працювати в міжна­родному контексті; прихильність до етичних цінностей.

Системні компетентності - це поєднання розуміння, відношення та знання, що дозволять сприймати співвідношення частин цілого одна з од­ною та оцінювати місце кожного з компонентів у системі, здатність планувати зміни з метою удосконалення системи та конструювати нові системи. Системні компетенції потребують засвоєння інструментальних та базових як свого під-грунтя. Вони охоплюють: здатність застосовувати знання на практиці; дослі­дницькі здібності; здібність до навчання; здатність адаптуватися до нових ситуацій; здатність генерування нових ідей (творчості); здатність до лідерст­ва; розуміння культур та звичаїв інших країн; здатність працювати автоном­но; здатність до розробки проектів та керування ними; здатність до ініціати­ви і підприємництва; відповідальність за якість; прагнення до успіху.

Окремо слід розглядати спеціальні компетенції. Найбільшу складність становили завдання щодо визначення спеціальних компетенцій за рівнями. Встановлено рівень значущості спеціальних компетенцій для першого і дру­гого циклів.

До першого ступеня було віднесено такі загальні для різних предметних облас­тей компетенції, як:

1)  здатність демонструвати знання основ та історії дисципліни;

2)  здатність логічно і послідовно викладати засвоєні знання:;

3)  здатність вникати в контекст (чіткого осмислення) нової інформації та давати її тлумачення;

4)  уміння демонструвати розуміння загальної структури дисципліни і зв'язок між її розділами;

5)  здатність розуміти і використовувати методи критичного аналізу і роз­витку теорій;

6)  здатність правильно використовувати методи і техніку дисципліни;

7)  здатність оцінювати якість досліджень у певній предметній галузі;

8)  здатність розуміти результати спостережень та експериментальних способів перевірки наукових теорій.

Випускники другого рівня повинні:

1.  Опанувати предметну область на більш високому рівні, тобто володіти новітніми методами та технікою (дослідження), знати новітні теорії та їх ін­терпретації.

2.  Критично відстежувати та осмислювати розвиток теорії практики.

3.  Оперувати методами незалежного дослідження і вміти пояснювати йо­го результати на більш високому науковому рівні.

4.  Бути здатним зробити оригінальний внесок у дисципліну відповідно до канонів певної предметної області, наприклад рамках кваліфікаційної ро­боти.

5.  Продемонструвати оригінальність і творчий підхід.

6.  Оволодіти компетенціями на професійному рівні.

Відтак, важливою є розробка технології проектування інноваційного навчального середовища у системі професійної підготовки фахівців в європейських країнах.Центральне місце в успішній реалізації завдання взаємного визнання уніфікованих кваліфікацій і ступенів шляхом досягнення суб'єктами на­вчання певної системи компетенцій поряд зі структуруванням освіти займає проектування освітнього середовища. Практика освіти потребує сьогодні адап­тації до нових ціннісних освітніх установок, які постійно змінюються, та роз­робки і прийняття нової освітньої парадигми. Саме проектування дозволяє реалізувати ідею саморозвитку освітніх систем, сформувати особистість, зда­тну орієнтуватися в розмаїтті протиріч сучасного світу, визначати свій влас­ний шлях саморозвитку, самонавчання і самовизначення у професійній ка­р'єрі.

Досвід впровадження освітніх та педагогічних інновацій засвідчує, що у вищих навчальних закладах у процесі вдосконалення навчального процесу ставляться головні завдання:

1)  технічної, технологічної та організаційної модернізації освітнього про­цесу;

2)  удосконалення змісту програм і курсів;

3)  технологічної перепідготовки викладачів та управлінських структур ВНЗів.

Перше завдання розв'язується шляхом впровадження стандартних інно­ваційних технологій і методик, які адаптуються до вимог та рівня апаратур­но-організаційного забезпечення у конкретному навчальному закладі.

Реалізація другого завдання забезпечується шляхом конструювання зміс­ту освіти відповідно до наукових, технологічних та практичних досягнень науки і практики.

Третій аспект залежить від здатності викладача до опанування методи­кою та його психолого-педагогічної готовності до прийняття відповідних змін.

Ще одним важливим аспектом успішності інноваційних змін у вищій освіті визначено наявність ефективного індивідуально-орієнтованого стилю спі­лкування між педагогом і студентом. Взаємно зацікавлене, співробітницьке спі­лкування може призвести до індивідуалізації процесу фахового розвитку студентів. Реалізація цієї вимоги залежить від специфіки педагогічної систе­ми, значною мірою від викладача, його фахової компетентності та інших ін­дивідуально-психологічних характеристик, а також від індивідуальних особ­ливостей студента.

Аналіз наукової літератури дозволяє дійти висновку, що актуальним є за­вдання зі створення такого навчально-формуючого середовища, в якому сту­денти могли б розвивати свої здібності, захоплення, творчий потенціал, реа­лізовувати потреби та інтереси.

Відтак, до визначення освітнього середовища, зазначеного вище, варто додати: освітнє середовище складає сукупність зовнішніх умов, в яких відбувається повсякденна життєдіяльність індивіда, що аналізується з точки зору наявних у ній можливостей для формування його освіченості. Це поняття передбачає умови реалізації освітнього процесу в освітньому закладі, включення освітньогопроцесу в усю сукупність соціальних, культурних і предметних взаємозв'яз­ків.

У зв'язку з цим в останнє десятиліття відбувається перехід до більш ши­рокого трактування поняття "педагогічна технологія". Воно усе частіше по­чинає розглядатися як комплексне проектування, реалізація і діагностика всього процесу навчання й освоєння знань, інтелектуальних та інших навичок, а також основних засобів адаптації і соціокультурної самореалізації студентів.

У цілому, проектування освітньо-виховного середовища на засадах зага­льноєвропейських стандартів не зводиться тільки до сукупності матеріалів, знарядь, систем, прийомів, методів та умов освітнього процесу. Воно охоплює всі аспекти процесу освіти: інтерпретацію та операціоналізацію соціально значимих цілей, розробку освітніх програм і навчальних планів, засоби і стилі навчання, технологічні засоби - комп'ютерні, телекомунікаційні та ін­ші технічні системи, форми їх використання у педагогічних цілях, рівень фахової компетентності працівників освіти, а також способи управління освітніми системами.

Розглядаючи питання про якість фахової педагогічної підготовки студен­тів, необхідно враховувати, що найважливішою умовою ефективної підгото­вки фахівця-професіонала є розвиток його пізнавальної активності, творчих задатків, обдарувань, творчого і критичного мислення в рамках індивідуаль­них можливостей і прагнень засобом сучасних технологій проектування на­вчально-формувального середовища.Дубасенюк О. А.

 

 

УПРОВАДЖЕННЯ ОСВІТНІХ ІННОВАЦІЙ В СИСТЕМІ ВИЩОЇ ОСВІТИ

 

Аналіз сучасної соціокультурної ситуації дозволяє дійти висновку, що сис­тема вищої освіти в Україні формується як один з пріоритетних напрямів і цін­нісних орієнтацій державності та суспільної свідомості. Проблеми виховання, освіти, розвитку молодого покоління набувають особливого значення, оскільки доля людства більшою мірою залежатиме від розвитку духовної і моральної сфери суспільства. Тому саме професійна педагогічна діяльність учителя як носія духовних цінностей, спадкоємця поколінь покликана сприяти утвер­дженню гуманної, демократичної особистості, здатної до саморозвитку, саморе-алізації своїх інтересів та обдарувань.

Розвиток системи вищої освіти вимагає від педагогічної науки й практи­ки вивчення і впровадження сучасних технологій та нових методів навчання дітей та молоді. Інновації в педагогіці пов'язані із загальними процесами у суспільстві, глобалізаційними та інтеграційними процесами. Інноваційна діяльність в Україні передбачена Законом України „Про пріоритетні напря­ми інноваційної діяльності в Україні, Державною програмою прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку.

Інновації в освіті є закономірним явищем, динамічним за характером і розвивальним за результатами, їх запровадження дозволяє вирішити супере­чності між традиційною системою і потребами в якісно новій освіті. Сутніс-ною ознакою інновації є її здатність впливати на загальний рівень професій­ної діяльності педагога, розширювати інноваційне поле освітнього середо­вища у навчальному закладі, регіоні. Як системне утворення інновація хара­ктеризується інтегральними якостями: інноваційний процес, інноваційна діяльність, інноваційний потенціал, інноваційне середовище.

Джерелом інновації є цілеспрямований пошук ідеї з метою розв'язання суперечностей, її освоєння відбувається шляхом апробації в формі педагогі­чного експерименту або пілотного впровадження. Розвиток інновації зале­жить від того, наскільки соціально-психологічне середовище потребує нової ідеї. Подальше існування інновації пов'язане з переходом у стадію стабіль­ною функціонування.

1 Енциклопедія освіти / Акад. пед. наук України ; гол. ред. В. Г. Кремень. - К. : Юрінком Інтер, 2008. - С. 338-340.


Отже, інновації в освіті - це процес творення, запровадження та поши­рення в освітній практиці нових ідей, засобів, педагогічних та управлінських технологій, у результаті яких підвищуються показники (рівні) досягнень структурних компонентів освіти, відбувається перехід системи до якісно ін­шого стану. Слово "інновація" має багатомірне значення, оскільки складаєть­ся з двох форм: власне ідеї та процесу її практичної реалізації1.Інновації класифікують за об'єктом впливу (педагогічні, соціально-психологічні, організаційно-управлінські), рівнем поширення (системно-методологічні та локально-технологічні) та інноваційним потенціалом ново­го (радикальні, модифікаційні, комбінаторні). За об'єктом впливу результа­тами педагогічних новацій є якісні зміни у навчанні та вихованні школярів. Упровадження інновацій спеціально-психологічної спрямованості сприяє покращенню мікроклімату в освітньому середовищі, формує високий рівень культури стосунків між суб'єктами навчально-виховного процесу. Інновації організаційно-управлінського типу забезпечують запровадження сучасних форм і методів управління, сприяють подоланню стереотипів консерватив­ного стилю керівництва, формують нові партнерські відносини. Поширення інновацій системно-методологічного рівня запроваджуються у межах за­гальної системи. Локально-технологічний рівень інновацій передбачає апро­бацію особистісно орієнтованих інноваційних методів, систем на окремих об'єктах освіти. Згідно з інноваційним потенціалом нового, радикально нові ідеї інновації в освіті, що запроваджуються на основі кардинально нових засобів (інформаційно-комп'ютерних технологій, нейролінгвістичного про­грамування тощо). Модифікаційними називають інновації, спрямовані на вдосконалення змісту, форм, методів" навчально-виховного процесу, органі­зації освіти. Комбінаторними називають осучаснені новації - освітні й педа­гогічні традиції, адаптовані до нового соціокультурного середовища.

Інновації в системі професійно-педагогічної освіти мають подвійну спря­мованість. Вони передбачають зміни не тільки в системі власне педагогічної підготовки, але й мають обов'язкове врахування змін, що відбуваються у всіх типах навчальних загальноосвітніх закладах, а також історико-педагогічних тенденцій у цій сфері.

Історію виникнення інновацій в освіті пов'язують із періодом зародження експериментальної педагогіки (ІІ-а пол. XIX ст.), науки про вивчення психо­логічних особливостей дитини, новітніх форм і змісту її навчання й вихо­вання методами наукового пошуку. Безумовно, педагогічна освіта також ро­звивалась під впливом інноваційних процесів, що відбувалися у зарубіжній і вітчизняній школах. Основні ідеї зарубіжних учених того часу А. Біне, О. Декролі, А. Лай, Е. Клапаред, В. Кілпатрік, Е. Мейман, Е. Торндайк та ін. полягали в необхідності скасування освітніх традицій і проголошенні пріо­ритету творчого розвитку дитини. Під впливом реформаторських течій кін­ця XIX ст. у зарубіжній педагогіці створюються навчальні заклади пошуково­го типу діяльності, так звані "експериментальні" школи (Німеччина, Велика Британія, Чехія, США та ін.), у яких апробуються нові педагогічні ідеї та концепції ("Лабораторна школа" Дж. Дьюї, "Органічна школа" М. Джонсона, "Школа гри" К. Пратта, дитяча школа М. Наумберга тощо).

Значних результатів в інноваційних пошуках досягли "нові школи" Захі­дної Європи, зокрема О. О'Нейла (Кірслі, Велика Британія), "Вільна шкільна громада" Г. Вінекена (Німеччина), дитячі будинки Я. Корчака (Польща) та ін., у яких вперше знайшла відображення ідея цінності індивіда, особливос­тей дитини.Важливим досягненням в організації інноваційних процесів в освіті стало створення Бюро педагогічного експериментів під керівництвом Дж. Дьюї (Нью-Йорк, США, 1911) та міжнародного об'єднання педагогічного руху "Нова школа" під керівництвом А. Фер'єра (Швейцарія, 1912), мета діяльності яких полягала в узагальненні та розповсюдженні інноваційного досвіду шкі­льної освіти.

Період розвитку інноваційно-педагогічної сфери І-ї пол. XX ст. О. Я. Савченко назвала етапом піднесення педагогічних систем гуманістич­ної спрямованості (М. Монтессорі, Р. Штайнер, С. Френе та ін.). Новаторсь­кими ідеями цієї сфери стали: виховання дитини на принципі природовід-повідності, на засадах розвитку її внутрішньої свободи й гідності; пошуки і запровадження дидактичних нововведень на основі навчальних інтересів ди­тини; визнання інтелектуального розвитку дитини та розробка нових спосо­бів діагностування її потенційних здібностей; обгрунтування ідеї демократи­чного виховання на засадах загальнолюдських моральних цінностей, розвит­ку громадянських якостей; розширення сфери інноваційного пошуку із при­ватної освіти на державні масові школи; розвиток комплексів інноваційного типу: — "науковий центр - експериментальна школа", "університет - експе­риментальна школа" та ін.

Інтерес до освітніх інновацій у зарубіжній педагогіці помітно активізува­вся у 50 - 80-і роки XX ст. її визначальною рисою стало формування освітніх альтернатив (шкіл, педагогічних систем, концепцій тощо) як своєрідних центрів наукового-педагогічного пошуку і популяризації нових педагогічних ідей: антиегалітаризму (варіативність, диференціація, неперервність на­вчання), диверсифікації (забезпечення кожної дитини шкільного віку зага­льною освітою згідно з її індивідуальними здібностями, нахилами, інтереса­ми) та полікультурної освіти (врахування етнічної, національної, релігійної ідентичності школярів) (Б. Блум, Дж. Брунер, Р. Ганьє, Г. Ксвелті, А. Комбс, А. Маслоу, Г. Олпорт, Ч. Паттерсон, Д. Равич, Б. Снінер, Р. Тайлер, Ч. Фіни та ін.). Під впливом демократичних тенденцій поширюються раціоналістична (забезпечення школярів знаннями, засвоєння яких дає можливість випускни­кам адаптуватися до умов реального життя) та феноменологічна (на основі поєднання знання і власного досвіду дитину вчать самостійно будувати вла­сне життя, розвивати її природний потенціал, брати відповідальність за ви­рішення особистих проблем) моделі освіти. Уперше інновації в освіті були пов'язані з реформами галузі.

Головною метою запровадження інновацій в освіті кінця XX - початку XXI ст. стає необхідність відповідати виклику глобалізаційних трансформа­цій, екологічних проблем, полікультурних тенденцій у світі. Нові ідеї зосере­джено навколо проблем оцінювання якості освіти, формування у педагогів індивідуальної відповідальності за позитивні зміни в освіті, подолання супе­речностей між темпами соціально-культурного розвитку школярів та потре­бами сучасного суспільства, досягнення рівних можливостей у здобутті якіс­ної базової освіти, активізації соціально-педагогічних процесів для підви­щення якості освіти. Нині утверджується пріоритет інноваційного розвиткуосвіти на основі модернізації всіх складових системи (змісту, педагогічних технологій, оцінювання навчальних досягнень школярів, підготовки педаго­гічних кадрів, управління, фінансування тощо); нормативне забезпечення інноваційної політики галузі; формування інфраструктур, які підтримують та координують інноваційні процеси.

Становлення інноваційно-педагогічної сфери в освіті України відбувало­ся на тлі "піднесення національно-культурного руху, утвердження націона­льної системи освіти й виховання, внесення національного компонента в структуру педагогічної науки", яке охоплювало період 1905-1920 pp. Для української школи це був час формування національної освітньої парадиг­ми, джерелом якої стали традиції української етнопедагогіки та реформа­торські ідеї зарубіжної школи.

Інноваційні пошуки 20-30 років XX ст. формувалися в умовах утверджен­ня класових цінностей, розгорталися на основі експериментальної педагогі­ки у напрямі створення рефлексології та педології (О. Залужний, В. Протопопов, І. Соколянський); концепції естетизації особистості (Я. Мамонтов); індивідуалістичної освіти (О. Музиченко); прагматичної пе­дагогіки (Б. Манжос); вільного трудового виховання (Я. Чепіга); національно­го виховання (В. Дурдуківський).

Подальший розвиток інновацій (1930-1950) визначався ідеологічними принципами і партійними постановами, що призводило до уніфікації освіти та стримувало інноваційний рух в Україні. На тлі ідеології соціалізму фор­мується педагогічна система А. С. Макаренка, основними ідеями якої стало: формування радянської людини-комуніста в умовах соціалістичного середо­вища; колективістське виховання; свідома дисципліна; поєднання поваги і відповідальності та ін. З початком "відлиги" в радянському суспільстві (50-80-і роки) розпочалася нова епоха інновацій в освіті, її домінантою стали гума­ністичні ідеї В. О. Сухомлинського про необхідність піднесення людини як найвищої соціальної цінності, формування національної і людської гідності у школярів, розвиток творчих здібностей особистості на основі партнерської суб'єкт-суб'єктної взаємодії та етичних цінностей. Утверджуються ідеї гума­нізації та демократизації освіти (М. Вейт, О. І. Вишневський, В. М. Галузинський, О. А. Захаренко, В. О. Сухомлинський); змісту освіти (С. У. Гончаренко, Н. Г. Ничкало); розвитку пізнавальних інтересів та діяль­ності школярів (А. М. Алексюк, В. І. Бондар, В. К. Буряк, В. І. Євдокимов,

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71 


Похожие статьи

П Ю Саух, О Є Антонова, О С Березюк - Інновації у вищій освіті проблеми досвід перспективи