Н Д Пальм, Т Є Гетало - Історія української культури - страница 16

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40 

7.    Що означають символи на гербові Xаркова? На гербові вашого міста?

Література: основна [1, с. 66-71, 123-140, 171-181; 4, с. 91-96, 137-144]; додаткова [7, с. 101-114, 201-214, 232-245; 11, с. 151-171; 21, с. 146-184; 22, с. 118-131, 311-332].

6. Культура в час пробудження української національної свідомості

 

Основна ідея

Лекція знайомить студентів з основними характеристиками й особливостями культури доби Просвітництва, окреслює основні етапи її розвитку й розкриває механізми її функціонування, виявляє конкретну культурно-історичну специфіку.

 

План лекції

6.1.    Зарубіжна культура епохи Просвітництва.

6.2.    Українське Відродження як відбуття ідеї Просвітництва.

6.3.    Романтизм та українське національне Відродження.

6.4.    Шевченко Т. Г. і становлення нової української культури.

 

Після вивчення теми студенти набудуть таких компетентностей:

    розуміння головних тенденцій розвитку зарубіжної культури епохи Просвітництва;

    визначати особливості та тенденції розвитку українського

    відродження як відбуття ідеї Просвітництва;

    аналізувати зв'язок романтизму та українського національного відродження;

    розуміння ролі творчості Шевченка Т. Г. у становленні нової укра­їнської культури, а також усвідомлення того, як воно сприяло збагаченню вітчизняної духовної спадщини.

 

6.1. Зарубіжна культура епохи Просвітництва

Культурологічна межа епохи Просвітництва бере свій початок ще в XVII столітті, коли проходили такі процеси:

1.    Зростання антифеодальних сил, які супроводжувались револю­ційними виступами (нідерландська й англійська буржуазні революції);

2.    Поширення ідеалів протестантизму, спричинених секуляризації суспільної свідомості, тобто обмеження церковного авторитету в питаннях віри й моральності;

3.    Піднесення на новий якісний рівень наукового знання (поява експерименту, що став одним із основних методів пізнання світу);

4.    Розвиток суспільної думки, започаткованої теоріями природного права і суспільної догоди, які, по-перше, є головним способом ідеологічної боротьби прогресивних сил з феодальним устроєм і, по­друге, слугували теоретичним ґрунтом свідомості нового суспільства, яке відповідає законам природи. А економічними пересторогами стали розвиток капіталістичного способу виробництва і зростання внутрішньої та зовнішньої торгівлі, які активізують збільшення капіталу [1, с. 72].

Як наслідок цих процесів, розгорнувся широкий ідейно-культурний і антифеодальний рух, що ввійшов в історію під назвою Просвітництва. Уперше ця назва була запропонована Дж. Мільтоном - англійським поетом у його поемі "Загублений рай".

Головною ідеєю руху стало пізнання природного порядку в природі для виправлення соціальних відношень. Просвітителі Вольтер і Ж. Руссо у Франції; І. Кант, Й. Гердер і Г. Гегель у Німеччині; Д. Юм, Дж. Локк в Англії вірили в нескінченні можливості розуму, сили виховання, покладали великі надії на виховання при формуванні нової людини, боролися з суспільною нерівністю. Ключем зла вважали неосвіченість людей, у той самий час, як знання і мудрість - ключем загального прогресу і благополуччя.

Розквіт діяльності просвітителів припадає на 50 - 60-ті роки XVIII століття, він тісно пов'язаний з виданням багатотомної (35 т.) "Енциклопедії наук, мистецтва і ремесел". Головна роль у її створенні належить Д. Дідро і Ж. Д'аламберу, які поставили завдання не тільки проана­лізувати досягнутий рівень людського пізнання, а й виявити найновіші наукові підходи, які опираються на прогресивні філософські концепції. До цієї роботи були підключені такі видатні вчені, як: Ш. Монтеск'є, Вольтер, Ж. Руссо, П. Гольбах, К. Гельвецій та ін. Їх діяльність сприяла зростанню соціального інтересу в галузі природознавства, а також удосконаленню системи освіти й поширенню наукових знань [1, с. 73].

Серед видатних діячів французької освіти слід виділити творчість письменника, філософа Вольтера (Марі Франсуа Аруе) - (1684 - 1778), який вів активну боротьбу за демократичні свободи, ідеал суспільства бачив у просвітительській монархії й у рухливій силі історії, зміст якої повинна складати боротьба розуму з нерозумним, освіти з неосвіченістю.

Вольтер був супротивником європоцентризму. Одним із головних досягнень Вольтера було захоплення ідеєю про культуру як складну систему, що включає в себе ідеї технічного та соціального установлення.

Не менш важливий внесок вніс у розвиток суспільної думки і Жан-Жак Руссо (1712 - 1773). Він виступав проти приватної власності, яка, за його судженням, зіграла рокову роль у розвитку цивілізації. У своїй роботі "Про вплив наук на моральність" висловив негативне відношення до мистецтва, яке розглядається не як генератор прекрасного, а як ключ до багатьох пороків. Падіння Стародавньої Греції він пояснював не чим іншим, як деградацією вдачі під впливом мистецтва. Просвітительські ідеї Руссо сприяли розвитку прогресивних педагогічних ідей і становленню педагогіки. Заклик Руссо повернутися до природи, а також критика сучасної йому культури зробили великий вплив на спільне розуміння і духовну історію Європи.

На відміну від французьких просвітителів, німецького філософа Іммануіла Канта (1724 - 1804) перш за все цікавили аспекти культури. Він зробив особливий акцент на моральному суспільному бутті. На його думку, філософія може навчити, яким треба бути, щоб бути людиною. Ідеал моралі Кант виклав у вимогах категоричного імперативу: "Чини завжди так, щоб максимум твоєї волі міг стати принципом загального законодавства" і "Стався завжди до другої людини як до мети, але ніколи -як до засобу".

Учень Канта - Йоган Гердер (1744 - 1831) розглядав суспільство і його культуру з просвітянської позиції, тобто як самовіддане ціле, першоосновою якого є мова. Вважав, що історія створює мету культурного розвитку народів.

У філософській спадщині Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770 -1831) розум був піднятий до рангу фундаментальної сили історичного процесу. На відміну від Вольтера, він вважав, що лише європейська культура є зразком, який повинен підтримувати народи.

У Європі кінця XVII - початку XVIII століття була зроблена велика кількість наукових відкриттів у галузі фізики, хімії, класифікувалися дані в біології, зоології, геології, палеонтології. Французьким вченим Жоржем Лекрерком Бюффоном була досліджена еволюція органічного світу і написана праця "Природна історія". Дякуючи розвитку науки, відкривались наукові і навчальні заклади: французька Академія наук,

Лондонське Королівське суспільство і т. д. Дякуючи активному обміну результатами досліджень збільшився випуск наукових праць.

При такому потягу до знань парадоксальним є розквіт містики, марновірства, поширення масонства (Вольтер, Й. Ґете, В. Моцарт), віра в розенкрейцерів - членів таємних релігійно-містичних товариств, а також алхіміків, дивославу, диявола, каббалу, яка є містичною течією в іудаїзмі, заснованою на вірі в те, що людина може втручатися в бого-космічний процес за допомогою молитов. Але це був і час авантюристів: Ф. Месмера, Каліостро, Д. Казанови, Л. Сен-Мартено.

Такий відступ від істинної науки пояснювався некорисними досліджуваннями псевдовчених, які добре описані в романі Дж. Свіфта "Подорож Гуллівера" [1, с. 74].

XVIII століття називають сторіччям "утопій". Пропонувалися різні варіанти щодо перетворенню суспільства - і радикальний, і ліберальний, і реальний, і нереальний. У Франції, де соціальні суперечності пере­живалися особливо гостро, раціоналістичні концепції просвітителів бага­то в чому визначили подальший історичний хід подій, підготували ідеоло­гічний ґрунт для Великої буржуазної революції 1789 року, яка завершила процес переоцінки культурних цінностей, початий ще гуманістами епохи Відродження.

Причина кризи просвітительської ідеології заключається в тому, що вона ідеалізувала буржуазне суспільство. Виступаючи від особи "третього стану" просвітителі не розуміли, що перемога буржуазії призведе не до гармонії, а до ще більшого загострення суспільної боротьби. Відсутність діалектики й історизму в матеріалістичних теоріях просвітителів робило їх ідеологію вразливою.

До головних домінантів епохи слід віднести:

деїзм - філософське вчення, яке заперечує втручання. Бога в повсякденне життя людей, але вважає його першопричиною всього існуючого (представниками цього напряму були Вольтер, Руссо, Локк та ін.), науковість;

раціоналізм - філософський напрям, що визнає розум основою пізнання і поведінки людей (класичними представниками в проти­лежність напряму середньовічної схоластики стали Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц);

Таким чином, ідеї, народжені європейською культурою епохи Просвітництва, поширилися у світі, стали частиною його надбання.

Під їх впливом в Україні епоха Просвітництва припадає на XVIII ст., середину XIX століття. У цей період розвиток української культури, її стан та головні культуротворчі завдання багато в чому зумовлені соціально-політичними подіями другої половини XVIII ст.

Втрачалися рештки української державності. Україна перетворюва­лася в провінцію з деякими етнографічними особливостями двох великих імперій. Це призвело до занепаду ренесансно-барокової (козацької) культури, породивши барокове розмаїття та перехід до рококових і класичних форм.

 

6.2. Українське Відродження як відбуття ідеї Просвітництва

Діяльність представників просвітницького руху сприяла тому, що Просвітництво увійшло до скарбниці світової культури своєрідною і невід'ємною складовою. Ідеї, народжені європейською культурою епохи Просвітництва, поширились у світі, зокрема й в Україні. Вони збагатили нове українське культурне і національне відродження.

У XIX ст. культурні процеси в Україні відбувалися в умовах захоплюючого, різноманітного і широкого розквіту нових ідей і зростання на їх основі національної свідомості.

Основними чинниками українського відродження були ідеї Просвітництва та Великої французької революції, німецький романтизм та ідеї слов'янського відродження, пам'ять про минуле України [4].

Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралось на спільність мови та культури. Дедалі більше людей сприймає ідею про те, що носієм суверенітету є народ, водночас поси­лився інтерес до його мови, історичного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процес творення національної свідомості.

Неперевершену роль в обґрунтуванні та поширенні цих ідей, у мобілізації мас на їх здійснення відіграють інтелектуали, інтелігенція, яка виходить на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі, у тому числі й в Україні. На відміну від імперської верхівки, яку мали цікавили нові ідеї й вільнодумство, новопостала інтелігенція, захоп­люючись ними, намагалася усунути недоліки існуючого суспільства, змі­нити його звичаї, політику, побут поширенням ідей добра, справед­ливості, наукових знань.

Головним в її діяльності стало прагнення спертися на народ, вбачаючи в ньому джерело свідомості й національної сили.

У процесі зростання національної свідомості вирішальну роль відіграло відтворення національної історії, адже без знання свого історичного минулого народ не може мати і свого майбутнього.

Вивчення минулого необхідне було й для того, щоб спростувати твердження ряду російських істориків (В. Татищева, М. Карамзіна, М. Ломоносова), що української нації немає і що Малоросія - споконвічна російська земля, яка не має ні власної історії, ні мови, ні культури.

Ці завдання виконувала національна історіографія науковим дослідженням історичного минулого. Тому як підсвідомий протест проти русифікації наприкінці XVIII ст. серед дворян-інтелігентів Лівобережжя зростає зацікавленість справжньою історією українського народу.

Щоб прислужитися рідній історії, група освічених українських патріотів почала збирати гетьманські універсали, дипломатичне листування, рукописні записки видатних діячів минулого. Найвідомішими такими збирачами стали Андріян Чепа (1760 - 1822) і Григорій Палетика (1725 - 1784). На основі зібраного матеріалу Яків Маркевич (1776 - 1804) почав складати енциклопедію українознавства, але встиг видати лише перший том під назвою "Записки про Малоросію, її жителів та виробництва" (1798), в якій містився короткий огляд географії та етнографії України. Григорій Палетика основну увагу приділяв вивченню діяльності Богдана Хмельницького та інших гетьманів. Є припущення, що він був автором "Історії Русів".

Перші спроби синтезованого викладу історії України зробили Дмитро Бантиш-Каменський (1737 - 1814), який у 1822 році опублікував документовану чотиритомну "Історію Малої Росії", Микола Маркевич (1804 - 1860), котрий у 1842 - 1843 рр. видав п'ятитомну "Історію Малоросії". Історії Галичини присвятив свої праці відомий учасник "Руської трійці" Яків Галовацький (1814 - 1888) [1, с. 129].

На відміну від імперської верхівки, яку мало цікавили нові ідеї й вільнодумство, новопостала інтелігенція, захоплюючись ними, намага­лася усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його звичаї, полі­тику, побут поширенням ідей добра, справедливості, наукових знань. Го­ловним в її діяльності стало прагнення спертися на народ, вбачаючи в ньому джерело свідомості й національної сили.

Початок нової доби в історії літератури і суспільно-культурному житті українського народу поклала перша збірка українських поезій "Кобзар" відомого Тараса Шевченка, що вийшла друком у 1840 р. [20].

У цей історичний період, на хвилі духовного піднесення було засновано багато шкіл, а також деякі університети. На Буковині перші середні школи засновані наприкінці XVIII ст.

У 1808 році відкрито гімназію в Чернівцях, а в 1828 році семінарію для підготовки вчителів. У всіх цих середніх школах викладали українську мову як предмет навчання. Упродовж другої половини XVIII ст. українське шляхетство при кожній нагоді ставило питання про заснуван­ня університету "по примеру находящихся в иностранных государствах".

Однак усі ці освітні проекти, на жаль, так і залишилися на папері. Тільки в 1805 році було відкрито університет у Харкові. На відміну від інших російських університетів, які засновано за ініціативою і підтримкою царського уряду, Харківський університет відкрито за бажанням місцевого населення і на його пожертвування.

6 жовтня 1833 року Микола І підписав указ про утворення Київського університету. В указі, зокрема, зазначалося, що "після переведення Волинського ліцею з Кременця до Києва перетворити оний у вищий навчальний заклад з відповідним поширенням і на твердих основах, переважно для мешканців Київської, Волинської і Подільської губерній". Така ідея, очевидно, вперше зародилася після польського повстання 1830 року, коли російський уряд з метою послаблення польського впливу на Правобережній Україні розгорнув на повну силу політику русифікації.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40 


Похожие статьи

Н Д Пальм, Т Є Гетало - Історія української культури