Н Д Пальм, Т Є Гетало - Історія української культури - страница 17

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40 

Саме в 1831 році Микола І запропонував реорганізувати освіту на українських землях із переведенням усього навчання на російську мову. 23 грудня 1833 року було затверджено статут і штати нового універ­ситету, а 13 липня 1834 року відбувся "публічний акт відкриття" його. Університет спочатку мав два факультети: філософський та юридичний. У 1841 році відкрито медичний факультет, а в 1850 році філософський факультет поділено на два: історико-філологічний та фізико-мате-матичний. У 1834 році в університеті навчався лише 61 студент, з яких на філософському факультеті 27. Першим ректором був 30-річний М. Максимович, відомий енциклопедист, друг Гоголя та Шевченка, дослідник історії й археології України. Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований у 1865 році [11].

Складною була доля Львівського університету. У 1774 році при церкві святої Варвари у Відні було засновано греко-католицьку семінаріюдля навчання руського духовенства. У 1783 році її було переведено до Львова. У зв'язку зі скасуванням ордену єзуїтів було закрито єзуїтську академію у Львові, натомість у 1784 році відкрито Львівській універ­ситет, який завжди залишався духовним форпостом українства і не зраджував національних ідеалів. У 1805 році його було перетворено на ліцей, а в 1817 році знову на університет. У 1849 році в університеті вперше створено кафедру української мови та літератури, яку очолив Я. Головацький, і лише в 1894 році, була створена кафедра історії України, яку посів М. Грушевський.

На Буковині університет засновано в 1875 році у Чернівцях з німецькою мовою навчання, але були також кафедри української мови і літератури.

Помітний вплив на формування суспільно-політичних поглядів середини XIX ст. спричинило Кирило-Мефодіївське товариство, прого­лосивши ідею слов'янської федерації. Товариство активізувало зацікав­леність суспільства історією слов'ян, їхніми мовами, культурою. М. Кос­томаров і його однодумці вважали, що саме рідна мова має стати важливою підоймою народної освіти.

Прогресивна західноукраїнська інтелігенція ідею національного відродження пов'язувала з просвітою народу на засадах мови, літера­тури, духовного розвитку.

Проголосили цю платформу члени гуртка, що склався у Львові на початку 30-х років і був названий сучасниками "Руською трійцею" [1,

с. 110-113].

В українській культурі другої половини XIX ст. окреслені два періоди: 50 - 70-ті й 80 - 90-ті роки. Перший можна назвати часом гуртування інтелектуальних сил у пошуках найбільш дієвих засобів збереження й піднесення національної самосвідомості, другий -пожвавленням розвитку всіх видів і форм культури, включенням її у загальнослов'янський (і світовий) духовний розвиток.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства і придушення революцій 1848 року в Європі культурне життя на всіх українських землях починає пожвавлюватися лише в кінці 50-х - початку 60-х років, проявляючи себе у виданні етнографічно-фольклорних, літературно-художніх збірників та альбомів ("Записки Южной Руси", "Ужинок рідного поля", "Зоря галицька", "Хата"). Виникають різні легально-просвітницькітовариства в Західній Україні: "Руська бесіда", "Матиця руська" та ін. На одне з перших місць висувається діяльність київської "Громади".

Значну роль у розвитку національної свідомості українського народу відіграло культурно-освітне товариство "Просвіта", засноване в 1868 році у Львові. Товариство видавало твори видатних українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети, літера­турно-наукові альманахи, організовувало серйозні наукові конференції, створювало народні читальні тощо.

Таким чином, українське національне відродження як поняття окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії й сучасного світу.

Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя взагалі. Об'єктивна мета процесу національного відродження полягала в оздоровленні і консолідації української нації та відтворенні української державності.

 

6.3. Романтизм та українське національне Відродження

Престиж української мови, віру в її можливості утверджувала нова українська література, яка виникла ще до появи граматики Павловського під впливом ідей романтизму.

У цілому романтизм як система ідейно-художніх принципів, що протистояли класицизму, домінував у культурному житті Європи в першій третині XIX ст. Різні суспільні верстви відчували в цей період певне розчарування в наслідках антифеодальних революцій. Стан, в якому опинилося суспільство в добу вільної конкуренції, мало нагадував "царство розуму" з його ідеалами свободи, справедливості, рівності, про яке мріяли філософи-просвітителі XVIII ст.

Невіра в соціальний, промисловий, науковий прогрес, який приніс лише нові соціальні контрасти та антагонізми, призвів до духовного спустошення особистості, невіри в можливості людини загалом. Настрої безнадії, "світової скорботи" притаманні героям французьких письмен­ників Франсуа Шатобріана (1768 - 1848), Альфреда Віктора Віньї (1797 - 1863), Альфонса Ламартіна (1790 - 1869), ліричній поезії Генріха Гейне (1797 - 1856) та ін.

Тема злого та страшного світу з його сліпою владою матеріальних цінностей, ірраціональністю людської долі, одноманітністю повсякден­ного життя пройшла крізь всю історію романтичної літератури XIX ст., знайшовши найбільш яскраве втілення в творах видатного англійського поета Джорджа-Ноела-Гордона Байрона (1788 - 1824), німецького письменника, композитора, художника Ернста Теодора Амадея Гофмана (1776 - 1822), американського письменника Едгара Аллана По (1809 - 1849), а також російського поета Михайла Лєрмонтова (1814 -1841), автора поеми "Демон", яка є геніальним символічним втіленням ідеї бунту особистості проти несправедливого, антилюдяного світового устрою.

Разом з тим романтикам було властиве почуття необхідності радикального оновлення світу, усвідомлення причетності людини до потаємного багатства та безмежних можливостей світового буття.

Ентузіазм, заснований на вірі у всемогутність вільного людського духу, пристрасна, всеохоплююча жадоба нового - одна з найхарак­терніших рис романтичного світосприйняття. Глибокому розчару­ванню в реальній дійсності, в можливостях існуючої цивілізації по -лярно протиставляється романтичний потяг до "нескінченного", до ідей абсолютних і універсальних [1, с. 67].

Зображаючи повсякденне життя сучасного "цивілізованого" суспільства як безколірне та прозаїчне, романтики прагнули до усього незвичайного, їх приваблювала фантастика, минулі історичні епохи, народні легенди, екзотичний побут та звичаї далеких країн.

Романтики відкривали читачеві глибину та красу духовного світу людини, безмежність проявів людської індивідуальності. Людина для них -малий всесвіт, мікрокосм. Прагнення до сильних та яскравих почуттів, до потаємних рухів душі, потяг до інтуїтивного та підсвідомого - суттєві риси романтичного світогляду.

Характерним для романтизму є й захист свободи, суверенності та самоцінності особистості. Близький до романтиків німецький філософ Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775 - 1854) вважав, що саме в свободі полягає весь пафос земного, вся "гострота" життя.

Романтики виявили глибокий інтерес до проблеми національного духу та національної культури, а також до своєрідності різних історичних епох. Принципи історизму та народності мистецтва - одне з найважливіших досягнень естетики романтизму. Так, принцип історизмуромантики цілісно реалізували у створеному ними жанрі історичного роману. Твори американського письменника Джеймса Фенімора Купера (1789 - 1851), англійця Вальтера Скотта (1771 - 1832), француза Віктора Гюго (1802 - 1885) становлять неперевершений здобуток світової літератури.

Об'єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор України. Зокрема, величний і водночас глибоко трагічний образ гетьмана Мазепи знаходимо в одноіменних поемах Дж. Байрона та В. Гюго, в Паризькому художньому салоні 1827 року була виставлена картина Буланже "Мазепа", яка отримала високу оцінку [22, с. 187].

Вагомим внеском у скарбницю світової художньої культури було й активне звернення романтиків до народної творчості, використання сюжетів, образів, мови, притаманних народним пісням, баладам, епосу.

Саме за рахунок фольклору відбувалося збагачення національних літературних мов, посилювалась морально-виховна функція літератури. Зокрема, народна мораль та фольклорні сюжети становлять духовні засади безсмертних казок датського письменника Ганса Крістіана Андерсена (1805 - 1875), в яких романтика поєднується з реалізмом, а лірика - з гумором та іронією.

Романтична ідеологія будила до самостійного національного життя, підкреслювала риси саме української національності, сприяла поси­ленню інтересу до національного минулого, до національної мови та звичаїв. Емоційність, спонтанність, різноманітність, природність творів романтизму привертали увагу до неповторності різних народів та індивідуальності кожної людини.

Невипадково "батьком" нової української літератури часто нази­вають Івана Котляревського (1769 - 1838). Поема І. Котляревського "Енеїда" (1798) була першою поемою, написаною живою українською мовою, в якій поєдналися жанрові та художньо-поетичні традиції старої української літератури з новою, підкреслено демократичною національ­ною ідеологією.

Гумористично-сатирична форма літературної творчості І. Котля­ревського мала багато послідовників. Найбільш яскравими серед них були Петро Гулак-Артемовський та Євген Гребінка, які часто користу­вались у своїй творчості формою байки, але писали також ліричні поезії, історичні поеми, повісті тощо як українською, так і російською мовами. Жанр байки розвивали також Л. Боровиковський і М. Білецький-Носенко.

Діяльність заснованого у 20-ті рр. у Львові М. Шашкевичем, Я. Голо-вацьким та І. Вагілевичем літературно-фольклористичного об'єднання "Руська трійця" стала початком нової української літератури в Галичині.

Вихідець зі слобідської козацької старшини Григорій Квітка-Основ'яненко (1778 - 1843) відомий як основоположник української художньої прози. Можна виділити дві основні стильові течії в прозі Г. Квітки. У першій - тяжіння до сентименталізму: в творах "Маруся", "Сердешна Оксана", "Щира любов", "Козир-дівка" переважають життєві почуття та переживання, християнсько-моралізаторський світогляд. У другій - перші кроки до етнографічного реалізму крізь романтичну канву. В повістях "Солдатський патрет", "Конотопська відьма", "Мертвецький Великдень" Квітка виступає колоритним гумористом, звертаючись до бурлескних традицій, народної фантастики та іронії [4].

З творчістю І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка пов'язане становлення нової української драми. Обидва письменники були виз­начними організаторами театрального життя першої половини XIX ст., режисерами й акторами полтавського та харківського театрів. П'єси І. Котляревського "Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник", комедії Г. Квітки "Сватання на Гончарівці" та "Шельменко-денщик" до цього часу зберегли популярність в театральному репертуарі.

20-ті - 40-ві рр. позначаються досить енергійним розвитком етнографії, мовознавства та журналістики, який пов'язаний з діяльністю Харківського університету. Так, при Харківському університеті з'являю­ться такі журнали, як "Харьковский Демокрит", "Украинский вестник", "Украинский журнал", альманахи "Сніп", "Молодик", зміст яких становив собою зібрання місцевих новин, мандрівних нотаток, етнографічних матеріалів і окремих літературних творів.

Велика кількість українських авторів писала свої твори російською мовою, розвиваючи в них національну українську тематику і продов­жуючи збагачувати російську мову, літературу й культуру. Поруч з Є. Гребінкою та Г. Квіткою популярними в Росії письменниками-белет-ристами з притаманною українській культурі цієї доби сентиментально-романтичною поетикою з елементами фантастики і народного гумору були В. Наріжний і О. Сомов, але першість серед українських письмен­ників у російській літературі, безумовно, належить Миколі Гоголю (1809 - 1852). Два цикли його повістей "Вечори на хуторі біля Диканьки" (1831 - 1832) та "Миргород" (1835) зробили цілу епоху в розвиткуросійської літератури і водночас справили значний вплив на українське культурно-національне відродження. Поетизація Гоголем українського життя і національного характеру, романтичне зображення минулого українського народу сприяли широкому зацікавленню історією та етнографією України, збуджували патріотичні почуття і стверджували гуманістичні цінності в українській культурі.

Світоглядно-естетичні засади романтичного мистецтва мали певні внутрішні суперечності. Критичне ставлення до існуючих суспільних порядків, прагнення удосконалити світ, зробити його більш людяним, передбачає не стільки заглибленість у фантастичний, ідеальний світ мрії, скільки реалістичне осмислення дійсності з метою пошуку практич­них шляхів її видозміни. Тому поступово в творах багатьох романтиків виникали елементи нового реалістичного світовідчуття. Деякі визначні митці-романтики переходили на позиції реалістичного методу зображення дійсності [22, с. 188].

Реалізм виконував передусім критичну функцію відносно існуючих суспільних порядків. Приблизно з 40-х років XIX ст. в європейській літературі оформлюється напрям критичного реалізму.

Його представники намагалися довести, що існуючий соціальний устрій суперечить ідеалам дійсного гуманізму. В своїх творах вони стверджували народні, демократичні духовні принципи та цінності.

Провідним літературним жанром критичного реалізму стає роман, який дає можливість відтворити широку панораму суспільного життя, дослідити психологію героїв у різних життєвих ситуаціях. Для багатьох реалістів критичне ставлення до дійсності було засобом поширення революційних ідеалів соціального та національного звільнення. Зокрема, революційна героїка, пов'язана з глибоким реалізмом, притаманна поезії Шевченка Т. Г.

 

6.4. Шевченко Т. Г. і становлення нової української культури

На світовий рівень підніс українську літературу й розширив національну самосвідомість українського народу Тарас Шевченко.

Поезія великого співця України будила національно-патріотичні настрої української молоді, доти зрусифікованої або спольщеної, інертно-байдужої до рідної мови та культури.

Поява у 1840 році "Кобзаря" Тараса Шевченка відкрила перед українською культурою нові ідейні та художні горизонти, які зумовили її самобутній розвиток у майбутньому. Її палко привітали як українські, так і

Було завершено процес формування української російські критики, назвавши геніальним твором. "Ся маленька книжечка, - як писав І. Франко, відразу відкрила немовби новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову". У ній українська мова досягла літературної неперевершеності [25]. Літе­ратурної мови на національній основі та відкрились надзвичайно широкі можливості для її подальшого розвитку, збагачення й удосконалення.

Поет спростував твердження російського критика В. Бєлінського та інших, котрі вважали, що мова українських селян не здатна передавати витончені думки й почуття. Звертаючись з цього приводу до Бєлінського, Шевченко писав: "Теплий кожух, тільки шкода не на мене шитий, а розумне ваше слово Брехнею підбите" [1, с. 149].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40 


Похожие статьи

Н Д Пальм, Т Є Гетало - Історія української культури