Н Д Пальм, Т Є Гетало - Історія української культури - страница 19

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40 

По-третє, поступове перетворення суспільства на комплекс різних об'єднань та угрупувань веде до процесу загальної інституціоналізації, результатом якої є позбавлення людини власного "Я", втрата індивідуальності [1, с. 86].

Xарактерною рисою культури XX ст. є її інтегративність, тобто сполучення окремих складових культури в нові комбіновані види мистецтва. Більшість митців сміливо комбінують різні культурні традиції, перебуваючи в невпинному пошуці нових засобів вираження й відображення світу. Культура стала багатовимірною. Багатовимірність передбачає варіативність напрямів і різноманітність як основні принципи функціонування сучасної культури.

У сучасній науці щодо розвитку культури кінця XIX - XX ст., існує досить поширений термін "соціокультурна криза", який визначається як порушення балансу структурної впорядкованості локальної соціокультурної системи, руйнування механізмів її дії.

Причини такого явища можуть бути як зовнішні (зміна природо-кліматичних умов у зоні існування спільноти, війни, агресія тощо), так і внутрішні, пов'язані з політичною або економічною кризою в суспільстві, кризою пануючої ідеології, соціальних інститутів.

Наслідком культурної кризи, як правило, стає зміна стереотипів свідомості і поведінки, девальвація традиційних норм соціального життя, моралі. У свідомості людей починають переважати індивідуальні, сімейні культурні цінності, значно знижується їх рівень соціальної інтегрованості.

Головною ознакою кризового стану культури, чим вона відрізняється від попереднього періоду, розквіту або стабільності, є насамперед, стан самовідчуття людини всередині культури. Якщо особистість психологічно комфортна і гармонійна, то говорити про кризу рано. Навпаки, якщо в душі людини переважають відчуття відчуженості, самотності, слабкості - це є свідченням занепаду самої культури.

Від часів Просвітництва в європейській культурологічній думці панували ідеї безупинного і поступального культурного прогресу людства. Процес історичного і культурного розвитку сприймався як закономірність, яка врешті веде цивілізовані і нецивілізовані народи до всепланетарного єднання.

Великими завоюваннями такого культурного прогресу вважались розвиток науки, освіти, техніки, ідеї раціоналізму та гуманізму. Однак, уже в середині XIX ст. ідеї культурної еволюції та Європоцентризму (Європа - зразок для всього культурного світу) почали викликати сумнів, а згодом зазнали перегляду і критики. Стало очевидним, що технічний і науковий прогрес зовсім не веде до прогресу соціального, а європейсь­кий раціоналізм подекуди заводить людину в пастку духовності [4].

Теорія кризових явищ у культурі виникла саме на шляху пошуку інтелектуальною елітою виходу з духовної глибокої кризи, що панувала в європейському суспільстві на межі XIX і XX ст.

Філософи, поети, письменники, художники цього часу з прискіпли­вою увагою звертались до попередніх кризових епох в історії людства, шукаючи в них відповіді на злободенні питання. У напруженій духовній атмосфері європейського мислення зародилися такі унікальні культурні феномени, як декаденс, символізм, модернізм та інші.

Таким чином у другій половині XIX ст. в умовах замирання революційного руху, спаду суспільної активності демократичних сил відбулось зниження ідейного змісту реалістичного мистецтва. В духовну культуру проникає настрій безнадійності, песимізму, занепаду. Такий кризовий стан отримав назву - декадеанство (від фр. - занепад), а його риси стали характерними для багатьох напрямів у мистецтві кінця XIX -початку XX ст. Таких, наприклад, як натуралізм та символізм [2].

Натуралізм (від лат. - природа) є творчим напрямком у літературі, образотворчому мистецтві, театрі й кіно. Його формування відбувалося під впливом філософії позитивізму. Натуралізм зводив суть існування людини до біологічних мотивів і підкреслював роль підсвідомою в людині. Письменники й художники цього напряму прагнули відображати світ без усяких прикрас, умовностей і табу. Причини поведінки людей і особливості їхнього життя намагались зіставити з фізіологією, спад­ковістю, расовою належністю як головних визначних. Суспільні конфлікти пояснювали боротьбою за існування в дусі соціального дарвінізму [2].

У символізмі, який торкнувся, в першу чергу, поезії, робився акцент на художньому вираженні за допомогою натяків, символів, які знаходяться за межею чутливого сприймання, на соціоактивності й інакомовності, на ідеї самоцінності мистецтва. Засновниками символізму у Франції були поети Ж. Бодлер і П. Верлен [1, с. 88].

Протест проти натуралізму й академізму в реалістичному мистецтві виразився в пошуки нової форми, нової живописної манери, у відході від соціальної тематики. Таким напрямом, який виник у 70 - 80 роках XIX ст., став імпресіонізм. Його яскравими представниками були Е. Мане, К. Моне, Е. Дега, К. Піссарро, О. Ренуар, П. Синь'як та ін. Xудожники-імпресіоністи у своїй творчості прагнули розвивати дві основополагаючі тенденції: наближення до природи, з одному боку, і поглиблення в людське, індивідуальне - з іншого. У такому прагненні був своєрідний моральний, соціальний, навіть філософсько-світоглядний пафос, який заключався в тому, щоб навчити людей цінувати найменші вияви життя [1, с. 88-89].

Улюбленими методами імпресіоністів були: висвітлення колориту, техніка дрібних мазків, багатство тонів та напівтонів, поділ кольорів на додаткові. За допомогою розпливчатих контурів вони створювали ілюзії непостійності, трепетності зображення. Заради максимального набли­ження до природи писали картини на пленері (відкритому повітрі), з натури. Улюбленими жанрами були і пейзаж, і портрет, і багатофігурна композиція (сцени на вулиці, в кафе, недільні прогулянки). Творчість імпресіоністів була поетичною і життєстверджувальною, але соціальні проблеми не цікавили художників, тому їхнє мистецтво не мало такого значення, яке мали романтизм і критичний реалізм. Ідейна обмеженість цього напряму, не здібного виразити демократичні процеси свого часу, стала головною причиною короткочасності його розквіту [14].

Більш складнішими пошуками нових форм реалізму були зайняті художники-постімпресіоністи (П. Сезанн, Ван Гог, А. Тулуз-Лотрек, П. Гоген). Їх творчість відзначена глибокою соціальною невдоволеністю, оскільки саме буржуазне суспільство було визнане ними безперспективним та антигуманним. Нездібність зрозуміти й перебороти соціальні конфлікти підштовхувала художників на шлях утечі від дійсності - в екзотичні країни або у власний внутрішній світ. Образи природи й близьких їй людей займають у постімпресіонізмі значно більше місця, ніж у далеко не повністю відвернутому від сучасного суспільства "міському" імпресіо­нізмі. Антиурбаністичний відтінок, властивий усім постімпресіоністам, розростаючись, набував характеру засудження сучасної цивілізації взагалі. І звідси - гостре тяжіння до всього добуржуазного, "примі­тивного", наївно-дитячого, навіть первісного, вихід за межі класичних єв­ропейських традицій Нової доби. Так, наприклад, Ван Гог хотів створювати мистецтво для тих, хто "не вміє красиво говорити"; П. Го-ген знаходив джерела для самооновлення в народній творчості, яка цікавила тоді тільки етнографів, у романських розписах та придорожніх розписах Бретані, у готичних емалях та вітражах, в ідолах Полінезії й доколумбової Америки. Відголосок народного лубка можна знайти в надто вишуканих афішах А. Тулуз-Лотрека. Мистецтво П. Сезанна стало основою для ряду формалістичних течій, зокрема кубізму [9].

Життя частки цих художників була трагічною, і тільки один П. Се­занн, переживши усі нападки, став свідком свого тріумфу на виставках 1904 - 1905 років.

Скульптура кінця XIX ст. розвивалася в тому ж напрямі, що й живопис. Найвизначнішим французьким скульптором Нової доби був Г. Роден, мистецтво якого проникнуте символізмом. Кращі роботи Г. Родена - "Громадяни міста Кале", "Ворота Пекла" - інтерпретація "Божественної комедії" Данте. Центральна фігура цієї композиції - мис­литель. Цей образ уособлює напруженість думки людини. Неодноразово скульптор звертався до теми кохання ("Вічна весна", "Ромео і Джульєт-та", "Єва").

Наприкінці XIX ст. поширилось промислове, транспортне і житлове будівництво. З'явились нові типи будівель - вокзали, банки, універмаги, інститути, виставочні павільйони. При будівництві стали застосовувати сталь і залізобетон, що дозволило будувати хмарочоси. У 1889 році в Парижі відбулась перша виставка досягнень, де була представлена на суд глядачів 300-метрова вежа проекту Ейфеля А. Г. [17].

Нові способи художньої творчості, які з'явились у результаті розвитку техніки - фотографія, кіно, реклама. У світ творчої діяльності увійшли фольклор, прикладне мистецтво, художня промисловість. Такий синтез культури й фабричного виробництва призвів до стандартизації природного світу людини, зниження естетичної цінності побутової речі, а масове тиражування витворів мистецтва поставило його на потік. Таким чином, XIX ст. стало часом зародження "індустрії видовищ", тобто складових масової культури XX ст.

Таким чином, XIX - початок XX ст. породило оригінальні літературно-мистецькі течії, які відбивали сум'яття почуттів, неста­більність тогочасного суспільства. У суперництві і співпраці митці шукалиістину та високе призначення людини. Складні соціальні колізії з над­звичайною силою загострили почуття особистості, індивідуальності, поставили проблему цінності людського життя, індивідуальної свободи і водночас відповідальності людини за долю світу і майбутнє людства. У культурному житті почав визначатися новий рівень історичного синтезу -глобалізація людської історії.

Перша світова війна і подальші події XX ст. остаточно підтвердили думки про те, що доля людини, народу, нації нерозривні з долею людства, і пошук шляхів виходу з глобальної кризи все людство повинно шукати спільно. Можливо, символічним є те, що саме в Україні, в Києві, в роки громадянського лихоліття остаточно визріло і сформувалось одне з найбільш яскравих філософських вчень про долю людства - вчення про ноосферу В. Вернадського. Людство, на думку вченого, повинно подолати глобальну кризу завершенням еволюції біосфери і входженням у сферу планетарного розуму і душі - ноосферу.

 

7.2. Модернізм як система художніх цінностей

При всій розгалуженості, строкатості, сплутаності художніх процесів у культурі XX ст. можна прослідкувати дві основні лінії історичного розвитку. Одна пов'язана з продовженням традицій реалізму (критич­ний, соціалістичний); друга - з виникненням декадентства і подаль­шим розвитком модернізму.

Так звана "прогресивна художня культура" стала наступним всесвітньо-історичним щаблем у розвитку реалізму. Реалізм як напрям ґрунтується, насамперед, на прагненні правдиво показати життя людей, їх думки, почуття. Реалізм у мистецтві й літературі XX ст. пов'язаний з розкриттям історичної ролі народних мас, утвердженням етичних і естетичних цінностей кожної конкретної нації, критикою соціальної несправедливості. Слід зауважити, що поява найяскравіших творів європейської і американської культури XX ст. зумовлена, головним чином, реальними подіями, активною участю митців у житті суспільства; яскраво простежується одна з основних тем у творчості видатних реалістів - трагічна несумісність гармонійного розвитку особистості, пов­ноцінного задоволення її природного права на щастя зі спотвореними, нелюдськими, цинічно-лицемірними відносинами, які утверджуються світом, де панують гроші і сила. Досить назвати такі імена, як Ромен Роллан,

Бернард Шоу, Теодор Драйзер, Антон Чехов, Максим Горький, Михайло Шо­лохов, Олександр Солженіцин літературі); Дмитро Шостакович, Сергій Прокоф'єв, Дмитро Кабалєвський музиці); Кете Кольвіц, Арістид Майоль, Ренато Гуттузо (у живописі); Альберт Ейзенштейн, Олександр Довженко, Чарльз Чаплін кіно).

Специфічним культурним феноменом XX ст. називають модернізм. Модернізм (від "modern" - новий) - термін сумарний, який позначає велику кількість не схожих між собою, різноманітних і суперечливих художніх напрямів у світовій культурі XX ст. Модернізм - це культура, яка заздалегідь протиставляє себе будь-якому різновиду традиційної культури (і передусім - культурі реалістичній) [2].

Більшість дослідників пояснює виникнення модернізму своєрідною світоглядною та художньо-естетичною реакцією на глибоку духовну кризу суспільства. Унаслідок помітного ускладнення соціальних відносин і загострення протиріч, розрив між сутністю та видимістю виявився настільки явним, що для його подолання позиція реаліста -констататора, який лише прискіпливо спостерігає за дійсністю, вже вкотре в історії стає непридатною, неефективною. Ця ситуація вимагала нових естетичних принципів, нової стилістики, принципово нової організації художньої реальності. Крім того, поглиблюється процес самопізнання людини, відкриття в індивіді невідомих науці до того таємниць. З'явилась потреба в нових засобах виразності в літературі, музиці, живописі, архітектурі, скульптурі, кіномистецтві тощо.

Філософсько-світоглядними підвалинами модернізму були ідеї ірраціоналістичного волюнтаризму німецьких філософів А. Шопенгауера та Ф. Ніцше, інтуїтивізму французького мислителя А. Бергсона, психоаналізу австрійського філософа та лікаря-психіатра З. Фрейда і швейцарського психолога Юнга К. Г., екзистенціалізму французьких філософів та письменників Ж.-П. Сартра, А. Камю і німецького мислителя М. Xайдеггера. Важливе значення для світоглядних засад модернізму мала й феноменологія німецького філософа Е. Гуссерля [7, с. 270-275].

Творчість усіх цих мислителів становить "золотий" фонд новітньої філософії, а разом з нею - й сучасної культури. Їхні роздуми про трагедію та крах традиційного гуманізму, історичну безвихідь, у якій опинилося людство, складний та суперечливий характер спілкуваннялюдини з навколишнім світом, її відчуженість від нього примусили людство багато в чому переглянути свої погляди на світ і місце людини в цьому світі. Зокрема, в художніх творах, естетичних трактатах та публіцистичних деклараціях модерністів найчастіше порушується проблема абсурдності світу, самотності та приреченості людини. Навіть ті твори модерністів, де домінують світлі, елегійні або навіть радісні емоції (наприклад, живописця та графіка Марка Шагала (1887 - 1985), нідерландського живописця Піта Мондріана (1872 - 1944), російського композитора та диригента Ігоря Стравінського (1882 - 1971), французь­кого письменника Марселя Пруста (1871 - 1922), англо-американського поета Томаса Еліота (1888 - 1965) та ін.), просякнуті мотивами втрати зв'язків з реальністю, в них відчувається самотність митця, замкненого в колі своїх фантазій, спогадів та асоціацій [7].

Втрата ідеалів стає результатом сприйняття світу як хаотичного і жахливого в своїй ворожості щодо людини і у підсумку призводить до нівелювання інтересу щодо предметного світу взагалі. У цьому відно­шенні модернізм - це культура асоціальна. А тому предметний зміст дійсності перетворюється для діячів модернізму в щось несуттєве, другорядне. Це знаходить своє відбиття у виникненні принципу дефор­мації як спільного принципу, характерного для численних художніх течій модернізму.

Xудожника-реаліста цікавив об'єктивний зміст і соціальний сенс предмета. Модерніста ж предмет, як такий, не цікавить, він для нього -лише привід для суб'єктивного самовиразу. Принцип відображення дійсності замінюється принципом створення нової реальності, а звідси -поява умовностей, символів.

Ще одна з особливостей модернізму - це розрив зв'язку з масовою художньою свідомістю, масовим художнім смаком. Культура модернізму є, по суті, елітарною, тобто орієнтованою на невелику групу людей, які володіють особливим художнім сприйняттям.

Виникнення модернізму часто пов'язують з появою експресіонізму (від франц. expression - вираження, виразність). Батьківщиною експре­сіонізму була Німеччина, де виникли перші спілки молодих художників, занепокоєних долею культури та майбуттям людства, які відчували в собі бунтарський дух та незгоду з дійсністю. У 1905 р. у Дрездені виникаєгрупа "Міст", що об'єднала чотирьох студентів-архітекторів - Кірхнера Е. Л., Ф. Бейля, Е. Xеккеля та К. Шмідта-Ротлуффа.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40 


Похожие статьи

Н Д Пальм, Т Є Гетало - Історія української культури