Н Д Пальм, Т Є Гетало - Історія української культури - страница 22

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40 

Течію авангардизму в українській літературі 20-х років найяскравіше репрезентували футуристи на чолі з М. Семенком.

До її лав у різний час входили поети О. Слісаренко, М. Терещенко, Гео Шкурупій, М. Бажан, В. Поліщук, критик В. Коряк. Пропагуючи урбанізацію культури, захоплюючись технікою і виробництвом, бажаючи втілити ритм сучасної епохи у відповідні нові поетичні форми, футуристи нерідко вдавались до штукарства і деструктивності, інколи войовничо нападали на прихильників традиційних художніх течій.

Творче і політичне кредо футуристів було винесене на першу сторінку редагованого М. Семенком у 1927 - 1930 pp. журналу "лівої формації мистецтв" - "Нова генерація": "Ми за: комунізм, інтер­націоналізм, індустріалізм, раціоналізацію, універсальну комуністичну установку побуту, культури, наукотехніки. Ми проти: національної обмеженості, буржуазних мод, аморфних мистецьких організацій, про­вінціалізму, трьохпільного хуторянства (неуцтва, еклектизму)".

За свідченнями сучасників Семенко був "фігурою доби". Його епатуючі виступи і вчинки (у 1924 році він видав збірник своїх поезій під назвою "Кобзар", відповівши на закиди: "то був "Кобзар" однієї епохи, а це - іншої), публікації на сторінках "Нової генерації" творів євро­пейського і українського літературно-мистецького авангарду були харак­терними ознаками творчої атмосфери того суперечливого часу.

Особливе місце в українській літературі відродження належить об'єднанню неокласиків, які спочатку об'єднувались навколо журналу "Книгар" (1918 - 1920), а пізніше - навколо "Слова" [22].

На чолі неокласиків стояв талановитий поет і неперевершений перекладач, знавець античності Микола Зеров (1890 - 1937 чи 1941). До цього літературного об'єднання входили також М. Драй^мара, М. Риль­ський, О. Бургардт.

Неокласики були найменш заангажованими в радянській дійсності. У їхній творчості відсутні революційні і соціальні мотиви, тема проле­таріату, вони ігнорували й модерні засоби виразу, цілком віддаючи перевагу класичній поезії античної доби, а також французькому сим­волізму і парнасу. Неокласики, на думку М. Рильського, проповідували любов до слова, до строгої форми, до великої літературної спадщини. Це був вияв боротьби проти українського папфутуризму та іншого "лівого мистецтва", що оспівувало "тифозну блідість тифозної воші" (Гео Шкурупій), "палило Кобзаря" (Семенко), зневажало М. Кропивницького тощо.

Обізнаність М. Зерова в питаннях світової та української культури, могутній інтелект, феноменальна пам'ять, талант оратора буквально вражали сучасників. У 1924 році була надрукована збірка поезій "Камена", вишукана мова якої в поєднанні з філософічністю і класичною простотою нагадувала поезію давньоримських авторів. Полемізуючи у пресі, Зеров із властивим йому талантом переконливо доводив різним "пролетарським" критикам, що література не повинна бути суто класовою, ідеологізованою, примітивною, кон'юнктурною. У ній треба вільно виявляти особистість і талант. Така позиція на той час вже йшла у розріз із "лінією партії", тому письменники та критики, що стояли на тоталітарних позиціях, почали цькувати поета. Не дивно, що в 1934 році під час процесів проти української інтелігенції М. Зерова було звільнено з роботи, а в наступному році заарештовано і відправлено до ГУЛАГу, де він і загинув. Лише в роки незалежності ім'я і творчість видатного діяча українського відродження повернулися до нас [11].

Намагався піднести рівень українського слова до кращих світових зразків і Максим Рильський (1895 - 1964). Він увійшов до анналів української літератури як тонкий лірик, прекрасний перекладач, фольк­лорист.

У 20-х роках в Україні плідно працювало багато інших літературних об'єднань та гуртків, які торували дорогу в літературу талановитим письменникам В. Антоненку-Давидовичу, М. Івченку, Г. Косинці, В. Під-могильному, Є. Плужнику, Д. Фальківському та ін.

Новаторські пошуки в галузі театральної драматургії продов­жив у 20-х роках Лесь Курбас (1887 - 1937). Створений у 1922 році театр "Березіль" був втіленням вимріяного Курбасом мистецького об'єднання, зорієнтованого на світову естетику, інтелектуалізм, активну участь в оновленні культури. Театр згуртував і підніс до вершин світового рівня майстерність блискучої плеяди українських акторів А. Бучми, І. Гірняка, Н. Ужвій, М. Крушельницького, О. Добровольської, І. Мар'яненко та ін.

Велику увагу театр приділяв драматургії М. Куліша. П'єси "Народний Малахій" (1928), "Мина Мазайло" (1928 - 1930), "Патетична соната" (1929) були безпрецедентним явищем у культурі радянського часу, бо в них з особливою гостротою визначалось головне протиріччя епохи, конфлікт між одвічними законами людської моралі і практикою жорстокого тоталітаризму. Герої М. Куліша втрачали свою душу, спотворювалися і гинули під тиском революційного фанатизму [1, с. 67].

Модернізм був провідною течією в розвитку українського образотворчого мистецтва та архітектури 20-х років.

Xудожник М. Бойчук (1882 - 1937), поєднуючи в своїй творчості традиції давньоруського і візантійського іконопису, живопису Ренесансу та народного мистецтва, здійснив спробу створити національний художньо-монументальний стиль. Разом із своїми послідовниками братом Тимофієм, В. Седляром, О. Павленко, М. Рокицьким, М. Юнак та іншими, яких пізніше стали називати бойчукістами, майстер створив значні монументально-декоративні розписи ряду громадських споруд в Одесі та Xаркові, очолив майстерню монументального мистецтва в Київському художньому інституті.

Радикальніший напрям творчості, що перегукувався з пошуками західних експресіоністів, кубістів та конструктивістів обрали В. Пальмов, В. Меллер, В. Єрмилов, А. Петрицький. А. Петприцький (1895 - 1964) створив унікальну галерею із 150 портретів своїх сучасників - української еліти 20 - 30-х років. У роки репресій більшість із цих картин зникли, бо опинилися в таборах ГУЛАГу та були розстріляні портретовані на них особи. Тоді ж були знищені або потрапили до музейних підвалів і твори українського авангардного мистецтва. Частина цього унікального авангардного доробку, що вціліла, експонується в Національному художньому музеї в Києві. У 90-х роках вперше вийшли друком художні альбоми "Український авангард 1910 - 1930", "Портрети сучасників А. Петрицького ".

Головним стильовим напрямом в архітектурі України 20 -середини 30-х років був конструктивізм, що максимально викори­стовував принципи функціональності, раціоналізму та економності.

Кращі споруди цього стилю - будівля Київського залізничного вокзалу (1927 - 1933, архітектор А. Вербицький), комплекс адміністра­тивних та громадських споруд під назвою Держпром у Xаркові (1925 -1929, архітектори С. Серафімов, С. Кравець, М. Фельгер), Палац культури залізничників у Xаркові (1928 - 1932, архітектор О. Дмитрієв), будівля Дніпрельстану (1927-32, архітектор В. Веснін та ін."), Київська кінофабрика (1926 - 1929, архітектор В. Риков).

Із середини двадцятих років українська тематика почала визначати розвиток кінематографу, який у цей час переживав період розквіту. Найпотужнішими були центри кіновиробництва в Одесі, Києві, Xаркові. Головні підвалини розвитку українського кіно визначили режисери О. Курбас, Олександр Довженко (1894 - 1956). "Звенигора" (1928), "Арсенал" (1929), "Земля" (1930), "Іван" (1932) - це фільми-шедеври світового кіно О. Довженка, їх новаторська мова поєднує поетику і гуманізм із яскравою експресією.

У 20-ті роки завершився процес формування української національної науки. її центром стала Всеукраїнська академія наук (ВУАН, 1921), до керівного складу якої увійшла більшість учених Української академії доби визвольних змагань. Було створено місцеві філії академії, що пізніше перетворилися на наукові інститути.

Після повернення з еміграції в 1924 році академіка М. Грушев-ського наукова робота гуманітарних підрозділів значно пожвавилася, стали постійно видаватись наукові збірники історичної секції, було створено науково-дослідну кафедру історії України [7, с. 260].

Вчений продовжив роботу над фундаментальними працями "Історія України-Русі" та "Історія української літератури". Завдяки невтомній праці науковців, українська наука отримала світове визнання, стала невід'ємною складовою всієї національної культури.

На межі 20 - 30-х років ситуація в українській культурі докорінно змінилася. Процеси в економіці, суспільному житті та культурі вже з другої половини 20-х років стали виходити з-під контролю парткерів-ництва. Тому влада прагнула до уніфікації культурного розмаїття, що вирувало в 20-х роках, відбираючи собі в союзники ті творчі об'єднання, спілки та групи,  внутрішньо організаційне життя яких будувалосяпереважно на адміністративних принципах, а творче - на ідеологічних і вульгарно-соціологічних.

Фактично влада робила вибір між неординарністю і талантом та сірістю вбік останньої.

Показова в цьому відношенні літературна дискусія 1925 - 1928 pp., у ході якої порушувалися питання культурного будівництва в Україні, зокрема про місце інтелігенції в культурному процесі, шляхи розбудови національної культури при соціалізмі, взаємини української та російської культур тощо.

У центрі дискусії опинилася найнеординарніша постать у літературі -особистість М. Xвильового. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся чесно відображати історичну правду, із в'їдливою іронією й сарказмом викривав вади нового суспільства.

Турбота письменника про підвищення рівня художньої майстер­ності радянської літератури, виступ проти "червоної халтури" і особливо його полемічний заклик "Геть від Москви" з орієнтацією на "психологічну Європу", який по суті зачіпав лише проблему підвищення української культурності, позбавлення провінційності, були всіляко перекручені та інкриміновані Xвильовому як буржуазний націоналізм.

Свої думки він відстоював у блискучих полемічних статтях "Думки проти течії", "Камо грядеші?" (Куди йдеш?), в опублікованому гострокри-тичному романі "Вальдшнепи" (1926) [4].

Тоталітарне суспільство, відчуваючи свою уразливість перед словом правди, конфіскувало другу частину "Вальдшнепів", надруковану в шостому номері журналу "ВАПЛІТЕ" за 1927 рік, заборонило і памфлет "Україна чи Малоросія?", який став відомим лише в 1990 році. Задушлива атмосфера, створена навколо М. Xвильового, врешті приз­вела до його зламу - він пробував іти на компроміси, думати і діяти, як усі, але сила таланту і особистості робили неможливим пристосуванство як спосіб існування. Постріл 13 травня 1933 року обірвав життя М. Xви-льового, ставши трагічною крапкою в історії українського культурного відродження XX ст.

Спрямовуючи гостроту удару насамперед проти визначних діячів інтелігенції, тоталітарна влада прекрасно усвідомлювала, що саме ця верства є найвпливовішою силою, здатною чинити духовний опір, під­носити свій голос на захист народу, привертати увагу світової гро­мадськості.

Винищення української духовної еліти в 30-х роках відоме як українське розстріляне відродження [2]. До нього належать не лише ті діячі, які були фізично знищені, розстріляні, закатовані, померли в тюрмах і таборах ГУЛАГу, а й значна частина тих, хто, зазнавши репресій і утисків, на довгий час припинили творчу працю.

Першою цілеспрямованою репресивною акцією проти української інтелігенції був сфабрикований владою процес Спілки визволення України (СВУ). Каральні органи заарештували визначних вчених ВУАН: віце-президента С. Єфремова, академіка М. Слабченка, історика Й. Гер-майзе, педагога В. Дурдуківського, політичного діяча, голову першого уряду Директорії В. Чехівського, письменницю Л. Старицьку-Черня-хівську та ін. Усього було звинувачено 45 українських діячів.

Про ту отруйливу атмосферу, що створювалася в суспільстві, напередодні арешту писав у своїх щоденниках С. Єфремов. 5 грудня 1928 року він занотував, перефразовуючи слова Т. Шевченка: "Усе залякане, придушене і навіть не благоденствує". Незламна позиція, яку зайняв на процесі С. Єфремов, врешті призвела його до загибелі.

У 1930-х роках справжнє спустошення здійснюється тоталітариз­мом в українській науці. У 1934 - 1935 pp. були засуджені провідні спеціалісти в галузі літератури академік Перетц В. М., член-кореспон-дент Шабліовський Є. С. У 1936 - 1937 pp. загинули в таборах геолог академік ВУАН, її віце-президент Світальський Н. І., генетик академік Ї. Агол, математик академік Кравчук М. П., філософ академік Сем-ковський С. Ю.

У 1931 році змушений був припинити роботу в Києві М. Грушевсь-кий. Його заарештували, звинувативши в справі "Українського національ­ного центру". В українській науці загальмувався або й зовсім припинився розвиток ряду галузей - статистики, етнографії, демографії, краєзнавства. Чисткам було піддано колективи багатьох наукових та академічних установ.

У літературі удар спрямовується проти творчих об'єднань, які від­стоювали відносну свободу творчості, - ВАПЛІТЕ та неокласиків. У грудні 1934 року було заарештовано і розстріляно Г. Косинку, Д. Фаль-ківського, О. Близька, К. Буревія. Жертвами репресій стали М. Куліш, О. Досвітній, О. Вишня, В. Підмогильний, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй^мара, О. Слісаренко, М. Семенко, В. Поліщук [10].

За підрахунками істориків, в Україні було репресовано близько 500 літераторів, з яких майже 150 загинуло. Не уникнули репресій і діячі мистецького авангарду, яких традиційно звинувачували у формалізмі. У Соловецькому таборі загинув видатний реформатор українського театру Л. Курбас. У 1936 році був розстріляний професор Київського художнього інституту М. Бойчук та його учні - І. Падалка і В. Седляр.

Тоталітарний геноцид не знищив української культури, але різко загальмував її розвиток, спотворив культурний образ нації на довгі роки.

Із середини 30-х років у культурі панують уніфікація і централізація, творчі спілки митців підпорядковуються центру, беруть на озброєння в своїй творчості єдиний метод соціалістичного реалізму. У творчості талановитих письменників, яким удалось вціліти в період репресій, зростають застійні явища [22, с. 340].

До офіційного оптимізму схилялася творчість П. Тичини, В. Сосюри, М. Рильського, М. Бажана та інших поетів, які канонізували в поезії образ "батька народів", "людини в зореноснім Кремлі". Провідними стали теми боротьби за мир, трудового подвигу на заводах та колгоспних ланах.

З 30-х років культура загалом набула ідеологічних рис. Проблеми національної культури, перемістившись на другий план, виявлялися здебільшого в нейтральних мистецьких сферах - музиці, оперному мистецтві, балеті, фольклористиці, етнографії.

Навіть в архітектурі національні художні мотиви майже не вико­ристовувалися до середини 50-х років.

Цілеспрямовано знищилися в 30-х роках пам'ятки національної історії та архітектури. Тільки в Києві знищено Михайлівський золото­верхий монастир (XII ст.), церкву Богородиці Пирогощі на Подолі, оспівану в "Слові о полку Ігоревім", один з кращих зразків українського бароко - Микільський воєнний собор (XVII ст.), пам'ятник княгині Ользі та інші. Натомість установлювались пам'ятники революційним вождям, розчищались площі для масових демонстрацій, зводилася типова архітектура.

Попри всі утиски тоталітарного режиму українська культура постійно виявляла свою здатність до відновлення. Сталінізму так і не вдалося зробити її слухняним знаряддям своєї політики.

У роки Другої світової війни і в повоєнний час у творчості багатьох українських митців сколихнулися могутні патріотичні, національні почуття, війна багатьох із них позбавила генетичного страху за життя, і вони почали все частіше вимовляти щире слово правди і любові до Батьківщини.

Зокрема О. Довженко, усвідомивши всю глибину страждань, які поставили націю на межу виживання, відмовився бути слугою тота­літарного молоха, що відбилось у фільмі "Україна в огні" та записах його щоденника.

Українське відродження, незважаючи на свою трагічну долю, ніколи не було стертим з народної пам'яті. У XX та на початку XXI ст. воно ще не раз піднімало з колін нові покоління митців, сприяло новому підне­сенню української культури.

 

7.5. Культура України під час кризи радянської системи

Тенденції розвитку культури в радянській Україні повоєнного часу, здавалося, назавжди були спрямовані тоталітарною владою в русло комуністичної ідейності та класовості.

У літературі оспівувався патріотизм та героїзм народу, який переміг у війні та здійснив відбудову народного господарства, в музиці звучали урочисті кантати, в архітектурі процвітав монументальний стиль класичного та необарокового ґатунку.

За найменші відхилення вбік національної проблематики влада таврувала як "буржуазних націоналістів" О. Довженка, В. Сосюру за вірш "Любіть Україну", композиторів Б. Лятошинського, М. Колесу та багато інших митців [22, с. 234].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40 


Похожие статьи

Н Д Пальм, Т Є Гетало - Історія української культури