Н Д Пальм, Т Є Гетало - Історія української культури - страница 26

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40 

Ентропія соціально-культурна - процес зниження рівня системно-ієрархічної впорядкованості, культурного комплексу будь-якого суспільства.

Концептуалізм - художній світогляд, в якому дійсність замінюється її вербалізованою концепцією.

Неоміфологізм - спосіб осмислення травмуючої дійсності на основі принципу антропоморфності міфологічного світосприймання в природі та суспільстві.

Симулякр - ключове поняття постмодерністської естетики, яке замі­нило художній образ; знак відсутності дійсності, правдоподібна подоба, симуляція, що не має за собою реальності.

Сюрреалізм - художній світогляд, який абсолютизує сферу підсві­домого.

Холізм - філософія цілісності світу, людини та їх пізнання. Хронотоп - єдність просторових і часових параметрів [2].

8.4. Нове національне відродження в добу становлення незалежності

Розпад Радянського Союзу і крах комуністичної системи ознаменували початок нової історичної доби в геополітичних, суспільних, економічних і культурних процесах цілого світу.

Проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) і розбудова самостійної держави "Україна" створили принципово нові, формально цілком сприятливі умови для розвитку культури.

19 лютого 1992 року Верховна Рада ухвалила "Основи зако­нодавства про культуру", якими передбачені заходи подальшого розвитку української національної культури [1, с. 169].

Безкровна поява майже в центрі Європи суверенної України, її політичне відродження суттєво вплинули на суспільні та геополітичні реалії не тільки в цьому регіоні, а й в усьому світі: посилився інтерес країн світової співдружності до її економіки, історії, національно-полі­тичного й національно-культурного відродження, міжнародних зв'язків. Це стало можливим тому, що в середовищі українського народу за багато століть сконцентрувався величезний потенціал цілісної духовної культури на противагу постійним зазіханням на колонізацію українських етнічних земель з боку чужоземних держав.

Збереглося чимало цінностей і традицій української національної культури, які нині мобілізують культурний самозахист українського суспільства, готують нову інтелектуальну еліту нації.

Національна культура покликана відкрити нову перспективу духов­ної консолідації української нації, відродити в масовій свідомості дер­жавницькі духовно-моральні принципи. Піднесення української культури в умовах незалежності, просування її до європейського просвітницького рівня неминуче тому, що український народ протягом віків створив самобутні цінності, які щедро вкладає в світову скарбницю цивілізації.

Принципово змінилися відносини держави і церкви. Конституція України гарантує громадянам свободу совісти і віросповідання, збері­гаючі відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Ці поло­ження законодавства з тих, що декларуються, перетворилися на реаль­ні [13].

З проголошенням незалежності України відбувся розкол у правос­лавній церкві. Склалися три православні конфесії: Українська правос­лавна церква Московського патріархату, Українська православна церква

Київськогс патріархату і Українська автокефальна православна церква. Відновлена діяльність Української греко-католицької церкви, крім того існують римськсько-католицька церква, 32 напрями протестантства (баптисти, адвентисти сьомого дня, Свідки Єгови тощо), общини іудеїв, іслам, нетрадиційні культи (РУН-віра, кришнаїти, буддисти). Религійним общинам повернені націоналізовані в минулому будівлі.

Розкрити інтелектуальний потенціал українського народу неможливо без реформування системи освіти, яка завжди була могутнім чинником зростаючої соціальної функції культури.

Концептуально засади реформи освіти в Україні визначені держав­ною національною програмою "Освіта" ("Україна ХХІ століття"), спрямо­ваною на досягнення якісно нового стану навчання й виховання українсь­ких громадян, що відповідатиме сучасному цивілізованому рівню та її інтеграції у міжнародний світовий простір, а Верховною Радою України прийнято "Закон про освіту".

Україна належить до країн з багатою історико-культурною спад­щиною. На державному обліку перебуває понад 130 тис. пам'яток, з яких 57 206 - пам'ятки археології (у тому числі 418 - національного значення), 51 364 - пам'ятки історії (142 - національного значення), 5926 - пам'яток монументального мистецтва (44 - національного значення), 16 241 пам'ятки архітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва та ландшафтні (3 541 - національного значення).

Крім поділу пам'яток на об'єкти місцевого й національного значення найбільш відомі пам'ятки світового значення включаються до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

На сьогодні в ньому є чотири українські пам'ятки, зокрема собор Святої Софії з прилеглими монастирськими спорудами, Києво-Печерська лавра, історична частина Львова та резиденцій митрополитів Буковини. До того ж, ще два українські об'єкти мають транскордонний статус - це Геодезична дуга Струве, що простяглася територією 10 держав, і букові праліси Карпат, які Україна ділить зі Словаччиною.

Крим того, в Україні 61 історико-культурний заповідник, 13 з яких надано статус національних. 1 399 населених пунктів та понад 8 тис. сіл мають більше 70 тис. об'єктів культурної спадщини, які ще потребують дослідження та постановки на облік [25, с. 180].

Доволі представницьким є пласт рухомих пам'яток історико-культурної спадщини, що зберігається в музеях, бібліотеках, архівах.

Потужним просвітницьким, культурним та естетичним потенціалом володіють музеї, мережа яких в Україні нараховує 437 закладів, у тому числі. 47 державних, 383 комунальні і сім приватних. Музейний фонд України налічує близько 11 млн історико-культурних пам'яток. Предмет писемності як об'єкт історико-культурної спадщини зосереджений у системі державних архівних установ. Національний архівний фонд України нараховує близько 60 млн одиниць зберігання.

Разом з тим поточні суспільні негаразди негативно позначаються на розвитку вітчизняної культури. Вони продукують суттєві відмінності в ціннісних орієнтаціях, поглядах на минуле й майбутнє країни, на шляхи її подальшого розвитку.

Відбувається занепад масових культурних практик, таких, як читання книжок і періодики, відвідування театрів, кінотеатрів, музеїв тощо. Нові форми культурних практик та організації дозвілля через свою високу вартість стали сферою споживання здебільшого заможних верств населення, спостерігається зростання відмінностей у культурних практиках населення залежно від місця проживання.

За статистичними даними, мешканці міст сьогодні витрачають на відвідування культурних закладів та відпочинок у 3,5 рази більше коштів, ніж селяни. Зберігається розрив у можливостях доступу до каналів телебачення, друкованих ЗМІ, Інтернету мешканців великих міст і сільсь­кої місцевості.

Близько 70 % історичних пам'яток перебувають у незадовільному технічному стані, 10 % - в аварійному [25, с. 181].

Через брак експозиційних площ лише мала частка музейних фондів доступна для відвідувачів. Майже зникла без державної підтримки інфраструктурна база аматорства й самодіяльності, у незадовільному стані перебуває мережа будинків культури і технічної творчості. Триває скорочення чисельності учнів у школах естетичного виховання, неза­довільним є стан матеріальної бази цих шкіл. Відбувається відплив за кордон талановитої мистецької молоді.

Трансформаційні перетворення в суспільстві практично не торкну­лись інституціональної структури культури, що негативно вплинуло на фінансову ситуацію галузі, особливо в її бюджетному секторі. Кошти, яківиділялись державою, покривали лише необхідні поточні потреби соціально-культурних закладів.

Основні проблемні питання культурної діяльності (доступність, якість послуг, фінансування) залишаються складними. Невизначеними є питання удосконалення управління культурною діяльністю та її еконо­мічного механізму.

Недостатнє врахування змін у споживацьких пріоритетах населення вело до звуження сфери культурної діяльності і свідчить про повільне пристосування закладів культури до нових умов функціонування. Тех­нічне переоснащення і модернізація матеріально-технічної бази відбу­ваються вибірково й не підкріплюється відповідними програмними захо­дами.

Низька конкурентоспроможність та недостатня популярність націо­нальних культурних індустрій зумовлює домінування в мовно-культурному просторі України зарубіжної культурної продукції.

Ситуація ускладнюється слабким захистом авторських та суміжних прав, наявністю великого за обсягом "піратського" ринку культурної про­дукції. Записи українських виконавців становлять 15 - 20 % музичного ринку та радіоефіру [25, с. 183].

Українська культура занадто повільними темпами інтегрується у європейський та світовий культурний простір. Сучасне національне мис­тецтво, література, культурні індустрії далі демонструють певну ізольо­ваність від європейських тенденцій і практик.

Кризові явища особливо виразно даються взнаки в книговидавничій справі. Упродовж першого десятиліття XXI ст. видання книг на одного громадянина України не перевищувало показник 1,2 примірники на рік, у той час, як у Німеччині цей показник становив дев'ять книг на рік, а в Російській Федерації - п'ять, тоді як мінімальний поріг самодостатньої культурної індустрії має становити не менше трьох-чотирьох видань на рік. Усе це спостерігається на фоні різкого скорочення мережі книжкової торгівлі та критичного зниження рівня поповнення фондів бібліотек.

Стагнаційною залишається ситуація в кінематографічній індустрії та кінопрокаті, де не сформовані належні умови щодо залучення інвестицій, внаслідок чого кіновиробництво лишається на вкрай низькому рівні, тоді як наявний потенціал (кадровий склад кіностудій, підготовка кіномитців тощо) дає змогу знімати в Україні декілька десятків повнометражних картин на рік. Не налагодженим залишається масове виробництвотелесеріалів, теленовел, пізнавальних телевізійних програм. Чималі проблеми існують у сфері музичних культурних індустрій. Брак коштів негативно позначається на театральній і музейній справах.

Попри труднощі, нового якісною стану набула українська художня література. Популярними в Україні стали літературно-мистецькі свята, передусім такі з них, як міжнародне Шевченківське свято "В сім'ї вольній, новий...", "Лесині джерела", міжнародний фестиваль сучасної поезії ім. Чичибабіна тощо [25, с. 182].

Незалежна Українська держава стала запорукою вільного розвитку літератури. Насамперед слід наголосити, що в Україну почали повер­татися твори заборонених тоталітарним режимом письменників і поетів зі світовим ім'ям: Івана Багряного, Уласа Самчука, Євгена Плужника, Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Олександра Олеся, Олени Те-ліги, Зіновія Красівського, Богдана-Ігоря Антонича та ін.

Творчість цих майстерів засвідчує, що сучасна українська літера­тура побудована на фундаменті вікових традицій і водночас - це якісно новий продукт сучасного глобалізованого світу. Основною ознакою сучасної літератури є її транснаціональний характер, що виявляється у спробі письменників-сучасників розв'язати глобальні вселюдські проб­леми.

Сучасну українську поезію створюють представники різних поколінь. Поети "старшого" покоління концентрують увагу на філо­софському осмисленні життєвої проблематики: І. Драч (зб. "Антологія блискавки"), Б. Олійник (зб. "Трубить Трубіж", "Стою на землі", "Таємна вечеря"), І. Калинець (зб. "Слово триваюче", "Терновий колір любові", "Ці квіти нестерпні"), Д. Павличко (зб. "Ностальгія", "Золоте яблуко", "Рубаї", "Наперсток", "Засвідчую життя"). У тема­тиці й проблематиці акцентують увагу на проблемі взаємозв'язку людини і Всесвіту, на філософському осмисленні проблеми людського буття, що виявляється у відповідальності людини перед природою і суспільством: ("Чорнобильська мадонна" І. Драча, "У РА НА" Ю. Тарнавського, "Сім" Б. Олійника) [25, с. 183].

Поети "середнього покоління" активно розвивають урбаністичну тему, віддають належне футуристичним традиціям, оригінально поєднують етику з гуцульською язичницькою міфологією: В. Базилевський (зб. "Украдене небо"), В. Голобородько (зб. "Слова у вишиванихсорочках", "Калина об Різдві"), В. Герасим'юк (зб. "Діти трепети", "Осінні пси Карпат", "Серпень за старим стилем", "Поет у повітрі"), І. Римарук (зб. "Нічні голосиа", "Діва Обида. Видіння і відлуння"), В. Цибулько (зб. "Книга застережень 999") [25, с. 183].

Ці автори, переосмисливши багаті джерела Біблії, фольклору, утверджують новий естетичний ідеал, що виявляється у звільненні їхньої поезії від суспільної заангажованості, у зверненні до історичної пам'яті народу. Відбувається активний пошук нових жанрових форм і актуалізація "забутих", зокрема верлібру (з фр. "вільний вірш").

Провідними мотивами стають роздуми про сенс людського буття, про роль рідної мови як чинника становлення особистості, про втрату національної самоідентифікації.

Ще однією особливістю сучасної української поезії є феміністична течія, представлена іменами Оксани Забужко (зб. "Травневий іній", "Диригент останньої свічки", "Автостоп"), Людмили Таран (зб. "Оборот душі", "Колекція коханок"), Любові Голоти (зб. "Жінки і птиці", "На чоловічий голос"), Ірини Жиленко (зб. "Вечірка у старій винарні", "Пори року"), Людмили Гнатюк ("Миттєва слабість", "Незбагненна печаль", "Я перестала розуміти світ").

Другою важливою ознакою цього періоду є розширення жанрового, стильового, мовного спектра української поезії, яку одні літературознавці називають постмодерном, інші це заперечують.

Початок XXI ст. ознаменований активним створенням різних літе­ратурно-мистецьких гуртів (як і на початку XX ст.), які поставили собі за мету привернути увагу і шокувати читача опозиційністю до традицій, універсальністю проблематики, епатажністю. Найвідоміші з них "Бу-Ба-Бу", "Пропала грамота", "ЛуГоСад" тощо. "Бу-Ба-Бу" (бурлеск, балаган, буфонада) - літературне угрупування, що об'єднує поетів Юрія Андруховича (зб. "Небо і площа", "Середмістя", "Екзотичні птахи і рослини"), Віктора Неборака (зб. "Бурштиновий час", "Літаюча голова") та Олександра Ірванця (зб. "Тінь великого класика", "Вогнище на дощі").

Актуальність проблематики, неканонічність форми, метафорич­ність, вигадливість, іронічність - такі основні ознаки їхньої поезії. Твор­чість учасників таких об'єднань, передусім, розрахована на молодіжну читацьку аудиторію.

З інших мистецьких позицій осмислює сучасність молодше поко­ління поетів. Серед них найпомітніші Роман Скиба (зб. "Назвуть мене листопадом", "Листопадом назвуть мене", "Хвороба росту"), Галина Крук (зб. "Місто метеликів"), Андрій Бондар (зб. "Весіння єресь", "Істина і мед"). Одним з найбільш інтригувальних митців останніх років називають Сергія Жадана (зб. "Рожевий дегенерат", "Генерал Юда", "Цитатник", "Пепсі", "The very veiv best poems...").

На сучасній українській сцені представлені майже всі музичні напрями: від фолку до джазу. Популярність українських поп-виконавців -Софії Ротару, Ірини Білик, Олександра Пономарьова, "ВІА Гра", Ані Лорак, Вєрки Сердючки - давно перетнула кордони України.

Популярна музика представлена на фестивалях "Червона рута", "Таврійські ігри", "Чайка" тощо.

Виконавці з України достойно представляють Україну на конкурсах Євробачення: українська співачка Руслана синтезувала у своїй музиці фольклорні мотиви карпатського регіону, стала переможницею конкурсу Євробачення - 2004.

Розвивається українська рок-музика. Серед найвідоміших гуртів -"Океан Ельзи", "Воплі Відоплясова", "Танок на майдані Конго", "Крихітка Цахес", "Скрябін", "Тартак", "Плач Єремії" та ін. Регулярно проводяться українські рок-фестивалі "Рок-екзистенція", "Тарас Бульба" та ін. Тенденція до використання фольклору сучасними українськими музи­кантами стає дедалі виразнішою.

Одним з перших почав використовувати народні мотиви у рок-музиці у другій половині 1980-х pp. уже легендарний гурт "Воплі Відоплясова". Спираючись на фольклорне підґрунтя, нову самобутню українську музику творять "Скрябін", "Мандри", "Гайдамаки", Тарас Чубай, Марія Бурмака та багато інших виконавців. Свідченням зростання інтересу до фольклору стало започаткування в Україні двох фестивалів етнічної музики - "Країна мрій" у Києві та "Шешори" на Івано-Фран-ківщині.

Серед музичних гуртів здобувають популярність суто вокальні ансамблі, такі, як "Піккардійська терція" та "Менсаунд". Представлено в Україні також і мистецтво джазу - міжнародні фестивалі джазової музики проходять різних містах країни, серед найвідоміших - "Jazz Bez" та "Jazz Koktebel" [25, с. 185].

Скромнішими є успіхи сучасного українського кіномистецтва. Вийшло багато документальних фільмів, присвячених переважно істо­ричному минулому України. Створено декілька багатосерійних фільмів, серед них "Сад Гетсиманський" за мотивами творів І. Багряного, "Пастка" (за І. Франком), телесеріал "Роксолана" тощо.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40 


Похожие статьи

Н Д Пальм, Т Є Гетало - Історія української культури