Н Д Пальм, Т Є Гетало - Історія української культури - страница 34

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40 

Маючи безумовну владу над суспільством, цар є государ, тобто повний володар, власник усієї держави. Слово государ саме означало власника, що безумовно має право, на свій розсуд, розпоряджатися всім, що є в його державі, як своїми речами. Тому древні Новгородці, виховані на справжніх началах, притому різні від Великорусів по народності, так схвилювалися, коли Іван ІІІ задумав змінити стародавній титул пана на титул государя. Поняття про пана уособлювало особу, наділену владою і повагою; панів могло бути багато: і владика був паном, і посадник - пан; але государ був особою, про владу якого не могло бути й мови: він був єдиний, як єдиний власник речі; Іван домагався бути государем у Новгороді, хотів замінити собою Великий Новгород, що був до того часу государем; так само, як у Великоросії великий князь замінив суспільну волю всієї нації.

Будучи самодержавним творцем суспільних умов, государ робив все і, між іншим, жалував себе за службу землями. Таким чином, земля належала, за первісним поняттям, світу, тобто всьому суспільству; після передачі цього права - особі государя, від останнього давалася у користування окремим особам, яких государю хотілося підняти і наді­лити. Ми кажемо користування, бо насправді власників не було. Те, що надавалося царем, завжди могло бути відібране і віддано іншому, що безперестанно і траплялося.

Якщо ж утворилося відношення робітників до такого землевласни­ка, то землевласник, природним порядком, отримав значення уособле­ного світу, також як цар у значенні уособленої нації. Кріпак з'єднував свою долю з гідністю пана: воля пана заміняла йому власну волю, так само, як там, де не було пана, цю власну особисту волю поглинав світ. У поміщицьких селян земля належить панові, який надає її особам -землеробам - на свій розсуд; так і у казенних селян, земля надана світу в користування, а світ, за своїм розсудом, дає окремим особам у користування. У Південній Русі, де історичне життя протікало інакше, не склалося такого поняття про світ. Там колишні давні поняття про­довжували розвиватися і зустрілися з польськими, які, в основі, малибагато спільного з першими, і якщо змінилися, то внаслідок західноєвро­пейських понять.

Давнє право особистої свободи не було поглинуто перевагою громадської могутності і поняття про загальну поземельну власність не виникло. Польські ідеї справили в давньоруських тільки той переворот, що регулювали останні. Кожен землевласник був незалежним власником свого надбання; польський вплив тільки убезпечив його від свавілля народної волі, яке проявлялося самодіючим суспільством у значенні з'єднання вільних особистостей, і зробило його володіння сеагїоправом.

Таким чином, воно прославило багатих і впливових, утворило вищий клас, а масу бідного народу повалило в поневолення. Але там магнат власник не представляв собою вияв царської, а через неї і панської волі: він власник за правом; у перекладі на більш просту мову -право це виражало силу, торжество обставин і давність походження. Там селянин не міг дати своєму панові ніякого значення священної волі, бо він абстрактного права не розумів, бо сам ним користувався, а уособлення він не бачив, бо його пан був вільний чоловік. Насправді і раб при першій можливості бажав стати вільним, тоді як у Великоросії він не міг цього бажати, бо знаходив свого пана залежним від іншої вищої волі, так само, як він сам залежав від нього.

У Південорусів рідко були випадки, щоб кріпак був гарно роз­ташований до свого пана, щоб був пов'язаний з ним безкорисливо, ніби синівською любов'ю, що ми можемо спостерігати у світі відносин панів до селян і слуг у Великоросії. У Великоросіян зустрічаються приклади зво­рушливої прихильності такого роду. Кріпак, слуга, раб, нерідко відданий своєму панові цілком, душею і серцем, навіть і тоді, коли пан не цінує цього. Він зберігає панське добро, як своє; радіє, коли його честолюбний барин отримує шану.

Ми мали можливість бачити панських слуг, яким довіряли володіти якими-небудь інтересами. Самі довірені були природні шахраї, які надували всякого на користь свого пана, але і відносно останнього були чесні і прямодушні. Малороси навпаки виправдовують собою прислів'я: вовка скільки не годуй, все в ліс дивиться. Якщо кріпак не обдурить пана, то тільки тому, що нікого не обманює; але якщо вже вирішить обманути, то обдурить, насамперед, свого пана. Як часто траплялося чути скарги на Малоросіян від тих власників, які, будучи Великорусами за походжен­ням, придбали собі населені маєтки в Південноросійському краї.

Даремно добрим поводженням і справедливістю намагалися вони прив'язати до себе підданих; панські роботи виконувалися завжди без бажання, і тому-то між вищим класом у нас поширилося переконання, що Малоросіяни - народ ледачий. Ні щирості, ні прихильності. Страх діє на них успішніше, і тому добрі пани робилися суворими. Звичайно намагалися оточити свою особу Великорусами, а з малоросійськими селянами перебували в далеких відносинах, ніби до чужого народу. Те ж саме і ще гірше для Малороса - світ у великоросійському розумінні цього слова.

Що робить малоросіян лінивими, то вони ліняться через чужі їм громадських починань кріпосного чи мирського права: останнє вира­жається для Малоросіян (які не скуті кайданами общинної власності), зв'язком, різними умовами, які обмежують їх вільне розпорядження собою і своїм надбанням, що наближаються до мирського пристрою. Взагалі ж докір у лінощах несправедливий; навіть можна помітити, що Малорус за своєю природою працьовитіше за Великоруса і завжди таким показує себе, бо незабаром знаходить результат своєї діяльності.

Можливо, що я багато в чому помилився, представляючи такі по­няття про відмінності двох руських народностей, які склалися зі спос­терігань за історією і справжнім їх життям. Справа інших буде винуватити мене і виправити ...

 

30. Прочитайте фрагменти статті Достоєвського Ф. М. [21] і промови А. Камю[22] та сформулюйте власну думку щодо необхідності соціально-політичної спрямованості сучасного мистецтва.

 

Федір Михайлович Достоєвський "Пан - бог і питання

про мистецтво"

(...) Одним із важливіших літературних питань ми вважаємо питання про мистецтво. Це питання підтримують багато сучасних наших письменників, поділених на два ворожих табори. (... )

Що саме це за питання і в чому воно полягає?

Одні говорять і вчать, що мистецтво служить собі метою і в самій своїй суті повинно знаходити собі виправдання. І тому питання прокорисність мистецтва у справжньому значенні слова навіть і бути не може. (... ) Утилітаристи вимагають від мистецтва прямої, негайної, безпосередньої користі, осмислюваної з обставинами, що підкоряється їм, і навіть до такої міри, що якщо в даний час товариство зайнято дозволом, наприклад, такого питання, то мистецтво (за вченням деяких утилітаристів) і мети не може задати собі іншої, як вирішення цього ж питання. Якщо розглядати це міркування про користь не як вимогу, а тільки як бажання, то воно, на нашу думку, навіть похвальне, хоча ми знаємо, що все-таки це міркування не зовсім правильне.

Якщо б, наприклад, все суспільство було стурбоване вирішенням якого-небудь важливого внутрішнього питання, то, зрозуміло, приємно було б бажати, щоб і всі сили суспільства були спрямовані на досягнення загальної мети, а отже, щоб і мистецтво перейнялося цією ж ідеєю і теж послужило б загальної користі. Уявимо, що якесь суспільство на краю загибелі; все, що має скільки розуму, душі, серця, волі, все, що усві­домлює в собі людина і громадянин, зайнято одним питанням, одною спільною справою. Невже ж тільки тоді між поетами і літераторами не повинно бути ні розуму, ні душі, ні серця, ні любові до батьківщини і співчуття загального блага? Служіння муз, мовляв, не терпить суєти.

Припустимо, що це так. Але добре б було, якщо б, наприклад, поети не віддалялися в ефір і не дивилися б звідти зверхньо на інших смертних; тому що хоча грецька антологія і чудова річ, але ж іноді вона буває просто зайвою, і замість неї приємніше було б бачити що-небудь більш відповідне до справи, що допоможе їй. А мистецтво багато може допомогти іншій справі своїм сприянням, тому що містить в собі величезні кошти і великі сили. Повторюємо: зрозуміло, що цього можна тільки бажати, але не вимагати вже через те одне, що вимагають здебільшого, коли хочуть змусити насильно, а перший закон в мистецтві -свобода натхнення і творчості. Все що примушене, вимучене споконвіку до наших часів не вдавалося, і замість користі приносило одну тільки

шкоду. (... )

До речі, зробимо ще одне нотаток. Чим пізнається художність у мистецтві? Тим, якщо ми бачимо згоду, по можливості повну, художньої ідеї з тією формою, в яку вона втілена. Скажемо ще ясніше: художність, наприклад, хоч би в романіста, є здатність висловити в особах і образах роману свою думку, щоб читач, прочитавши роман, абсолютно так само зрозумів думку письменника, як сам письменник розумів її, створюючисвій твір. Отже, простіше: художність у письменника є вмінням писати добре. (... ) А ми віримо, що у мистецтва власне, цільне, органічне життя а, отже, основні і незмінні закони для цього життя. Мистецтво є такою ж потребою для людини, як їсти і пити. Потреба краси і творчості, що втілює її, нерозлучна з людиною, і без неї людина, можливо, не захотіла би жити на світі. Людина жадає її, знаходить і приймає красу без всяких умов, а так тільки тому, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чому вона корисна і що на неї можна купити? І може бути, в цьому-то й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, негайно стає кумиром, без всяких умов. А чому він стає кумиром? Тому, що потреба краси розвивається найбільш тоді, коли людина в розладі з дійсністю, в не гармонії, в боротьбі, тобто коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чогось шукає і добивається; тоді в неї і проявляється найбільше природне бажання гармонії, спокою, а в красі є і гармонія і спокій.

Коли ж знаходить те, чого домагається, то життя ніби сповіль­нюється, і ми бачили навіть приклади, що людина, досягнувши ідеалу своїх бажань, не знаючи, куди більше прагнути, задоволена по горло, впадає в якусь тугу, навіть сам накручував собі цю тугу, шукав іншого ідеалу в своєму житті і від надмірних зусиль не тільки не цінував того, чим насолоджувався, але навіть свідомо ухилявся від прямого шляху, знаходячи в собі нові смаки, нездорові, гострі, негармонійні, іноді жахливі, втрачаючи такт і природне почуття здорової краси та вимагаючи замість неї винятків. І тому краса властива всьому здоровому, тобто найбільш живому, і є необхідна потреба людського організму. Вона є гармонія; в ній запорука заспокоєння; вона втілює людині і людству його ідеали. (... )

Ми вже сказали, що питання про мистецтво, на нашу думку, не так поставлено в даний час, дійшло до крайності і заплуталось через взаємне озлоблення обох партій. (... ) Так, питання не так поставлено, і по-справжньому сперечатися нема про що, тому що мистецтво завжди сучасне і дійсне, і ніколи не існувало інакше і, головне, не може інакше існувати.

А зараз постараємося відповісти на всі заперечення. По-перше, якщо нам іноді здається, що мистецтво ухиляється від дійсності і не служить корисним цілям, то це тільки тому, що ми незнаємо, напевно, шляхів корисності мистецтва. (... ) І, крім того, від зайвої в наших бажаннях негайної, прямої і безпосередньої користі, тобто, по суті, від гарячого співчуття до загального блага. (... )

По-друге, нам іноді здається, що мистецтво ухиляється від дійс­ності, тому що дійсно є божевільні поети і прозаїки, які переривають всякі відносини з дійсністю, дійсно вмирають для сьогодення, перетворюються в якихось древніх греків або у середньовічних лицарів та прокисають в антології або в середньовічних легендах.

Таке перетворення можливо; але поет, художник, що обрав це, є цілком божевільний. Таких небагато.

По-третє, наші поети і художники дійсно можуть відійти від сучас­ного шляху або внаслідок нерозуміння своїх громадянських обов'язків, або внаслідок відсутності громадського чуття, або від різних суспільних інтересів, від незрілості, від нерозуміння дійсності, від деяких історичних причин, від не зовсім ще сформованого суспільства, від того, що багато -хто в ліс, хто по дрова. (... )

А головне те, що мистецтво завжди найвищою мірою вірне дійс­ності - ухилення його швидкоплинне; воно не тільки завжди вірне дійсності, але й не може бути невірним сучасній дійсності. Інакше воно не справжнє мистецтво. У тому-то і полягає справжнє мистецтво, що воно завжди сучасне, корисне. Якщо воно займається антологією, скоріш за все ще потрібна антологія; ухилення і помилки можуть бути, але, повторюємо, вони минущі. Мистецтво ж несучасного, не відповідне су­часним потребам, і зовсім не може бути. Якщо воно і є, то воно не мис­тецтво; воно дрібніє, вироджується, втрачає силу і всяку художність. (... )

 

Альбер Камю "Шведські промови. Митець та його час"

Недостатньо сказати, що мистецтву загрожує державна міць. У цьому випадку справа йшла б дуже просто: художник або бореться, або капітулює. Проблема ускладнюється, стає смертельно небезпечною з того моменту, як помічаєш, що бій зав'язується в самій душі художника.

Ненависть до мистецтва, яку так часто демонструє наше сус­пільство, була б у даний час не настільки згубна, не знаходь вона під­тримки у самих художників. Художники минулих часів ставили під сумнів лише свій власний талант. Нинішні сумніваються вже в необхідності свого мистецтва, інакше кажучи, у самому сенсі свого існування. Расінпосоромився б писати "Береніку" в 1957 році замість того, щоб виступати на захист Нантського едикту.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40 


Похожие статьи

Н Д Пальм, Т Є Гетало - Історія української культури