Н Д Пальм, Т Є Гетало - Історія української культури - страница 5

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40 

1)   гомогенність (однорідність) - відсутність розпаду на класи, коли об'єднання людей проходить за родинними зв'язками;

2)   синкретичність (не розчленованість), яка виявляється в міфо­логії, у мистецтві (музиці, танцях, поезії), в світосприйнятті; функції окремих форм суспільної свідомості не були спеціалізовані і самі функції виділялися умовно;

3)   егалітарність (рівність) - коли ніхто не мав права розподілу власності, тому для отримання сакральної санкції використовувались ігрові механізми;

4)      табірування - система заборон. У результаті виникнення перших заборон був зроблений перший крок до упорядкування людських відносин. Порушення табу розглядалось як непідкорення священній гармонії;

5)      колективізм, бо індивідуальна самосвідомість в умовах родоплемінних відносин розвивалося слабко;

6)   міфологічне мислення, засноване на уподібненні навколишньої реальності людині і перенесення його внутрішніх властивостей на зовнішній світ. Усе навколишнє не мало назву, тому ставлення до світу було не раціональним, а емоційним.

Для первісних людей міф був першою формою пізнання навко­лишнього світу. За його допомогою намагалися пояснити різні явища природи і суспільства. Крім того, він виконував найважливіші соціальні функції. Обґрунтовував устрій суспільства, його закони, моральні цін­ності, керував практичною діяльністю. Міф регламентував поведінку членів роду, забезпечував гармонію у відносинах між світом і людиною, регулював взаємовідносини між одноплемінниками, пояснював різні явища природного і соціального життя.

Міфологічна символіка виражалася в знакових структурах обрядів, співу, танцю, малюнка, татуювання, прикраси зброї, предметів домаш­нього ужитку. Його усна передача встановлювала єдність поглядів усіх представників племені на навколишній світ. Накопичений в міфах досвід передавався з покоління до покоління і зберігався в соціальній пам'яті.

У результаті, первинний рівень знань, що утворився в міфі, сприяв появі філософії.

Для міфу характерні такі особливості:

а)   відсутність часових меж: минуле, сьогодення і майбутнє в ньому
були нерозривно пов'язані між собою;

б)  синкретизм основних областей духовної культури: мистецтва,
релігії, зачатків наукових знань;

в)  наявність художніх прийомів: алегорії, гіперболи, метафори;

г)  поєднання фантастичних і реальних уявлень [4].
Формування міфологічного мислення було обумовлене деякими

причинами. По-перше, це була спроба максимально наблизити земний світ, який спочатку уявлявся чужим, загрозливим для існування людини. По-друге, нерозвинута практика. Суспільство існувало в рамках збирально-мисливського господарства. Навколишня реальність не сприймалась в гармонійній формі.

До ще однієї форми практичного і духовного освоєння світу людиною слід віднести релігійні вірування.

Головною причиною появи релігійного світосприйняття було те, що первісні люди не виділяли себе з навколишнього середовища і знаходилися в постійному страху перед незрозумілими явищами природи. Намагаючись звільнитися від цих страхів, людина прийшла до обожнювання природи, створення її культу.

Первісні релігійні вірування мали характер практичний, домашній і господарський, необхідний людині на кожному кроці життя. За характером ці вірування були натуралістичного спрямування, тісно пов'язані з навколишнім світом. Людина прагнула бути в єдності і найкращих стосунках з природою, оскільки вона на кожному кроці переконувалась у своїй залежності від неї. Тому в первісних релігіях відображено шанобливе ставлення людини до навколишнього сере­довища - перш за все, до сонця, води, землі, дерев тощо, а особливо до тварин і птахів.

Найбільш розповсюдженою й універсальною формою релігійних вірувань є анімізм - (з лат. - дух, душа) - віра в загробне життя і культ предків, а також віра в існування і переселення духів. Анімістичні вірування пов'язані з одухотворенням природи, з повагою до охоронних духів домашнього вогнища.

Віра в існування різного роду духовних істот отримала своє вира­ження в тому, що предмети, що володіють душею, стали розглядатися як одушевлені, як фетиші. Віра в надприродну силу неживих предметів, які виступали посередниками між людьми і богами, отримала назву фетишизм - (з фр. - ідол, талісман). У кожній релігії є елемент фети­шизму, наприклад поклоніння іконам, святим, оберегам.

У первісній культурі єдність людини з природою і ототожнення її з різними проявами прийняла форму тотемізму, тобто переконаності в те, що кожна група людей походить від якої-небудь тварини або рослини (тотема) і перебуває з ними в родинних стосунках. Тотемізм був широко розповсюджений у Єгипті, Індії, Австралії. Рід мав назву свого тотема і вірив, що знаходиться з ним у кровному спорідненні. У цілому тотемізм був ідеологічним відображенням зв'язку роду з природним середовищем і сприймався в єдино зрозумілій формі родства.

Ще однією давньою формою первісних вірувань є магія. У її основі лежить віра в надприродний зв'язок між реальними об'єктами чи діями. А оскільки первісна людина не відрізняла смисловий зв'язок від причинного, то була переконана, що можна впливати на речі за допомогою містичної сили.

Ранні форми релігії включали в себе не тільки фантастичні уявлення (віри), але й священні дії - ритуали, які могли проводити лише особливо посвячені люди - старійшини, жриці, шамани. Завдяки провадженню ритуалу, закладались основні традиції, акумулювалась людська пам'ять. Ритуал виступав головною формою суспільного розвитку людини. З нього пізніше сформувалась господарсько-еконо­мічна, духовно-релігійна та суспільна діяльність.

Разом з міфологією і релігійними віруваннями у давньої людини формувалася здатність до художньо-образного сприйняття і відо­браження дійсності. Найбільш значним проявом був наскальний живопис, який слугував засобом вираження космологічних міфів.

Міфологічні уявлення давніх слов'ян.

У культурі древніх слов'ян центральне місце займала язичницька релігія. Язичництво - це рання форма релігійного освоєння світу. Язич­ницькі релігії є багатобожжям. Як і в інших народів, формування релі­гійних уявлень давньослов'янського народу пройшло певну еволюцію [17].

На першому етапі головними об'єктами були Мати-Земля, вода, ліси, гаї, злі (упирі) і добрі (берегині) духи, що керують стихіями (воднимиджерелами, лісами і тощо). Шанували й боялися домовиків, лісовиків, водяних, русалок. Захистити себе намагалися за допомогою оберегів, амулетів, замовлянь.

На другому етапі склався культ предків, сім'ї і домівки. Шанували Рода - творця Всесвіту і Рожаниць - богинь родючості. Вірили у потой­бічний світ.

На третьому - склався великий пантеон божеств, різною мірою популярних у різних місцевостях. Особливими вважались: Перун -громовержець; Сварог - бог небесного вогню; Даждьбог - бог світла і сонця, той хто віддавав всі блага; Стрибог - бог вітру; Волос (Велес) -бог домашніх тварин і багатства; Мокош - жіноче божество родючості і домашнього господарства; сонячні боги - Ярило, Хорі, Кострома, Купала. Місцем виконання культу служили капища, требища, храми, в яких волхви (жерці язичницької релігії) приносили жертви богам і здійснювали обряди. Храми будували дерев'яні, багатокупольні. Поклоніння ідолам і жертвопринесення супроводжувалися язичницькими ритуалами, які поступалися християнським у пишності, урочистості і впливом на психіку.

Безперервна боротьба світлих і темних сил природи була відо­бражена в уявленнях слов'ян. Зміна пір року і сільськогосподарські роботи супроводжувалися урочистими святами. У грудні зустрічали бога Зими - Коляду. Весна починалася циклом свят, присвячених сонцю. На Масляну палили солом'яне опудало зими, пекли млинці, влаштовували танці та кулачні бої. Приліт птахів відзначали приготуванням обрядового печива ("жайворонків"). Літо зустрічали в русальний тиждень веселими весіллями з піснями на честь Лади і Леля - покровителів кохання. Язичницькі вірування і традиції знайшли своє вираження в прикладному мистецтві і в фольклорі.

Героями слов'янського епосу є Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь, які вважаються засновниками м. Києва. Для праслов'янської міфології взагалі характерна реконструкція рівня генеології героїв. Противниками цих героїв виступають персонажі змієподібної форми та різні чудовиська. Пізнішими варіантами образів цих персонажів слід вважати Солов'я-Розбійника, Змія Горинича, а також таких казкових персонажів як: Баба Яга, Кощій, Чудо-юдо, лісовий цар, водяний цар, морський цар тощо. Казкові персонажі належали до класу шкідливих, від яких людина відмежовувалась.

До нижчого рівня слов'янської міфології належать різні групи не антропоморфної нечистої сили, духів, тварин, що пов'язані з усім міфологічним простором від дому до лісу, від чистого озера до болота. Це домовики, мавки, водяники, мара, кикимора, болотяники, криничники, очеретяники, польовики, гайовики, перелесники, чорти, дияволи тощо. Усі ці персонажі пов'язані з негативними явищами в житті людини.

До наших днів дійшли приказки, скоромовки, загадки, казки, прислів'я, деякі замовляння і заклинання. Особливе місце у фольклорі займали билини, серед яких найбільшою популярністю користувалися билини, пов'язані з діяльністю князя Володимира і подвигами трьох богатирів (Добрині Микитовича, Олексія Поповича та Іллі Муромця).

У цілому в культурі стародавніх слов'ян можна виокремити дві групи релігійних вірувань: обожнення природи і культ роду. По-перше, для стародавньої людини вся природа була живою, населеною безліччю різних божеств. Відповідно до таких поглядів у людей з'являлися своєрідні свята і обряди, пов'язані з порами року та збиранням врожаю, у яких був відображений хліборобський і скотарський побут наших предків. По-друге, стародавні слов'яни вважали, що всі дії і вчинки в їх житті супроводжують предки, особливо під час весілля, похорону та народження. Тому в них було багато свят і обрядів на честь предків, їм приносили жертви, вшановували пам'ять померлих. У ранній період історії слов'ян, як стверджують деякі вчені, постійних храмів і професійних жерців ще не було. Вони молились і приносили жертви богам та на честь предків на лоні природи. Лише напередодні запровадження християнства у слов'ян з'явилися місця для моління (капища) і професійні служителі культу (волхви). Релігійні вірування і міфологія стародавніх слов'ян стали культурним полем, на ґрунті якого поширювалось християнство, запроваджене в Київській Русі.

 

2.2. Проблема праісторії та витоків української культури

Уперше людина з'являється на території України в період палеоліту (XII тис. до н. е.). Знайдені стоянки людини в Південному Криму, Приазов'ї, Волині, Житомирщині та в інших місцях. Люди займалися полюванням і збиранням, відкрили спосіб добування вогню. Основою соціального устрою був матріархат [17].

У період мезоліту (X - VIII тис. до н. е.) розвиток отримало рибаль­ство, винайшли лук і стріли, була приручена собака. Почалося форму­вання первісної племінної організації.

У період неоліту (VII - V тис. до н. е.) активно розвивалося землеробство, скотарство, гончарство і ткацтво. Сіяли просо, ячмінь, пшеницю, овес. Одомашнили велику рогату худобу: овець, кіз і коней. Отримало розвиток художнє мистецтво, де особливий інтерес пред­ставляють неолітичні пам'ятники, такі, як Маріупольський Могильник і наскальні малюнки Кам'яної Могили біля Мелітополя.

В епоху бронзового віку на території Наддніпрянщини, Право­бережжя та Придністров'я сформувалася трипільська культура (IV -III тис. до н. е.), яка вперше була відкрита наприкінці XIX ст. археологом

В. Хвойкою на середньому Дніпрі у районі м. Трипілля і відтоді ввійшла в науковий обіг під назвою трипільської. Ця культура належала до найбільш розвиненої групи племен того часу і мала складну соціальну структуру. Трипільцям належить створення першої в історії міської циві­лізації. Наявність унікальної міської інфраструктури, прототипів писемних знаків, художніх цінностей, власних технологій обробки металів, гон­чарства, міфології та обрядовості. Таким чином, трипільське суспільство було в той час найбільш розвиненим й інтелектуально, й економічно. Їх цивілізація стала основою культурного розвитку наступних поколінь і зокрема українців.

Починаючи з другої половини III тис. до н. е. і всі II тис. до н. е. на землях нинішньої України жили племена різних культур. Їх фахівці налічили близько двадцяти і хоча ці племена існували самі по собі, вели власні господарства, перебували на різних рівнях розвитку, вірили у своїх богів, тим не менш, археологи знаходять між ними чимало спільного, що говорить про наступність цінностей, характерних для цієї території.

Початок залізної доби (І тис. до н. е.) пов'язаний з кіммерійською культурою. Іранські племена кіммерійців розселилися в IX - VIII ст. до н. е. від Карпат до Донецької області. Це перші племена на території України, назва яких збереглася в письмових джерелах (грецьких і ассирійських хроніках). Кіммерійці займалися скотарством і активно вели війни. Тому їх побут був пристосований до потреб кочового життя і ведення війни. Матеріальні пам'ятки цієї культури представлені кера­мікою, кам'яними надмогильними стелами, металевими прикрасами,зброєю. Однак наростаючий натиск скіфів зі сходу став причиною того, що кіммерійці залишили степи Причорномор'я.

У VIII ст. до н. е. (І тис. до н. е.) на південь України з Азії пере­селилися скіфські племена. Культура скіфів - своєрідний сплав місцевої культурної традиції, що корінням своїм сягає мідного віку, та складників античної цивілізації, значний вплив якої відбувся внаслідок колонізації еллінами північного узбережжя Чорного моря в цю добу. Освоївши величезні території і створивши нову систему господарства, скіфи побудували власний культурний простір, відкритий для обміну і співробітництва. У скіфському суспільстві утверджується рабовлас­ництво, розвивається державність, виникає Скіфське царство, територія якого простяглась від Дунаю до Дону (VI - IV ст. до н. е.).

Стародавній історик Геродот (VI ст. до н. е.) описав соціальну диференціацію скіфського суспільства. На його думку, воно поділялось на три суспільні групи: царських скіфів, скіфів-воїнів, що заселяли причорноморські степи і займалися скотарством, та скіфів-землеробів, які жили в основному у лісостеповій зоні Подніпров'я. Усе це засвідчує, що в Скіфії вже мало місце соціальне і майнове розшарування суспільства.

Наступна хвиля кочової експансії пов'язана з сарматськими племенами (роксолани, язиги, алани та ін.), які розселилися на території Північного Причорномор'я і домінували на території України з III ст. до н. е. по III ст. н. е. Прийшли вони з південно-уральських степів, влаштувалися на північний схід від скіфів.

Особливістю сарматської культури була гінекократія - це високе положення в суспільстві жінок, свого роду матріархат. Сарматські жінки були не тільки господинями і вихователями дітей, але і нерідко займали в ієрархії племені найвище місце. Вони відрізнялися войовничим характером, їздили верхи, володіли зброєю, нарівні з чоловіками ходили в походи, не вступали в шлюб, поки не вб'ють першого ворога. Тобто своєю поведінкою нагадували міфічних амазонок. Культура сарматів генетично була близька скіфській, але не перевершила її досягнень. У той же час у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи.

За 600 років сармати досить переконливо вплинули на світогляд народностей в ареалі свого проживання. В українській мові збереглося багато сарматських слів. Наприклад: дбати, тримати, катувати. Назвирічок: Дунай, Дніпро, Дон та ін. Специфічне українське "ґ", якого немає ні в російській, ні в інших слов'янських мовах - сарматське.

На початку III ст. н. е. південну Україну захопили германські племе­на готів (остготів), підкоривши собі сарматсько-скіфське населення. Готи засвоїли скіфсько-сарматську і грецьку культури, прийняли християнство. Вони мали, вплив на слов'ян, особливо у військовій організації.

Наступним етапом розвитку культури стародавніх слов'ян була так звана черняхівська культура, яку археологи датують від II до V ст. н. е. Цей період в історії України характеризується вченими як культура антів.

З IV ст. починається велика міграція народів зі сходу. Через Україну проходять тюркські племена гунів, які розгромили Готську державу у 375 р.

У результаті "Великого переселення народів" у V - VI ст. н. е., племена, які залишилися на території України, створили великі союзи, заклавши основу українського етносу.

У VI - VIII ст. н. е. сформувалася група східнослов'янських племен, територія розселення яких розташовувалася між Балтійським і Чорним морями. Крім слов'ян, етнічну основу давньоруської народності становили - тюркські, балтійські, фінно-угорські, давньоскандинавські та інші племена. Вони внесли елементи своєї матеріальної і духовної культури.

До числа племен, які згодом утворили давньослов'янську державу -Київську Русь, належали: поляни, древляни, дреговичі, радимичі, кри­вичі, уличі, сіверяни. Слов'яни вели осілий спосіб життя, займалися землеробством, розведенням худоби, полюванням, бортництвом. Для захисту від ворогів будували городища, які поступово перетворювалися в міста.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40 


Похожие статьи

Н Д Пальм, Т Є Гетало - Історія української культури