Н Д Пальм, Т Є Гетало - Історія української культури - страница 8

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40 

Найважливішим культурним процесом в епоху Середньовіччя стало прийняття християнства. Його становлення зумовлене греко-римською духовною культурою. Однак у європейських народів християнізація проходила з великими труднощами. Довгий час у племенах зберігалося двовір'я. Підсумком пошуку розумної рівноваги між вірою та язичництвом стала культурна трансформація традиційних релігійних стереотипів у християнські обряди. Зростання популярності нового віровчення було зумовлене актуальністю ідеї про загальне спасіння. Недосконалість людських відносин пояснювалася споконвічною гріховністю, тому головною метою кожного повинно було стати прагнення до спокути гріхівперед Богом для отримання особистого безсмертя. Проповідувалося співчуття, терпіння, загальна любов до людей.

Християнство формувало нові орієнтири, які стали основою світогляду середньовічного суспільства. Тепер Всесвіт розглядався як творіння Бога, створене з нічого і приречене на загибель у встановлений час. Людина, прагнучи до єдності з Богом, все більше відчужувалася від природи. Існуюче раніше "циклічне" сприйняття часу змінилося "лінійним", оскільки вважалося, що вічність лежить до початку й після кінця буття, а час є лише проміжком між створенням земного світу і страшним судом [4].

Пріоритетами стали: віра над розумом, духовне над тілесним, при­мирення над активністю, аскетизм над повнотою життя.

Значення християнства неможливо перецінити. По-перше, воно вивело людей з варварського стану. По-друге, затвердило у свідомість людей нові гуманістичні установки та високі моральні цінності. По-третє, сприяло об'єднанню європейських народів в єдину духовну спільність.

Однак у результаті діяльності католицької церкви багато античних ідеалів були переглянуті і відкинуті. Підкреслювалась недовіра до людського розуму, вище його ставилася віра. Засуджувався культ тіла як джерела гріха. Вимагалося піклуватися про душу і жити аскетично. Будь-яке інакомислення переслідувалося. Був заснований особливий церковний суд - інквізиція. Низький рівень знань сприяв поширенню містики й ірраціоналізму. Рідкісним явищем була грамотність. Її нестача замінялася символізмом у мистецтві, який став основним джерелом релігійного знання. Філософія і наука перебували під суворим контролем. Отримали розвиток алхімія і астрологія, оскільки їх зміст і мета дослідження відповідали релігійній догматиці. Особливою популярністю користувалася алхімія завдяки розповсюдженню міфу про "філософський камінь".

Монополія церкви, встановлена в усіх сферах життя, сприяла певному спаду в культурі раннього Середньовіччя. Презирливе ставлен­ня до розуму й пріоритет віри знайшли відображення у вислові: "Вірую, бо абсурдно". Особливо негативно позначилося церковне світобачення на вивченні природи й людини.

Однак церква не змогла відмовитися від використання окремих елементів античного знання. Так, у церковних і монастирських школахзастосовувались праці Цицерона, Піфагора, Евкліда, Птолемея, Аристо­теля. Викладання в школах ретельно узгоджувалося з вимогами духо­венства й християнськими догмами. Тому такі науки, як риторика, використовувалися при складанні проповідей; діалектика - як система доказів для обґрунтування догматів віри; арифметика й геометрія містили знання про числа, фігури, креслення. Але вище всіх наук ставав авторитет "Священного писання" та "Батьків церкви".

У XII - XIII ст. починають формуватися вищі школи - університети. Навчання в них полягало в прослуховуванні й записі лекцій студентами та участі їх у диспутах. Викладання велося латинською мовою. Однією з провідних університетських наук була релігійна філософія - схолас­тика. Вона підпорядковувалася теології, поєднувала догматичні обґрунтування з формально-логічними роздумами. Відомими схоластами того часу були П'єр Абеляр та Фома Аквінський. Не дивлячись на те, що ця наука перешкоджала розвитку дослідного знання, вона мала й позитивне значення, а саме сприяла розвитку логіки.

У період високого Середньовіччя література виділилася в самостійний вид мистецтва. Сформувалась жанрова система, яка відображала станові ідеали. У свою чергу, це призвело до чіткого роз­межування творчості на латинську та рицарську літературу, міську й народну.

Латинська література до XII - XIII ст. була вже представлена не лише клерикальними (релігійного змісту) творами, але й світськими. Це, перш за все, пригодницька література на античні сюжети, авто­біографічні та епістолярні твори. Особливе місце в латинській літературі займає творчість вагантів (від лат. - бродити), основну частину яких складали мандрівні студенти й школярі, які виходили з різних станів. Ваганти широко використовували фольклор. Перекладаючи латинню народні пісні, оспівували земні радощі, свободу, критикували й глузували з городян за любов до наживи, лицарів за бундючність, духовенство за продажність та зажерливість [1; 5].

Рицарська література є найбільш вагомою частиною середньо­вічної літератури. У ній виділяють три основні жанри: героїчний епос, куртуазну (придворну) лірику та куртуазний роман. Епос став першим великим жанровим твором, який був записаний новими народними мовами, які сформувались в XII ст. у багатьох країнах Західної Європи. Вепосах оспівувалися герої-лицарі, їхня хоробрість, сила, вірність, доблесть. Часто герої епосу зображувались як захисники християнства, віддані васали своєму сеньйорові. Відомими творами епосу є "Пісня про Роланда" (Франція), "Пісня про Сіда" (Іспанія), "Пісня про Нібелунгів" (Німеччина).

У XI ст. на півдні Франції виникла і набула широкого розпов­сюдження світська лицарська лірична поезія трубадурів. Кинувши виклик церковному аскетизму, який засуджував земне кохання, трубадури оспівували його як велике щастя й благо. Вони створили культ Прекрасної Дами, прислуговуючи якій лицар має дотримуватися правил "куртуазії". Згідно з ними, від лицаря вимагалося, окрім військових доб-лестів, уміння вести розмову, співати й грати на музичних інструментах, залицятися відповідно до ритуалу.

Куртуазна поезія не лише відкрила кохання як самоцінність, але й зробила крок до пізнання світу людини [1; 5].

Рицарські романи мали характерну рису - у них практично завжди присутнє прагнення до авантюри (пригоди). Такими є романи про короля Артура та його лицарів. Але цінність цього жанру міститься в змістовій стороні, оскільки на сторінках романів підіймалися серйозні етичні проблеми про вірність, безкорисливість, відданість, честь, обов'язок, кохання і дружбу. Значну роль у розвитку цього жанру відіграв фран­цузький поет Кретьєн де Труа. Найбільш відомими його творами є "Грааль", "Трістан та Ізольда", "Бідний Генріх".

Рицарська література сприяла виникненню зацікавленості до особистості людини і його почуттів.

Міська література відрізнялася своїм реалістичним напрямом. У ній була відсутня ідеалізація героїв. Основними художніми засобами були алегорія, метафора, гіпербола. Діапазон жанрів достатньо великий -романи, новели, оповідання, байки, епос, поеми. Особливою популярністю користувалися сатиричні віршовані оповідання (у Франції - фабліо, у Німеччині - шванк). Серед значних творів міської літератури виділяються епос "Роман про Троянду" та поема "Роман про Лиса".

Народна творчість протистояла офіційній, церковній літературі і була пронизана язичницькими веселощами, іронією, жартівливістю, сарказмом. Популярним жанром усного фольклору стала балада. Упісенній формі розповідалося про подвиги й пригоди легендарних героїв. Одним із таких улюблених героїв був Робін Гуд.

Особливий пласт народної творчості складає сміхова культура. Вона була представлена виступами на центральних площах міст акторів, акробатів, дресирувальників, музикантів, шпільманів. Але ще більшою популярністю користувалися карнавальні процеси - масові народні гуляння, яскраві святкові видовища, які дозволяли реалізувати дух сво­боди.

Цінність сміхової культури полягає в тому, що завдяки ігровій формі люди переосмислювали потворне, аморальне і прагнули це виключити зі свого повсякденного життя [1; 9].

Мистецтво Середньовіччя було суворо регламентоване. Античне розуміння "прекрасного" піддалося жорсткій критиці. Неприпустимим вважалося зображення атлетичних форм тіла. Основним завданням мистецтва було втілення надчуттєвого, божественного світу.

З Х ст. у мистецтві оформився романський стиль, який більшою мірою проявився в архітектурі. Серед основних споруд були лицарські замки, монастирі, храми. Вони відрізнялися масивністю стін, вузькими бійницями, підйомними мостами, високими вежами.

З XII ст. романський стиль витісняє готика. Домінуючим видом залишалася архітектура. Активно велося будівництво соборів. Їх прикрашали стрілчасті вежі, шпилі, колони, високі віконні прорізи, вітражі. У соборах проходили богослужіння, збори городян, а також театралізовані вистави (містерії) на біблійну тематику.

Християнська середньовічна культура так і не змогла реалізувати свої піднесені ідеали та створити суспільство з високим рівнем духов­ності, оскільки реальне життя виявилося занадто суперечливим.

 

3.2. Українська культура княжого періоду (IX - XII ст.)

Київська Русь - це одна з найбільших і наймогутніших держав середньовічної Європи. Сформувалася внаслідок тривалого історичного розвитку східнослов'янських племен. Вона проіснувала з X ст. по 30-ті роки XII ст. як ранньофеодальна монархія, а потім - до 40-х років XIII ст. як федерація князівств, залишивши яскравий слід в історії східно­слов'янських народів і всієї Європи [1].

Історичним ядром Русі було Середнє Подніпров'я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. Центром новоїсхіднослов'янської держави став Київ (заснований ще у VI ст.), тому в історичній літературі з'явилась назва Київська Русь. Займаючи територію від Балтики і Льодовитого океану до Чорного моря, і від Волги до Карпат, Русь була історично важливою територією для налагодження контактів між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. Це зумовило швидке її входження в загальноєвропейську історико-культурну спільність.

Про її місце та роль у світовій політиці свідчать досить регулярні повідомлення в арабських, візантійських та західноєвропейських дже­релах: хроніках, географічних та політичних трактатах IX - X ст. Про Русь писали як про "великий народ", а також відмічали історичну місію Русі як основної сили, що захищає західні країни від агресії кочових орд. У давньоруських літописах, народних переказах та билинах києворуський період виступає як процвітання держави та єдності східних слов'ян, формування у них самосвідомості, усвідомлення свого місця та значення у світовій історії.

Для східних слов'ян Київська Русь відкрила новий феодальний етап у їхньому розвитку, перетворившись на один із епіцентрів формування феодальних відносин, які поступово визрівали в надрах "варварського суспільства" - племінних князівствах із їхнім общинним устроєм та язичницьким світоглядом.

Основою давньоруської економіки були землеробство і скотарство. Важливу частину господарства становило ремесло. Провідними галузями були чорна металургія та обробка заліза, виготовлення різно­манітних виробів - від зброї до сільськогосподарських знарядь та ремісничого інструментарію. Давньоруські ковалі знали ковку, зварю­вання, гартування, інкрустацію сріблом, золотом. Далеко за межами країни були відомі художні вироби руських майстрів. Високий рівень мали гончарне ремесло і склоробне виробництво.

Та, певно, найбільш полюбляли русичі вироби з дерева. І хоч до нашого часу дійшло небагато таких пам'яток, відомо, що з цього зручного матеріалу будували житло і робили не тільки настили мостових, а виготовляли човни, вози, сани, посуд, а також ідолів язичницьких божків. А літопис 1115 року повідомляє про дерев'яний міст через Дніпро.

Київська Русь підтримувала активні торговельні зв'язки зі своїми близькими та далекими сусідами. Через землі країни пролягали шляхи:

"шовковий" (Китай - Європа), "грецький" ("із варягів у греки"), "соляний" (у Прикарпаття).

З !X - X ст. на Русі були в грошовому ужитку злитки срібла - гривні. Відомі два їх типи: київський шестигранний і новгородський у вигляді опукло вигнутої смуги. Та все ж перехід до металевих грошей затягнувся аж до XVI ст., бо досить довго загальним еквівалентом у Київській Русі було хутро.

Київську Русь вже у !X ст. називали "Гардарікою", тобто "країною міст". У !X - X ст. у літописах загадуються понад двадцять давньоруських міст (Київ, Чернігів, Стара Ладога, Псков та ін.), а в Xm ст. - близько трьохсот. Вони були центрами економічного, політичного та культурного життя. Одним із найбільших і найбагатших міст Європи був Київ - "матір міст руських". Показниками його політичного авторитету й економічного потенціалу були передусім культові та громадські споруди. У місті налічувалося близько чотирьохсот церков і вісім ринків [1; 10].

Древньоруська культура за своїм походженням і характером була європейською культурою, але вона зазнала також значного впливу культур Сходу. Древня Русь у X - XN ст. підтримувала різносторонні зв'язки з багатьма європейськими й східними народами та країнами, і цим пояснюється стрімкий злет її культури. Безперечно, найбільш важливими і плідними були зв'язки Київської Русі з Візантією, яка в той час була світовим культурним центром і спільним джерелом культурних впливів. Однак значний візантійський вплив ніяк не приводив до того, що древньоруська культура перетворювалася в її копіювання, а Київ - в якийсь філіал Константинополя. Засвоюючи більш розвинену візан­тійську культуру і через неї - досвід і надбання європейської й частково східної культур, культура Київської Русі виявила і яскраву самобутність.

На новий щабель піднявся розвиток Русі після прийняття християнства. Цей процес супроводжувався знищенням політеїстичного світогляду й пам'яток мистецтва, язичницьких культових споруд, однак у цілому мав позитивне значення для розвитку вітчизняної культури.

Всередині IX ст. через тісні зв'язки Русі з Візантією, християнство в його греко - православній формі поширилося серед панівних верств населення Русі. У X ст. християнами були деякі прибічники князя Ігоря та його дружина велика княгиня Ольга. Однак державною релігією воно стало лише у зв'язку з прийняттям християнства і масовим хрещеннямслов'ян у 988 - 989 рр. князем Володимиром Святославовичем. З цього часу християнство активно поширювалося державою і церквою.

Вибір східної гілки християнства - православ'я - був визначений рядом причин:

по-перше, завдяки стійким політичним, економічним і культурним зв'язкам Київської Русі з Візантією;

по-друге, назрілої необхідністю етнокультурного об'єднання всіх земель і формування єдиного народу на основі спільних духовних і мо­ральних принципів;

по-третє, бажанням бути прийнятими і визнаними в християнському

світі.

Проводячи хрещення Русі, князь Володимир враховував і те, що в системі візантійської державності духовна влада займала підлегле становище, залежала від імператора. Для нього було важливим, щоб запозичення візантійської культури не позбавляло Русь самостійності. Приваблювало його й те, що християнство за православним зразком не пов'язувало богослов'я мовними канонами. Візантія дозволяла відправляти релігійний культ національною мовою, в той час, як като­лицька церква проводила богослужіння тільки латиною.

Прийняття християнства сприяло формуванню нового світогляду. Значну роль у моральному прогресі давньоруського суспільства відігра­ли проголошені християнством принципи рівності всіх перед Богом, однаковості прав і обов'язків, засудження полігамії, кровної помсти. Центром громадського життя стала церква. Вона проповідувала нову ідеологію і згуртовувала народ на основі спільних духовних цінностей.

 

3.3. Писемність і освіта в Київській Русі. Розвиток літератури і науки

На етапі завершення формування Київської Русі її культура збагатилася новими здобутками. Найважливішим серед них була писемність. Археологічні джерела дозволяють відносити час оволодіння східними слов'янами неупорядкованим письмом до IX ст. У цьому пере­конує "Софійська азбука", яка була виявлена на стіні Софійського собору в Києві. Також на існування ранньої слов'янської писемності вказують літописні дані про підписання Візантією договорів з русами в 911 і 944 рр. грецькою та іншою, в цьому випадку руською, мовами. Також було відомо, що на випадок смерті наші предки писали заповіти місцевоюмовою. Тільки після масового запровадження християнства в 988 р. на Русі поширюється нова писемність, складена братами Кирилом і Мефодієм і названа за іменем одного з них "кирилицею". Вона була собою південнослов'янським мовним діалектом, зрозумілим і східному слов'янству, що й стало головною передумовою її поширення на укра­їнських землях [1 ; 17].

У X - XII ст. писемність переростає в освіту. Розвиток освіти у Київській Русі ґрунтувався на власних національних традиціях і вико­ристанні античного та болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Xристиянство, основою якого була писана книга, сприяло поширенню початків писемності та грамотності. Після церковної реформи Володимира Великого, виникла потреба у навчанні та вихованні освічених людей. Вони потрібні були не тільки для впровадження нового християнського культу, але і для функціонування органів державного управління, розвитку торгівлі, укладання договорів, діловодства, написання різних князівських грамот, оподаткування населення тощо.

Шкільна освіта за князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого стає частиною загальнодержавної і церковної політики Київської Русі. Утворилися три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, тобто державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя, школа "книжного вчення" (для підготовки священників та світська приватна школа домашнього навчання, переважно для купецького і ремісничого населення.

У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику. Вищу освіту визначали богословсько-філософські дисципліни: богослов'я, філософія, риторика, граматика, співи.

Особливого значення у вищих школах надавалося вивченню іноземних мов. На першому місці була грецька мова, якою написані канонічні книги православної релігії, і якою, у ті часи, часто велися цер­ковні відправи. Через те, володіння грецькою мовою було вкрай необхідне для вищих ієрархів церкви. Друге місце за значенням посідала латинська (варязька) мова.

Володимир Святославич у 988 році створив школу для навчання боярських дітей грамоті. Аналогічні заклади відкривали Ярослав Мудрий та інші князі. Анна Всеволодівна у 80-х рр. XI ст. організувала при Андріївському монастирі чи не першу в Європі школу для дівчаток, деучениці вчилися рукоділлю, шиттю та співам. Князі та чимало бояр були високоосвіченими людьми, знали по кілька мов. Вміли читати, писати й рахувати багато купців та ремісників, сотні їхніх написів збереглися на стінах монастирів, церков і ремісничих виробах. Світські вельможі та духовенство широко користувалися бібліотеками, першу з яких заснував у Києві в 1037 році Ярослав Мудрий. Монах Київського Печерського монастиря Микола Святоша мав велике книжкове зібрання й подарував його монастирській бібліотеці. Ці кладезі мудрості були також у Білгороді, Чернігові, Переяславі та інших містах [1,12].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40 


Похожие статьи

Н Д Пальм, Т Є Гетало - Історія української культури