М Зимомря, Х Гаврилюк - Дискурсивне й антропологічне прочитання творів івана котляревського - страница 1

Страницы:
1 

Микола Зимомря, проф. (Дрогобич) Христина Гаврилюк, аспірант (Дрогобич)

Дискурсивне й антропологічне прочитання творів Івана Котляревського

(Ткачук М. Творчість Івана Котляревського: антропологічний та естетичний дискурси: Монографія. - Суми: Вид-во СумДУ, 2009. - 216 с.)

2009 року побачила світ цінна монографія «Творчість Івана Котляревського: антропологічний та естетичний дискурси» Миколи Ткачука, відомого українського вченого-літературознавця, члена Національної спілки письменників України, доктора філологічних наук, професора Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. У дослідницькому доробку автора - понад 200 наукових праць з українського літературознавства. У полі зору науковця здебільшого український літературний процес XVIII - XX століть. Велику увагу вчений приділяє, зокрема, творчості І. Франка, М. Шашкевича, Л. Боровиковського, детально зупиняючись на розгляді естетичних концепцій, жанрових характеристик їхньої творчості, питанні рецепції, компаративістичних та інтерпретаційних дискурсах української та світової літературної спадщини. Чільне місце в дослідженнях М. Ткачука посідає творчість зачинателя нової української літератури Івана Петровича Котляревського. Слід зазначити, що рецензована монографія не є першою спробою дослідника у вивченні цієї проблеми. Згаданій монографії передував виданий у «Вищій школі» 1995 року посібник «Естетична концепція людини в «Енеїді» Івана Котляревського». Нова праця комплексно підходить до осмислення творчої манери геніального полтавця, висвітлює його життєвий шлях і значення його доробку для розвитку української літературної думки, чому присвячено перший розділ монографії. У другому, найбільшому розділі «Рецептивні горизонти «Енеїди» Івана Котляревського» на тлі зіставлення з «Енеїдою» Вергілія аналізується естетична концепція української «Енеїди», без сумніву, головної справи творчого    життя    І. Котляревського    та    основного об'єктадослідження цієї монографії. Дослідник детально зупиняється на інтерпретації категорій бурлескного гротеску, сміху, розглядає систему образів крізь призму просвітницького антропологічного дискурсу, а також виводить на якісно новий рівень проблему національного характеру в поемі. Третя частина праці розглядає мистецьку самобутність та особливості жанрової побудови п' єс «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник».

«Енеїда» І. Котляревського - знакове для української літератури явище з багатьох оглядів. Перший твір українською літературною мовою, поема, що відкриває нову епоху в українському літераторстві, енциклопедія українознавства... Перелік атрибутів, в яких «Енеїда» Котляревського відкривається в новаторському плані, можна продовжувати. Проте за понад двісті років існування поема в ході численних літературознавчих та авторських інтерпретацій та переосмислень [Зимомря 1998: 125] набула і багатьох стереотипів та ганчів, починаючи від сумнозвісних критичних Кулішевих закидів у «насильственній карикатурі», принизливого ярлика «котляревщини» як негативного феномену чи зведення до банального переспіву Вергілієвого твору. Багато з міфів стосовно мистецької вартості та цінності поеми намагається спростувати у своїй праці М. Ткачук. Автор дослідження відстоює і аргументує оригінальність української поеми, виносить за тісні рамки бурлескно-травестійної традиції, хоч і не заперечуючи їх, та, водночас, показуючи значно ширший діапазон і глибший потенціал її смислів.

На основі зіставлення з іншими варіаціями на тему Вергілія, а особливо, з переробкою Осипова, що продиктоване інтересом дослідників бурлескної традиції до генези та фабульної прототипності останньої по відношенню до української поеми, зокрема М. Дашкевича, автор дослідження простежує рецептивний аспект естетичного сприйняття поеми і доходить висновку, що «Енеїда» І. Котляревського є водночас продуктом та джерелом рецепції, адже «у складному співвідношенні твір-текст-дискурс Котляревський щодо поеми Вергілія (а до певної міри і Осипова) постає як реципієнт, але водночас як творець свого художнього дискурсу, виходячи із власних уявлень про прочитаний текст, вибудовуючи на його жанровій матриці свої рефлексії, репродукуючи крізь експресивно-образні засоби свою модель світуй людини» (с. 34). Таким чином дослідник потверджує геній Котляревського, котрий зміг вдихнути в класичну сталу форму нову животворну ідею: «Автор робить такі взаємопереходи, так сплавляє серйозне і жарт, поважне і фарс, що виникає гармонія, яка притаманна тільки талановитим творам» (с. 39), «класицистична поетика зі своїм одновимірним розумінням ідеальних явищ життя такого новаторського естетичного виміру не знала» (с. 35).

Відштовхуючись від діахронічних розвідок Валерія Шевчука та рухаючись у філософсько-аналітичному руслі, М. Ткачук приділяє велику увагу амбівалентності художньої системи образів у поемі. Все це робиться на тлі зіставлення з давньоримською поемою. Вчений досліджує роль фатуму, зовнішніх незмінних обставин, почуття відречення та сліпе слідування наперед вготованій долі у творенні образів в обох творах, залишаючи за цими факторами провідну роль у розвитку фабули у Вергілія і виокремлюючи в українській «Енеїді» нові джерела творення характеру, а саме: внутрішню мотивацію, інтенціональність вчинків, емоційність та психологічний стан персонажів: «В першому випадку діяльність мотивується мовби «іззовні всередину», в другому - «зсередини назовні» (с. 42). Котляревський відкидає героїчну монументальність образів, продиктовану класицистичною традицією, пробуджуючи до життя своїх героїв і даючи потужний емоційний посил та поживу для роздумів читачеві. Як зауважує дослідник, український Еней у стані крайнього емоційного збудження здатний проявляти модель поведінки, яка була б абсолютно неприпустимою для Енея латинського. І хоч, як підмітили дослідники, образи наділені «переважно тими рисами, що були властиві певній соціальній групі людей, визначали їх службове становище чи вік» [Неділько 1990: 52], містять «своєрідні загальні місця, поведінку-кліше, що передається одним і тим же художнім засобом» [Неділько 1990: 52], персонажі, зокрема, Еней І. Котляревського, на відміну від своїх аналогів здатні на вчинки всупереч волі сил, вищих за себе, і самостійно обирати свою долю. Та й «поведінка-кліше» - не що інше, як стандартний набір народних уявлень про категорії «позитивного» та «негативного», чіткий розподіл у простонародному розумінні на «добру» та «злу» людину, що й отримують вираження через дещо трафаретні висловлювання, накористь яких, проте, виступає сильне емоційне навантаження. Адже манеру, власне стиль мовлення поеми було обрано не випадково, а задля ширшого підсвідомого та інтуїтивного доступу адресатів поеми до закладених у творі ідей. В новаторстві образів Котляревського криється глибокий просвітницький підтекст. Чи не з Енеєвого «Олімпських шпетив на всю губу. / Свою і неню лаяв любу./ Добувсь і в рот, і в ніс Зевес» [Котляревський 2004: 61] серед іншого постало пізніше Шевченкове різке і вільнодумне «Все покину і полину / До самого Бога / Молитися... а до того /Я не знаю Бога» [Шевченко 1961: 313]. Заперечення «вищого» постає як певною мірою потреба до самоствердження, сигнал до непокори, відкидання пасивного існування.

До проблеми «тілесності» художніх образів у поемі та «матеріалістичності» оповіді автор дослідження подає детальну розвідку понять «тіло» та «тілесність» від класично-філософського теоретичного трактування, історико-культурних та психологічних концепцій до прикладного осмислення в літературознавчому та компаративному ключі. «Енеїда» твориться завдяки широкій і багатосторонній антропологічній картині, особливістю якої є, з одного боку, досягнута в результаті травестії приземленість, а з другого - гіперболізація зображуваного. Антропологічний дискурс «Енеїди» Котляревського нерозривно пов'язаний з духовним, внаслідок чого образ постає повноцінно у єдності «тілесного» та «духовного», «матеріального» та «ідеального», як «мікрокосмос» у «макрокосмосі», проте єдність ця передбачає як співіснування, так і протиставлення. Отже, саме нарочита, підкреслена, а часто гротескно перекривлена тілесність є головним двигуном розвитку подій в обраній міфопоетичній площині. Вслід за О. Білецьким, М. Ткачук висловлює тверде переконання, що «матеріально-тілесна стихія має ... не негативну, а позитивну оцінку; вона несе в собі космічний, всенародний характер» (с. 156). Антропологічна складова присутня повсюдно: і в смаковитих зображеннях численних бенкетів та гулянь, і в профанному змалюванні небожителів, і в історичних алюзіях, і в ієрархії типів персонажів, і в побутових предметах та соціальних явищах, і т.д. Оречевлення ідеального та одухотворення матеріального - це одна із точок перетину, в якій набувають вираження естетичні погляди Вергілія та Котляревського. Втім у Котляревського, на відміну від Вергілія,цей процес продиктований не міфологічними уявленнями, а бурлескною сміховою народною культурою, яка, як доходить висновку дослідник, «володіє власним буттям, власною образною динамікою» (с. 63).

Що стосується жанрової своєрідності української «Енеїди», то її слід розглядати в тісному зв' язку з її безпосередніми функціями та цільовою аудиторією, на яку її спрямував автор. Обравши за основу травестійно-бурлескний жанр, автор потрапив у ціль, адже не тільки, як стверджує М. Ткачук, «демократизував українську літературу», ввів її у широкі маси, але й переосмислив її в естетичному плані. Революційні ідеї Котляревського виявилися швидшими за свідомість та самоусвідомлення тогочасного суспільства. Через добре вторований шлях літературної ходи, закостеніле уявлення того, яким шляхом повинен надалі розвиватися літературний процес, не всім виявилося до снаги осягнути глибокий сенс, схований за напускною веселістю та сміховинністю, що й породило термін «котляревщина», до якого, однак, сам Котляревський має опосередкований і досить сумнівний стосунок, адже окремі епігони «Енеїди» хоч і запозичили з неї засоби і форму, та недогледіли мету і зміст, тим самим спричинившись певною мірою до знівелювання цінності оригінального твору. Варто зауважити, що завдяки появі української поеми якісних змін зазнало і саме поняття «бурлеск». Як зауважує автор монографії, «Котляревський (на відміну від Поля Скаррона - М.З., Х.Г.) поставив перед собою інше завдання: не так пародіювати та висміяти зміст античного твору, як репрезентувати досі маловідомий у світі український народ, його історію, ментальність, звичаї, побут, змагання за кращу долю» (с. 68). Отже, бурлеск переходить межі пародії заради пародії і стає засобом донесення серйозної тематики.

В аналізі «Енеїди» Вергілія та «Енеїди» Котляревського наголошується передусім спорідненість фабули обох творів, точніше перейняття та водночас підпорядкування власним інтенціям українським поетом фабули-архетипу. Автор дослідження виокремлює дві сюжетні лінії: основну, панорамну, що розгортається навколо Енея та троянців, і дещо умовну другу, пов'язану зі змалюванням олімпських богів. Цілісність художньої картини досягається композиційним переплетінням обох. Сутністьінтертекстуальних зв' язків виражають типологічні образи, які, незважаючи на тенденційність у змалюванні, чітко виражену атрибутику, часто-густо набувають цілком протилежних рис. Наратор Котляревського подає широкий діапазон портретних характеристик, показуючи мінливість людської природи в залежності від обставин, при тім не нав'язуючи особистого прихильного чи осудливого ставлення, а то й взагалі абстрагуючись від оповіді в народному стилі «Піду я до людей старих;/ ... / І попрошу їх розказати, / Що чули од дідів своїх», «Писну - як од старих чував» [Котляревський 2004: 85] чи відповідно до класицистичної традиції - «Читайте ж, муза що бормоче» [Котляревський 2004: 219]. Так, як простежує М. Ткачук, образ Венери - це вияв жіночого начала в різних іпостасях. В одному з епізодів (відносно нейтральному вимірі) Венера постає як зваблива жартунка-молодиця, в іншому (крайньому позитивному вимірі) - як архетип матріархального ладу, образ матері-берегині, ще в іншому (крайньому негативному вимірі) - як офіцерська повійниця. В конфлікті з Юноною Венера є уособленням добра, проте не абсолюту, як в античному варіанті. В українській поемі бурлеском стерто чіткі розподільчі межі між сюжетними та образними домінантами, а ті, що так чи інакше проявляються, є продуктами української колективної народної свідомості. Роль персоналій полягає не в окремішньому вираженні та довершеності образу, а в створенні цілісного художнього тла для шифрування прихованого смислу.

Детально зосереджується дослідник на макрообразі пекла в поемі, проводячи паралелі з аналогічними образами у Вергілія та Данте. Беручи за основу античну міфологію, близьку за суттю до християнської, поет реінтерпретує її, модифікує модель Вергілієвого пекла, вносячи до неї образи з народних міфологічних уявлень. Якщо у Данте безвихідь ситуації, жорстокі реалії дев' яти кіл пекла обумовлються релігійними стереотипами та уявленнями, тобто типізуються основні традиційні характеристики, то картина пекла Котляревського індивідуалізується через її ціленаправлену соціалізацію, нанизування однієї на одну побутових історій жителів пекла. Фантастичні елементи ж метафоризують соціальні взаємозв' язки та ієрархію, морально-етичний занепад та деградацію. В описі пекла, хоч і у бурлескному світлі, чи не впершев багатовіковій українській літературі поет розкриває, зосередившись здебільшого на тілесному, грішному началі, архетипний образ жінки, який вже у творчості Шевченка та інших класиків української літиератури набуває цілісних ознак, єдності тілесного та духовного. Як зауважують українські літературознавці, «навіть побіжне осмислення його (українського літературного процесу - М.З., Х.Г.) історії переконує, що головні етапи української літератури (тобто давній, київський, середній, - від кінця XV до кінця XVIII ст., і новітній - від Котляревського) виявляють дуже слабкі взаємозв' язки, а то й, здається, узагалі їх не мають. Це питання, певна річ, треба досліджувати комплексно і на певній порівняльній основі. Тоді з'ясується, що аналогічні явища властиві й іншим літературам (наприклад, тим, де мовна база - це стосується низки європейських літератур - переходить від середньовічної латини до розмовних мов). Але в українській літературі перервність різкіша. Найбільш промовисто це виявляється в тому, що, власне, у самосвідомості даної літератури (тобто, очевидно, не колективу як цілості, а самих літераторів, інтелектуалістів, носіїв традиції та духовності) питання історичної безперервності й спадкоємності або не порушується, або має до себе негативне ставлення. Новітня українська література, від Котляревського до Шевченка і Куліша, в основному нічого не почерпнула — ні мови, ні тем, ні норм, ні натхнення - не тільки від давньої, а й від середньої доби. Справжнім винятком тут стала «Енеїда», твір, що набагато більше належить XVIII, ніж XIX ст., а, впроваджуючи нову літературу, мовно її уможливлюючи, до неї не належить» [Грабович 1997]. Тож Котляревський стає новатором не тільки в плані впровадження нової літературної норми письма, а й фактично вперше в історії українського літераторства вводить у систему художнього твору нові сюжетно-фабульні структури, проблематику та образи, які в подальшому стають домінантними і визначають напрям літературної думки в Україні на багато десятиліть наперед.

Не оминає увагою М.Ткачук і генологію жанру української «Енеїди», провідну роль пародії в її структурі, яка, однак, на думку дослідника, зовсім не зводиться до приниження чи викривлення оригінального твору, а висміювання «смислових концептів», «велемовності» (с. 93), створення дзеркального відображення твору,що існує у відмінному хронотопі. Адже сміх у поемі, за словами Т. Бовсунівської, на порядок вищий за суто пародійний сміх. Він амбівалентний за своєю формою і гуманістично-демократизуючий за інтенціональністю.

М. Ткачук розглядає цю амбівалентність, що накладає бурлескно-травестійні елементи на героїко-комічну матрицю, як продуктивний прийом образотворення, внаслідок чого поема сприймається як метанаратив, наратив наративу Вергілієвої «Енеїди», але в той же час не зводиться і до самого лиш поняття наративу. Аналізуючи новаторство на рівні синтактики, семантики та прагматики, підкреслюючи синкретизм художніх методів та стилів у поемі, дослідник висуває тезу, що естетичні пошуки Котляревського носять авангардний характер, а також передбачають чітку модель читача та добре вибудувану стратегію його взаємодії з автором. Таким чином заперечується суто міметичний підхід і створюється нова система творчої взаємодії, яку схематично можна би зобразити так:

I рівень: автор оригіналу

І

текст оригіналу

/ \

реципієнт-інтерпретатор оригіналу;     реципієнт оригіналу

II рівень: реципієнт/інтерпретатор оригіналу

І

естетична     інтерпретація     оригіналу/ «новий» оригінал

І

реципієнт «нового» оригіналу,

Взаємодія «Енеїди» Вергілія та «Енеїди» Котляревського актуалізується максимально саме при глибинному естетичному переосмисленні та перетворенні, в результаті якого на основі оригіналу виникає новий оригінал з відмінними естетичними, етичними, інтенціональними та аксіологічними настановами. Дана проблема розглядається дослідником в руслі теоретичних засад перекладу, на основі виділених відомим словацьким вченим Діонізом Дюришином у його літературознавчій праці «Теорія порівняльного   вивчення   літератури»   двох   типів ставленняреципієнта до оригіналу - авторського та перекладацького. Як зауважує М. Ткачук, «первинна актуалізація оригіналу втратила свій смисл у сфері переспіву або перекладу, але зберегла свій вплив як інтертекст» (с. 107).

Метанаративний дискурс обумовлює специфіку образу наратора. Образ головного наратора проступає експліцитно в непоодиноких риторичних висловлюваннях до змодельованого ним же реципієнта і доповнюється образами наративних посередників, яких залучає сам наратор, то посилаючись на Вергілія, то апелюючи до музи, то згадуючи, що «од старих чував», то імітуючи бурсацьку тарабарщину мандрівних дяків. У результаті дієгетичний виклад, внутрішня реальність твору набуває форми діалогу автора з читачем, свого роду авангардного «експерименту». Поетика бурлескного гротеску вимагає аналізу в комплексі з наратором як безпосереднім її носієм. Не цілком погоджуючись з думкою Є. Вербицької, що наратором у поемі Котляревського є бурсак, М. Ткачук переконаний, що це, хоч і «народний розповідач, але водночас освічена людина, просвітник, гуманіст, громадянин, національно свідомий українець» (с. 150).

Зупиняючись детальніше на розгляді категорії сміху, М. Ткачук подає точки зору різних дослідників цього питання, вкотре наголошуючи, що сміх слід розглядати як окремий образ української «Енеїди» в його амбівалентності та двовекторності (спрямування на об'єкт та суб'єкт іронії ), універсальності та невід' ємності від фольклорної творчості.

Демократизація літератури та мовлення, звернення до реалістичного відтворення, схильність до вичерпності зображуваного портрету у його цілісності, трансформація участі та ролі автора у творі відбуваються на тлі посилення просвітительських тенденцій у суспільстві та, зокрема, мистецькій сфері. Незважаючи на численні фантастичні сюжетні вкраплення, бурлескно-травестійне «аранжування», як парадоксально це не звучало б, в «Енеїді» чітко дотримано головного просвітницького принципу - принципу художньої правдивості. Неодноразові авторські запевнення, що він описує все так, як чув від людей бувалих - не останнє тому підтвердження. Власне, травестія робить можливим актуалізувати хронотоп поеми в конкретній етноплощині, а бурлеск, хоч часто й гіперболізовано та водночасненав' язливо і доступно, підводить читача до витоків сміхової культури як багатовікової традиції та способу українського буття. Таким чином, як зазначає дослідник, автор «зцементовує, з' єднує як літературно-пародійний, так і етнографічно-побутовий матеріал» (с. 132).

Широковживаним літературним знаряддям просвітницького критичного арсеналу автора стає схована за маскою сміху сатира, спрямована не стільки обов' язково на нещадне та безкомпромісне бичування людських і суспільних вад, втовкмачування їхньої невиправності, а на відтворення реальної, справжньої сутності людини. Показовою в цьому сенсі є картина пекла і його резидентів, серед яких не тільки традиційно негативні соціальні типи, а й інші верстви населення, простий люд, який теж не без гріха за душею. Таким чином Котляревському не властива й ідеалізація тих же гноблених на тлі осуду гнобителів. Критичне перо автора зачіпає кожного, не робить винятків, але навіть у найбільш сатиричних, приперчених бурлеском висловлюваннях відчувається невимовна любов автора до свого народу, ототожнення себе з ним, єднання своєї долі з колективним буттям, історичне світовідчуття. Історизм «Енеїди» - річ аж ніяк не випадкова. Поема з' являється, направду, в переломний момент для українського народу, тож навряд чи автор міг оминути увагою насущні проблеми свого часу. Як підмічено в монографії, «буття із сфери міфу у сферу історії переключається тоді, коли у світі виникає боротьба за історичне виживання народів» (с. 136).

До питання гротеску в «Енеїді» як до різнопланового вияву авторської естетики зверталося не одне покоління дослідників, збагачуючи літературознавчу науку новими концептами, а сам твір - новаторськими та щоразу вичерпнішими інтерпретаціями. Не оминає категорію гротеску увагою й М. Ткачук, характеризуючи його як внутрітекстуальну величину, з допомогою якої «поєднуються побутове і сакральне, тимчасове і вічне, фантастичне і реальне начала...» (с. 149). В основі «Енеїди» Вергілія лежить те ж поєднання, проте міфологізм як сюжетна та ідейна основа античної поеми, міметичне світосприйняття передбачає специфічну модель рецепції, в якій, за Лосєвим, всі події, персонажі приймаються за чисту монету, існують реально, а не як результат авторської  фантазії.  У Котляревського ж образи синтезуютьреалістичність та фантастичність, створюючи в уяві химерні за своєю формою поєднання.

Реалістична площина поеми «Енеїда» Котляревського розкриває етнонаціональну зумовленість характерів персонажів. М. Ткачук підкреслює, що «для поета не існує абстрактної людини, одірваної від національної, історичної і соціальної основи» (с. 162). Персонажі актуалізуються в природному для них оточенні, через родинно-побутові та соціальні зв'язки, патріархальний устав, традиційний одяг та кухню, мову. Проте соціальний аспект - це тільки один з виявів. В поемі питання народності, національної самобутності та тотожності набуває універсального нероздільного характеру мегаобразу. Ідейний смисл поеми в критичній своїй величині так чи інакше зводиться до національного форманта, що, мабуть, найбільше розмежовує дві «Енеїди». Поневіряння українського Енея - це багатостолітні поневіряння українського народу, ідейно-духовні пошуки, спроби самоусвідомлення та національної ідентичності. Не можна недооцінювати значення обох «Енеїд» для світової та національної культурної спадщини. Очевидно, якби не таке явище, як антична поема Вергілія, не судилося б з'явитися й творові Івана Котляревського. Це ж неодмінно позначилося б на подальшому розвитку літературного процесу в Україні.

Коротко зупинимось на третьому розділі монографії, присвяченому драматургії І. Котляревського. Дослідник трактує п' єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» в руслі ідей та канонів Просвітництва. В аналізі першої чільне місце займає розгляд композиції та сюжетної побудови, включення в соціально-побутове тло романтичного (зокрема, пісень, яких у «Наталці Полтавці» 19) та сентиментального (поетика зображення персонажів Наталки та Петра) елементів, віртуозної індивідуалізації образів-типів. Вчинки героїв пояснюються крізь призму суб' єктивних, особистісних, передусім психологічних чинників, а також об' єктивних соціальних обставин та законів. При тім Котляревський залишається вірним гумористичній традиції, яку переймають і його персонажі, ось уже багато десятиліть гарантуючи незмінний успіх сценічній постановці п' єси.

В морально-побутовому аспекті проаналізовано водевіль вчинків «Москаль-чарівник». Ставши мимоволі новатором в жанріводевілю в українській літературі, І. Котляревський, дотримуючись усталених жанрових характеристик, збагачує його яскравими, живими індивідуалізованими образами, що, мабуть, є однією з головних ознак його «фірмового» стилю.

Монографія є комплексним, узагальнюючим дослідженням творчості І. Котляревського, яке детально і доступно тлумачить домінантні концепти його творчості, нестандартно підходить до естетики літературної діяльності, спонукає замислитись над національною складовою художнього твору як основним чинником самоототожнення з національним мистецьким надбанням та збагачення світової системи культурних цінностей. Дана праця стане в пригоді як науковцям, так і тим, хто просто цікавиться еволюцією літературної думки та слова в Україні кінця ХУШ -початку ХІХ ст. та такою яскравою сторінкою цього періоду, як творчість І. П. Котляревського.

Література: Бовсунівська 2006: Бовсунівська Т. Українська бурлескно-травестійна література першої половини ХІХ століття (в аспекті функціонування комічного). - К., 2006. - 174 с.; Грабович 1997: Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. - К.: Основи, 1997. - 604 с. - http://litopys.org.ua/hrabo/hr02.htm; Зимомря 1998: Зимомря М. Окраса української словесності в оцінках німецьких учених 1-ї половини ХІХ віку. До 200-річчя появи «Енеїди» Івана Котляревського // Календар «Просвіти» на 1998 рік. - Ужгород, 1998. -С. 125-126; Котляревський 2004: Котляревський І. П. Енеїда. Ivan Kotliarevsky. Aeneid: [Translated by Bohdan Melnyk]. - Canada, Toronto: The Basilian Press, 2004. - 278 p.; Неділько 1990: Неділько Г. Я. Портрет у поемі І. Котляревського «Енеїда» // Творчість І. Котляревського в контексті сучасної філології. Збірник наукових праць. Редкол. А. А. Бурячок та ін. - К.: Наукова думка, 1990. - С. 51-60; Шевченко 1961: Шевченко Т. Г. Кобзар. - Львів, 1961. - 618 с.

Страницы:
1 


Похожие статьи

М Зимомря, Х Гаврилюк - Дискурсивне й антропологічне прочитання творів івана котляревського

М Зимомря, Х Гаврилюк - Покликання збагачувати взаємодію літератур