Г Стасюк - Освітаяк чинник державотворення - страница 1

Страницы:
1  2 

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені М.П. ДРАГОМАНОВА

СТАСЮК Геннадій Євстахійович

УДК 323: 37.014

ОСВІТА

ЯК ЧИННИК ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

09.00.10. - філософія освіти

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Київ - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі державного управління Івано -Франківського національного технічного університету нафти і газу Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник:    доктор філософських наук, доцент

ДЗВІНЧУК Дмитро Іванович,

Івано - Франківський національний технічний університет нафти і газу, завідувач кафедри державного управління.

Офіційні опоненти:     доктор філософських наук, професор

Карась Анатолій Феодосійович,

Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри філософії;

кандидат філософських наук, доцент

Загарницька Ірина Іванівна,

Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, директор Інституту розвитку дитини.

Захист відбудеться «10» червня 2008 року о 16.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.053.13 в Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова за адресою: 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова за адресою: 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.

Автореферат розісланий «8» травня 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

Б. К. Матюшко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У сучасних умовах еволюційної трансформації українського суспільства від авторитарного до демократичного політичного режиму важливого значення набуває розвиток філософсько - освітніх та політичних концепцій, що передбачає вироблення й засвоєння на рівні всього соціуму, соціальних груп та окремих індивідів систематизованих знань про політику і навичок участі у політичному житті; усвідомлення освіти як важливого фактора інституційної модернізації українського суспільства. Окрім того, за сучасних умов наука і освіта постають засобом збереження і зміцнення української державності.

Характерними рисами політичної системи, яка склалася в сучасній Україні, є низький рівень конкурентоспроможності, слабкість соціальних інститутів влади, відсутність ефективного механізму розробки і реалізації освітньої політики, зрощування держави і бізнесу. У зв'язку з цим важливого значення набуває розробка поняття освітньої політики, її принципів, суб'єктів, засобів регулювання, зокрема - нормативно - правових. Розробка проблематики політики в освітній галузі також є актуальною з огляду на орієнтацію нашої держави на інтеграцію до європейських структур. Інтеграційні процеси зумовлюють необхідність імплементації міжнародно -правових стандартів у внутрішнє законодавство держави, приведення правових актів України з питань освіти у відповідність до міжнародних правових стандартів.

Суспільство і освіта - єдина, взаємопов'язана система. Модернізація освіти - соціально детермінований, керований процес. Його зміст та спрямованість визначається через існуючі в суспільстві політичні механізми взаємодії різноманітних інтересів (класових, корпоративних, професійних тощо), характер їх прояву в освітній політиці, в діяльності її основних суб'єктів, перш за все держави.

Політичний вимір освіти - відносно нова проблема для вітчизняного суспільствознавства. Лише в останні роки, особливо в період розробки проекту Національної доктрини розвитку освіти, її обговорення, питання освітньої політики, в першу чергу державної, набули певного розголосу та стали привертати більше уваги з боку дослідників. Посилилась співпраця із зарубіжними вченими, експертами та аналітиками.

Актуальність теми дослідження підсилюється тим фактом, що світоглядні знання особливо необхідні громадянам та їх об'єднанням, які діють у демократичному суспільстві, оскільки вони неминуче повинні взаємодіяти між собою і державою, виступаючи в якості активних суб'єктів сучасного політичного процесу. Актуальними є також проблеми організації та управління  освітньою  політикою  на  сучасному  етапі українськогодержавотворення. Враховуючи надзвичайну актуальність і практичну нерозробленість проблеми, автор зосереджує на ній свою дослідницьку увагу, обирає як предмет дисертаційного дослідження.

Ступінь наукового опрацювання проблеми. Література за тематикою, зважаючи на її міждисциплінарний характер, є надзвичайно чисельною і різноманітною, охоплює широке коло освітніх та філософсько -політичних проблем. Загальноцивілізаційний вимір освіти як суспільного явища досліджують представники соціальної філософії, філософії освіти, соціології освіти, педагогіки тощо. Серед вітчизняних вчених слід назвати, насамперед,   праці   В.Андрущенка,   Е.Афоніна,   В.Беха, О.Бурлакова,

B. Вікторова, Г.Волинки, В.Гальпєріної, Л.Герасіної, І.Горбатенко, Д.Дзвінчука, В.Дзоз, О.Жабенко, М.Іванова, І.Каленюк, С.Клепка, Г.Клімової, Н.Коломінського, М.Коноха, В.Корженко, К.Корсака, В.Кременя, Т.Лукіної, В.Лутая, А.Мазака, М.Мартинюка, О.Марущенка, М.Михальченка,

C. Ніколаєнка,   В.Огнев'юка,   В.Пальчикова,   М.Романенка, І.Сікорської,

H. Скотної, В.Скотного, І.Степаненко та інших. Зазначені проблеми активно досліджують зарубіжні науковці, що репрезентують різні світові освітні школи.    Це,    зокрема,    Ж.Алфьоров,    В.Василькова, Б.Гершунський,

I. Добронравова, О.Кормилішина, О.Пушкін, В.Садовнічий, Д.Саприкін, В.Торосян, А.Фурсенко, В.Бойд, К.Г.Вайс, Дж.Франкел, Дж.Ківз, Ф.Раймерз, М.Садкер, С.Сарасон, Т.Серджіованні, П.Скотт, Т.Тімар, Е.Тоффлер, П.Фрейре, Ф.Фукуяма та інші.

Здобутки українських та зарубіжних вчених, які досліджують питання управління системою освіти, було узагальнено та систематизовано в ґрунтовній праці В.Лугового. У ній всебічно розглянуто стан освітньої галузі України, розкрито принципи національної освітньої політики, основні напрями реформування освіти в 90 - х роках ХХ ст. Але з моменту виходу роботи в світ сфера освітньої політики зазнала значних змін, які потребують оцінки та аналізу.

Плідне дослідження освітньої політики неможливе поза контекстом розвитку загальної теорії і практики державного управління та державної політики в сфері освіти. Ці проблеми розробляють А.Гофрон, Б.Гофрон,

B. Дзоз, О.Жабенко, С.Калашникова, Н.Колісніченко, Т.Лукіна, А.Мазак,

C. Майборода, В.Пальчиков, Н.Ракша, Н.Рєзанова, О.Скідін, В.Тертичка та інші.

Методологічні проблеми змісту політичних трансформацій на пострадянському просторі розглядаються в працях В.Андрущенка, І.Бідзюри, І.Воронова, В.Горбатенка, Г.Дашутіна, А.Карася, М.Михальченка, М.Розумного та інших вчених. Проблемам української політики, у її інституціональному та функціональному вимірах, присвятили свої дослідження Е.Афонін, М.Бойчук, А.Волинський, В.Кремень, М.Лукашевич,

М.Михальченко, С.Ніколаєнко, С.Пролеєв та багато інших. Стан, перспективи і тенденції розвитку освіти в сучасному світі висвітлюються в працях В.Андрущенка, Д.Дзвінчука, К.Корсака та інших авторів, які аналізують освітні системи провідних країн Заходу, форми та методи організації навчального процесу. Вагомий внесок у розвитку політичної дидактики та освітнього маркетингу зроблено вченими Інституту вищої освіти АПН України В.Андрущенком, К.Корсаком, В.Лутаєм, М.Михальченком.

В останнє десятиліття в Україні вийшло чимало праць з аналізу державної освітньої політики. Серед них, насамперед, слід назвати роботи відомих у цій галузі зарубіжних спеціалістів К.Г.Вайса, Ф.Раймерза, С.Сарасона, Т.Серджіованні, Т.Тімара та інших. Їх вихід у світ значною мірою сприяє інституціональному становленню аналізу державної політики як наукової дисципліни. Серед українських вчених, що також мають безпосереднє відношення до цієї справи, слід назвати, перш за все, І.Алексеєнко, Л.Бойко-Бойчук, Б.Ганьбу, І.Горбатенко, М.Іванова, С.Кальцеву, В.Малиновського, Г.Несвіт, В.Новохацького, Н.Пищулин, А.Прокопенко, О.Сосніна, В.Тертичку, О.Шаян та інших. Аналіз наукових досліджень свідчить про наявність значної кількості праць вітчизняних і зарубіжних авторів, що стосуються державної освітньої політики й управління освітою.

Аналіз існуючої літератури дозволяє сформулювати наступні висновки щодо ступеня розробленості проблеми:

по-перше, у соціально - філософській, політологічній та соціологічній літературі закладено основи теоретико - методологічних засад дослідження освітньої політики;

по-друге, у вітчизняному суспільствознавстві в попередні десятиріччя визначилися нові напрями дослідження філософських вимірів освіти, відбувається процес активної інтеграції різних наук, все чіткіше визначається окремий напрям та наукова дисципліна - філософський аналіз освітньої політики;

по-третє, неухильно зростає державний та громадський запит на зазначену дисципліну, її інструментальну та практичну цінність у визначенні цілей державної освітньої політики на сучасному етапі розвитку українського суспільства.

Виявлений рівень розробленості проблеми, її наукова та соціальна значущість надають підстави авторові визначити головну мету і завдання дослідження.

Зв'язок  роботи  з  науковими  програмами,  планами, темами.

Дисертаційна робота виконана в межах комплексного наукового дослідження, яке проводиться кафедрою державного управління Івано-

Франківського національного технічного університету нафти і газу: «Проблеми безперервної освіти в сучасних умовах соціально-економічного розвитку України».

Тема дисертаційного дослідження затверджена на засіданні Вченої ради Івано - Франківського національного технічного університету нафти і газу від 29 листопада 2006 р. (протокол № 12/450 ).

Мета та завдання дослідження. Мета даного дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб у контексті сучасних державотворчих процесів виявити роль освіти як фактора, що забезпечує стабільність, стійкість і відтворюваність української державотворчої традиції.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:

■ визначення концептуальних методологічних засад міждисциплінарного дослідження пострадянських політичних трансформацій;

■ розкриття сутності та особливостей соціально-політичного контексту (інституцій, процесів, характеру владних стосунків тощо) формування освітньої політики;

■ аналіз суспільного механізму взаємодії освіти і політики, визначення його параметрів, основних інституцій та динаміки;

■ розробка методологічних засад визначення поняття "освітня політика", її інтерпретації в контексті різних наук - соціальної філософії, філософії освіти, політології, аналізу державної політики;

■ визначення наукового статусу аналізу освітньої політики, його співвідношення з іншими дисциплінами, перш за все філософією освіти;

■ обґрунтування соціальної та практичної значущості досліджень проблем освітньої політики, її аналізу як інструменту вирішення нагальних суспільних проблем у сфері освіти.

Об'єктом дослідження є освіта у її соціально-змістовному та діяльнісному вимірах (як цінність, як система, як процес, як результат).

Предмет дослідження є освітня політика держави.

Провідна гіпотеза дослідження ґрунтується на припущенні, що цілісне дослідження сутності та особливостей реалізації державної політики у сфері освіти в сучасних умовах дасть змогу визначити основні напрями її оптимізації, засоби і механізми реалізації, адекватні тим процесам і тенденціям, що спостерігаються у політичному житті суспільства.

Методи дослідження. Теоретичну та методологічну основу дисертації складають дослідження зарубіжних та вітчизняних філософів, політологів, культурологів, теоретиків і практиків у сфері освіти. Характерним для дисертації є використання науково - системного підходу з врахуванням комплексних і нелінійних взаємодій між основними факторами впливу,запозиченого з сучасної синергетики. Дослідження спиралося на низку визначальних принципів - наукового плюралізму, методологічної різноманітності, критичності мислення, єдності суб'єктивного та об'єктивного, системного компаративізму, обмеженості законів і теорій тощо. Для формулювання рекомендацій і пропозицій, визначення шляхів державної політики в галузі освіти використовувалися методи програмно -цільовий, моделювання та узагальнення.

Використання зазначених методів у взаємозв'язку та взаємодоповненні дозволило виявити ключові суперечності та причино - наслідковий зв'язок досліджуваних проблем, чинники та умови їх розв'язання, а також здійснити на цій основі відповідний прогноз розвитку ситуації в майбутньому.

Стрижневою методологічною основою дисертаційного дослідження є системний підхід. Він передбачає виявлення історичної ґенези понять «освіта» та «освітня політика», їхню сучасну змістовну наповненість та функціональний потенціал у вітчизняному та зарубіжному джерелознавчому масиві.

Емпіричну основу складають узагальнюючі праці вітчизняних та зарубіжних філософів, соціологів, політологів, фахівців у сфері освіти, статистичні матеріали, спеціальні та громадсько - політичні періодичні видання.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняному суспільствознавстві сформульовано узагальнюючу, побудовану на міждисциплінарному дослідженні, концепцію державної освітньої політики, що дозволяє врахувати загальноцивілізаційні, національні та освітньо-виховні цінності як основу реалізації стратегії розвитку України.

У дисертації сформульовано низку положень, що конкретизують наукову новизну і виносяться на захист:

■ визначено методологічні засади міждисциплінарного дослідження політичного виміру освітніх трансформацій у пострадянському суспільстві. Їх основу складають соціоісторичний та соціокультурний підходи в системному, конструктивному поєднанні, що дозволяє досліджувати освітню політику в її особистісному, суспільному та культурному вимірах, у відповідному соціальному просторі та часі, надає можливість застосовувати способи, процедури та методи соціальної філософії, соціології, політології та інших наук;

■ розкрито дію суспільного механізму трансформації соціальних інтересів в освітню політику. Вона є уособленням та кінцевим результатом взаємодії існуючих соціальних сил, політичних інститутів, індивідів та інтелектуальних ресурсів як між собою, так і з оточуючим середовищем -економічною, соціальною, правовою системами, існуючою політичною культурою, її різними сегментами;

■ визначено евристичний потенціал понять "освіта", "освітня політика" з метою його ефективнішого використання в процесі розробки стратегії і тактики трансформації гуманітарної сфери українського суспільства, уточнення цілей державної та позадержавної освітніх систем, визначення чітких перспектив інтеграції України у загальноєвропейський освітній простір;

■ обґрунтовано критерії типологізації освітньої політики, що передбачають урахування передовсім таких параметрів: характер соціальної та політичної систем, сутність політичного режиму, способи та шляхи рекрутування влади, правлячої еліти, прийняття та виконання політичних рішень, домінуюча політична культура, історичні традиції тощо;

■ запропоновано шляхи впровадження в практичну діяльність органів управління і освітніх закладів сучасної методології аналізу політики з метою розробки варіантів політики розвитку освіти на національному, регіональному та місцевому рівнях, перш за все з точки зору реалізації принципу рівного доступу різних верств населення до якісної освіти.

Практичне значення одержаних результатів. Основні положення дисертації можуть бути застосовані при розробці стратегії освітньої політики в процесі реформування сучасної системи освіти в Україні, а також у практичній діяльності державних структур, закладів культури та освіти; у діяльності політичних партій та громадських об'єднань; у лекційно -пропагандистській роботі та при розробці програм стратегічної та практичної діяльності обласних і районних держадміністрацій; у лекціях з філософії, культурології, політології, конституційного права тощо. Здійснена наукова робота створює передумови для подальших досліджень змісту, форм, методів діяльності органів державної влади і громадськості у сфері освіти.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є самостійним авторським дослідженням. Результати і висновки, пропозиції та рекомендації, у тому числі й ті, що характеризують наукову новизну дисертації, одержані автором особисто. Для обґрунтування основних тенденцій правового забезпечення державної освітньої політики частково залучені та використані положення співавтора Д.І. Дзвінчука (публікація № 7).

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження обговорювались на всеукраїнських і міжнародних наукових й науково-практичних конференціях, зокрема, на ІІІ Всеукраїнській науково-методичній конференції «Безперервна освіта в Україні: реалії та перспективи» (м. Івано-Франківськ, 2006), Міжнародній науково -практичній конференції «Педагогіка вищої школи: методологія, теорія, технології» (Рівне, 2007), науковій міждисциплінарній конференції «Трансформація парадигм мислення та концепцій знання під впливомсучасних викликів у загальній, соціальній, практичній і прикладній філософії» (Львів, 2007).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладені у 7 статтях, підготовлених та опублікованих автором, в тому числі в 5 статтях у фахових наукових виданнях

Структура та обсяг роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації -206 сторінок. Список використаних джерел складається з 208 найменувань на 19 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі подається загальна характеристика роботи: обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження і характеризується стан її розробки, визначається предмет, об'єкт, мета та задачі дослідження, його методологічна і теоретична основа, формулюється наукова новизна, формулюються основні положення, що виносяться на захист; підкреслюється практична значимість роботи, подаються відомості про апробацію результатів дослідження та публікації з теми дисертаційного дослідження.

Перший розділ - «ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСВІТИ» складається з трьох підрозділів, в яких обґрунтовуються теоретичні та методологічні основи розв'язання досліджуваної проблеми.

У підрозділі 1.1. «Сутність освіти: експлікація концептуальних підходів» розглядається поняття освіти як одне з базових для дисертаційного дослідження. Докладно аналізуються різноманітні концептуальні підходи, наявні в сучасній зарубіжній і вітчизняній науковій літературі, щодо розуміння сутності поняття освіти та умов формування й ефективного здійснення державної освітньої політики.

Поняття освіти розглядається в дисертації як процес (особлива діяльність людини, в ході якої відбувається засвоєння різних змістів), система (соціальна форма організації людської діяльності з передачі та засвоєння знань) та результат (індивідуальний та суспільний набуток). Проведений аналіз дозволяє стверджувати, що в умовах переходу до «організованого суспільства» освіта стає важливим чинником соціально-політичних змін, фактором політичного оновлення усіх сторін життєдіяльності індивідів та їх спільнот.

Соціокультурний феномен освіти виявляється надзвичайно складним історичним явищем. Він включає багато елементів та аспектів, дослідження яких потребують комплексного теоретико-методологічного підходу: адже неможливо вивчати освітні процеси та проводити їхній порівняльний аналізбез урахування соціальних зв'язків, культурних традицій, етнічних, аксіологічних та інших особливостей суспільства.

Установлено, що термін «державна політика у сфері освіти», або «державна освітня політика» почав використовуватися в науковій літературі 60-70-х років XX ст., коли освіта почала розглядатися як найважливіший фактор економічного розвитку й соціального прогресу, як сфера, що потребує особливої уваги на загальнодержавному регіональному та місцевому рівні.

У підрозділі 1.2. «Освітня модернізація в структурі політичної модернізації українського суспільства» встановлюються методологічні засади розгляду освітньої модернізації в контексті політичної модернізації.

Освіта - це певна сума загальних і специфічних, академічних і вузькопрофесійних знань. Здобути освіту - означає оволодіти певними знаннями, мати навички логічного мислення, дослідження і аналізу різних явищ. Освіта як результат накопичення знань, результат навчального процесу має кількісний та якісний аспекти. Перший знаходить свій прояв у кількісному обсязі набутих і засвоєних людиною знань, формалізованим показником його може бути рівень освіти (середня, вища). Крім того, освіта має і аспект високої моральної цінності, формування здібностей та устремлінь людей кожного народу, які визначають його історичну долю. Модернізація освіти - соціально детермінований, керований процес. Його зміст та спрямованість визначається через існуючі в суспільстві політичні механізми взаємодії різноманітних інтересів (класових, корпоративних, професійних тощо), характер їх прояву в освітній політиці, в діяльності її основних суб'єктів, перш за все держави.

У дослідженні стверджується, що нові завдання, які стоять перед Україною на сучасному етапі, вимагають докорінної зміни підходів до управління в освітній галузі на основі сучасних управлінських технологій.

Багатовимірність освіти (соціальний інститут, спеціалізована діяльність, суспільний процес, процес суб'єкт-суб'єктної взаємодії, соціокультурна система, онтологічна форма розвитку, фундаментальна форма існування буття) дає можливість аналізувати проблему виміру освіти залежно від конкретного політичного контексту. У зв'язку із проблематичністю системного, комплексного аналізу сутності освіти, доцільно використовувати так званий «контекстуальний методологізм», який забезпечить достатню гнучкість дослідження.

У підрозділі 1.3. «Розвиток освіти в «організованому суспільстві» розглянуто освітню політику як дієвий чинник сучасних державотворчих процесів. В умовах модернізації суспільства одним з елементів соціальних перетворень в Україні, на нашу думку, має стати орієнтація на «організоване суспільство»   як   модель   соціальної   організації.   Процеси соціальноїмодернізації і національно-державного будівництва вимагають радикальної зміни освіти суспільства, його ціннісних орієнтирів та мотивів діяльності. На перший план виходять процеси нагромадження і використання набутих знань, переосмислення культурно-історичного досвіду, проектування, самодетермінації, визначення власних ціннісних орієнтирів на підставі безпосередньої інтеріоризації освітніх цінностей, які набувають характеру політичного й етичного вибору індивідуального і соціального буття. Швидке досягнення Україною політичного, економічного, соціального, духовного успіху стає можливим лише на основі реформ, впровадження якісних змін в інститутах освіти і культури, освоєння широкого комплексу інновацій та нововведень.

В «організованому суспільстві» освіта покликана виконувати три найважливіші функції:

- продукувати і пропагувати знання (функція Знання);

- сприяти інтеграції вітчизняного і зарубіжного досвіду в сучасну українську державотворчу концепцію (функція Пам'яті);

- давати орієнтири та конкретні механізми втілення державницьких планів та ідей в життя (функція Волі).

У другому розділі - «СОЦІАЛЬНО - ПОЛІТИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ СУЧАСНОЇ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ» - з'ясовано передумови та засади сучасних державотворчих процесів, проаналізовано сутність та характер сучасного суспільства, основні напрями його розвитку в контексті розгляду освіти як чинника політичних змін. У розділі обґрунтовано, що вивчення механізму управління сферою освіти набирає все більшої ваги й потребує глибокого системного реформування з метою збереження її потенціалу та обсягу підготовки пріоритетних напрямів освіти й науки, приведення у відповідність із найновішими світовими досягненнями сучасної науки.

У підрозділі 2.1. «Соціальний контекст формування та реалізації освітньої політики» проаналізовано особливості політичного впливу на зміни освітнього середовища. На підставі аналізу джерел та узагальнення існуючої практики автор схильний вважати, що реалізація основних напрямів розвитку освіти, спрямованих на модернізацію освітньої галузі, потребує реформування системи державного управління освітою, яке має забезпечити поступове звуження державного контролю з одночасним розширенням засад громадського самоврядування, формуванням її громадської складової. Цей процес передбачає розробку та впровадження сучасних управлінських проектів, широке використання засад освітнього менеджменту, оновлення функцій управлінської вертикалі всіх рівнів, наповнення їх новим змістом і значенням. Освіта має стати основним генератором політичних цінностей і соціальних орієнтацій діяльності для кожної окремої людини та длясуспільства в цілому, що здійснює випереджувальне проектування політичних реальностей на багато років наперед.

Значна увага в роботі приділяється аналізу результатів політичної трансформації в Україні, характеристиці середовища, в якому формуються новітні освітні проекти та програми. Найсуттєвішими характеристиками пострадянської дійсності є майже тотальна «тінізація» політичного простору (в тому числі і освітнього), корупція, існування «неформальних освітніх мереж», нерозвиненість демократичних основ життєдіяльності громадянського суспільства тощо.

У підрозділі 2.2. «Держава як суб'єкт освітньої політики» висвітлено роль держави як суб'єкта освітньої взаємодії. Основні повноваження з надання освітніх послуг, забезпечення контролю якості освіти та ефективності використання коштів належать державі. Держава має захищати інтереси споживачів освіти, стежити за виконанням іншими учасниками освітнього процесу своїх зобов'язань, нести відповідальність за стратегічне і тактичне управління галуззю. Держава розробляє так звані державні стандарти освіти; готує викладацькі і вчительські кадри; забезпечує виробництво необхідного навчального обладнання, книговидання тощо.

У дисертації розглянуто причини низької соціальної ефективності політико-управлінських інституцій українського суспільства, дефіциту в арсеналі вітчизняної бюрократії ефективних технологій та методик управління сферою освіти. Одна із них - невисокий креативний потенціал політичної еліти. Автор приходить до висновку, що пострадянський політичний простір, існуючі політичні традиції та норми не створюють сприятливих умов для здійснення такої політики в сфері освіти, що повною мірою задовольняла б потреби людини в координатах «організованого» суспільства.

Встановлено, що базовою метою у реформуванні системи управління освітою має стати досягнення тісного співробітництва органів державного управління освітою всіх рівнів, навчально-виховних закладів, громадського самоврядування та піднесення їх відповідальності у межах повноважень; створення цілісної системи управління освітою, якій були б властиві гнучкість, демократизм, динамізм, мобільність, здатність до самоорганізації. З метою наближення до стандартів європейського освітнього простору розробники освітньої політики зобов'язані визначити параметри децентралізації та демократизації освіти.

У підрозділі 2.3. «Роль та місце недержавних організацій у здійсненні освітніх проектів» розкрито значення неурядових організацій в розробці та реалізації освітніх проектів та програм. Розвиток недержавних організацій є важливим напрямком політичної модернізації українського суспільства,  умовою  соціальної  стабільності  та  національної безпеки.

Суттєвими ознаками такого розвитку є становлення відкритого суспільства, роздержавлення приватного життя громадян, відокремлення освітньої сфери від державної бюрократії, цінування багатоманітності форм прояву освітньо-громадської діяльності.

Розвиток громадянського суспільства є важливим напрямком демокра­тичної модернізації суспільства, умовою соціальної стабільності та націо­нальної безпеки. Наріжним каменем ідеології громадянського суспільства є визнання факту, що держава існує, перш за все, для того, щоб захищати особисту свободу й власність, здобуту власною працею людей; вона повинна діяти тільки в чітко окреслених межах, вихід за які може призвести до громадянської непокори. Характер взаємодії держави і громадянського суспільства значною мірою визначає стан суспільної стабільності й безпеки. Громадянське суспільство потребує існування правової держави як своєї передумови. Разом з тим, тільки розвинуте, стабільне громадянське суспільство уможливлює утворення правової держави, є основою стабільного демократичного політичного режиму й авторитетної влади.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

Г Стасюк - Освітаяк чинник державотворення