Н О Щур - Драматургія в винниченка в рецепції я мамонтова - страница 1

Страницы:
1 

чість В.Винниченка // Слово і час. - 2000. - № 7. - С. 9-17. 8. Рідне слово. Українська дитяча література: хрестоматія: у 2 кн. - Кн. 2. - К.: Либідь, 1999. 9. Харчук Б. Відстоювати людину і людяність // Українська мова і література в школі. - 1990.- № 4.

Н. О. Щур, старш. викл., Національний авіаційний університет

ДРАМАТУРГІЯ В. ВИННИЧЕНКА В РЕЦЕПЦІЇ Я. МАМОНТОВА

У статті висвітлено літературно-критичний та художній доробок Я. Мамонтова, у якому він осмислює драматургію В. Винниченка.

Ключові слова: рецепція, оцінка, драма, літературно-критична стат­тя, символістська естетика.

В статье освещено литературно-критическое и художественное наследие Я. Мамонтова, в котором он осмысливает драматургию В. Винниченко.

Ключевые слова: рецепция, оценка, драма, литературно-критическая статья, символистская эстетика.

This article reviews the literary and artistic works and critical essays by Y. Mamontov, where he comprehended Vynnychenko's drama.

Key words: comprehension, evaluation, drama, literary criticism and Sym­bolist aesthetics.

Творча обдарованість Я. Мамонтова багатогранна. Він оригі­нальний драматург 20-30-х рр. минулого століття, поет, педагог, а також дослідник українського театру і драматургії. Його перу належить близько шістдесяти театрознавчих та літературознавчих розвідок, серед яких найвагоміші: "На театральних роздоріжжях" (1925), "Українська драматургія передреволюційної доби (1900­1917. Історичний огляд)" (1926), "Сучасний театр в його основних напрямках" (1926), "Драматургія І. Тобілевича" (1931) та інші.

Ці праці давно увійшли в сучасний літературознавчий дис­курс, до них апелюють дослідники драматургії і театру кінця ХІХ - початку ХХ століття Г. Семенюк, Наталія Малютіна, Те­тяна Свербілова, С. Хороб, Анжела Матющенко. Тож не дивно, що історико-літературні дослідження Я. Мамонтова "Українська драматургія передреволюційної доби (1900-1917. Історичний огляд)" та "Драматургія І. Тобілевича", які не перевидавалися зарадянських часів, побачили світ у 2003 р. поряд з працями з іс­торії українського театру Д. Антоновича та Людмили Ста-рицької-Черняхівської з ґрунтовною передмовою Г. Семенюка та Людмили Дем'янівської [9].

В історико-літературному огляді "Українська драматургія передреволюційної доби (1900-1917)" (1926) Я. Мамонтов ана­лізує якісно новий етап розвитку української драматургії і теат­ру, позначений відходом від селянсько-побутової та національ­но-історичної тематики, народницько-просвітянської ідеології та традиційних форм. Праця охоплює широкий масив драматур­гії (творчість І. Тобілевича, Б. Грінченка, І. Франка, Любо­ві Яновської,  Лесі  Українки,  В. Винниченка,  В. Самійленка,

0. Олеся, Людмили Старицької-Черняхівської, С. Васильченка, Г. Хоткевича та С. Черкасенка), яку дослідник розглядає у зв'язку з українською театральною традицією та модерними течіями нео­реалізму, неокласицизму, неоромантизму та символізму. П'єси

1. Франка та Б. Грінченка дослідник розглядає зі значною дозою критицизму, високо поціновує драматургію Лесі Українки, стиль якої називає "самобутнім українським класицизмом" [7, с. 187].

Драматургії В. Винниченка присвячено четвертий розділ зга­даної праці, яка не втратили своєї актуальності і сьогодні і має важливе історико-літературне і теоретичне значення. Я. Мамон­тов відзначає надзвичайну популярність та вагому мистецьку вартість п'єс В. Винниченка, а самого драматурга вважає най­більш репертуарним і продуктивним серед його сучасників. Надзвичайний суспільний резонанс п'єс В. Винниченка Я. Ма­монтов пояснював їхньою парадоксальною проблемністю, акту­альністю, яскравістю та виразністю образів: "Жодний письмен­ник український не був таким сином свого часу, як В. Винни-ченко ... ніхто не ставить питання з такою гостротою, з таким темпераментом і парадоксальним блиском, як В. Винниченко... Коло порушених проблем у Винниченка досить широке: мораль, полові відносини, соціальна та політична боротьба, творчість. все те, що найбільше цікавило й нервувало інтелігенцію на по­чатку ХХ століття" [7, с. 187].

Аналізуючи п'єси "Великий Молох", "Щаблі життя", "Чорна Пантера і Білий Медвідь", Я. Мамонтов відзначив, що В. Винни­ченко не був першовідкривачем порушених морально-етичних та соціально-політичних проблем у драматургії, проте новаторською була сама спроба розв'язання їх через парадокс. Подібної думки дотримуються й сучасні дослідники драматургії В. Винниченка - Олена Гнідан, В. Гуменюк, Лариса Мороз [2, 4, 8].

Так само не новим був і його гедоністичний принцип "чесно­сті з собою", який викликав обурення у перейнятих народниць­кою ідеологією українських критиків, зокрема С. Єфремова. Ви­токи винниченківського принципу Я. Мамонтов убачав у вченні Ф. Ніцше про надлюдину та драматургії Г. Ібсена: "Що вимагає цей принцип? Суцільності людини, гармонії між тим, що люди­на робить, думає і почуває. Ця гармонія часом розбивається різними обов'язками, що накладає на індивіда колектив і тради­ційна мораль. Чесність з собою є ніщо інше, як моральний ін­дивідуалізм, що може погоджуватися з чесністю соціальною (моральним колективізмом) і може ворогувати з нею. Як бачи­мо, принцип, що викликає безліч непорозумінь, нарікань і філіс­терських дотепів . зовсім не новий: етичний індивідуалізм з великим блиском був проголошений Ф. Ніцше і має багато та­лановитих репрезентантів у мистецтві, а в галузі драматургії його репрезентовано таким колосом, як Г. Ібсен" [7, с. 188]. У ХХ столітті ідея "чесності з собою" стала однією з основних у творчості екзистенціалістів К. Ясперса, Ж.-П. Сартра, А. Камю.

Значну увагу Я. Мамонтов приділяє драмі В. Винниченка "Чорна Пантера і Білий Медвідь", відзначаючи оригінальне ба­чення драматургом відомої в літературі проблеми взаємин мит­ця з оточенням, з мораллю суспільства. Суть конфлікту цього твору - у зіткненні сімейного обов'язку митця і покликання ху­дожника. "Відома ідея виявлена в ній [п'єсі] в оригінальних об­разах, в парадоксальних ситуаціях і з надзвичайним темпераме­нтом", - відзначав дослідник [7, с. 189].

Попри загалом високу оцінку драматургії В. Винниченка, Я. Мамонтов указував також і на такі прорахунки драматурга, як тенденційність, особливо у драмі "Між двох сил", натуралізм, схематизм окремих характерів, слабкість комедійних творів, зо­крема п'єси "Молода кров" тощо.

У питанні визначення творчого методу В. Винниченка Я. Мамонтов полемізує з тогочасними критиками М. Вороним та О. Дорошкевичем, які вважали драматурга неореалістом, майс­тром "подвійного театрального дійства". Наприклад, М. Вороний у праці "Театр і драма" драми В. Винниченка "Брехня" та "Чор­на Пантера і Білий Медвідь", поряд з драмами С. Пшибишевсь-кого, Г. Гауптмана та Г. Ібсена, відносить до нової психологіч­ної драми, або драми "живих символів" [1, с. 167]. Я. Мамонтов вважав, що літературною манерою та драматичним методом В. Винниченко належить попереднім літературним генераціям [7, с. 190]. Зв'язок драматурга з попередньою літературною тра­дицією підкреслюють також і сучасні дослідники, адже зовні його п'єси - звичайні родинно-побутові драми з традиційним для української літератури питанням місця інтелігента в житті суспільства, його обов'язку перед народом. Новаторство В. Вин-ниченка, полягає не в формально-змістовній, а ідеологічній площині, у відмові від народницької філософії. На жаль, Я. Мамонтов, аналізуючи художньо-стильові прийоми драми В. Винниченка "Чорна Пантера і Білий Медвідь", не помічав, що твір є символічною моделлю, яка відтворює глибинні чинники людського буття, трагедію розколотого навпіл світу людини, яка хоче подолати безодню між законами творчості і життя.

Крім літературно-критичної рецепції творчості В. Винниченка, у драматургії Я. Мамонтова, яка перебувала у силовому полі модернізму, можна побачити спробу творчої полеміки з В. Вин-ниченком. Йдеться про ранню драму Я. Мамонтова "Над безо­днею" (1919-1920), написану не без впливу Винниченкової драми " Чорна Пантера і Білий Медвідь" (1911). Адже тема творчої інди­відуальності і її взаємин зі світом була популярною в модерністсь­кій літературі кінця ХІХ - початку ХХ століття, передусім у дра­мах "Сапфо" (1895), "Крила" (1913) Людмили Старицької-Чер-няхівської, "У пущі" (1909), "Оргія" (1913) Лесі Українки тощо.

У творах В. Винниченка та Я. Мамонтова багато спільного на змістовному й ідейному рівнях: в основі конфлікту лежить зітк­нення сімейних інтересів з творчим покликанням особистості, що понад усе прагне реалізації (митець - сім'я - мистецтво); сюжетна канва твору побудована довкола любовного трикутни­ка з ексцентричним коханням і палкими ревнощами (Рита - Ко-рній - Сніжинка і Марина - Данило - Зоя); обидві п'єси мають трагічну розв'язку конфлікту: і В. Винниченко, і Я. Мамонтов прагнуть відшукати гармонію у фатальному світі людських вза­ємин, однак людське щастя і творчість митця виявляються не­сумісними. Крім того, подібно до Винниченкових героїв, які ха­рактеризуються через символічні найменування (Білий Медвідь, Чорна Пантера, Сніжинка), імена героїв Я. Мамонтова також ма­ють особливе семантичне наповнення: Зоя з давньогрецької озна­чає життя і символізує справжній сенс життя головного героя, його призначення; Данило з давньоєврейської означає Бог, Божий суд, указуючи на божественну місію мистецтва, як і наймення іншого митця - композитора Яна (Івана), що означає милість Божа; Мари­на з латинської перекладається як морська, оскільки прагнула замі­нити Данилові його стихію - мистецтво (море).

Незважаючи на зовнішню подібність, у драмі Я. Мамонтова відчувається якщо й не дискутування з Винниченком, то докон­че намагання подивитись на проблему сім'ї та мистецтва в кон­тексті символістської естетики. Під впливом поглядів М. Вороного на так звану драму "живих символів", Я. Мамонтов намагався створити нову символістську драму, відмінну від психологічної. Наталія Малютіна розглядає подібну спробу як свідому паро­дійну стилізацію містерії і трагедії, коли на основі мелодрама­тичної фабули драматург прагне створити екзистенційну драму оргіастичного повернення душі митця до праоснов творчості - вільного волевиявлення [5, с. 80].

Справді, п'єса "Над безоднею" нагадує зовні психологічну родинно-побутову драму. Актор Данило заради дружини Мари­ни іде зі сцени і оселяється біля моря, але упродовж п'яти років у нього не згасає жага до театру, яка з новою силою пробуджу­ється завдяки приїзду молодої акторки Зої. Марина егоїстично не хоче поділяти любов чоловіка між собою і мистецтвом. Вба­чаючи в Зої загрозу, Марина топить дівчину в морі, а Данило, збагнувши помилку свого життя, кидається у бурхливу стихію.

За зовнішнім мелодраматизмом п'єси в характері драматичної колізії, в образах героїв, у їхніх діалогах виникає символічна знаковість, яка підсилюється романтичними образами-симво­лами безодні, моря, бурі, човна, пісні. Символічним є саме трак­тування мистецтва як дотику до Вічності, а також фатальна за­лежність митця від свого покликання, адже в символістській ес­тетиці митець вважався провидцем вищої волі, "обранцем і ма­гом, що володіє "ключем таємниць" [3, c. 60]. "Талант - це вищий присуд над людиною, і від нього нас може визволити тільки смерть... Покликаний - це раб, але вільніший всіх на світі, і коли він захоче... визволитись з неволі свого покликання, то лише сам на себе накличе Божий гнів", - декларує Зоя [6, с. 9-14].

Неможливість гармонії між законами творчості і людського бут­тя як неможливості вибору чогось одного увиразнює промовистий образ нікому невідомого композитора пана Яна: ще в молодості, відмовившись від родини в ім'я музики, він тим самим призвів до смерті своїх дітей через злидні і хворобу. Тягар усвідомленого гріха лягає на його плечі, позбавляючи здатності творити і спричиняючи тим самим духовну смерть. А смерть головного героя Данила, який кидається в море на поклик Зоїної пісні, є його екзистенційним ви­бором, вивільненням творчого духу з-під влади буденного життя, спроба ціною смерті віднайти втрачену гармонію.

Отже, ідейно-естетичні домінанти драматургії В. Винниченка у осмислюються Я. Мамонтовим у двох площинах - безпосере­дньо у літературно-критичній спадщині дослідника та опосеред­ковано у символічних кодах драми "Над безоднею".

1. Вороний М. Театр і драма: зб. статей. - К.: Мистецтво, 1989. - 408 с. 2. Гнідан О. Д. Володимир Винниченко: Життя, діяльність, творчість: навч. посібник для студ.- філологів / О. Д. Гнідан, Л. С. Дем'янівська. - К. : Четверта хвиля, 1996. - 256 с. 3. Гофман В. Язык символистов // Литературное наследс­тво. - 1937. - Т. 27-28. 4. Гуменюк В. І. Драматургія Володимира Винниченка. Проблеми поетики: Автореф. дис... д-ра філол. наук: 10.01.01 / В.І. Гуменюк; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. - К., 2002. - 36 с. 5. Малютіна Н. П. Україн­ська драматургія кінця ХІХ - початку ХХ століття: аспекти родо- жанрової динаміки. - О. : Астропринт, 2006. - 351 с. 6. Мамонтов Я. Над безоднею / Я. Мамонтов. - Х.: Держвидав України, 1922. - 44 с. 7. Мамонтов Я. Україн­ська драматургія передреволюційної доби (1900-1917) / Я. Мамонтов // Черво­ний шлях . - 1926. - № 11-12. - С. 177-203. 8. Мороз Л. З. "Сто рівноцінних правд". Парадокси драматургії В. Винниченка / Л. З. Мороз. - К. : Вид-во Ін-ту літератури НАНУ, 1994. - 206 с. 9. Триста років українського театру. 1619­1919 та інші праці / Д. Антонович та ін. / Підготовка текстів, редагування і передмова Г. Ф. Семенюка та Л. Ф. Дем'янівської. - К.: ВІП, 2003. - 418 с.

Страницы:
1 


Похожие статьи

Н О Щур - Драматургія в винниченка в рецепції я мамонтова