Б С Левик - Досвід європейських країн під час входження у міжнародну систему колективної безпеки на шляху до вступу в нато - страница 1

Страницы:
1  2 

Peace. NATO summit Brussels 10 January 1994. - NATO Graphics studio. - 8 p. 11. Гудим В. Досвід України в миротворчій операції КФОР та участі в програмі "Партнерство заради миру" / Миротворча діяльність України: кооперація з НАТО та іншими структурами європейської безпеки.

- К.: Стилос, 2002. - С. 74 - 85. 12. Спільна заява України і НАТО для преси від 14.09.1995 р. // Політика і час. - 1995. - № 10. - С. 81 - 83. 13. Храбан І.А. Система європейської безпеки і напрями воєнно-політичної інтеграції України до її структур: Монографія. - К. : Варта, 2005. - 544 с. 14. Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору // Народна армія. - 1997. - 11 липня (№° 118). - С. 1, 3. 15. Постанова Верховної Ради України "Щодо відносин України і Організації Північноатлантичного договору (НАТО) від 23 квітня 1999 року № 612-XIV// Голос України. - 1999. - 27 квітня (№° 76). - С. 2. 16. Українське суспільство - 1996: думки, оцінки й умови життя населення України //Політичний портрет України: Бюлетень Фонду "Демократичні ініціативи". - 1996. - № 17. - С. 73 - 93. 17. Прес-служба Фонду "Демократичні ініціативи". Чи треба Україні стати членом НАТО? // Урядовий кур'єр. - 1997. - 30 січня (№° 16 -17). - С. 11. 18. Николаева А. Военные говорят: кто не был в армии, тот многое потерял, а кто там был, потерял в два раза больше // Зеркало недели. - 1996. - 15 - 21 июня (№° 24). - С. 1 - 2. 19. Декларація глав держав та урядів країн-учасниць саміту Комісії Україна-НАТО // Путівник до саміту НАТО у Вашингтоні 23 - 25 квітня 1999 року. - Брюссель: Офіс інформації та преси НАТО.

- 1999. - С. 89 - 90. 20. Горбулін В.П. Взаємовідносини Україна - НАТО в контексті євроатлантичних інтеграційних процесів // Національна безпека і оборона. - 2003. - № 7. - С. 5 - 7. 21. Стратегічний оборонний бюлетень України на період до 2015 року . - К. : МО України, 2004. -103 с. 22. Поляков Л., ПашковМ. Україна - НАТО: Тепло... ще тепліше //Дзеркало тижня. - 2002. -11 - 17 травня (№° 17). - С. 1, 3. 23. Закон України "Про основи національної безпеки України" // Урядовий кур'єр. - 2003. - 30 липня (№° 139). - газета в газеті "Орієнтир". - № 28. - С. 1 - 6. 24. Воєнна доктрина України // Народна армія. - 2004. - 23 червня (№° 116). - С. 3 - 5. 25. Указ Пре­зидента України "Питання Воєнної доктрини України // Стратегічна панорама. - 2005. - № 1. -С. 17. 26. Соціологічна служба "Дня" //День. - 2006. - 4 березня (№ 36). - С. 1.

УДК 94(477)"195/198":623.46.5 Б.С. Левик

Національний університет "Львівська політехніка", Інститут гуманітарних і соціальних наук

ДОСВІД ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН ПІД ЧАС ВХОДЖЕННЯ У МІЖНАРОДНУ СИСТЕМУ КОЛЕКТИВНОЇ БЕЗПЕКИ НА ШЛЯХУ ДО ВСТУПУ В НАТО

© Левик Б.С., 2008

Наводяться історичні приклади вступу до НАТО багатьох європейських країн (Норвегії, Словаччини, Угорщини, Чеської Республіки, Польщі, Румунії) та вирішення ними власного питання з національної безпеки і оборони.

The article covers historical cases describing a number of countries (Slovakia, Hungary, Czech Republic, Poland, Romania) acquiring NATO membership at the backqround of national security and defense problem solution.

Розвал світової соціалістичної системи дав можливість багатьом країнам Східної та Центральної Європи звільнитись від домінування комуністичної ідеології і вільно вибрати демократичний шлях розвитку. Одночасно європейські країни молодої демократії отримали виклик часу: швидке та якісне вирішення захисту своїх власних життєвоважливих інтересів, серед якихнаціональна безпека посідає чільне місце. Для нашої держави захист національних інтересів залишається актуальним, як і питання створення сучасної ефективної системи національної безпеки, яка могла б дати відповіді на виклики сьогоднішнього часу, глобальні загрози, а також можливі загрози нашим національним інтересам.

Проблема національної безпеки все більше починає цікавити не тільки фахівців, але і пересічного громадянина, платника податків, який бажає мати державні гарантії стабільності і власної безпеки. Усе це викликано нестабільною внутрішньою та зовнішньою ситуацією навколо України.

У 2009 р. в Україні вийшов перший вітчизняний підручник В.А. Ліпкана "Теорія національної безпеки", який розкриває сутність та зміст теорії національної безпеки і вводить поняття нової міжгалузевої дисципліни "Націєбезпекознавство". Кандидат юридичних наук, доцент, начальник кафедри міжнародних відносин та національної безпеки Київського національного університету внутрішніх справ Ліпкан В.А. став відомий завдяки своїй монографії "Теоретичні основи та елементи національної безпеки України" (2003), а також багатьом колективним науковим працям „Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях" (2006), „Національна безпека і національні інтереси України " (2006).

Доволі цікавою за своєю новизною є монографія полковника ЗСУ В.Ю. Богдановича "Воєнна безпека України: методологія дослідження та шляхи забезпечення " (2003), в якій автор вперше запропонував індикатори-показники стану національної безпеки країни.

На особливу увагу заслуговують наукові дослідження «Партнерство заради безпеки: досвід країн НАТО та українська перспектива» за загальною редакцією О.І. Соскіна, директора Інституту трансформації суспільства (м. Київ). Книга надрукована у 2007 р. як колективна монографія. Самі дослідження проводились за сприяння Посольства Королівства Норвегії в Україні впродовж 2000­2007 рр. за тематикою євроатлантичної інтеграції нашої держави.

Наукова стаття має на меті показати історичні варіанти вирішення питання національної безпеки країнами Європи в період 1949-2002 рр. через вступ до НАТО. Автор хоче переконати українських громадян у доцільності приєднання нашої держави до Північноатлантичного договору, що є важливим для національної безпеки і демократичного розвитку України.

Дії України на зовнішньополітичній арені повинні виходити з національних інтересів та ґрунтуватись на чинному міжнародному праві. Діюча міжнародна формула дає змогу кожній державі будувати власну безпеку на власний розсуд, за умови відсутності загрози іншим країнам. Це правило сформульовано в рамках ОБСЄ. Офіційною заявою Президента В.А. Ющенко Україна задекларувала своє бажання забезпечити національну безпеку через членство в НАТО і ЄС. Входження України до цих міжнародних організацій - найоптимальніший шлях до трансформації нашого суспільства у європейські стандарти і найдешевший спосіб створити дієву систему захисту національних інтересів. На цьому етапі варто проаналізувати і порівняти досвід зарубіжних країн Центральної і Східної Європи на шляху до НАТО.

Норвегія була однією з 12 країн-засновниць Північноатлантичної організації у квітні 1949 р. [8]. Сьогодні Норвегія не потребує захисту від НАТО, вона сама спроможна виступати в ролі донора безпеки.

До цього була Друга світова війна, яка розпочалась для Норвегії у квітні 1940 р. несподіваним нападом фашистської Німеччини. Норвезький воєнний опір тривав з квітня до червня 1940 р. і потерпів повний крах, незважаючи на допомогу з боку Англії, Франції та Польщі. Боротьба проти фашизму продовжилась в Норвегії та за межами країни, і набула інших форм. Уряд і Король Норвегії переїхали до Лондона. В Англії були створені норвезькі армія, флот, авіація. Для цього була фінансова спроможність країни, переважно за рахунок міжнародних морських перевезень, які виконував Норвезький торговий флот, який дислокувався за межами країни. На території Норвегії діяв рух опору, який отримував підтримку від США і Англії. Після закінчення Другої світової війни Норвегія вийшла у тісному союзі з США та Англією. Політики країни чітко усвідомлювали, що відсутність такої підтримки у майбутньому може повернути політичний курс розвитку Норвегії вінше русло. Норвегія посідає важливе геостратегічне становище у світі, оскільки контролює Північну Атлантику, так заваний Північний морський торговельний шлях.

У післявоєнний період Норвегія боялась СРСР, її експансіоністської політики і комуністичної ідеології , сталінського режиму, пам'ятаючи його напад на Фінляндію у 1939 році. З осені 1944 року на території країни знаходились радянські війська, які спочатку вітало місцеве населення. На післявоєнних виборах до парламенту 13 % комуністів увійшли до складу вищого законодавчого органу. Вони були проти НАТО. Серед політиків та населення країни багато було прихильників нейтрального статусу держави. Події у 1948 році в Чехословаччині норвезькі громадяни сприйняли з осудом силової політики СРСР проти волі чехів на самовизначення. Політики Норвегії мали бажання захищати національні інтереси у системі колективної безпеки. Спочатку була пропозиція створити Північноєвропейський оборонний альянс північних країн. Однак скоро стало зрозуміло, що така організація не захистить від глобальних загроз. На той час основною загрозою була можлива воєнна експансія з боку СРСР. Більшість європейських країн схилялось до створення євроатлантичного політично-військового союзу.

Побоюючись реакції СРСР на входження Норвегії до військово-політичного союзу, політики і уряд країни показував свою миролюбну зовнішню політику, акцентуючи увагу на бажанні створити безпечну систему національної безпеки і оборони, яка ні в якому разі не направлена проти Радянського Союзу.

На той час при владі у Норвегії перебувала Робоча партія, яка після тривалих переговорів погодилась винести питання вступу країни до Північноатлантичного Альянсу на розгляд Стортингу (парламенту), який прийняв позитивне рішення.

Норвегія увійшла до НАТО, але не увійшла до ЄС, вважаючи це різними речами. Норвегія інтегрована в ЄС через єдину економічну зону, вона член внутрішнього європейського ринку, тісно співпрацює з ЄС у зовнішній та оборонній сфері, візовій та культурній тощо.

Вступ до НАТО не має нічого спільного з економікою, але постійні взаємостосунки з розвиненими країнами світу дають частку довіри і можливість участі в економічних міжнародних організаціях.

Вступ до НАТО не передбачає диктату в питанні політичної побудови державної влади. Норвегія з другої половини ХІХ ст. розпочала будівництво громадянського суспільства. Громадські організації відіграють вкрай важливу роль у житті країни. Усі дискусії, що торкаються інтересів нації, обговорюються відкрито і публічно.

Початок ХХІ ст. охарактеризувався зміною геополітичної ситуації, однак НАТО довело, що сила - в єдності. НАТО як міжнародна організація, використовуючи інструмент воєнно-політичних консультацій і прийняття рішень на основі консенсусу, виступає гарантом збереження миру і стабільності на трьох континентах. НАТО стало основним гравцем у забезпеченні світової безпеки.

Для членства в НАТО новим країнам-претндентам потрібно пройти процедуру трансформації і реформування, через яку проходили усі члени НАТО.

Норвегія і Україна співпрацюють між собою у військовій сфері як на двосторонній основі, так і в рамках натовських програм [1].

Польща на початку 1980-х років стала перед вибором концепції та політики національної безпеки та захисту національних інтересів, а з 1989 р. це питання перестало бути теоретичним. Польща відмовилась від радянських гарантій безпеки у рамках Варшавського договору. З плином часу поляки переконались, що спроба «лібералізації» і демократизації Росії виявилась невдалою, Росія повернулась до традиційних форм російської політики. Це було очевидним у відношенні Росії до Білорусії, України, Прибалтійських країн, Молдови. Поляки звернули увагу на США, як на сильного партнера, який мав глобальний вплив у політичній, мілітарній і економічній сферах. Союз з такою супердержавою давав Польщі глобальні гарантії безпеки, в тому числі і національної. Польща мала кілька варіантів побудови власної національної безпеки:

1. Регіональна система колективної безпеки (центральної і східноєвропейської разом з Росією; також, але без Росії).

2. Власна безпека у формі нейтральності, майбутнє приєднання до будь-якого військово-політичного союзу.

3. Вступ до НАТО як тверда запорука національної безпеки.

4. Вступ до Євросоюзу.

5. Вступ до НАТО і Євросоюзу.

Європейські країни мають між собою історично вкорінені антипатії, конфлікти та претензії, однак у них є єдиний інтегрувальний чинник: спільне відчуття загрози національній безпеці. Потенційним джерелом такої загрози, на думку Польщі, є Росія. Невизначеність Польщі у питанні власної безпеки вносило певний хаос у цьому питанні у Європі, це було вигідно для Росії. Така невизначеність не обіцяла нічого доброго для Польщі. Подальша, починаючи з 1993 року, зовнішня політика Росії по відношенню до колишніх пострадянських республік у вигляді погроз, шантажу, політичного та економічного тиску переконала поляків у правильності євроатлантичного вибору. Бажання Польщі вступити до ЄС та НАТО набуло природного і логічного характеру. Поляки розуміли, що стабільність у Європі залежить саме від цих двох міжнародних організацій. У липні 1997 р. на Мадридському саміті Польща отримала запрошення до НАТО. Вступ Польщі до НАТО не впливав на безпеку її сусідів. Політика безпеки Польщі та її пріоритети були сформовані у 1999 р., однак політики ще довго (два роки) вели полеміку з цього питання. Відсутність переконливих альтернатив щодо вступу у НАТО переконала польські партії та політиків у правильності вибору.

Реалізація північноатлантичного вибору Польщі гальмувалась такими чинниками:

• на території країни знаходились російські війська;

• в країні існувала економічна криза;

• розбіжність в оцінці проектів майбутньої політики національної безпеки;

• наявність застарілого стереотипу у суспільстві, відношення до НАТО як до агресивного воєнного блоку;

• незнання суспільством західного світу, боязнь його цінностей і традицій.

Поляки почали працювати над зміною стереотипу. Насамперед це був необмежений доступ до інформації, можливість вільно подорожувати, забезпечення в державі свободи слова та політичної діяльності.

З початку 1980-х р. Польша відмовлялась від будь-яких дій, які б «дражнили» СРСР. В політикумі країни посткомуністичні сили перейшли на соціал-демократичну платформу, однак їх вплив на свідомість мас катастрофічно зменшився, групи «старого ладу» не насмілювались запропонувати польському суспільству проросійську альтернативу розвитку системи національної безпеки. Хоча соціал-демократи пробували закинути польському уряду, що він замінив Москву на Брюссель.

У Польщі у донатівські часи дебатувалась концепція «третього шляху» - ані на Захід, ані на Схід, політики нейтралізації, яка передбачала: неприєднання до жодних воєнно-політичних блоків, утримання від прийняття важливих міжнародних зобов' язань, уникнення від участі у міждержавних конфліктах. Пропонувався і шлях військового нейтралітету на певний час. Однак геополітичне становище Польщі, слабкість її економіки унеможливлювали забезпечення оборонної самодостатності країни. Все це спонукало уряд Польщі у листопаді 1992 р. обрати євроатлантичний вектор, акцентуючи увагу польської спільноти, що це головна умова польської безпеки. Цьому важливому стратегічному кроку передував вихід Польщі з Варшавського договору у березні 1992 р. У 1993 р. в політичному середовищі Польщі існував повний консенсус з питання вступу країни до НАТО. Такої думки притримувалось польське суспільство, за вступ до НАТО висловлювалось близько 57 % населення, а в 1996 р. цей показник досягнув 73 % [2].

Демократизація польської держави і суспільства розпочалась на початку 1990-х років. Серед інших важливих дискусій національної ваги у суспільстві дискутували і з питання Північноатлантичної орієнтації Польщі. На той час самі структури НАТО ще не були готові до розширення Альянсу за рахунок країн Центральної і Східної Європи. Політичні сили як правого, так і лівого спрямування доволі швидко прийшли до спільного знаменника - приєднання країни до

НАТО. У цьому велика заслуга Президента Польщі Леха Валенси. При цьому усі усвідомлювали, що приєднується країна, а не військові. Польща від декларування своїх намірів перейшла до щоденної копіткої роботи, щоб переконати країни Західної Європи, США та Росію, що з прийняттям до НАТО територія Польщі буде зоною безпеки, економічної стабільності. У липні 1994 р. Польща узгодила індивідуальну програму «Партнерство заради миру» (ПЗМ), (MAP -Membership Action Plan). Через три роки, 28 липня 1997 р. в Мадриді була ухвалена декларація, де у 6 параграфі Польщу запрошували до початку переговорів з питання приєднання до НАТО». В подальшому у польському суспільстві була проведена велика інформаційно-просвітницька кампанія, проведено лобіювання цього питання серед політичної еліти, яка мала вплив на формування громадської думки. В країну запрошувались як прихильники, так і скептики входження Польщі до НАТО. Проводилось лобіювання польських устремлінь до НАТО в парламентах держав-членів НАТО. Успіх прийшов 12 березня 1999 року: уряд, парламент, суспільство гарантувало свою національну безпеку. Слід відзначити, що розширення НАТО на Схід не спровокувало жодного конфлікту, що додає міжнародного авторитету цій організації [2, 5].

Словаччина - країна, яку населяє 5,5 млн. людей, розглядала свій вступ до НАТО і ЄС, як взаємодоповнювальний фактор до розвитку демократії на території своєї країни.

Словаки вважають, що від НАТО вони отримали гарантію своєї незалежності, отримали почуття безпеки і захищеності від зовнішнього ворога. Словаччина почала відчувати комфорт у міжнародних відносинах, розуміючи свій статус у світі, це підвищило авторитет країни Відомо, що словаки у 1993 р. розділились з чехами, оскільки не знайшли з ними спільної мови і вирішили жити окремо. Поділ країни відбувся доволі цивілізовано, без конфліктів та залучення зовнішніх посередників.

Спроба провести референдум з питання про вступ до НАТО у 1997 р. провалилась. У ньому взяли участь усього 6 % населення. Серед населення тему НАТО не сприймали. Хоча у 1998-1999 рр. за НАТО висловилось вже 28 % дорослого населення, а в 2005 р. - від 40 до 50 %. В очах словаків НАТО підірвало свій авторитет війною в Югославії, близьким історичним сусідом Словаччини, особливо воєнними операціями проти сербів. Нейтральний статус країни був неможливий через політичні і економічні причини.

Рішення про вступ до НАТО одноразово прийняли парламент і уряд Словаччини, вважаючи що у народу немає специфічних знань щодо вирішення такого стратегічно важливого питання, як національна оборона.

На Празькому саміті НАТО у листопаді 2002 року Словаччина була запрошена вступити до Альянсу під час другого раунду розширення НАТО. Пройшовши шлях в період з 1998 до 2004 рр., Словаччина покращила ефективність економіки, задекларувавши своє позитивне ставлення до демократичних цінностей, верховенства закону і прав людини, країна вступила до НАТО. 8 травня 2003 року Сенат США одноголосно схвалив резолюцію щодо ратифікації додаткових документів про вступ до НАТО Словаччини.

Словаччина провела серйозну реформу і модернізацію армії, піднявши її кваліфікацію і спеціалізацію, перевівши свої збройні сили на професійну основу. За чисельністю армія була скорочена у 4 рази.

Представники Словаччини переконують, що їх входження до НАТО серйозно покращало інвестиційний клімат, збільшивши зарубіжні капіталовкладення у вітчизняну економіку. Вітчизняні витрати на оборону у Словаччині тепер становлять 1,8-1,9 % від держбюджету. Фахівці стверджують, що теперішній рівень обороноздатності країни словаки не змогли б створити ні за 3, ні за 5 % бюд­жетних відрахувань. Словаки розуміють, що НАТО надало їм можливість нормально розвиватись.

Словакам довелось перебороти і труднощі: перебудувати оборонну промисловість відповідно до стандартів НАТО. Однак вигоди, які отримала країна, набагато перевищують ті труднощі, які довелось пройти Словаччині [3].

Угорщина вважає себе успішною європейською країною після вступу до НАТО, ЄС та Ради Європи. Суспільство бажало трансформуватись у європейський простір, створивши демократичний державний устрій, безпеку і процвітання власної країни. Названі міжнародні організації для угорціввиступали гарантами таких цінностей, як демократія, свобода, верховенство права, громадянське суспільство, вони взаємодоповнювали один одного. Однак найважливішою і найнеобхіднішою організацією для Угорщини було НАТО як сучасний воєнно-політичний союз, організація глобальної колективної безпеки. Для керівництва країни думка народу була вирішальною. За вступом до НАТО Угорщина вирішувала такі свої національні інтереси:

1. Країна отримувала систему зовнішньої безпеки.

2. Безпека від НАТО забезпечувала стабільний економічний розвиток.

3. Країна отримала додаткове міжнародне визнання і репутацію.

4. Країна отримала сучасну перспективу розвитку власних збройних сил.

5. НАТО виступило каталізатором реформування армії, її сучасної модернізації і переходу на професійний рівень.

Сьогодні угорці констатують той факт, що за свою тисячолітню історію не мали настільки високого рівня безпеки. Країна зекономила значні фінансові, матеріальні і людські ресурси при організації системи національної безпеки. Гарантована безпека Угорщини збільшила надходження іноземних інвестицій. Країна стала більш маневреною у зовнішньополітичних відносинах. Вона стала гравцем з підтримки стабільності у Східній та Південно-Східній Європі, створивши відповідну зону у цій частині континенту. Угорці акцентують увагу на тому, що рішення про вступ до НАТО повинно бути рішенням не тільки політичних партій і уряду, але і народу [4].

Чеська Республіка (ЧР) з момету розділу ЧССР у 1993 р. проголосили своє бажання вступити до ЄС та НАТО. Населення Республіки сягає близько 10 млн. осіб. Армія нараховує 1 % від населення і становить 100 000 військовослужбовців. Сьогодні ЧР планує свою армію в кількості 35 000 військовослужбовців, 30 танків та 14 надзвукових літаків. Чехи вважають, що реформування збройних сил відбулось в комплексі тих змін, які переслідувала країна для забезпечення національної безпеки і оборони в процесі проведення економічної реформи. Фактично армійська реформа розпочалась після вступу ЧР до НАТО. До керівництва у Міністерство оборони прийшли цивільні особи. За 10 останніх років в Міністерстві оборони змінилось сім міністрів, усі вони були цивільними. Кожен міністр реформу армії бачив по-своєму.

У липні 1997 р. на Мадридському саміті НАТО ЧР разом з Угорщиною і Польщею отримала запрошення до НАТО. У момент вступу Чехії до НАТО разом з Польщею весною 1999 р. цей крок підтримували трохи більше 50 % повносправних членів чеського суспільства. З військового середовища такий крок отримав позитивну оцінку в 90 % опитаних респондентів.

Бажання країни приєднатись до Альянсу підтримував і чеський парламент, який щорічно на воєнні потреби виділяв 2,2 % ВВП (внутрішній валовий продукт). Через відсутність чіткого політичного завдання, яке повинно було стояти перед збройними силами Чеської Республіки, виділені кошти не завжди раціонально використовувались. Від НАТО надходила консультаційна допомога, доводились загальноприйняті стандарти, надавалась фінансова підтримка, але саму роботу повинно було виконувати суспільство, керівництво країни [6].

Україна з новоутвореною Чеською Республікою встановила дипломатичні відносини з січня 1993 р. Договірно-правова база між нашими країнами охоплює понад 70 договорів, протоколів та угод. У 1995 р. ЧР головувала в Раді Європи, саме за активної підтримки ЧР Україна стала членом Ради Європи. Чеська Республіка - член Європейського Союзу і підтримує євроінтеграційний курс України, так само як наміри України отримати членство в НАТО. Чехія і Україна мали однакову позицію щодо врегулювання іракської кризи: обидві країни скерували свої військові підрозділи до складу багатонаціональних стабілізаційних військ НАТО. Українці виконували миротворчі функції. Українські військові транспортні літаки АН-124 («Руслан») транспортували чеські військові польові госпіталі до Кувейту та Ісламської Республіки Афганістан. Обидві країни дотримуються однакової позиції щодо пріоритету у діяльності ОБСЄ з остаточного вирішення «заморожених» конфліктів на території СНД.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

Б С Левик - Досвід європейських країн під час входження у міжнародну систему колективної безпеки на шляху до вступу в нато

Б С Левик - Історичний аналіз допомоги конгресу сша країнам-претендентам до вступу у нато в період 1994-2007 рр