Ю Макар - Зовнішня політика україни наміри і реалії - страница 1

Страницы:
1  2 

Збірник наукових праць

УДК 94 (477) Юрій Макар

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УКРАЇНИ: НАМІРИ І РЕАЛІЇ

У статті автор аналізує зовнішньополітичні пріоритети України з часу здобуття незалежності.

Ключові слова: Україна, зовнішня політика, незалежність, Європейський Союз, Співдружність Незалежних Держав, Північно­Атлантичний Блок.

Минулого року Україна відзначила важливий ювілей - 90-ліття своєї дипломатії. Ювілей достатньо важливий і вагомий. Проте формування зовнішньополітичного курсу держави протягом, на перший погляд, такого тривалого часу, якщо його вважати єдиним процесом, мало свої етапи, на жаль, відмінні за стратегією і конкретною метою у різні часи. Причому, не завжди стратегія, чи похідна від неї тактика відповідали життєвим інтересам українського народу та ідеї української державності. То велика біда українського суспільства, що воно упродовж століть не спромоглося об'єднатися навколо, як ми повсякчасно твердимо, національної ідеї.

Національно свідомі верстви суспільства, а обставини, які склалися в Україні внаслідок встановлення радянського соціалістичного ладу, виштовхували їх або на Захід, або, що значно гірше, вони гинули від переслідувань на своїй власній землі чи на неосяжних теренах Сибіру, виробили в себе переконання, що в усіх бідах українців винні запопадливі сусіди, які крок за кроком оволодівали українськими етнічними землями. З одного боку, це так. А, з іншого боку, - зовсім не так. З цього приводу виринає чимало питань. Чому сусіди завжди панували на українських землях наче на своїх власних? Чому українці, на відміну від інших, не створили своєї централізованої держави? Таких і подібних питань українці можуть поставити собі безліч. Вияснюючи питання чому?, неважко зрозуміти, що походження національно-державницьких проблем українців криється не так в запопадливості сусідніх народів, як у своїй власній незгуртованості. Так сталося, що на попередніх етапах суспільно-цивілізаційного розвитку українська суспільна еліта не сформувалася належним чином як єдина. А з плином часу це зробити ставало все важче, тим паче, що її консолідації на національній основі вже свідомо перешкоджали панівні верстви сусідніх держав. Проте, незважаючи на вагомість зовнішнього чинника, який, цілком зрозуміло, не міг об'єктивно сприяти єднанню українського суспільства, а, навпаки, був фактором його роз'єднання, пальма першості у несформованості єдиного українського суспільства, хочемо ми це визнати, чи ні, належить факторові внутрішньому. Кінець-кінців, взаємодія внутрішнього і зовнішнього чинників призвела до того важкого становища як усередині країни, так і у сфері її зовнішньополітичної діяльності, яке доводиться долати молодій Українській державі, яка щойно стає на ноги.

Отже, за роки незалежності Україна набула значного, хоч і дуже гіркого досвіду внутрішнього розвитку та формування зовнішньополітичного курсу. Це два невіддільні складники життєдіяльності державного організму.

Годі й думати, що в нинішніх умовах якась окремо взята країна могла б жити й розвиватись ізольовано від решти світу. З моменту проголошення незалежності України перед нею постала нелегка, але конче важлива проблема - визначитися у своїх зовнішньополітичних орієнтирах. І як показало життя, розв'язання цього питання виявилося дуже важким. Україні потрібно віднайти своє місце в Європі та світовому співтоваристві. Зробити це потрібно передусім, зважаючи на власні національні інтереси. З іншого боку, потрібно постійно враховувати, як до цього ставляться близькі й неблизькі сусіди.

Але чи не найбільше проблема формування зовнішньополітичного курсу України залежить, як вже згадано, від рівня згуртованості суспільства, розуміння ним потреб і

напрямків власного розвитку, рівня його національної свідомості як загалом, так і кожним громадянином зокрема. Великою бідою українського суспільства є відсутність упродовж століть власної держави, перебування різних українських земель у різні часи у складі різних держав. Усе це справило глибокий негативний вплив на українців, породило й розвинуло почуття їхньої меншовартості, невіру у спроможність побудови самодостатньої соборної Української держави. Звідси ті явища, які ми бачимо після здобуття незалежності.

Розвал світової системи соціалізму, а за нею й Радянського Союзу як її оплоту призвели до початку формування нової системи міжнародних відносин у світі, найперше в Європі. Так сталося, що першими Україну як незалежну державу визнала Польща - її безпосередня західна сусідка - разом із Канадою, де проживає мільйонна громада етнічних українців. Сталося це 2 грудня 1991 р. А першою відкрила своє посольство в Україні також безпосередня її сусідка - Угорщина - 11 грудня того ж року [8, с. 624-627; 13, с. 590].

Основні принципи та напрямки зовнішньої політики незалежної України викладено у Постанові Верховної Ради від 2 липня 1993 р. Про основні напрямки зовнішньої політики України. Вони загалом залишаються актуальними й тепер, майже через два десятиліття після здобуття Україною незалежності, визначають сучасну стратегічну спрямованість зовнішньополітичного курсу. Найголовнішою вимогою у здійсненні зовнішньої політики є повне, всебічне й ефективне забезпечення національних інтересів України.

Відповідно, основними групами національних інтересів України є:

- стратегічні та геополітичні інтереси, пов'язані із забезпеченням національної безпеки України та захистом її політичних інтересів;

- економічні інтереси, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство;

- регіональні, субрегіональні та локальні інтереси, пов'язані із забезпеченням різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку України.

Послідовно дотримуючись загальновизнаних норм та принципів міжнародного права, Україна здійснює свою зовнішню політику на таких засадах:

- відкрита зовнішня політика та співпраця з усіма зацікавленими партнерами на принципах рівноправ'я, тобто без залежності від окремих держав чи групи держав;

- розбудова своїх двосторонніх і багатосторонніх відносин з іншими державами та міжнародними організаціями на принципах добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємної вигоди, невтручання у внутрішні справи;

- засудження війни як знаряддя національної політики, незастосування сили та загрози силою при вирішенні будь-яких міжнародних суперечок, розв'язання їх тільки мирними засобами;

- відмова від територіальних претензій до сусідніх держав та невизнання територіальних претензій до себе;

- неухильне дотримання міжнародних стандартів прав людини, забезпечення прав національних меншин на своїй території та вжиття належних заходів щодо збереження самобутності зарубіжних українців згідно з нормами міжнародного права;

- додержання принципу неподільності міжнародного миру та міжнародної безпеки, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішнього права та сумлінне виконання всіх своїх міжнародних зобов'язань;

- опора у своїй зовнішній політиці на фундаментальні людські цінності та осуд подвійних стандартів у міжнародних стосунках;

- нерозміщення збройних сил інших держав на українській території та українських військ на території інших держав без їх чітко висловленої згоди, крім випадків застосування міжнародних санкцій відповідно до Статуту ООН;

- здійснення непримусових санкційних заходів відповідно до міжнародного права лише у випадках міжнародних порушень, які завдають шкоди Україні;

- застосування українських збройних сил у випадку агресії чи інших збройних зазіхань на територіальну цілісність України та недоторканість її державних кордонів [5, с. 288-290].

Україна намагається, спираючися на вищевикладені засади, здійснювати активну і збалансовану зовнішню політику, головними напрямками якої є:

- розвиток двосторонніх міждержавних відносин;

- розширення участі в європейському регіональному співробітництві, передусім із суміжними державами, з державами СНД;

- активна діяльність в ООН та інших міжнародних організаціях;

- підтримання контактів з українською діаспорою.

У статті 18 Конституції України вказано, що "зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права" [5, с. 290].

Усе вищесказане становить теоретичні передумови зовнішньополітичної діяльності, що вимагає відповідних практичних кроків щодо її реалізації. Важливими кроками на шляху зміцнення міжнародно-правового статусу України, її входження до світового співтовариства як суверенного суб'єкта міжнародного співжиття стала низка відповідних документів Верховної Ради України, ухвалених ще до прийняття згаданої постанови, як, зрештою, і після неї. Слід, наприклад, згадати такі з них, як: Про правонаступництво України (12 вересня 1991 р.), До парламентів і народів світу (5 грудня 1991 р.), Про дію міжнародних договорів на території України (10 грудня 1991 р.), Про встановлення дипломатичних відносин із державами - суб'єктами колишнього СРСР (11 грудня 1991 р.), Про Звернення Верховної Ради України до Північно-Атлантичної Асамблеї (ПАА) (3 червня 1992 р.), Про ратифікацію договору між СРСР і США про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь, підписаного у Москві 31 липня 1991 р. і Протоколу до підписаного в Лісабоні від імені України 23 травня 1992 р. (18 листопада 1993 р.), Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 р. (16 листопада 1994 р.). Це були документи загального характеру, які засвідчили вступ України на міжнародну арену, як самостійного суб'єкта. На тому етапі вони доповнювалися й іншими важливими заявами та зверненнями Верховної Ради України, пов' язаними, зокрема, з подоланням наслідків чорнобильської катастрофи (5 лютого 1991 р.), із Заявою румунського парламенту Про пакт Ріббентропа-Молотова і його наслідки для Румунії (5 липня 1991 р.), з подіями у Сараєво (21 серпня 1992 р.), щодо статусу Республіки Крим та м. Севастополя (4 березня 1993 р.), з приводу Постанови Верховної Ради Російської Федерації від 9 липня 1993 р. (20 липня

1993 р.), з результатами тристоронньої зустрічі президентів України, США та Росії (14 січня

1994 р.) тощо [7, с. 558-559].

Інакше кажучи, Україна, розпочинаючи свою міжнародну діяльність, ставила перед собою амбітні завдання - входження до Ради Європи, участь у Раді Північноатлантичного співтовариства та Північноатлантичної Асамблеї, діяльність у рамках Наради (згодом Організації) з безпеки і співробітництва в Європі. Згаданими документами, як і багатьма іншими, Україна декларувала потребу своєї участі у всесвітніх міжнародних організаціях, таких як: ООН, МОП, ЮНЕСКО, ЮНІДО, МАГАТЕ, ВООЗ, МБРіР, МВФ та ін. Молода держава виступила за створення всеохоплюючих міжнародних систем універсальної та загальноєвропейської безпеки і вважала участь у них базовим компонентом своєї національної безпеки. Творці української зовнішньої політики вважали, що безпосереднє та повне членство України в загальноєвропейській структурі безпеки на базі НБСЄ (ОВСЄ), РПЛС, НАТО, ЗЄС створюватиме необхідні зовнішні гарантії її національної безпеки [14, с. 131].

Що ж до СНД, творцем якої Україна виступила разом із Росією та Білоруссю після розпаду СРСР, то в перші роки незалежності українські політики вважали її міжнародним механізмом багатосторонніх консультацій і переговорів, що мав би доповнювати процес формування якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між державами-учасницями [14, с. 131].

Згаданими документами, насамперед Постановою ВР від 2 липня 1993 р., Україна проголошувала намір активізувати свою участь у міжнародній співпраці. Більше того, на думку знаного українського дипломата і громадського діяча, колишнього посла в Ізраїлі та США Юрія Щербака, "була запропонована достатньо продумана, збалансована і багатоцільова програма забезпечення геополітичних інтересів України, широкий план її зовнішньополітичної діяльності". Щоправда, як далі роздумує Ю. Щербак, "широта й амбіційність програми не в усьому відповідали реальним можливостям української держави" [14, с. 131-132].

Улітку 1994 р. Леоніда Кравчука на посаді Президента України змінив Леонід Кучма, і відповідно розпочалося коригування зовнішньополітичного курсу. Саме тоді було проголошено США, Росію, Польщу та деякі інші країни стратегічними партнерами України, а також визначено євроатлантичну інтеграцію основним пріоритетом зовнішньої політики України. За словами Юрія Щербака, Л. Кучма вжив низку заходів для економізації зовнішньополітичного відомства, націливши його на просування економічних інтересів України на міжнародній арені [14, с. 133].

Суперечки про те, що вдалося чи не вдалося у зовнішній політиці України за роки незалежності тривали і будуть тривати далі за будь-якої нагоди, а таких не бракує, оскільки з роками, як на мою думку, все чіткіше вимальовується два основні напрями зовнішньополітичного курсу України. Один - це той, який формально був проголошений зі вступом Леоніда Кучми на пост Президента держави. Але втілення його у життя постійно наштовхувалося на труднощі, не стільки зовнішнього характеру, скільки внутрішнього. І другий - беззастережна орієнтація на Росію, що, м'яко кажучи, не завжди відповідає національним інтересам України. Тут варто б зауважити, що автор запропонованого матеріалу ніяким чином не бере на себе ролі якогось русофоба, не закликає геть від Москви. Україна приречена історією зберігати й розвивати добросусідські відносини з Росією за будь-яких обставин. Така реальність. Але це повинно робитися не коштом відмови від власних національних інтересів, а на рівноправних засадах.

Оскільки визначення зовнішньополітичного курсу невіддільне від внутрішнього розвитку держави, то ці два компоненти суспільного життя України взаємно переплітаються і становлять форму та зміст буття суспільства. За час, який пройшов від здобуття незалежності, Україна у внутрішньому розвитку не досягла особливих успіхів. Республіка, яка в колишньому Союзі посідала провідні позиції в економіці, важко говорити про соціальну сферу, тепер є чи не останньою у багатьох виробничих сферах. Пояснень тут декілька. Поза сумнівом, зіграли роль неконтрольовані (чи формально контрольовані) процеси зворотного переходу від соціалізму до капіталізму, пов'язані з первісним нагромадженням капіталу, що ніде й ніколи не обходилося без шахрайства, крадіжок у великих масштабах тощо.

Фахівці, маючи підстави, вказують і на розрив традиційних економічних зв'язків та кооперації, які склалися протягом багатьох десятиліть існування СРСР. І це також, очевидно, правда. Але таке ж явище характерне для всіх пострадянських держав. Чому ж Україна страждає від нього чи не найбільше? Як на мій погляд, справа полягає в тому, що поряд з об'єктивними факторами безладу, який породжується змінами, якщо керуватися марксистсько-ленінськими мірками, суспільно-економічних формацій, присутній фактор суб'єктивний. Він полягає в колосальній незрілості українського суспільства, яке формувалося, власне кажучи, не як українське, а як радянське, де кожен громадянин мав думати спочатку о родине, а потом о себе. Усі роки незалежності, на всіх рівнях ми говоримо про національну ідею, про національний інтерес, а насправді нічого в напрямку консолідації суспільства, визначення національних інтересів і втілення їх у життя не зроблено. Більше того, від виборів до виборів - парламентських чи президентських - політичні сили, які борються між собою за владу, все більше розбурхують пристрасті, не задумуючись над тим, що вони руйнують суспільство, державу, перетворюючи її на посміховисько на міжнародній арені.

Яскравим свідченням того є події, які сталися у зв' язку з президентськими виборами 2004 р. Поза сумнівом, виснажливі перегони Віктор Ющенко виграв на хвилі патріотичного пориву суспільства не в окремих областях, а в усій державі. Відомий український учений Анатолій Гальчинський розглядає листопадові події 2004 р., котрі передували завершенню виборчої кампанії, як "вияв класичної за своїм змістом соціальної революції, яка безперечно є логічним продовженням глибоких суспільних трансформацій, розпочатих 1991 року. Зрештою, - підсумував учений, - цілі 1991-го і цілі 2004-го років - однопорядкові. Вони мають одну і ту саму генетику і пов'язані не лише з утвердженням України як незалежної суверенної держави, а й із докорінною перебудовою всього комплексу суспільних відносин, інтеграцією нашої країни в сучасний цивілізований розвиток" [1, с. 5].

Усі українські політики, як правило, твердять про євроінтеграцію України. Виняток становлять хіба-що комуністи й деякі ліві угруповання, котрі не потрапили до нинішнього складу Верховної Ради України. Знову ж таки можна послатися на А. Гальчинського, який цілком слушно стверджує, що "це питання не може розглядатися як бренд якогось із політиків... євроінтеграційна стратегія України - це стратегія нашого самоутвердження, відтворення нашої цивілізаційної ідентичності. Вона викристалізовується з багатовікової історії нашого народу, його ментальності та етнічних коренів" [1, с. 268]. Щоправда, у судженнях ученого щодо беззаперечності євроінтеграції України містяться, разом із тим, спроби показати зовнішньополітичний курс держави за часів президентства Кучми як найбільш доцільний [1, с. 268-280]. Сумніву немає, що кожен із трьох після 1991 р. президентів України так чи інакше за допомогою державного апарату формував зовнішню політику держави. Творилася вона на певних історичних традиціях, здобутках і прорахунках минулого. Цілком зрозуміло, що процес наштовхувався, і врешті-решт, продовжує наштовхуватися на неймовірні труднощі як зовнішнього, так і внутрішнього характеру, про що вже частково йшлося [2, с. 537-557; 3, с. 243-248; 14, с. 134-151].

За роки незалежності владою України прийнято багато законодавчих і підзаконних актів, укладено чимало багатосторонніх і двосторонніх угод, держава стала членом багатьох міжнародних організацій. Цей процес триває. Для прикладу можна б зупинити увагу на декількох аспектах зовнішньополітичного курсу України. Так, 1998 р. набрала чинності Угода про партнерство і співробітництво між Україною та Європейським Союзом, підписана ще у червні 1994 р. і ратифікована Верховною Радою України 10 листопада 1994 р. Отож документ став базовим для розширення політичного діалогу та економічної співпраці України з Євросоюзом, відкриваючи нові можливості для поступового зближення нашої держави з об'єднаною Європою. Час від укладення Угоди до набрання нею чинності виповнився низкою заходів, які справді сприяли зближенню України та ЄС. Наступним етапом на шляху зближення стало з боку України затвердження Указом Президента від 11 червня 1998 р. Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу. Набуття Україною повноправного членства в ЄС проголошувалося стратегічною метою, а отримання статусу -головним зовнішньополітичним пріоритетом держави. Далі, уже у 2000-х рр., активність України зростала. У посланні Президента до Верховної Ради України 2002 р. Європейський вибір недвозначно формулювалися завдання інтенсифікації євроінтеграційного процесу на 2002-2011 рр., метою яких було "створення реальних передумов для вступу України в ЄС". На цій підставі створювалися й відповідні структури, наприклад, під керівництвом самого Президента Державна рада з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, а ще раніше - Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції [10, с. 314-316].

Щось подібне можна сказати й про стосунки України з НАТО, що належить до європейської та євроатлантичної стратегії України. Уже досить тривалий час у нашій країні існує Центр інформації та документації НАТО, а в Брюсселі працює Місія України при штаб-квартирі НАТО. Фактично до парламентської виборчої кампанії 2006 р. в Україні провідні політичні сили збиралися вести державу до НАТО [10, с. 96-97]. Але з її початком виявилося, що частина цих сил, користуючись необізнаністю населення з політичними процесами у світі, а також використовуючи стереотипи часів холодної війни, різко виступилане лише проти вступу України до НАТО, а й навіть проти зміцнення співпраці з ним. На думку українського вченого Фелікса Рудича, противники вступу України до НАТО висувають такі аргументи: по-перше, "це може втягнути Україну у військові дії НАТО", по­друге, "це потребуватиме значних додаткових коштів", по-третє, Україні хазяйнуватимуть іноземці та зарубіжний капітал", і, по-четверте, "вступ України до НАТО зіпсує відносини з Росією" [9, с. 12-13].

Позачергові парламентські вибори 2007 р. в Україні проблему вступу-невступу України до НАТО загострили до краю. Політичні сили проросійської орієнтації, не гребуючи засобами, розгорнули небачену антинатівську кампанію і, зрозуміло, досягли того, що якийсь відсоток прихильників вступу України до Альянсу був втрачений. Всім добре зрозуміло, що, вимагаючи негайного проведення референдуму щодо вступу до НАТО, нинішні його супротивники розраховують на не ознайомленість суспільства загалом з принципами і цілями Альянсу, а намагаються переконати, що громадяни України не хочуть мати з ним нічого спільного. Вже після виборів, восени минулого року широкого розголошення набула справа т.зв. листа трьох. Мався на увазі лист за підписами Президента України Віктора Ющенка, голови Верховної Ради Арсенія Яценюка та прем' єр-міністра Юлії Тимошенко до керівництва НАТО щодо надання Україні на Бухарестському саміті у березні 2008 р. можливості приєднатися до Плану дій щодо набуття членства в Альянсі. Факт появи листа було використано для тривалого блокування діяльності Верховної Ради, хоч всі сторони політичного процесу в Україні добре розуміють, що справа зовсім не в Альянсі. А послуговуються аргументом політики, які безальтернативно у своїй внутрішній і зовнішній політиці орієнтуються на непорушний союз з Росією. Добре це чи погано? Я б сказав, що в тому сенсі, що Україна приречена на співпрацю з Росією усім ходом історичного розвитку, вона якимось чином повинна враховувати інтереси сусідки. Це є аксіомою для будь-якого неупередженого українця. Проте частково проблема зачіпалася вище, є певна межа, за яку українські політики, якщо вони дбають про розбудову власної держави, ніколи не повинні переступати. Інакше кажучи, потрібно захищати національні інтереси своєї країни, а не сусідньої. Можливо, і не варто тут аналізувати всі страхи, які перед суспільством малюють супротивники вступу України до НАТО, але, для прикладу, бодай на чомусь і слід зупинитися. Прихильники вступу України до Альянсу переконують, що такий акт нічим не загрожує Росії. Прихильники іншої позиції мають інший погляд з цього приводу [11, с. 7]. Проте, важко зрозуміти, як вступ України до НАТО міг би погіршити відносини з Росією. Однак тут є велике АЛЕ. Росія маючи значно розвинутіші стосунки з НАТО, ніж наша держава, водночас виступає категорично проти будь-якого зближення з ним України. Підтвердженням цьому є події ще 2005 р., коли було розгорнуто антинатівську кампанію в Криму, у якій, крім українських сил, активну участь брали й російські, включаючи й офіційних державних осіб. Разом із тим, Росія досить мирно проводила спільні навчання з Альянсом. Подібні антинатівські акти в Україні повторюються перманентно. Зовсім свіжий факт. Коли 3 березня 2008 р. військовий корабель США Сан Джасінто прибув до Севастополя з дружнім візитом, прибічники Прогресивної соціалістичної партії України та Російського блоку зустріли його акцією Севастопольський фронт проти НАТО, вимагаючи виходу крейсера з територіальних вод України [11, с. 4].

Можна без будь-якого сумніву стверджувати, що у догідний для себе момент Росія не зважатиме на позицію України, а прийме для себе рішення, яке відповідатиме її національним інтересам, а не українським. Розуміючи складність становища України в цій делікатній сфері, все ж не треба бути дуже прозірливим, щоб не розуміти, що нашій державі слід мати добрі відносини і з Заходом, і з Росією, дбаючи передусім про власні національні інтереси. Якби так було всі роки незалежності, то Україна не стояла б нині на роздоріжжі міжнародних шляхів, не знаючи, у якому напрямі рухатися.

Слід зупинитися ще на одному із зовнішньополітичних орієнтирів України - східному. Як відомо, колишній СРСР не просто розпався. Замість нього виникла Співдружність Незалежних Держав, організаційні засади якої визначалися Біловезькою угодою про їїутворення і Протоколом до неї, Алма-Атинською декларацією від 21 грудня 1991 р., а також Статутом СНД від 22 січня 1993 р. Головними полюсами СНД, як передбачав професор Університету Джона Гопкінса і консультант з питань зовнішньої політики американського президента Біла Клінтона М. Мандельбаум, стали Росія й Україна [10, с. 353-354].

Верховна Рада України ратифікувала згадану Угоду про СНД 12 грудня 1991 р. із застереженнями, які унеможливлювали перетворення України на частину нової союзної держави. Із метою припинення різного тлумачення Міжнародної угоди від 20 грудня 1991 р. було прийнято Заяву Верховної Ради України З приводу укладання Україною Угоди про Співдружність Незалежних Держав. У документі наголошувалося, що Україна заперечує проти перетворення СНД "на державне утворення із своїми органами влади і управління" і "надання Співдружності Незалежних Держав статусу суб'єкта міжнародного права" [12, с. 18-19].

Верховна Рада України зобов' язувала керуватися Заявою у своїй діяльності всі ланки виконавчої влади на чолі з Президентом України. Її значення для подальшої позиції нашої держави в СНД було надзвичайно важливим. Україна чітко визначила умови участі в СНД, які стали на перешкоді Росії перетворити Співдружність на нове державне утворення, сприяли активізації діяльності України на міжнародній арені як незалежного суб'єкта.

У Росії сприйняли розпад СРСР і утворення СНД як тимчасове явище, парад суверенітетів, який доволі швидко закінчиться. Рецептів реанімації єдиної союзної держави з' явилося чимало. Українські вчені зводять їх до таких:

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

Ю Макар - Зовнішня політика україни наміри і реалії