О Абрамічева, В Глущенко - Молодограматики школа чи напрям - страница 1

Страницы:
1  2 

МОВОЗНАВЧІ СТУДІЇ

 

 

 

 

 

Олена АБРАМІЧЕВА, Володимир ГЛУЩЕНКО                                           © 2009

 

МОЛОДОГРАМАТИКИ: ШКОЛА ЧИ НАПРЯМ?

На межі 70-х - 80-х pp. XIX ст. у Німеччині на базі Лейпцизького університету виникла Лейпцизька лінгвістична школа. У її межах об'єдналися молоді мовознавці, які із завзяттям критикували погляди на мову старшого покоління лінгвістів. Представників Лейпцизької школи германіст Фрідріх Царнке іронічно назвав молодограматиками (Junggrammatiker). Цю жартівливу назву підхопив Карл Бругман, і вона закріпилася в лінгвістиці. Виникає термін молодограматизм. З часом молодограматиками почали називати не тільки представників Лейпцизької школи, а й інших мовознавців, що дотримувалися подібних поглядів на мову, її розвиток. Так виникло широке й вузьке трактування молодограматизму, яке в різних модифікаціях дожило до нашого часу.

Низку аргументів на користь вузької інтерпретації молодограматизму наведено в наших публікаціях [1; 8, 10;], проте зазначену проблему, що залишається актуальною й зараз, не можна вважати остаточно розв'язаною.

Цим і викликана поява нашої статті. Основне питання, яке ми в ній ставимо, можна сформулювати так: чи можна говорити про молодограматичний напрям, у який було б доцільно включати, крім учених Лейпцизької школи, представників інших лінгвістичних шкіл Німеччини та Європи в цілому, а також окремих мовознавців XIX - XX ст., що працювали поза школами, або молодограматиками доцільно вважати лише представників Лейпцизької школи?

Отже, актуальність статті зумовлюється тим, що в мовознавстві існують різні погляди на термін молодограматизм і на його використання стосовно тих або інших лінгвістів кінця XIX ст. -початку XX ст.

Нашою метою є обгрунтування вузького трактування молодограматизму, розмежування понять молодограматизм і молодограматична традиція, або молодограматичний вплив.

Досягнення цієї мети передбачає розв'язання таких завдань: 1) проаналізувати погляди лінгвоісторіографів на широке та вузьке трактування молодограматизму; 2) визначити основні лінії розбіжностей між ученими Лейпцизької школи та їхніми сучасниками, насамперед представниками Московської та Казанської лінгвістичних шкіл; 3) навести факти, які свідчать про доцільність уживання терміна молодограматизм для позначення вчення про мову лише лінгвістів Лейпцизької школи; 4) аргументувати правомірність поняття молодограматичної традиції.

Використання терміна молодограматизм у широкому смислі відбилося в працях мовознавців кінця XIX ст. - початку XX ст., наприклад у статті С.К.Булича [7, 831]. Представлене воно й у пізніших дослідженнях. Зокрема, саме так вжито термін молодограматизм у книзі Т. О. Амірової, Б. А. Ольховікова, Ю. В. Рождественського «Очерки по истории лингвистики». Ці мовознавці відносять до молодограматиків не тільки представників Лейпцизької школи, а й інших лінгвістів, що працювали в кінці XIX ст. - на початку XX ст. в різних країнах: учених Московської та Казанської шкіл на чолі з П. Ф. Фортунатовим та I. О. Бодуеном де Куртене, скандинавських дослідників К. Вернера, В. Томсена, С. Бугге, француза М. Бреаля, швейцарця Ф. де Соссюра (у перший період його діяльності), італійського мовознавця Г. Асколі, американця У. Уїтні [3, 416]. Статус молодограматизму Т. О. Амірова, Б. А. Ольховіков, Ю. В. Рождественський визначають суперечливо. Вони говорять то про молодограматичний етап у межах психологічного напряму в мовознавстві [там же, 416], то про молодограматичний напрям [там же, 464]. Як відзначив С. В. Смирнов [17, 138], в «Очерках по истории лингвистики» Казанську школу розглянуто в розділі «Младограмматический этап в языкознании», а наукову творчість фундатора цієї школи I. О. Бодуена де Куртене охарактеризовано в розділі «Критика младограмматизма и поиски нового подхода к языку в конце XIX и начале XX в.» [3, 455-464,

481-493]. Сам С. В. Смирнов також пише про молодограматичний напрям. На його думку, Лейпцизька школа взяла за основу своєї концепції психологічний індивідуалізм, так званий «атомізм», послідовний історизм і визнання безвинятковості фонетичних законів. Ці ідеї були сприйняті М. Бреалем, Г. Асколі, У. Уїтні, О. I. Соболевським, П. Ф. Фортунатовим, О. О. Шахматовим. Так сформувався молодограматизм, який став провідним напрямом у мовознавстві кінця XIX ст. [17, 145]. Про молодограматичний напрям ідеться й у статті М. С. Чемоданова [18, 302].

Коментуючи тенденцію до широкого трактування молодограматизму, К. Р. Янковскі відзначає, що прихильники такої інтерпретації відносять до молодограматиків усіх мовознавців, які поділяли тезу про безвинятковість фонетичних законів [23, 124].

З метою розв'язання питання про те, кого з лінгвістів слід відносити до молодограматиків, К. Р. Янковскі запропонував своєрідну класифікацію, у яку дослідник включив усіх, чиє ім'я в різних лінгвоісторіографічних працях асоціюється з молодограматиками.

1-а група - «первісний склад»: А. Лескін, К. Бругман, Г. Остгоф, Б. Дельбрюк.

2-а група - лінгвісти, яких часто асоціюють з мовознавцями 1-ї групи як їх сучасників, хоча вони пізніше «приєдналися» до молодограматиків; не всі вони поділяли погляди молодограматиків на мову та особливості її розвитку; сюди К. Р. Янковскі включає Г. Пауля, Е. Зіверса, Ф. Клюге, В. Брауне.

3-а група - лінгвісти, що є учнями мовознавців 1-ї групи; це дослідники, чиї погляди відрізнялися від поглядів учених 1-ї групи, хоча багато хто з них (у тому числі лінгвісти, які з часом стали опонентами мовознавців 1-ї групи в поглядах на мову та її розвиток) пережив «молодограматичну стадію» становлення. До 3-ї групи К. Р. Янковскі відніс У. Уїтні, Г. Світа, М. Мюллера, М. Бреаля, Г. Асколі, Ф. де Соссюра.

4-а група - деякі американські лінгвісти XX ст. «з яскраво вираженими молодограматичними тенденціями»: Л. Блумфілд, Ч. Xоккет та ін.

5-а група - ті європейські лінгвісти XX ст., яким була притаманна «надмірна захопленість ідеєю про безвиняткову дію фонетичних законів і яких часто звинувачували в «атомізмі» [там же,

127].

На думку К. Р. Янковскі, до молодограматиків у точному смислі цього слова слід віднести лінгвістів 1 -ї групи та Г. Пауля (2-а група), тобто вчених Лейпцизької лінгвістичної школи. Саме в працях учених цієї школи експліковано комплекс ідей і їх реалізацій, що традиційно пов'язується з молодограматизмом [там же, 128]. У зв'язку з цим відзначимо, що є всі підстави включати в 1-у групу разом з Августом Лескіном (1840-1916), Карлом Бругманом (1849-1919), Германом Остгофом (1847-1909), Бертольдом Дельбрюком (1842-1922) і Германа Пауля (1846-1921), якого вважають головним теоретиком молодограматизму і чия книга «Принципи історії мови» (1880) [15], що є найважливішою загальнотеоретичною працею молодограматиків, вийшла майже одночасно з «маніфестом молодограматиків» Г. Остгофа і К. Бругмана (1878) [14].

Щодо лінгвістів 2-ї - 4-ї груп, то в їхніх працях відбилася низка ідей молодограматиків, зокрема теза про безвинятковість фонетичних законів і про дію аналогії, але комплексного відбиття ідей і їх реалізацій, яке лінгвоісторіографи традиційно пов'язують з молодограматизмом, у їх студіях не спостерігається [23, 129]. Отже, молодограматиками в точному смислі цього слова вчених 2-ї - 4-ї груп уважати не можна [там же].

Аргументи К. Р. Янковскі видаються нам дуже вагомими. Тому, на нашу думку, не має рації М. С. Чемоданов, який поряд з ученими Лейпцизької школи А. Лескіном, К. Бругманом, Г. Остгофом, Б. Дельбрюком і Г. Паулем відносить до молодограматиків таких німецьких учених, як А. Фік, А. Бецценбергер, Г. Колліц, Ф. Бехтель (Геттінгенська школа), И. Шмідт і В. Шульце (Берлінська школа), а також скандинавських дослідників С. Бугге та К. Вернера [18, 302].

Не мають рації й Т. О. Амірова, Б. А. Ольховіков, Ю. В. Рождественський і С. В. Смирнов [18, 145], які включають у склад молодограматиків не тільки лінгвістів 2-ї - 3-ї груп (згідно з класифікацією К. Р. Янковскі), а й російських мовознавців - учених Московської та Казанської шкіл на чолі з П. Ф. Фортунатовим та I. О. Бодуеном де Куртене.

Розгляд Московської та Казанської шкіл як різновидів молодограматизму на російському грунті пояснюється, за спостереженнями Ф. М. Березіна, з одного боку, лише зовнішнім зіставленням російських шкіл з Лейпцизькою (в основі теоретичних побудов представників усіх трьох шкіл лежало трактування мови як продукту психофізичної діяльності), без поглибленого вивчення специфіки підходу до мови вчених Московської та Казанської шкіл; з іншого боку,історичною традицією. Вона полягала в тому, що в кінці XIX ст. - на початку XX ст. не виникало питання про вивчення того нового, що внесло російське мовознавство в європейську лінгвістику. У працях цього періоду окремі учні П. Ф. Фортунатова та I. О. Бодуена де Куртене некритично підкреслювали залежність фундаторів Московської та Казанської шкіл від їх німецьких сучасників, які в початковий період наукової діяльності П. Ф. Фортунатова та I. О. Бодуена де Куртене були їх учителями [5, 283].

Тому слідом за такими дослідниками, як А. В. Десницька [10, 98-99, 300-301], М. Гвич [22, 42], Ф. М. Березін [5, 247-248, 283-284] тощо ми вживаємо термін молодограматизм у вузькому смислі, називаючи молодограматиками лише вчених Лейпцизької школи.

Отже, молодограматизм не становив окремого напряму в мовознавстві. Ми виходимо з того, що концептуальні твердження молодограматиків або не набули того глобального розповсюдження, яке їм приписують прихильники широкого трактування молодограматизму (напр., теза про безвинятковість фонетичних законів), або не були винаходом молодограматиків (твердження про дію аналогії тощо); крім того, ніхто з послідовників молодограматиків не відбив у своїх працях поглядів учених Лейпцизької школи на мову в усьому їхньому обсязі (це стосується, напр., студій Я. ГебауератаО. I. Соболевського).

При такому підході цілком природно виникає питання про вплив молодограматиків (тобто вчених Лейпцизької школи) на розвиток мовознавства взагалі та в тій або іншій країні.

Зокрема, студії молодограматиків мали суттєвий вплив на розвиток російського та українського мовознавства. Цей вплив відбився в науковій діяльності Московської і Казанської лінгвістичних шкіл, а також таких російських і українських мовознавців, як О. I. Соболевський, М. М. Каринський, А. Ю. Кримський, Є. К. Тимченко, П. О. Бузук та ін. Разом з тим методологія досліджень цих лінгвістів істотно відрізняється від методології молодограматиків. Російські та українські мовознавці значною мірою інакше, ніж молодограматики, підходили до проблеми джерел вивчення історії мови, до фонетичного закону й аналогії тощо.

Вони не могли не брати до уваги тверджень молодограматиків, проте ставилися до молодограматичних трактувань по-різному. Дослідники відзначають, з одного боку, значну близькість  до  молодограматиків  таких  учених,  як  О. I. Соболевський,   М. М. Каринський,

A.Ю. Кримський, і, з іншого боку, відмінності в низці методологічних питань між молодограматиками та П. Ф. Фортунатовим,  О. О. Шахматовим,  I. О. Бодуеном де Куртене,

B. О. Богородицьким та ін. [8, 10].

З метою розв'язання завдань, поставлених у нашій статті, видається доцільним поставити питання про загальну оцінку молодограматизму та його значення в історії лінгвістичної науки.

Усупереч тенденції розглядати 70-і рр. XIX ст. - першу чверть XX ст. як молодограматичний етап в історії мовознавства (у межах якого молодограматикам, звичайно, відводиться провідна роль), у лінгвістичній історіографії склалася протилежна тенденція: кваліфікувати наукову творчість молодограматиків як головним чином продовження традицій мовознавства 20-х - 60-х рр. XIX ст.

Так, Е. Кернер заперечує новаторство молодограматиків у підході до мови та відносить їх діяльність до «парадигми Шлейхера» [25, 699-703] (у запропонованому Т. Куном значенні терміна парадигма [13]).

К. Р. Янковскі вважає, що праці молодограматиків є, по суті, лише підсумком того, що було підготовлене до них науковою традицією: молодограматики були не стільки першовідкривачами, скільки вдосконалювачами ідей. Новаторство молодограматиків виявилося в безперервній оцінці всього дослідженого наукою матеріалу. Молодограматики нічого не приймали на віру. Вони перевіряли все, що підготувала лінгвістична традиція, пропускали все через свій досвід, свої спостереження, заперечуючи, вдосконалюючи, створюючи нове. Це й дозволило представникам молодограматизму забезпечити просування лінгвістичної науки вперед «на всіх фронтах» [23, 126-127,130-131].

Погоджуючись з К. Р. Янковскі в тому, що при розв'язанні кардинальних проблем компаративістики новаторство молодограматиків виявилося насамперед у «вдосконаленні» найбільш перспективних тверджень попереднього мовознавства, зокрема тези про безвинятковість фонетичних законів і про роль чинника аналогії у мовних змінах (ми назвали б цю особливість молодограматизму послідовністю у проведенні та втіленні низки тверджень, вже висунутих попередниками молодограматиків), відзначимо, що заслуга молодограматиків полягає також у дослідженні конкретних явищ історії індоєвропейських мов. При цьому молодограматики необмежувалися емпіричними спостереженнями, а розв'язували й теоретичні проблеми (вчення Г. Пауля про койне, про змішування мов, про відсутність чітких меж діалектів та ін). I в цьому плані молодограматики також впливали на сучасників і мовознавців наступних поколінь.

На думку більшості дослідників, починаючи з кінця 20-х рр. XX ст. - початку 30-х рр. XX ст. вже не можна говорити про значний вплив молодограматизму на мовознавство (і про полеміку навколо тверджень молодограматиків), хоча окремі молодограматичні тези (поза загальним «контекстом» досліджень учених Лейпцизької школи) зберігають актуальність протягом усього XXct.[10, 98-99,300-301; 22, 42; 17, 127-129; 3, 416,440-464].

Розглянемо докладніше, чому доцільно не поєднувати різних мовознавців досліджуваного періоду в молодограматичний напрям, а говорити про Лейпцизьку школу молодограматиків, молодограматичну традицію та молодограматичний вплив.

Перш за все, недоцільно, на нашу думку, відносити молодограматиків до «парадигми Шлейхера». Молодограматики значно випередили свого попередника А. Шлейхера: з одного боку, стало можливим вивчення всіх аспектів змін мовних одиниць, тому що принципи вивчення одиниць сучасних мов застосовувалися до відповідних мовних одиниць давніх писемних пам'яток (з їх обмеженою інформативністю); з іншого боку, стало можливим пояснення процесів, які заважали дії фонетичних законів. Xаpактеp цих процесів повинен був значно відрізнятися від характеру дії фонетичних законів, тому що в них не вбачали будь-яких закономірностей. Ідея про зміни за аналогією стала необхідною ланкою між закономірними фонетичними змінами та тими нерегулярними порушеннями, які молодограматики ще не могли пояснити. Дати вичерпну характеристику природи аналогії та її дії молодограматикам не вдалося. Для цього була потрібна інша концепція мовних процесів [23, 136-137].

Безперечно, молодограматичне трактування розвитку мови, з притаманними молодограматикам новаторством і певними вадами, було перехідним етапом в усвідомленні природи мовних змін.

Якщо ототожнювати молодограматизм тільки з тезою про безвинятковість фонетичних законів, то можна погодитися з тим, що в його витоків стояв А. Шлейхер. Але така інтерпретація молодограматичної концепції є занадто вузькою [там же, 99; 24, 235].

Ьшим вагомим доказом того, що молодограматична концепція значно відрізнялася від шлейхерівської і була кроком уперед порівняно з нею, є той факт, що молодограматики змінили методологічні засади та вдосконалили процедуру лінгвістичної реконструкції. А. Шлейхер звертався насамперед до найдавніших мовних станів, які він вважав періодом становлення та розвитку мови як певного функціонального організму. Мовні зміни, на його думку, були пов'язані з руйнуванням мов в історичний період їх розвитку [23, 118, 122]. Молодограматики теоретично визнавали важливість звернення до фактів порівняно пізньої історії мов і до сучасних мовних явищ.

Учені Лейпцизької школи не могли прийняти теорію двох періодів мовного розвитку з її штучними рамками, схематизмом, метафізичністю, з ії невідповідністю реальним фактам і процесам розвитку мов. Слідом за К. С. Аксаковим [2, X] та О. О. Потебнею [16, 178] молодограматики рішуче відмовилися від виділення в мовах періоду «юнацького віку», творчого розвитку (доісторичного періоду), і «старечого віку», етапу деградації мовної системи (історичного періоду), а звідси - і від твердження про епоху занепаду, руйнування, що ніби переживають сучасні мови. Молодограматики закликали залишатися на грунті реальних фактів мови, як вони зафіксовані історією конкретних мов [14, 187-188].

Для А. Шлейхера джерелом вивчення історії мови був майже виключно матеріал давніх писемних пам'яток; молодограматики теоретично обґрунтовували необхідність вивчати насамперед «живі» говори [там же, 180-192; 15, 441-458]. У зв'язку з цим К. Р. Янковскі пише про постійну увагу молодограматиків до сучасного мовлення, а не до писемних пам'яток, що, на його думку, неминуче сприяло спрямованості молодограматиків до синхронічного аналізу мови [23, 135].

Ми вважаємо це перебільшенням. У практиці досліджень учених Лейпцизької школи сучасні діалектні дані виступають як додаток до матеріалу давніх пам'яток, що зазначав уже їхній сучасник К. Ю. Аппель, представник Казанської школи [4, 361-362]. Наші спостереження підтверджують це. Так, реконструюючи складовий носовий т і складової плавний г індоєвропейської прамови, К. Бругман і Б. Дельбрюк використовують майже винятково приклади лексем давніх (мертвих) мов: давньоіндійської, давньоіранської, давньогрецької, латинської,готської, старослов'янської (із сучасних дослідникам мов залучено уельсську, ірландську та литовську) [20, 455, 492]. Водночас, безперечно, теоретичне обгрунтування пріоритетності сучасних діалектних даних як джерела вивчення історії мови сприяло вдосконаленню порівняльно-історичного дослідження мов.

Детальний аналіз та зіставлення тверджень німецького й так званого «російського» молодограматизму міститься в роботах Ф. М. Березіна. У своїх «Очерках по истории языкознания в России (конец XIX - начало XX в.)» Ф. М. Березін указує на те, що в лінгвістичній історіографії отримав деяке поширення погляд, згідно з яким Московська та Казанська школи розглядаються як відгалуження німецького молодограматизму на російському грунті. Однак розгляд основних тверджень молодограматичної концепції мови та зіставлення її з поглядами російських учених показує, що для такої тези немає підстав [5, 27].

За словами М. С. Чемоданова, П. Ф. Фортунатова «дуже часто» характеризують як «російського молодограматика». Такий погляд викладено в монографії Т. О. Амірової, Б. А. Ольховикова та Ю. В. Рождественсього; автори зазначили, що П. Ф. Фортунатову притаманний «класичний молодограматичний підхід до мови» поряд із «значним інтересом до розкриття соціальної сутності мови, прагненням до формалізації лінгвістичних процедур і до створення точних наукових визначень, інтересом до загальнолінгвістичної проблематики» [3, 441].

Дійсно, деякі твердження, з яких виходив П. Ф. Фортунатов, наприклад, про психологічну сутність мови, про необхідність точного застосування фонетичних законів, збігаються з тезами молодограматиків, але в цілому, як відзначив М.С. Чемоданов, фортунатовська концепція відзначалась оригінальністю. Більше того, у розробці питань загального та порівняльно-історичного мовознавства П. Ф. Фортунатов багато в чому йшов попереду своїх сучасників на заході та визначав розвиток науки про мову [19, 61]. Цей погляд є найбільш поширеним у російській лінгвістичній історіографії. Досить згадати вчення П. Ф. Фортунатова про зв'язок історії мови та історії суспільства, яке було оригінальним і передовим для його часу.

Одним з основних загальнотеоретичних тверджень молодограматиків є уявлення про мову як про продукт психофізичної діяльності. З погляду вчених Лейпцизької школи, сам мовотворчий процес і зміни в мові можуть брати початок тільки від мовців-індивідів, тому що мова не є феноменом, що існує в собі: вона існує в індивіді [9, 19]. З цього, у свою чергу, випливає, на думку молодограматиків, те, що в дійсності в будь-який момент у даній мовній спільноті є стільки діалектів, скільки є мовців-індивідів, причому кожний з цих діалектів має власний історичний розвиток і безперервно змінюється. З цього ж твердження випливає теза молодограматиків про те, що всі мовні зміни відбуваються в мовній діяльності індивіда [там же].

Iншою найсуттєвішою рисою молодограматизму стало твердження про безвинятковість фонетичних законів. Вони діють у межах однієї мови, за певного часу та за наявності однакових звукових умов без будь-яких винятків. Так звані винятки слід пояснювати дією інших фонетичних законів,новотворами зааналогією,запозиченнями [14, 194; 15, 92; 9, 117-119].

Якщо учені Московської школи прийняли молодограматичну концепцію [8, 153], то I. О. Бодуен де Куртене підійшов до неї критично [6, т. 2, 205-208]. Учений, зокрема, відзначив, що «однорідність і регулярність» треба розглядати «не як залежність, яку охоплює точна формула «фонетичного закону», а лише як статистичну констатацію факту збігу в деяких умовах, що існують у частині соціально-мовного спілкування» [там же, 202]. На думку I. О. Бодуена де Куртене, «фонетичні закони» лише констатують те, що «відбувається на поверхні явищ» [там же, 208]. Справжні закони ще не відкрито: «Дійсні закони», закони причиновості, заховані в глибині, у заплутаному вузлі найрізноманітніших елементів. «Закони» існують, але не там, де їх шукають» [там же].

Як зазначає А. Xайнц, у 70-і рр. XIX ст. у теорії і практиці лінгвістичних досліджень було осмислено й чинник аналогії, причому головну роль у цьому відіграв I. О. Бодуен де Куртене [21, 177]. На думку В.К.Журавльова [11,  461, 475], саме ІО.Бодуен де Куртене, випередивши молодограматиків, здійснив першу спробу теоретичного усвідомлення явища аналогії [6, т. 1, 89, 98, 111].

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

О Абрамічева, В Глущенко - Молодограматики школа чи напрям

О Абрамічева, В Глущенко - Молодограматики школа чи напрям