Автор неизвестен - Мовна самоідентифікація українців(за матеріалами часопису «рідний край») - страница 1

Страницы:
1  2 

Мовна самоідентифікація українців

(за матеріалами часопису «Рідний Край»)

 

 

Початок XX століття для Наддніпрянської України позначений піднесенням національно-визвольного руху, органічно пов'язаного з подіями 1905-1907 років. Беручи участь у революції 1905 року, що розгорталася під гаслом запровадження демократичних свобод у Росії і надання землі селянству, українці, як й інші поневолені народи імперії, вимагали прав на національне самовизначення. М.Грушевський з цього приводу зазначав: "...Заборони треба зняти і дати українцям повну свободу і спроможність розвивать своє письменство, науку і штуку (мистецтво), своє життя громадське. Треба горнутися до свого українського, заохочувати до нього, розширювати його всякими способами" [1, 1]. По всій Україні набувала громадської ваги національно-культурна праця, закладались "Просвіти", видавництва, виникали українські національні клуби. Українство вимагало відкриття кафедр українознавства в університетах Києва, Харкова, Одеси, домагалося права читати лекції з університетських трибун українською мовою.

Окреслений період у зв'язку із зняттям заборон на друк характеризувався активізацією уваги до української мови і, зокрема, до розвитку публіцистичного стилю. В цей час періодика стає одним з активних засобів популяризації української мови, адже саме завдяки газетно-публіцистичному жанру найбільш інтенсивно відбувався процес відбору, перевірки і закріплення у всенародному вжитку власне української лексики, шліфування та вдосконалення синтаксичної й морфологічної структури української мови, збагачення та розширення її стилістично-виражальних можливостей.

Детально проаналізував стан україномовної періодичної літератури до 1906 року в Наддніпрянській Україні на шпальтах часопису "Рідний Край"

Д.Д-ко (криптонім належить Дмитру Дорошенку [2, 465]) у дописі "Українська література в 1905 році" (РК, 1906, № 4, с. 2-3). У невеликому вступі, виокремлюючи мовне питання, автор пригадав укази 1863 p., 1876 p., наголошуючи, що після їх виходу було "заборонено друкувати на нашій мові усе, крім невинних байочок та оповідань; були заборонені наукові книги, переклади з чужих мов, книги історічного змісту, був заборонений театр і навіть слова пісень до нот" (тут і до закінчення статті курсив наш. - С.Я.). Далі автор звертає увагу читача на питання правопису: "...заборонили украінську правопись і примусили друковати украінські книги россійською правописсю, яка не може зовсім передати нашу мову". У руслі загального розвою автор згадав, що заборонили дитячі книги та підручники українською мовою, "щоб наші діти не могли вивчити своєї мови з книжок дома, коли її виганяли, наче яку заразу, з школи і шкільних підручників (учебників)". Д.Дорошенко підводить читача до думки, що за таких умов вітчизняна література не могла розвиватися як у інших народів і "служити одьсвітом життя українського народу..., не могла служити провідником в народні маси думок про поступ, про кращу долю...". Цим автор підкреслює, що в ті роки саме через мову відбивалися процеси національного самоусвідомлення, тому, гальмуючи мовний розвиток, влада намагалася призупинити будь-які соціальні зрушення. Що ж до періодичних видань, то, як констатує автор, навіть мова про них не йшла: "Ні газет, ні журналів, які на зрозумілій рідній мові подавали народу відомости про те, що робиться дома і по чужих сторонах, як люди борються за щастя-долю, у нас не було" .

Як й інші дописувачі, Дмитро Дорошенко підкреслює, що в той час українське друковане слово знайшло собі притулок в західних землях, зокрема в Галичині та Австро-Угорщині: "... там свобідно видавалися украінські газети, журнали, книги, там люди могли друкувати те, що думали про долю свого народу". Автор зазначає, що саме 1905 рік приніс оновлення, дав змогу вільно розвиватися україномовній пресі, літературі,освіті, тобто допоміг "зняти з наших уст замок", адже в кінці 1905 року почав виходити перший україномовний періодичний орган - лубенський "Хлібороб"', якого дописувач назвав "першою ластівкою весни нашого слова", але загадувати наперед було не варто, бо у подальшому на шляху україномовних періодичних видань було безліч перепон: "...до літа ще далеко - кожний ступінь приходиться брати тяжкими зусиллями, перешкоди для видання украінських часописей ставляться на кожному кроці". Але, не зважаючи на це, 1905 рік став зламним для україномовної преси, тому автора радує те, що з'явились "заміри видавать украінські часописі в ріжних городах", з'явилися "переклади на нашу мову царських маніфестів і урядових (правительственних) роспоряджень, відозви і брошури партій".

Аналізуючи розвиток україномовних періодичних видань до 1906 p., автор підкреслює, що відсутність газет і журналів частково намагалися замінити україномовні альманахи, хоча в тих збірниках, на думку автора, була одна "белетрист іка", тобто вірші, оповідання, нариси, але вагомим внеском було те, що вони виходили рідною мовою. Таких альманахів у Наддніпрянській Україні було два. Один був виданий у Херсоні М.Чернявським під назвою "Перша Ластівка", другий в Одесі -"Багаття", виданий Липою. Порівнюючи україномовні публікації цих видань, автор підкреслює, що одеський орган був "далеко більш цікавий і цінний", адже там друкувалися твори М.Левицького, Дніпрової Чайки, П.Кобилянської, О.Маковея, М.Чернявського та інших. Херсонський альманах друкував твори переважно молодих українських письменників, які ще не публікувались, але їх поезії та оповідання вирізнялися, на думку автора, "правдивим малюванням життя і вірним розумінням людської псіхології", хоча в них відчувалась недорозвиненість авторської техніки та нестача "художественного смаку".

Далі автор доводить до відома читачів, що крім названих двох україномовних   альманахів,   в   окреслений  період   були   видані двадекламатори - збірники віршів та оповідань "для декламації або промовлення на сцені, на вечорницях, на усякіх збірках". Перший декламатор називався "Розвага" і був укладений О.Коваленком, другий -"Досвітні огні", укладач - Б.Грінченко. Порівнюючи обидва видання, автор виокремлює збірник Б.Грінченка, підкреслюючи, що той "уложений що до змісту далеко краще", адже останній приділяв більше уваги публікаціям відомих українських поетів, творам І.Франка, Лесі Українки. Декламатор О.Коваленка друкував твори маловідомих поетів, які, на думку дописувача, "часто зовсім не відзначалися поетичним хистом". Автор вважає це великим недоліком останнього, адже "у кожному декламаторі мусять бути твори тільки гарні, взірцеві, бо липше такі твори і варто перед людьми виголошувати". Але й ці видання були вагомим внеском в україномовний розвій 1905 року .

У наступному номері "Рідного Краю" (РК, 1906, № 5, с. 10-11), автор продовжує названу статтю й констатує, що часопис "Кіевская Старина" кілька років тому отримав право друкувати україномовні дописи, але лише художнього змісту. З них автор виокремив оповідання "Приязнь" Лесі Українки, "Ніоба" О.Кобилянської, твори Непийводи, Сосновського, Пахаревського, Будянської. Публікації київського видавництва "Вік" та "Петербургського добродійного товариства видання дешевих і користних книжок" він називає "народньою літературою" та "книжками пожиточного змісту для народу" і надає перевагу Петербурзьким виданням, бо до них були "додані гарні малюнки". У перелік україномовної публіцистики для народу, дозволеної цензурою, увійшли: брошура Гр. Коваленка про холеру, Т. Рильського про сільські випаси, Задьори про виховання малих дітей, оповідання С. Русової про видатного художника Рафаеля, Загірньої про шахти та деякі інші твори, хрестоматія О.Білоусенка для дітей під назвою "Вінок".

Зауважимо, що хрестоматія О. Білоусенка була перевидана у 1998 р. Київським видавництвом "Веселка", саме нею сьогодні користуютьсяшколярі на уроках позакласного читання з української літератури. У передмові до хрестоматії 1998 року видавці зазначили: "Уклав читанку талановитий письменник, науковець, політичний і державний діяч Олександр Білоусенко (1870-1933). Вона побачила світ 1911 p. І ось тепер, майже через 90 років, книжка знову йде до маленького читача" [3, 4]. Звертаємо увагу на неточність цієї дати: адже Дмитро Дорошенко не міг у 1906 р. аналізувати видання 1911 р. Також згадана названа книга у додатку до часопису "Рідний Край", який видавала Олена Пчілка під назвою "Український Клендарь на 1907 рік" (ДРК, 1907, с. 75). У названому виданні під рубрикою "Показчик нових книжок, що вийшли на протязі 1906 року" знаходимо згадку про названу хрестоматію: "Білоусенко. Вінок... В цім збірнику багато цінного і користного для дітей. Він може буть гарною читанкою для школи". Очевидно, 1911 року було здійснене перевидання хрестоматії. Вважаємо, що цей факт є матеріалом для подальших літературно-історичних досліджень.

Закінчується огляд україномовних художньо-публіцистичних видань за 1905 рік зауваженням автора: "Коли тут і пропущено яку книжичку, - то таку, що має дуже мале значіння, або й ніякого в нашім письменстві". Дописувач підкреслює, що у порівнянні з найменшими слов'янськими народами ця кількість мізерна, але й вона є певним здобутком на тлі повного мовного знеособлення нації. Автор додає, що до редакційних відомств подавалась набагато більша кількість видань, серед яких "добра частина украінських творів була схована в цензурних кошах "мишам на сніданок" і хіба тільки тепер побачить сьвіт". Наприкінці допису автор висловлює надію на кращу "будуччину" україномовних видань, наголошуючи, що невдовзі "остаточно згинуть перепони для нашого слова, того слова, яке найбільший геній украінської літератури поставив на сторожі свого народу".

Допис, який безпосередньо торкався спроб висвітлення мовних проблем у періодичних виданнях Наддніпрянської України в 1900-1905

pp., знаходимо на шпальтах "Рідного Краю" під назвою "Кіевская Старина" про Т.Г.Шевченка" (РК, 1906, № 8, с. 17). Автор Г. X. (криптонім належить Гнату Хоткевичу [2, 111]), аналізуючи доробок часопису щодо творчості поета, підкреслює: "У нас на Украіні, правда, не було досі наших журналів, писаних нашою мовою (сього нам не дозволяв россійський уряд)" (тут і надалі курсив автора. - С.Я.). Автор, як і попередній дописувач Д.Дорошенко, констатує, що всі науково-публіцистичні матеріали, що торкалися мовних та мовно-освітніх проблем наддніпрянських українців, потрібно було передавати на західні етнічні землі: "...все, що хотілося сказать про потреби нашого народу, про свою мову - все те треба було відсилати за кордон, в Галичину". Дописувач ще раз підкреслює важливість мовного питання, яке вже давно у східних українців отримало статус політичного, і тому звертає увагу на галичан, які "живуть трохи не так, як ми тут: ніхто ім не боронить говорити своєю рідною мовою, ніхто не садовить іх у тюрму за те, що вони хотять писати так, як говорять".

Розгортання революційних подій, хвилі робітничих страйків і селянських заворушень, що охопили всю імперію, наступи демократично налаштованої інтелігенції змусили царя Миколу II та уряд піти на деякі політичні поступки. 17 жовтня 1905 року було видано маніфест про введення демократичних прав і свобод, зокрема й щодо друкованого слова. "Тимчасові правила про друк", які скасовували попередню цензуру, ще не стали чинними, а вже з'явилася "перша ластівка" відродженої української періодики - селянський часопис "Хлібороб", виданий братами Шеметами українською мовою. Старший, В.Шемет, колишній член "Братства Тарасівців", пізніше посол до 1-ої Державної думи від Полтавщини, а з 1919 року співробітник Української академії наук, став редактором "Хлібороба". Сторінки часопису рясніли гострим критичним словом, виразною національно-революційною думкою. Кожне число розходилося в кількості п'яти тисяч примірників, на вулицях його просто виривали з рукрозповсюджувачів. Після виходу в світ п'ятого числа влада заборонила друкувати цей національний часопис українською мовою, але, на думку А.Животка, він "встиг і в такий короткий час виконати важливе завдання будителя й організатора ще недавно розпорошених українських сил" [4, 192].

В цілому в 1905-1907 роках, як і в XIX ст., українська журналістика мала в основному місцевий, регіональний характер, що відчутно впливало на зміст і форму періодичних видань. Лише небагатьом часописам вдалося набути загальноукраїнського резонансу ("Рада", "Слово"). Оскільки ні уряд, ні місцеві органи влади не були зацікавлені в розвиткові української преси і не давали субсидій на видання газет і журналів українською мовою (на відміну від російськомовних видань), друковані органи з'являлися переважно коштом їх видавців, головним чином, українських письменників чи нечисленних громадських діячів, матеріальні статки яких були обмежені. Українська преса не мала таких багатих меценатів, як російська, але і в Україні з'являлися люди, що віддавали на справу розвитку мовно-національного відродження власні кошти: брати Шемети, В.Симиренко, Є.Чикаленко, М.Дмитрієв, В.Леонтович.

Першим україномовним легальним часописом на теренах Наддніпрянської України став "Рідний Край", який почав виходити у Полтаві з 24 грудня 1905 року. Це був економічний, політичний та літературний щотижневик, який відбивав настрої і думки української радикальної інтелігенції. У програмовій статті першого числа (РК, 1905, № 1, с. 1-2) зазначалося: "Настає день, коли ми можемо озватися рідним словом до рідного краю, - той день, якого ми дожидалися в тяжкі часи, в тяжкі, довгі роки неволі і смутку...Багато сил потрачено, багато людей загинуло в боротьбі за вільність народу нашого, за наше рідне слово, осміяне і вигнане з школи, з суду, з церковної проповіді... І ось тепера ми виходимо на широкий світ, щоб промовляти до цілого народу нашого, щоб укупі з ним боротися за кращу долю..." (виокремлення наше. - С. Я.). Перше число РКрясніло зверненнями до народу з надією на краще майбутнє українського слова.

На перших сторінках часопису (РК, 1905, № 1, с. 1) Панас Мирний у поезії "До сучасної Музи" закликає Музу не бути пасивною споглядачкою, а йти до народу з його рідним словом й виручати з біди: "З слова живого скуй самопали / Й з ними між люде іди. / Бий ними, Музо, всяку неправду, / Хто б не вчинив ійі, - бий!.

Олена Пчілка, майбутній співредактор часопису, в поезії "Рідне слово"(РК, 1905, № 1, с. 13) порівнює рідну мову з весняним птахом, сподіваючись, що "Так довго сподівана, ждана година / Настала для рідного слова мого: / Не так, як приборкана, смутна пташина, / Озветься воно із затишку свого... ". Поетеса не чекає щасливої долі для україномовного видання, але вірить, що пташина - рідне слово, прорветься до сонця, долетить "й до людського віконця". У тексті вірша виразно звучать ремінісценції з Шевченкової поезії, пор.: "Україно мила! Як добрая ненька / Дітей своїх мову прийми, привітай... ".

Дослідники періодичної преси цього періоду А.Животко та Ю.Шевельов зазначають, що у Полтаві часопис виходив два роки, припинивши свою діяльність у 1907 році на 16 числі: "З ч. 16 за 1907 р. видання "Рідного Краю" було адміністрацією заборонено" [4, 193]; "у Полтаві з'явився тижневик "Рідний Край", який, коли його закрили на шістнадцятому випуску, перенісся до Києва" [5, 34]. Відзначимо неточність цієї дати: в архівних першоджерелах у відділі періодики Національної бібліотеки України імені В.Вернадського ми виявили ще два числа:17 (ЗО квітня) та № 18 (7 травня), які теж побачили світ у Полтаві, тобто "Рідний Край", за нашими даними, припинив свою діяльність не на 16, а на 18 числі. У подальшому видання було перенесене до Києва, де й виходило до 31 липня 1910 року за веденням Олени Пчілки. Тираж журналу, порівняно з іншими виданнями, був відносно великим, номери виходили регулярно, статті відзначалися   актуальністю   і   гостротою   порушених   питань. Редакціяодержувала чимало дописів і з Полтавщини, і з інших регіонів України, за досить короткий час зуміла залучити до співпраці таких відомих українських діячів, як М.Сумцов, І.Огієнко, Б.Грінченко, Д.Дорошенко, М.Туган-Барановський, М.Лисенко. Свої художні твори надсилали І.Нечуй-Левицький, М.Кропивницький, Леся Українка, Христя Алчевська, багато молодих літераторів.

 

 

Погляди Миколи Дмитрієва на шляхи історичного розвитку української мови

 

Першим головним редактором "Рідного Краю" став Микола Дмитрієв, який з 1894 року пов'язав свою долю з Полтавою. В його особі органічно поєдналися якості адвоката, освітнього діяча, талановитого публіциста, видавця-мецената та будителя національної свідомості інтелігенції міста. Саме М.Дмитрієв був організатором різних культурних починань у Полтаві: влаштовував українські концерти й вистави, зокрема, виступ хору М.Лисенка, гастролі труп М.Кропивницького, М.Садовського, виступив організатором проведення національного свята, пов'язаного з відкриттям пам'ятника І.Котляревському у Полтаві. При першому ж послабленні утисків українства М. Дмитрієв разом з Панасом Мирним та Гриць ком Коваленком (власником друкарні й книгарні у Полтаві) ініціювали видання національного часопису. Видавали "Рідний Край" на власні кошти М.Дмитрієв та Г.Маркевич. Виконуючи обов'язки редактора, М.Дмитрієв водночас заявив про себе і як талановитий публіцист. У журналі під повним ім'ям та прізвищем, псевдонімом Слобожанин й криптонімом М.Д. [2, 464] він надрукував чимало гострих полемічних статей, історико-мистецьких розвідок, бібліографічних матеріалів. Особливо його хвилювали питання культури та мови, їх вплив на народні маси.

Свої погляди щодо подальшого розвитку української мови М.Дмитрієв висловлює у першому числі часопису, у статті "Про незрозумілу українськумову" та в інших дописах, присвячених правописним проблемам, публікує на шпальтах РК ряд статей, присвячених українознавчій діяльності М.Ф.Сумцова, його першій лекції українською мовою в Харківському університеті, анонси до багатьох книг, виданих українською мовою; в кількох статтях М.Дмитрієв висловлює власні погляди на розвиток української мови в Наддніпрянщині, дописи щодо студентських вимог викладати окремі курси в університетах Києва, Одеси, Харкова українською мовою.

Так, у дописі "Про незрозумілу українську мову" (РК, 1905, № 1, с. 7-8) Микола Дмитрієв, підписуючись криптонімом М.Д. [2, 464], наголошує, що читачі дуже часто нарікають на якість письменницької мови наддніпрянців, а "иноді й прямо лають мову наших закордонних братів, Галичан і Буковинців", тому присвячує статтю мовній проблематиці і намагається розібратися, чому склалася така мовна ситуація (курсив тут і до кінця допису наш. - С.Я.).

Автор вважає, що наддніпрянський читач у зв'язку із заборонами ще не звик до україномовної періодики та літератури: "... не бачили ми цих книжок по школах, по гімназіях; не призвичаілись іх читати", хоча, приїжджаючи до села, "чуємо нашу народню мову й самы балакаємо нею" з селянами про різноманітні щоденні турботи. Тобто М.Д. підкреслює, що в побутовому спілкуванні українська мова вільно існує і ні в кого не викликає спротиву, а спроби використання у писемному вжитку, зокрема в періодиці, викликають багато нарікань. Автор доводить, що народ, звикнувши до творів Шевченка та Квітки, вирішив, що "добре знає украінську мову", тому не сприймає появи неологізмів та діалектів. М.Дмитрієв вважає, що "українська мова не тільки та, що чуємо від простого селянина, далеко й не вся вона у нашого славного Тараса або Квітки - у їх творах чудова мова, але ж це невелика частина надзвичайно багатої української мови".

Обґрунтовуючи появу неологізмів, Дмитрієв доводить, що, "виходячи з самісенькоі глибині народнього життя, народньої душі", українська мова, як ібудь-яка інша, росте і розвивається, як розвивається український народ та його культура, тому за останні роки виникло багато нових слів, головним чином, на народній основі, хоч вони, як належні до сфери культури й науки, не всім відомі, а багатьом навіть здаються незрозумілими.

Коментуючи основні етапи історичного розвитку мови, Дмитрієв зауважує, що така ситуація склалася у зв'язку з тим, що за останні 250 років держава намагалася дати народові "цілком російську школу, російську книжку", за цей час українська інтелігенція "омосковилась ", тому ні мова, ні духовні сили народу не могли розвиватися. На сучасному етапі український народ, як зазначає автор, тільки починає "вільно розгортати своє життя ... і свою мову". Тому зараз, коли читачі чують, чи читають незнайоме слово, необхідно "дуже обережно віднестись до його, рішаючи, чи воно справді наше, чи це щось чуже; або може іноді здається чужим через те, що ми його мало знаєм, або у нас, в нашому селі, повіті воно не вживається, або можно чути його дуже зрідка".

Підкреслюючи діалектну відмінність різних областей України, Дмитрієв зазначає, що "укринській 25 милліонний нарід живе на дуже великому обширі земли, має рижні "говори ", тому читачам треба спокійно ставитись до тих слів, які для них нові. З іншого боку, Дмитрієв доводить, що за останні 20-30 років "на грунті цілком народнім" виробилося багато нової лексики. її автор називає "слова культурні", які відносяться "до річей наукових, маловідомихь простому людові", тому селянинові й пересічному читачеві такі слова спочатку здаються незрозумілими: "... ми іх не знаємо, не любимо іх, боімось". Але пройде небагато часу, доводить Дмитрієв, і ці слова "будуть здаваться найріднішими". Тобто автор підводить читачів до думки "берегтись ганьбити незрозуміле украінське слово".

М.Дмитрієв, розуміючи сам, пояснює дохідливо читачеві, що в українській мові, як і в будь-якій іншій, можуть з'явитися "далеко не народні слова", які не будуть відповідати "вдачі й характеру мови, ійі духу". Це цілком закономірний процес. Такі слова з часом "самі відсунуться", їм небуде місця в мові. Тобто автор досить глибоко й змістовно обґрунтовує

мовно-історичні процеси.

Дописувач акцентує увагу на вагомій ролі Галичини в процесі формування основ літературної мови, зазначає, що наукова мова, до якої наддніпрянці лише починають звикати, там за останні 40-50 років "уже виробилась високо", бо була "заведена не тілько по нищих, середніх школах, а і на де яких кафедрах двох університетів, у суді..." Тому наддніпрянцям ні в якому разі не потрібно відкидати західноукраїнські напрацювання, а навпаки, "скористуватись" ними - "де що відкинути, де що переробити".

Автор вважає, що сучасний читач, використовуючи у повсякденному спілкуванні "просту народню мову", не повинен лаяти мову закордонних братів, а поступово звикати і привчатись до тієї "культурно-украінської мови", яка була краще вироблена у галичан, а у наддніпрянців лише почала формуватись. Дмитрієв виокремлює у цьому процесі вагому роль періодичних видань, які вже не повинні орієнтуватися на мову красного письменства, а "по троху давати читачам зразки і твори більш культурної української мови", тобто сприяти формуванню наукової й публіцистичної лексики, але робити це обережно, поступово, "вживаючи відповідні терміни і слова", які зрозумілі й пересічному читачеві, й найбільш розвиненій та освіченій верстві .

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа