Т Гонтар - Дослідження проблеми депортації українців з польщі до урср в контексті польсько-українських відносин - страница 1

Страницы:
1 

Збірник наукових праць

УДК 94 (438)

ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ ДЕПОРТАЦІЇ УКРАЇНЦІВ З ПОЛЬЩІ ДО УРСР В КОНТЕКСТІ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ

ВІДНОСИН

У статті розглядаються наукові оцінки депортацій українців з Польщі до УРСР та міжнаціонального конфлікту, що їх супроводжував, в українській та польській історичній літературі. Позиції істориків двох країн не є тотожними, але спостерігається тенденція до їх зближення.

Ключові слова: Польща, УРСР, депортація, міжнаціональний конфлікт, Друга світова війна.

Звертання до минулого доволі часто є спробою осмислення сьогодення. Політичні пріоритети суспільства визначають предмет дослідження історика чи не в більшій мірі, ніж науковий інтерес особистості. Сьогодні міждержавні відносини між Республікою Польща та Україною є динамічними, багатоплановими та добросусідськими. Польща є саме тією країною, що в низці випадків захищає інтереси України та її претензії на членство у європейських організаціях перед керівництвом ЄС та НАТО. Втім, у відносинах між державами ідеалізація та наївний популізм неприпустимі, оскільки від цих відносин надто багато залежить не тільки у розвитку самих кран, але й у світі. Та й самі відносини базуються не лише на економічних та політичних інтересах, а й на ідеологічних підвалинах, які в свою чергу містять суспільне самоусвідомлення, національну та історичну пам'ять, осмислення минулого відносин між народами.

Відносини між Україною й Польщею як незалежними посткомуністичними державами включали й такий важливий компонент, як вироблення взаємоприйнятної картини минулого, в тому числі й у баченні та оцінці драматичних сторінок міжнаціональних конфліктів у період Другої світової війни та у повоєнний період. Депортація українців з Польщі до УРСР у 1944-1946 рр. та подальше розпорошення українців в ході операції "Вісла" - одна з таких сторінок. Вивчення цих подій в обох країнах пройшло ряд етапів, різних за ступенем порозуміння й близькістю оцінок. В даній статті ставимо за мету проаналізувати зміни, що сталися у сприйнятті депортацій українців завдяки дослідницьким зусиллям істориків України та Польщі.

В Україні проблема депортації вперше була поставлена як звинувачення радянській системі у вчиненні насильства і здійсненні політики денаціоналізації та терору в книзі І. Біласа [1]. Автор власне і не ставив перед собою мети дослідити депортацію як проблему міжнаціональних відносин. Предмет його вивчення - політика радянського тоталітарного режиму, її гостре й емоційне, але разом з тим аргументоване, викриття, а не насильницьке переселення як процес, з його причинами, в тому числі й міжнародними. Разом з тим автор детально висвітлює створення апарату депортації, називаючи її організаторів, спираючись на документи показує примус щодо українців як метод, характерний для карально-репресивної системи.

Подібною за викривальним стилем, але спеціально присвяченою депортаціям українців була й монографія М. Г. Бугая [2].

Викривальний стиль висвітлення даного процесу зберігся і в подальших публікаціях. Він є цілком зрозумілим - адже мова йшла про події новітньої історії України, коли жертви депортації є живими свідками вбивств, пограбувань наруги над релігійними і національними почуттями. Ці обставини забарвили дослідження проблеми українськими авторами в 90-х роках ХХ ст. В українських та польських архівах виявився значний масив документів, що

Тетяна Гонтар

раніше не публікувались і були красномовним свідченням трагедії українського населення. При цьому публікація документів, що зберігаються у польських архівах почалась раніше, в значній мірі завдяки зусиллям Е. Місила [3]. Саме тому наступним кроком стала публікація збірок документів в Україні із відповідними вступними статтями і коментарями [4].

Вже в першому томі збірки документів "Депортації..." вступна стаття Ю. Сливки містила суспільні та наукові оцінки як політики депортацій, так і трагедії народу, на який вони були спрямовані. Тоді досліджувана проблема була ще досить новою, публікація документів відкривала нові можливості для її глибокого дослідження. Разом з тим оцінки радянського керівництва як тоталітарного режиму не були ще загальноприйнятими в середовищі українських істориків, тому дана вступна стаття містила і їх поруч з оцінкою польського керівництва часів депортації: "Здійснені тоталітарними режимами Радянського Союзу та Польщі репресивно-депортаційні акції щодо українців, поляків та євреїв були виявом антинародної сутності тих режимів" [5, с. 25].

Згадані збірки документів та коментарі до них містили спільні оцінки - критику радянського тоталітарного режиму, але мали і відмінності. У виданні Є. Місила в більшій мірі був відображений міжнаціональний конфлікт, містились документи, що розкривали антиукраїнські акції в Польщі напередодні депортації. Саме тому ця збірка викликала в польському суспільстві гостру реакцію - в більшій мірі публіцистичну, аніж наукову критику.

В цей же період поява цілої серії публікацій по даній проблемі сприяла руйнуванню усталеного стереотипу в поглядах на українського учасника визвольних змагань як на "різуна", котрий люто ненавидить і знищує поляків. Цей стереотип був проаналізований не лише на публіцистичному, але й на науковому рівні [6]. Разом з тим фактів міжнаціонального конфлікту заперечити було неможливо - з обох сторін чинилося насильство і були великі втрати мирних людей, в тому чисті й кричущі випадки вбивства священиків, жінок, дітей. Дослідження спільного минулого оберталось гострими спорами й дискусіми на наукових конференціях.

У 90-х роках минулого століття була зроблена спроба знайти термінологію, що слугувала б певним компромісом з польськими дослідниками, зокрема, вжити термін "трансфер" для означення процесу переселення українців з Польщі, а поляків з УРСР -процесу драматичного для обох народів [7]. Ця спроба викликала критику попри зважені оцінки автора, котрий власне не прагнув заперечити насильницький характер означених процесів і спеціально зауважив, що не претендує на побудову теорії, а лише прагне відтворити події переселення. Це була спроба нагадати, що насильне переселення українців в часі збігалось з переселенням поляків з України до Польщі, також далеко не завжди добровільним і таким, що супроводжувалось грабунками й насильством. Втім, дана робота викликала критику через вживання терміну "трансфер", що в Україні видавався надто поблажливим для означення того ступеня насильства і національного переслідування, котрого зазнали українці. І сьогодні дана наукова проблема є доволі гострою, і щодо вживання термінів, і щодо виявлення причин переселення та відповідальності за нього.

Друга хвиля публікацій, присвячених депортації українців у 1944-1946 рр., що мали викривальний, суміжний з публіцистикою характер, пов'язана з тематикою українських втрат напередодні та в процесі депортації. Документи, в яких відображене знищення українців на їх етнічних територіях в південно-східних землях Польщі у 1944 і наступних роках, вражаючі за своїм характером і драматизмом спогади тих, хто чудом вцілів у Павлокомі та інших українських селах, не могли піддаватись аналізу в строго науковому стилі і містили звинувачення не лише польській владі, але й підпільним польським збройним формуванням - Армії Крайовій, Вольность і Непідлеглість (WiN) та іншим, а також Війську Польському, частини якого брали участь у розправах над українцями. Публікація документів з коментарями продовжилась вже з певним акцентом на згадані події. Паралельно висвітлювалась роль Української Повстанської Армії, що чинила опір політиці терору і депортацій. Такими були збірки документів, видані В.Сергійчуком [8].

У той час, як в польській історичній науці освоювався значний масив спогадів членів АК, висвітлювались бойові дії цього підпільного збройного формування проти німецьких окупантів, в Україні виходили праці з критичною оцінкою дій АК, насамперед через їх шовіністичну спрямованість та антиукраїнські акції [9, c. 176].

В Польщі натомість великий суспільний резонанс одержала підготовлена Евою та Владиславом Семашками книга у двох томах про вбивство поляків на Волині у 1939­1945 рр., де дії українського збройного підпілля оцінювались виключно як бандитські і антипольські. Саме трагедією поляків на Волині пояснювалось вороже ставлення до українців у 1944 і подальшому роках. Загибель українців на Волині в цій книзі не розглядалась, а причини антипольських дій були виокремлені з контексту тривалої національної та соціальної конфронтації.

Волинські події 1943 р. вивчались і українськими істориками. Однак їх праці подають перебіг подій в дещо іншому ключі. Не заперечуючи міжнаціонального конфлікту, дослідники подають підрахунки втрат на Волині у роки війни не лише поляків - 200 тис осіб, але й українців - 120 тис. осіб [10, с. 381]. Таким чином, розглядати події на Волині як безпосередню причину антиукраїнських акцій в процесі переселення навряд чи доцільно.

Історик українського походження М.Сивіцький представив іншу версію протистояння між народами, підкреслюючи антиукраїнські акції, що мали місце і до Волинської трагедії, подаючи ретроспективу однобічно-негативного висвітлення українського питання в польській історії. Цікавою є висновок даного автора про те, останнім часом спостерігається, хоч і не у всіх польських істориків, руйнування шаблону, створеного для української проблематики [11, c. 36]. Втім, і ця праця не позбавлена в свою чергу емоційних характеристик.

Тема українських втрат, піднята в українському суспільстві на рівень загальнонаціональний та державний, знайшла відображення в публікації спогадів жертв етноциду - українців, які проживали в Польщі, втратили рідних і близьких. Такою публікацією став третій том "Депортацій... " [12], підготовлена у Польщі за редакцією і з передмовою Е. Місила книга спогадів "Даровано життя, щоб правду розказати" [13], а також зібрані свідчення переселенців, які проживають сьогодні в Західній Україні, зокрема, в Тернопільській області [14]. Ці опубліковані спогади свідчать про те, що в українському суспільстві загибель земляків у завершальний період війни та у повоєнні роки сприймається не менш болісно, ніж у Польщі Волинська трагедія. В обох випадках свідки трагічних подій, що залишились живими, задають болюче питання - чому таке могло статися, хто винен у вбивствах людей?

Публікація спогадів ще раз підтверджує, що звертання до "усної історії" (oral history) не є лише модою або новим етапом кризи позитивізму, але й наслідком зрослої в суспільстві історичної свідомості та прагненням зберегти живі свідчення драматичних історичних подій. Звичайно, ці болючі свідчення сповнені звинувачень, і це справедливо - морального виправдання вбивству мирних людей не може бути. Все ж звинувачення не дають відповіді на питання: чому?

Спроба істориків відповісти на це драматичне питання є непростою справою. На побутовому рівні свідки трагедій обох націй звинувачують в усьому іншу сторону, мимоволі прагнучи обілити власну. Науковий аналіз причин міжнаціонального конфлікту є багатоплановим. Доволі зваженою є позиція польського дослідника Р. Тожецького, котрий не обмежується констатацією втрат однієї сторони, а розглядає становище українців у Польщі в часи війни, репресії щодо них з боку польських підпільних формувань і прокомуністичної польської влади у 1944-1945 рр., насильницький характер переселення. Щодо конфронтації, що переросла у збройний конфлікт - то дослідник відзначає зіткнення на одних теренах двох націоналізмів, кожен з яких прагнув включити ці землі в свою державу [15, c. 266].

Український дослідник Л.Зашкільняк підходить до питання причин загострення конфронтації між народами, зважаючи на комплекс політичних обставин. Він аналізуєполітику польського уряду у передвоєнний період, політичну позицію польського еміграційного уряду щодо невизнання втрати Волині і Східної Галичини у 1939 р., настанови польському підпіллю, а також плани керівників українського національно-визвольного руху по творенню держави на всіх теренах, де проживають українці, невдачі у виробленні спільної позиції між українським та польським підпіллям. Сторони звинувачували одна одну у співробітництві з німцями, у прислужництві окупантам. Волинські події 1943 р. почались з ініціативи ОУН і УПА, хоча по кривавому розмаху й перевищили їх плани вигнання поляків з Волині, бо відносини між народами вже були ворожими. У насильствах же проти українців та їх депортації головну роль відіграв СРСР, як і акція "Вісла", що розглядалась радянським керівництвом як дієвий захід подолання українського націоналізму [16, c. 9-13].

В Польщі з 90-х років ХХ ст. посилений інтерес викликає раніше не досліджувана історія польсько-радянських конфліктів, і, як і в Україні, діяльність АК, правда, висвітлена з інших позицій - як носія національно-державної ідеї і учасниці збройної боротьби за відновлення Польщі. Публікуються спогади вояків АК, документи архівів. Дослідник сучасної польської історіографії Л. Зашкільняк констатує, що в центрі уваги опинились польсько-українські стосунки на Волині та в Галичині, де протиборство набуло рис міжетнічної війни [17, c. 234], а можна додати - і на теренах так званого Закерзоння -південно-східних земель Польщі. Всі ці фактори знаменували собою посилення інтересу українських та польських істориків до міжнаціональних конфліктів у роки Другої світової війни, особливо у її завершальний період.

Вивчення причин польсько-української конфронтації, перебігу подій конкретних зіткнень до депортації українців 1944-1946 рр. допомагає зрозуміти і те, чому сам процес переселення був таким - супроводжувався насильствами, пограбуваннями, вбивствами як з боку підпільних збройних угрупувань, так і Війська Польського. Втім, українські втрати були результатом не тільки міжнаціонального конфлікту, але й політики [18, c. 165-171]. Польський Комітет Національного Визволення, Крайова Рада Народова в заключенні про переселення українців вказували, що цього вимагали "...безпека народу, будова монолітного, з огляду національного, організму держави" [19, s. 20].

Отже, ПКНВ прагнув позбутися українців на східних теренах країни як фактора небезпеки, що порушував національну однорідність держави. Звичайно, можна міркувати про те, чому саме українці, здебільшого землероби, платники податків викликали таку тривогу. Справа не тільки в наявності національно-визвольного руху і підпільних українських збройних сил, але й у тому політичному досвіді, що його набула польська держава у 1939 р., коли 17 вересня на східні території польської держави, де переважало українське й білоруське населення, вступила Червона Армія, яку більшість цього населення вітало. Втім, вороже ставлення державних органів до українців-громадян Польщі, котрих держава насильно позбавляла громадянства, майна, рідної домівки проглядається у фактах швидкого примусового виселення, при цьому - нерідко пограбування, у тому числі й з участю ВП, вбивстві тих, хто чинив опір, або й просто хотів уникнути депортації.

З іншого боку Радянське керівництво через органи НКВС справляло вплив на депортацію. Військові частини НКВС брали участь в пацифікаціях українського населення, представники НКВС були в органах влади Польщі і польській службі безпеки. З участю військ НКВС здійснювались побиття і вбивства українців у Сувалках, в Люблінському й Білостоцькому воєводствах з метою спонукати до виїзду в СРСР [20, s. 26-27].

Переселення поляків з України до Польщі чинилось зі значно меншим фізичним знищенням, але не з меншим пограбуванням майна, заниженням вартості залишеного майна, адміністративним тиском і примусом.

Отже, тиск і насильство чинили дві державні системи, при цьому польська істотно залежала від радянської.

Власне в польській історичній літературі 90-х років спостерігаємо цілий масив праць з критикою ПКНВ як нелегітимного, несамостійного і такого, що через залежність від СРСР був неспроможний послідовно стояти на обороні національних інтересів. Втім, від критикитогочасної польської влади до визнання на державному рівні незаконності депортації українців, чого прагнуть самі жертви депортації, дуже далеко. Юридично переселення було оформлене Угодою між ПКНВ і урядом УРСР від 9 вересня 1939 р. Однак, договір передбачав добровільне переселення українців до УРСР і поляків до Польщі. В обох випадках порушення добровільності були не винятками, в правилом. Порушувались і вироблені норми відшкодування за залишене майно - кожна із сторін прагнула занизити його оцінку. Жоден з пунктів Угоди не передбачав того форсованого й суцільного примусу до переселення, котрий здійснювався як пропагандистською дезінформацією і залякуванням, так і фізичним насильством.

Другою стороною є питання повернення майна колишнім власникам, що неодмінно постане за умов визнання незаконності депортацій - як українців з Польщі, так і поляків з

УРСР.

Критика урядів часів депортації не тотожна політичним висновкам про визнання статусу депортованих тими, хто зазнав насильного переселення. Такими є політичні реалії, що залежать не від ступеня дослідженості проблеми, а від економічних і політичних обставин в нинішньому житті народів. Втім, і сьогодні говорити про співпадіння позицій польських та українських істориків у дослідженні проблеми депортацій не можна. Однак, є бажання й добра воля обговорювати цю проблему, обгрунтовано дискутувати, виробляти спільні підходи та відмовитись від крайнього етноцентризму. Про це свідчить, зокрема, й міжнародний семінар істориків "Українсько-польські відносини під час Другої світової війни". Його восьме засідання у листопаді 2000 р. було присвячене депортаційним процесам

[21].

Звичайно, предметом вивчення стають і зміни у відносинах між Польщею та Україною протягом ХХ століття, і та позитивна динаміка, що намітилась у процесі дослідження польсько-українських конфліктів [16, c. 3-18]. Порозуміння тут, очевидно, слід розуміти не як вже реалізоване досягнення, а як тенденцію. Недавнє минуле викликає доволі емоційне сприйняття, а стереотипи щодо нього є стійкими, якщо й не у науковому середовищі, то у суспільній свідомості, через яку вони здатні впливати як на політичні процеси, так і на саме дослідження минулого.

Список використаних джерел

1. Білас І. Репресивно-командна система в Україні. 1917-1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. У 2 кн. - К., 1994. - Кн. 1. - 432 с. 2. Бугай М. Г. За повідомленням НКВС СРСР... (Про депортацію населення України у 30-Ю-х роках). - Київ, 1992. - 275 с. 3. MisiloE. Akcja "Wisla". - Warszawa. - 1993. - 432 s. 4. Депортації / Західні землі України кінця 30-х - початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади у трьох томах. -Т.1. - Львів, 1996. - 761 с. 5. Сливка Ю. Витоки і наслідки національної трагедії // Депортації/ Західні землі України кінця 30-х - початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади у трьох томах. - Т. 1. - Львів, 1996. - С. 25. 6. Трухан М. Негативний стереотип українця в польській повоєнній літературі. - Львів, 1992. - 256 с. 7. Ткачов С. В. Польсько-український трансфер населення 1944-1946 рр. - Тернопіль, 1997. - 216 с. 8. Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. - Тернопіль: Вид-во "Тернопіль", 1997. - 440 с.; Сергійчук В. Український здвиг: Закерзоння. 1939-1947. - Київ, 2004. - 840 с. 9. Гайдай О., Хаварівський Б., Ханас В. Хто пожав "Бурю". -Тернопіль, 1996. - 176 с. 10. Макарчук С. Нищення населення на Волині в часи війни (1941-1945) // Львівського ун-ту. Серія історична. - Львів, 1999. - Вип. 14. - С. 381. 11. Сивіцький М. Історія польсько-українських конфліктів. Третій том. - Київ, 2005. - С. 36. 12. Депортації / Західні землі України кінця 30-х - початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади у трьох томах. - Т. 3. Спогади. - Львів, 2002. - 418 с. 13. Даровано життя, щоб правду розказати. Павлокома з ІІІ 1945. - Warszawa, 2006. - 424 c. 14. Свинко Й., ЛановикБ. Межовий край у вогні / Польсько-українські взаємини у 1944-1947 рр. - Тернопіль, 2004. - 340 с. 15. Torzecki R. Polacy-Ukraincy. Sprawa ukrainska w czasie II wojny swiatowej na terenie II Rzeczypospolitej. - Warszawa, 1993. - S. 266. 16. Зашкільняк Л. Україна і Польща в ХХ столітті: від конфліктів до порозуміння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Вип. 17: Українсько-польсько-білоруське сусідство: ХХ століття / НАН України. -Львів, 2008. - С. 9-13. 17. Зашкільняк Л. Сучасна світова історіографія. - Львів, 2007. - С. 234. 18. Зашкільняк Л. Політика польської влади щодо українців в 1944-1947 рр. // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. - Вип. 2. Депортації 1944-1951. - Львів, 2007. - С. 165-171. 19. Урядове заключення про переселення // Arhiwum Akt Nowych. - Zesp. Glowny Przedstawiciel Rz^ndu RP do Spraw Ewakuacji ludnosci Ukrainskiej. - Sygn. 397. - S. 20. 20. Огляд подій для керівництва АК //Arhiwum Akt Nowych. - Zesp^. - Sygn. 203/YII-47/ - S. 26-27. 21. Україна - Польща: важкі питання. - Т.8. Матеріали УІІІ міжнародного семінару істориків "Українсько-польські відносини під час Другої світової війни". Варшава, 6-8 листопада 2000. - Варшава, 2001. - 324 с.

Татьяна Гонтар

ИССЛЕДОВАНИЕ ПРОБЛЕМЫ ДЕПОРТАЦИИ УКРАИНЦЕВ С ПОЛЬШИ В УССР В КОНТЕКСТЕ ПОЛЬСКО-УКРАИНСКИХ ОТНОШЕНИЙ

В статье рассмотрены научные оценки в украинской и польской научной литературе депортации украинцев с Польши в УССР и межнационального конфликта, сопровождавшего эти процессы. Оценки историков двух стран не тождественны, однако наблюдается тенденция их сближения.

Ключевые слова: Польша, УССР, депортация, межнациональный конфликт, Вторая мировая война.

Tetyana Hontar

THE RESEARCH OF THE PROBLEM OF DEPORTATION OF UKRAINIANS FROM POLAND TO THE SOVIET UKRAINE IN THE CONTEXT OF THE POLISH-UKRAINIAN RELATIONS

The article deals with scientific positions of Ukrainian and Polish historians in their research of deportation of Ukrainians and the conflict between nations. They have many differences in their concluswns, but wee can see some tendency to be of one mind.

Key words: Poland, USSR, deportation, conflict between nations, World War II.

Страницы:
1 


Похожие статьи

Т Гонтар - Дослідження проблеми депортації українців з польщі до урср в контексті польсько-українських відносин

Т Гонтар - Живописний портрет юліуша словацького трансформаціяв часі

Т Гонтар - Листування богдана лепкого з іваном белеєм

Т Гонтар - Особливості спілкування володимира гнатюка з представниками української

Т Гонтар - Особливості спілкування володимира гнатюка з представниками української