Н В Пильгун - Особливості дотримання деяких конституційних прав і свобод американських громадян - страница 1

Страницы:
1 

//.//. ПИЛЬГУН

Наталія Василівна Пильгун, викладач Київ­ського університету туризму, економіки і права

ОСОБЛИВОСТІ ДОТРИМАННЯ ДЕЯКИХ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ І СВОБОД АМЕРИКАНСЬКИХ ГРОМАДЯН

Основні права та свободи американських громадян були зафіксовані в перших деся­ти додатках до Конституції й дістали назву «Білль про права». Він був і залишається об'єктом досить ретельного дослідження як зарубіжних,.так і вітчизняних правознавців.

Дослідники радянської доби силкувалися обґрунтувати тезу про суто буржуазний характер прав і свобод, закріплених у «Біллі про права», та неможливість їх реалізувати на практиці. Сьогодні постала необхідність об'єктивнішого дослідження суті деяких прав і свобод громадян та можливості їх реалізації. В цьому полягає актуальність про­блеми,' яка стала предметом дослідження у пропонованій статті. Практична важливість дослідження полягає в тому, що й у нашій країні досить гостро стоїть питання дотри­мання й реалізації деяких прав і свобод громадян. Дослідження досвіду вирішення цієї проблеми в США може мати практичне значення.

Основними складовими американської демократії є свобода совісті, свобода зборів і свобода слова. В першому додатку до Конституції зазначено: «Конгрес не повинен ух­валювати законів, що ... обмежували б свободу слова чи преси або право народу мирно збиратися...». Необхідно зауважити, що американці тривалий час не звертали уваги на дотримання вказаних прав і свобод. Звернімо увагу на те, що дотримання й реалізацію прав і свобод американськими громадянами, якщо це необхідно, захищають у судовому порядку. Рішення Верховного Суду, набуваючи сили прецеденту, стає обов'язковим як для федеральних судів, так і судів штатів. Саме Верховний Суд у справі «Мердок проти штату Пенсильванія» (1940 р.) заявив, що «свобода друку, слова і совісті мають перева­гу» над усіма іншими свободами1.

У судовому порядку було встановлено, що право американців протестувати також є одним зі складових компонентів першого додатку до Конституції. Зокрема, у 1963 р. Верховний Суд у справі «Едвард проти штату Південна Кароліна»2 скасував вирок суду штату Південна Кароліна стосовно 187 афро-американських студентів, котрі протесту­вали проти політики сегрегації, яку активно запроваджувала влада штату. Студенти про­тестували біля приміщення законодавчих зборів штату. Поліція попередила: якщо сту­денти за п'ятнадцять хвилин не розійдуться, їх буде заарештовано. Суд покарав студентів штрафом на суму до 100 доларів кожного й ув'язненням до тридцяти днів.

Верховний Суд у своєму рішенні стверджував, що покарання студентів є порушен­ням їхніх «конституційно захищених прав на свободу слова, свободу зібрання та права на подання петиції про задоволення їхньої скарги». Суддя Стюарт, який сформулював думку суду, зазначив: «Чотирнадцятий додаток не дозволяє штатові кваліфікувати мир­не вираження непопулярних поглядів як злочин»3.

Необхідно зауважити, що низкою рішень Верховний Суд захистив пресу від спроб штатів увести цензуру, переслідувати газетярів у судовому порядку. Досліджуючи пи­тання свободи друку, ми не знайшли жодного рішення Верховного Суду, де б підтриму­валися спроби якимось чином не допустити реалізації свободи друку. Навіть тоді, коли газети «Нью Йорк Тайме» і «Вашингтон Пост» почали друкувати уривки з так званих «Паперів Пентагону», в яких висвітлювалося прийняття рішень щодо ведення війни у В'єтнамі, Верховний Суд не підтримав прохання Пентагону про заборону оприлюднен­ня цих матеріалів. Суд у справі «Нью Йорк Таймз Ко. проти Сполучених Штатів» (1971 р.у в оприлюдненій думці більшості, зазначив, що урядове намагання блокувати публікацію матеріалів є неконституційною спробою утримання преси. Суд зазначив, що

 

© Н.В. Пильгун, 2005він не вважає публікацію матеріалів про в'єтнамську війну істотною загрозою національній безпеці.

Американські дослідники вважають, що преса користується конституційним правом публікувати всю інформацію про діяльність владних органів, яка становить публічний інтерес, окрім деяких винятків, коли інформація стосується національної безпеки. Така думка дослідників сформувалася, під впливом як самих засобів інформації, так і судо­вих рішень.

У зв'язку з вищевикладеним, постає питання щодо шляхів отримання інформації про засоби, до яких можуть вдаватися владні структури для захисту конфіденційних ма­теріалів, або тих, які стосуються безпеки країни.

Американці вважають, що вони мають право знати, що роблять їхні владні структу­ри. У зв'язку з цим роль засобів масової інформації полягає в тому, щоб перешкодити спробам владних структур приховати дані про їхню діяльність. Оприлюднення ма­теріалів про діяльність владних структур сприяє кращій інформованості громадян і оцінці ними своїх політичних та державних діячів. Разом з тим необхідно зазначати, що не всі американські громадяни підтримують необмежене право свободи друку. За дани­ми американського дослідника Джорджа МакКенна, «67 відсотків американців підтри­мають уведення цензури, якщо вони відчують, що на кону стоїть національна безпека»5.

Американські журналісти застосовують різноманітні засоби, інколи навіть протиза­конні, для отримання інформації про діяльність владних структур. Вони роблять це, спи­раючись на формулу: «Народ має право знати». Необхідно зазначити, що Верховний Суд жодного разу в своїх рішеннях не спирався на зазначену формулу. Між журналістами і членами суду, можна сказати, виникла певна антипатія. Вона підсилюється тим, що жур­налісти стверджують: перший додаток захищає їхнє право на конфіденційність джерел отримання ними інформації. Конфіденційність джерел інформації для журналіста є таким же привілеєм, який мають лікарі, адвокати й священики.

Досить складним для Верховного Суду було й залишається встановлення, чи перший додаток до Конституції обмежує якимось чином федеральне законодавство й законодав­ство штатів щодо регулювання публікацій, реклами та розповсюдження й збуту книжок, журналів і фільмів непристойного змісту. Суть поняття «непристойність» була визначе­на ще в середині XIX століття у справі «Реджіна проти Хікліна» (1868 р.). Воно зводи­лося до твердження про «розтлінний характер» матеріалу і з'ясування, чи він справді «псує тих, чий розум відкритий для аморального впливу й до чиїх рук публікації такого сорту можуть потрапити». Проте вже в середині XX ст. таке поняття вважали надмірним обмеженням розповсюдженням творів, що мають мистецьку або літературну цінність. Як зазначає американський дослідник цієї проблеми Лоуренс Трайб у праці «Амери­канське конституційне право», за цим критерієм «непристойний зміст можна було виз­нати за його впливом на найбільш чуттєвих осіб та на основі вивчення уривків з нього»6.

У 1957 р. у справі «Рої проти Сполучених Штатів» суддя Бреннан, формулюючи думку більшості, зазначив, що непристойним слід вважати матеріал, який не містить по­зитивного соціального впливу. Такий матеріал, на думку суду, не може бути захищений згідно з першим додатком до Конституції. На його думку, непристойність матеріалу тре­ба визначати, з'ясовуючи, «чи пересічна особа відчує, якщо до неї застосовувати загаль­ноприйняті сучасні стандарти суспільства, пробудження ницих почуттів від матеріалу в цілому»7. Це розпливчасте визначення поняття «непристойність» було до певної міри уточнене в ході розгляду справи «Міллер проти штату Каліфорнія» (1973 р.)8.

Голова Верховного Суду Бергер, формулюючи думку більшості, зазначив, що осно­вою для визначення непристойності матеріалу є встановлення, чи «пересічна людина, якщо до неї застосувати сучасні стандарти суспільства, відчує від матеріалу в цілому пробудження ницих почуттів, чи матеріал зображує або описує сексуальну поведінку, що завдає шкоди людині й таким чином підпадає під відповідальність згідно із законом штату, і чи в матеріалі загалом не міститься серйозної літературної, мистецької, політич­ної або наукової цінності»9. У наведеному судовому рішенні, таким чином, містяться вказівки на певні обмеження, які можуть бути застосовані щодо оприлюднення ма­теріалів непристойного змісту.

Досить важко передбачити, як у кожному конкретному випадку Верховний Суд буде тлумачити непристойний зміст того або іншого матеріалу. Американські лідери феміністського руху, наприклад, вимагали законодавчо встановили відповідальність - як цивільну, так і кримінальну, для авторів таких матеріалів. Вони вважали, що авторів слід переслідувати в судовому порядку за порушення «цивільних прав» особи. Проте, коли законодавчі збори міста Індіанаполіс ухвалили норму, якою встановили кримінальну й матеріальну відповідальність авторів порнографічних матеріалів, то Верховний Суд у справі «Американські продавці книг проти Хадната» (1984 р.) визнав його таким, що по­рушує перший додаток до Конституції.

Автори першого додатку до Конституції не могли передбачити появу радіо, телеба­чення та інших засобів електронного поширення інформації. Незважаючи на це, в США вважають, що діяльність засобів інформації технотронної ери підпадає під дію зазначе­ного додатку.

Щоб та або інша радіо- або телестудія розпочала функціонувати, необхідно отрима­ти ліцензію від Федеральної комісії зв'язку. Передачі без ліцензії кваліфікуються як федеральний злочин. Комісія встановлює частоту, потужність і кількість годин роботи станції. До певної міри вона може регулювати зміст передач. Наприклад, Комісія ство­рила правила, за якими забороняється передавати «непристойні» програми. Кожні три роки ліцензія має поновлюватися, при цьому комісія ретельно вивчає, чи виконується вимога про створення та розповсюдження передач в інтересах суспільства, чи ні.

Редактори програм, де можуть критикувати певних осіб, повинні повідомляти цих осіб про час виходу програми в ефір. Більше того, спираючись на закон, прийнятий Кон­гресом у 1967 р,, Федеральна комісія зв'язку взагалі заборонила програми редакційних передач.

Верховний Суд своїм рішенням у справі «ФКЗ проти Жіночої ліги виборців» (1984 р.) скасував цю заборону Федеральної комісії як таку, що суперечить Конституції. «Заборона всіх редакційних програм, як зазначено в рішенні суду, перевищує всі мож­ливі заходи, які необхідно вжити, щоб зрозуміти, що редакційні програми не є урядовим поглядом, або щоб громадськість зрозуміла, що такі передачі не є офіційною урядовою думкою»10.

Федеральна комісія зв'язку заборонила також передачу «непристойних» програм. Деякі теле- й радіостанції не підкорилися такому рішенню, тому Комісія пригрозила позбавити ліцензії ряд станцій у штатах Нью Йорк і Каліфорнія. Диспути, що розпоча­лися в СІНА стосовно поняття непристойності, змусили Верховний Суд втрутитися в цю сферу. У справі «ФКК проти Пасїфік Фаундейшн» суддя Стівенс так охарактеризував суть непристойності: «Коли комісія встановила, що свиня забралася до зали, то застосу­вання Комісією права регулювання не залежить від доказів, що свиня поводить себе не-пристойно»11.

Конституція нічого не говорить про право громадян об'єднуватися в різноманітні організації. Верховний Суд кваліфікував право об'єднання громадян як «не зовсім чітке» конституційне право. Об'єднання в організацію сімейних пар, родин та друзів здійснюється на основі конституційного права на приватне життя; об'єднання на грунті екологічних інтересів здійснюється на основі права власності та свободу підприєм­ництва; об'єднання громадян для обожнювання - на основі свободи совісті, яку гаран­тує перший додаток до Конституції; свобода слова, зборів і подання петицій, гарантовані додатком до Конституції, дозволяють громадянам об'єднуватися для досягнення політичних цілей.

Відомо, що Закон Сміта в широкому сенсі кваліфікував членство у комуністичній партії як злочин. Верховний Суд у справі «Скейлз проти Сполучених Штатів» визначив. що злочинцями можна вважати лише «активних» членів компартії, які мають «намір силою повалити уряд Сполучених Штатів12.

Коли рівень політичної боротьби у середині 60-х років досяг у США свого апогею. в багатьох штатах були прийняті закони, якими членів протестних організацій змушува­ли реєструватися в місцевих органах влади. Потім до цих осіб застосовували репресії звільняли з роботи, негативно впливали на їхнє фінансове становище, загрожувалифізичною розправою. Верховний Суд у справі «Національна асоціація за права кольоро­вого населення проти штату Алабама» (1958 р.) визнав, що закон штату Алабама, який установлював зазначені вище вимоги до членів організацій, перешкоджає їм досягти політичної мети законними засобами13.

Отже, загалом можна зробити висновок, що Верховний Суд, хоча й повільно, але послідовно визнавав права і свободи, зафіксовані у першому додатку до Конституції, фундаментальними свободами, які лежать в основі американської демократії.

Першим додатком до Конституції встановлено, що «Конгрес не буде законодавчо встановлювати релігію або перешкоджати вільному її відправленню». Про те, що свобо­да релігійних вірувань була найважливішою для творців Конституції, свідчить і той факт, що проголошення свободи вірувань перше в переліку серед інших свобод.

До 40-х років XX ст. Верховний Суд СІЇІА досить нечасто приймав рішення щодо свободи віросповідання, оскільки це положення додатку, так само, як й інші, не застосо­вувалося в окремих штатах; вони розглядались як такі, що стосуються тільки федерації в цілому.

У справі «Еверсон проти Ради освіти» (1947 р.)14 Верховний Суд постановив, що не тільки федеральні, а й місцеві органи влади, вирішуючи проблеми, що стосуються свободи релігійних відправлень, мають спиратися на перший додаток до Конституції.

Англійською мовою у словнику Вебстера (1975 р.) поняття «релігія» визначено так: «віра в святу або надлюдську силу, якій треба підкорятись, обожнювати як творця та правителя всесвіту». Наприкінці XIX ст. Верховний Суд, пояснюючи суть поняття «релігія», спирався на атеїстичні позиції. Але в середині XX ст. американці стали набож­нішими. Так, за даними Інституту Геллапа, в 1982 р. близько шістдесяти відсотків аме­риканських громадян входило до різних релігійних об'єднань, а майже сорок відсотків хоча б раз на тиждень відвідували релігійну службу15.

В 1940 році Конгрес США ухвалив Закон про загальну військову підготовку та військову службу, яким установив, що певні особи можуть не брати участі у воєнних діях, якщо вони є членами релігійних організацій, вірування яких забороняє це робити. Так, наприклад, вірування релігійної громади квакерів не дозволяють її членам брати участь у воєнних діях. У названому вище Законі про загальну військову підготовку та військову службу поняття «релігійне вірування» тлумачилось як віра «у Верховну Суть». Багато хто з громадян США відмовлялися проходити військову службу та брати участь у воєнних діях, зокрема у В'єтнамі, на підставі того, що вони є віруючими, а їхня віра не дозволяє їм брати участь у воєнних діях.

Судові органи, як федерації, так і штатів, створили свої критерії для тлумачення поняття «релігійні вірування». їх можна звести до таких положень: особа має вірити в Бога, або щось подібне, що посідає центральне місце в її релігійному житті: релігія повинна мати моральний кодекс, яким би керувалася особа; мають бути ознаки релі­гійного об'єднання або цілої громади, до складу якої входили б віруючі; необхідно демонструвати щиросердну віру16.

Релігійні вірування та практика їх відправлення часто відступають від закону. До­сить важко законодавчо захистити здоров'я, добробут, мораль, соціальну безпеку від релігійної практики.

У справі «Рйнольдс проти сполучених Штатів» Верховний Суд підтримав федераль­ний антиполігамний закон, який був спрямований проти мормонської громади, в якій, спираючись на власні релігійні вірування, чоловікові дозволялося мати кілька дружин. Рішення ґрунтувалося на різниці між віруванням і поведінкою. Суд зазначив, що «Кон­грес було позбавлено права законодавчо контролювати віру, але залишено право діяти там, де порушуються соціальні обов'язки й підривається порядок»17.

У судовому порядку було підтримано звичай, згідно з яким неділю вважали святим днем усі, хто віруює й не вірує. В цей день люди не повинні працювати, вони мають зо­середитися на сім'ї, родичах, друзях тощо. У справі «Лінч проти Доннеллі» (1984 р.)18 суд підтримав святкування Різдва за природними звичаями, не пов'язуючи це свято без­посередньо з народженням Христа.

У роки Другої світової війни влада різних рівнів намагалася виховувати в амери­канців патріотичні почуття. У деяких випадках суди підтримували такий патріотичний почин. Проте в 1943 р. суд у справі «Державна рада освіти штату Західна Вірджинія про­ти Барнетта»19 суддя Роберт Джексон, формулюючи думку більшості й, очевидно, маю­чи на увазі події в Європі, зазначив: «примусова однодумність веде лише до спільного цвинтаря... вірити, що патріотизм не буде розвиватися, коли патріотичні церемонії бу­дуть проводитися добровільно, є лестивою оцінкою апелювання наших владних інсти­тутів до розуму»20. Суд пішов навіть на те, щоб заборонити розміщувати на автомобілях девіз штату Нью Хемпшир: «Жити вільним або померти!», якщо такий девіз суперечить почуттям людини, що вірує, власника автомобіля.

Разом із тим у 1986 р., рішенням у справі «Голдман проти Вейнберга»21 Верховний Суд підтримав положення військового статуту американської армії щодо уніформи, яке ортодоксальному єврею забороняло носити ярмулку, якщо він одягнутий у військову уніформу. Це рішення Суду викликало шквал критики в американських засобах масової інформації, особливо тих, власниками яких були євреї. Деякі з них звинувачували владу в тому* що конституційні права американських громадян приносяться в жертву під час їхньої військової служби.

Зауважимо з приводу слушності цього судового рішення, що навіть в Ізраїлі військові не ходять у ярмулках.

Це судове рішення викликає в американських засобах масової інформації супереч­ливі оцінки дотепер. Воно стосується й рішення щодо святої неділі, адже для євреїв вихідним і святковим днем є субота, а тому вони обстоювали право торгувати в неділю, коли всі торговці-християни відпочивають.

На думку американського дослідника Г. Прітчетта, норму про свободу релігійних сповідувань, що міститься в першому додатку до Конституції, було прийнято «всупереч англійській практиці й саме тоді, коли в окремих штатах з'явилася певна різноманітність релігійних вірувань. Отже, - робить висновок автор, - принцип відокремлення церкви від держави був суто американського походження, який треба було застосовувати на практиці»22.

У середовищі американських і вітчизняних дослідників точаться дискусії щодо змісту норми про свободу релігійних вірувань. Дехто вважає, що вона забороняє введен­ня офіційної державної релігії. Проте мова документа дає змогу тлумачити положення додатку набагато ширше. У додатку не говориться, що Конгресові заборонено вводити офіційну релігію. В ньому зазначено, що «Конгрес не буде приймати закони стосовно встановлення релігії» (переклад наш). Тобто, слово «стосовно» означає ширшу заборо­ну, ніж лише встановлення заборони. Водночас, дослідження суті ухвалених судових рішень, дає змогу дійти висновок, що Верховний Суд витлумачив зміст положення пер­шого додатку таким чином, що має бути зведена стіна між церквою й державою.

У зв'язку зі сказаним виникало чимало суперечок щодо судових рішень щодо вве­дення молитви в публічних школах, надання державної допомоги приватним релігійним школам тощо.

У справі «Абінгтонська районна школа проти Чемна» (1963 р.)23 суд скасував уве­дення в публічних школах штатів Пенсільванія й Меріленд молитов перед початком за­нять. Реакція американської громадськості на це судове рішення була гостро негатив­ною. Релігійні керівники, консервативні члени Конгресу, законодавчі збори багатьох штатів негативно оцінили таке рішення суду. Під час президентської виборчої кампанії у 1980 р. Р. Рейган виступав за введення в публічних школах інституту священиків, обіцяв виборцям, що коли стане президентом, то виступить з ініціативою про прийнят­тя відповідного додатку до Конституції.

Проте в 1985 р. рішенням у справі «Уоллес проти Яфрі»24 Суд визнав не чинним за­кон штату Алабама, який зобов'язував студентів дотримуватися тиші під час доб­ровільної молитви перед початком занять у публічних школах.

Необхідно зазначити, що Верховний Суд жодного разу не приймав рішення, в якому ' визнав неконституційним проведення моління в класах публічних шкіл.

Традиційно церковна власність і церковні доходи не підлягали оподаткуванню ні в межах федерації, ні штатів. Схожі норми діяли не тільки стосовно церкви, а й різних приватних некомерційних та доброчинних організацій. Така практика означала непряму фінансову підтримку таких організацій державою, що було порушенням вимоги про відокремлення церкви від держави.

1979 р. у справі «Уолз проти Комісії з оподаткування»25 Верховний Суд розглянув відповідність Конституції усталеній практиці звільнення церковної власності від Опо­даткування. Причиною розгляду став позов до Комісії з оподаткування міста Нью Иорк Ф. Уолза, мешканця округу Річмонд, штату Нью Йорк. У своєму позові він зазначив, що звільнення церковної власності від оподаткування (відповідно до закону штату Нью Йорк) змушує його як платника податків непрямо фінансувати церкву.

Верховний Суд, розглянувши докази сторін, установив, що закон штату, який дозво­ляє звільняти церковне майно від оподаткування, не є таким, що суперечить Консти­туції. Суд не відважився зламати багатовікову традицію звільнення церковного майна від оподаткування. Це рішення суду продиктоване тим, що американська громадська думка не була готова його підтримати. Посилення впливу релігії в американському суспільстві на початку XXI ст. у зв'язку з терористськими актами у вересні 2001 р. ще тривалий час не дозволить змінити ставлення суспільства, а значить і владних структур, до практики звільнення церковного майна від оподаткування.

Цікаво, що підприємливі американці вирішили скористатися судовим рішенням, щоб уникнути оподаткування їхнього майна. Так, наприкінці 70-х років XX ст. в одному містечку штату Нью Иорк майже 85% мешканців, отримавши поштою за низьку плату ступінь «доктора богослов'я», оголосили про створення у своєму помешканні малень­ких церков, і заявили претензії на звільнення своїх будинків від оподаткування26. З цією хитрістю змогли покінчити тільки шляхом ухвалення спеціального закону штату.

Американці - переважно люди богомільні, а тому конституційно зафіксована свобо­да відправлення релігійних вірувань, та дії світської влади ще довго продукуватимуть матеріал для судових справ. Норми конституційного права, які регулюють свободу релігійних вірувань, постійно змінюються, відображаючи панівні погляди в суспільстві, яке постійно розвивається. Американська правова система сягає своїм корінням загаль­ного права, а тому постійні зміни в конституційному праві не викликають в американців стурбованості.

 

1 Атегісап Сопзгтгііопаї Ьаму. Еззауз аші Сазез. Оііз Н. ЗіерЬепз, }т., Міп М.8спеЬ, II. Нагсоші Вгасе ІоуапстосЬ, РиЬНзНегз. - 1988. - Р. 410. 2ІЬМ. - Р.437-439. 3 ІЬМ. - Р. 438. 5/Ш.-Р.466-471.

5 МсКеппа Оеог§е. А Оиісіе Іо Ше Сопзїііиііоп ТЬаі Беїісаіе Ваіапсе - №\у Уогк: Яагкіот Ноизе. 1984. Р. 235.

6 ТгіЬе Ьаигепсе Н. Атегісап Сопзіїйшопаї Ьа\у. - №\у Уогк: РоипсШоп, 1978. - Р.658. "Атегісап Сопзїііиііопаї Ьа\у. Еззауз апсі Сазез. СНз Н. Зіерпепз,.іг., Іопп М.8сЬеЬ, II. НагсоиЯ Вгасе

ІоуапоуісЬ, РиЬІізЬегз. - 1988. - Р.427.

8ІЬМ. - Р. 480-483. 9/Ш.-Р. 481. 10 ІЬМ. - Р. 496. пІЬМ. -Р. 431. пІЬМ. - Р. 432.

13   ІЬМ. - Р. 432.

14   ІЬМ. - Р. 535-539.

15   ІЬМ. - Р. 503.

16   ВепісЬеп Ашігеа. Ь. СІУІІ К.щЬіз аші ПЬеПіез. Раїо Аііо. МауйеИ. - 1982. - Р. 124-126.

17   Атегісап СопзиШііопаї Ьа% Еззауз аті Сазез. Оііз Н. 8іерЬепз, іг., ІоЬп М.8сЬеЬ, II. НагсоиЛ

Вгасе ІоуапоУІсЬ, РиЬНзЬегз. - 1988. - Р.506.

» ІЬМ. - Р. 550-555. "ІЬМ.-?. 521.

Страницы:
1 


Похожие статьи

Н В Пильгун - До питання про соціальне призначення держави

Н В Пильгун - Методика підготовки студентів молодших курсів юридичного спрямування до науково-дослідної роботи

Н В Пильгун - Особливості дотримання деяких конституційних прав і свобод американських громадян

Н В Пильгун - Соціальні права в аспекті становлення соціальної держави