С А Бебело - Духовна сфера у системі факторів відтворення «людини соціальної» - страница 1

Страницы:
1 

УДК 330.342.146

С. А. Бебело, аспірант, ДВНЗ «КНЕУ імені Вадима Гетьмана»

ДУХОВНА СФЕРА У СИСТЕМІ ФАКТОРІВ ВІДТВОРЕННЯ «ЛЮДИНИ СОЦІАЛЬНОЇ»

У статті аналізуються умови гуманістичного спрямування усієї внут­рішньої економічної політики за принципово новим для України розу­мінням відносин між людиною-громадянином та державою для фор­мування і конструктивного функціонування соціальної держави на основі взаємодії економічної і соціально-духовної сфер (освіта, нау­ка, культура, медицина).

КЛЮЧОВІ СЛОВА: гуманізація відносин, продукування духовних благ, інтелектуальний потенціал, соціальна держава.

У концептуальному аспекті методологічною основою ком­плексного аналізу проблем соціального розвитку людини є те­за про подвійну її роль у суспільному виробництві: як фактора (економічний підхід) та як мети (соціальний підхід). Ці підхо­ди передбачають у своїй основі різні моделі людини, а відповід­но, й неоднакові механізми як формування змістовних влас­тивостей індивіда, так і функціонування та координації його поведінки.

Так, «людина економічна» (homo есоиогп^) формується, функ­ціонує, взаємодіє переважно через економічні, тобто, перш за все, ринкові інструменти. В цьому аспекті фактор людського потенці­алу в економічному зростанні та забезпеченні конкурентоспро­можності нині відіграє визначальну роль. Тому його збереження (відтік робочої сили в Україні катастрофічний — 5—7 млн осіб працює за кордоном) і якісне примноження є першочерговим стратегічним завданням для будь-якої держави, а особливо для нас. Адже лише країни, які продукують, відтворюють сучасні знання та інтегрують їх у свої економічні моделі, можуть бути як системно конкурентоспроможними, так і реально забезпечувати випереджальний економічний розвиток. Хоча в нашій літературі інколи є й інше трактування людського потенціалу, в якій домі­нує не створювальний, а споживацький аспект, оскільки його сутність автори розглядають «лише через призму реалізації соці­альних і економічних потреб людини» [5, с. 189].

Характерною особливістю сучасного цивілізаційного прогре­су, за умов становлення сучасної економіки знань, є той незапе-

© С. А. Бебело, 2008 10речний факт, що формування, реалізація і розвиток людських здібностей, у т. ч. і ціннісних мотивацій набувають характерно­го пріоритетного значення перед фінансовими і матеріальними ресурсами. Це особливо суттєво актуалізується на етапі інтегра­ції національних економік у процес глобалізаційних трансфор­мацій. Саме тут, що неодноразово відмічалось у літературі, як у фокусі міждержавних, регіональних, національних, місцевих ін­тересів мають перебувати люди, їхні спільноти і відносини, про­гресивні соціальні потреби системи соціалізації людини [див., напр., 2, с. 543].

«Людина соціальна» формується і функціонує через увесь спектр її суспільної життєдіяльності, тобто матеріальну і духовну сфери, сім'ю і побут тощо. Отже, сутнісно в першому аспекті — це людина-функція, носій робочої сили, а в другому — людина-особистість. Водночас ці два аспекти неправомірно протиставля­ти, оскільки індивід є цілісним феноменом і економічного, і соці­ального, а також і біопсихологічного. Ці органічні складові є ли­ше різними вимірниками і компонентами єдиного індивіда. Якість їхнього органічного розвитку — це забезпечення комплекс­ного потенціалу формування гармонійної людської особистості. За таких умов принципово важливим є питання про те, що є пер­шоджерелом, тобто своєрідним «генератором», суттєвих зрушень у царині соціального розвитку людини [1, с. 5—7].

У даному контексті зауважимо, що людина є одночасно і єди­ною істотою на планеті Земля, яка творить такий феномен, що його називають культурою або культурним продуктом. При цьо­му творить вона не безцільно, а для власного та суспільного вжитку. А чим більше вона створює культурного продукту — тим більше вона й сама «окультурена», а відтак і —цивілізо­ваніші її відносини в суспільстві. Отже, культура і людина, по-суті, єдине ціле, оскільки перша — це матеріалізована форма сві­домості. Вибудовувати цю гармонійну єдність і покликана сис­тема освіти й особливо гуманітарна та гуманістичні її складові. Саме вони «окультурюють» людину.

Так, освіта, згідно логіки концепції людського розвитку, яка була у свій час прийнята спеціальною програмою ООН (1990 р.), трактується як процес, що має самостійну цінність і є важливою складовою загальної культури людини, а не лише як умова формування її професійно-кваліфікаційних, тобто про­дуктивних здібностей. Тому логічно стверджувати, що загаль­на база соціогуманізації відносин, зокрема й економічних — це значною мірою похідна від процесу гуманізації освіти різнихрівнів. Але гуманізація в навчанні не може бути просто ре­зультатом «прищеплення» слухачам (учням, студентам) людя­ності в їхній діяльності та у взаєминах з іншими індивідами. Це і глибока, всебічна підготовка фахівця: спеціальна, мовна, психолого-педагогічна, а нині й комп'ютерна. Визначальну роль тут відіграє духовна сфера, традиційно до якої відносять­ся різні форми розумової діяльності.

Гуманізація навчання має забезпечувати формування творчого потенціалу особистості, інтернаціональний характер гуманітар­них знань, гармоній з національною історією, культурою, тради­ціями, ментальністю.

Відтак, гуманістична спрямованість усієї внутрішньої еконо­мічної політики має бути спрямована на принципово нове (для України) розуміння відносин між людиною-громадянином та державою. Пріоритетом тут має бути добробут і різнобічний роз­виток людини як індивіда. Якість її життя і розвитку має стати головною метою державної соціально-економічної політики. Аб­страктна посилка, що людина — це найвища соціальна цінність, повинна бути в даній політиці переведена в реальну площину якості життя і розвитку людини. На жаль, формула: «держава для людини, а не людина для держави» — в Україні ще дуже далека від практичної реалізації.

Комплексна реалізація виокремлених проблем потребує фор­мування і конструктивного функціонування так званої «соціаль­ної держави». Це логічно витікає з характеру взаємодії економіч­ної і духовної сфер. Відомо, що між цими сферами існують як прямі, так і зворотні взаємозв'язки. При цьому «щільність» цих взаємозв'язків дуже різна для окремих груп, прошарків, класів (страт) населення. У реальних умовах часто ступінь віддаленос­ті окремих стратифікацій цих груп є настільки значною, що сут­тєво деформує не лише базові закономірності соціального роз­витку людини, а й забезпечення умов функціонування еконо­міки знань.

Динамічне розв'язання цих завдань і є важливими функціями соціальної держави [див.: 3, с. 174, 178]. Саме за такої умови гу­маністичні складові можуть стати серцевиною всієї соціально-економічної політики нашої держави та конструктивно супровод­жувати всі періоди життєдіяльності людини як соціальної істоти — суб'єкта найвищої соціальної цінності.

Реалії розвинених держав свідчать, що в усій системі суспіль­них відносин, зокрема й економічних, чітко проглядається тенден­ція якісних змін, пов'язаних з усвідомленням нової парадигмисуспільного процесу — розвиток людини з усім багатством її здіб­ностей і потреб. Економічну людину в цьому розумінні, як вже відмічалося, замінює «людина соціальна». Постіндустріальне су­спільство «знімає» з людини лише роль фактора виробництва, виводить її з процесу виробництва і надає їй роль його контроле­ра та регулювальника, у зв'язку з чим об'єктивно зростає значен­ня духовних, морально-етичних, соціокультурних та інших не­економічних факторів економічного прогресу.

Необхідність переорієнтації економіки на людину зумовлю­ється перетворенням творчої і кваліфікованої праці на доміную­чий чинник суспільно-економічного розвитку під впливом НТР як необхідної умови ефективного функціонування соціально-економічних відносин. Водночас інвестиції в систему отримання знань — гостра необхідність. Адже, за підрахунками експертів, понад 70 % зростання ВВП постіндустріальних країн зумовлені підвищенням професійно-освітнього рівня працівників і поши­ренням нових інформаційних технологій.

У комплексі це є об'єктивними обставинами створення перед­умов соціальної орієнтації ринкової економіки та соціогуманізації економічних відносин. Ключем до розуміння сутності переорієн­тації економіки на людину є проблема подолання відчуження. А це — подолання економічної необхідності, зародження свобо­ди — така системна якість нового суспільства. Постіндустріальне суспільство вирізняється не лише новим способом виробництва й новим способом соціального розвитку, що характеризується но­вою домінантою прогресу — це «виробництво» особистості, а не речей, відносин суб'єктів-особистостей, а не економічних «осіб-маріонеток».

Посилення соціальної орієнтації ринкової економіки виявля­ється в різних формах, але насамперед у зміні статусу працівни­ків на підприємствах, в активізації їх участі в акціонерному капі­талі та управлінні [4].

Відхід від економічної детермінації суспільного життя, со­ціалізація та гуманізація економічних відносин підносять зна­чення надекономічних чинників соціального розвитку. На пер­ший план висуваються такі параметри економічного розвитку, як урахування професійно кваліфікаційного потенціалу насе­лення, його історичних традицій і духовного стану та системи ціннісних настанов.

Ретроспективний аналіз процесів трансформаційного періоду в Україні дозволяє стверджувати, що в низці проблем, які зали­шилися «за кадром» практичної реалізації, не останнє місце на­лежить потребі рішучого нарощування інтелектуального потен­ціалу суспільства, якісного оновлення сфери продукування ду­ховних благ. Вона, як і раніше, залишалася в традиційно «залиш­ковому» становищі і фактично не розглядалася як складова (навіть не визначальна) соціально-економічної трансформації нашого суспільства. Сімнадцятирічна практика, однак, змушує подивитися на це в іншому ракурсі і ще раз підтвердила: справж­ній прогрес у суспільстві, зокрема в економіці, неможливий без якісного розвитку самої людини, а відтак, — продукування, роз­поділу та споживання духовних благ. Стає дедалі зрозумілішим, що розвиток, збагачення духовної складової інтелектуального потенціалу наших співгромадян — це не та сфера, яка перебуває поза ринковою трансформацією, чи її відділений наслідок, який з часом може з'явитися і на теренах України. Це необхідна і, більш того, важлива умова радикалізації ринкової трансформації, її обов'язковий чинник. Ось чому духовне життя суспільства мало б посісти пріоритетні позиції в розробці стратегії комплексної ринкової трансформації.

До речі, такої стратегії в Україні за всі роки незалежності так і не було сформовано. Це свідчить як про недостатність самої наукової бази, так і про практичну незацікавленість у та­кій комплексній стратегії, часто калейдоскопічно змінюваних урядових структур.

Із відміченого випливає, що, аналізуючи моделі суспільного відтворення за умов ринкової трансформації, важливо виділяти шлях її розвитку відповідно до реалій мінливого світу. Методо­логічно в даному аспекті мова повинна вестися про багатовимір­ну модель суспільного відтворення, котра обов'язково включала б до його структури і динаміку (складову) відтворення духовних благ та інтелектуального потенціалу. З іншого боку, вимоги, що їх висуває сучасна наукоорієнтована економіка (або, як її нази­вають, «економіка знань»), досить переконливі і зрілі. Зокрема, в країнах ОЄСР більше половини ВВР створюється в інтелектуаль­ному виробництві. За даними ЮБЕСКО, у 20-ти країнах, де пра­цює 95 % усіх учених, дохід на душу населення щорічно зростає

на 200 дол.; у решті країн, де 5 %--його зростання становить

10 дол. на рік.

Серед «блоків», які відносять у літературі до духовних благ (інтелектуального продукту), виділяють: по-перше, «блок» про­дуктів наукової творчості — теорії, гіпотези, відкриття, винаходи, наукові розробки, проекти й різні наукові та науково-технічні по­слуги тощо; по-друге, «блок» продуктів культури — послуги сфериосвіти, засобів масової інформації, видавничих установ, твори лі­тератури та мистецтва, витвори архітектури тощо. У комплексі все це формує та розвиває людину як працівника і як особистість, тобто як самоцінність, заради якої, зрештою, здійснюється весь відтворювальний процес у суспільстві. З позиції сьогодення, а тим паче для розробки орієнтирів на майбутнє, є сенс виокремити відтворення інтелектуального продукту як самостійного «блоку» (чи підрозділу суспільного відтворення) в контексті не стільки як процесу розвитку людини, скільки як результату її розвитку. Зро­зуміло, що в цьому аспекті проблема кількісних параметрів та оцінок такого розвитку суттєво ускладнюється.

У цілому ж на створення інтелектуального продукту витрача­ються і витрачатимуться дедалі більше факторів виробництва, та оскільки — це продукування стратегічно новоствореного про­дукту. Логіка (навіть формальна) веде до висновку, що ця ново-створена вартість, яка формується в суспільстві, має включатися у його національне багатство, а не «розбігатися» по світу. Це по­требує становлення і відповідних економічних відносин, зокрема їхньої соціогуманізації.

Специфічність результатів функціонування духовної сфери в значній мірі в тому, що вони набувають форми і матеріаль­них благ, і нематеріальних цінностей, і окрім того — послуг. Але всі вони — як функція, так і умова відповідного рівня роз­витку людини. Кількісні параметри, динаміка складових духов­ної сфери часто розглядаються в науково-навчальній літера­турі лише через зміну динаміки: шкіл і школярів; науковців і вузів; культурних закладів, різних винаходів тощо. І їх аналіз у літературі здійснюється перманентно. Тому виокремимо деякі відправні якісні узагальнення прогностичного характеру із за­кономірностей духовного відтворення, які навпаки практично не розглядаються нашими авторами. Серед таких закономірно­стей виділимо:

по-перше, зміну співвідношення між прагматичною та загаль-нонауковою, загальнокультурною складовими освіти. При цьому процес освіти стає не лише перманентним, а й потребує виперед­жального характеру на фоні інших складових соціально-еконо­мічного розвитку, тобто вона має бути зорієнтована на майбутнє. Це важливо і для нашої країни. Так, за даними Всеукраїнського соціологічного опитування (2005 р.), проведеного Інститутом со­ціології НАН України та фірмою «СО1ПС», лише 2/5 респонден­тів відповіли, що їм «освіти вистачає», а кожен третій вважав, що «не вистачає», і решта — не визначилися з оцінкою свого освіт­нього рівня щодо вимог, а це, хоч і опосередковано, але свідчен­ня їх низького рівня;

по-друге — відтворення «продуктів» науки, й особливо — культури, здійснюється циклічно. З відповідною періодичніс­тю відбувається зміна наукових і культурних систем. А сама динаміка духовного відтворення є хвилеподібною. Періоди ре­волюційних піднесень чергуються з періодами стабільного еволюційного розвитку, а з часом настає застій і падіння, за якими знову настає пора появи та розквіту нових наукових ідей, теорій, учень, художніх стилів тощо, тобто маємо цикліч­ність;

по-третє, простежується детермінований зв'язок між циклами духовного відтворення, з одного боку, та матеріального — з ін­шого. Перша група циклів «перегукується» з циклічними змінами в продуктивних силах суспільства, і передусім у робочій силі, та його економічних відносинах. У них і зростає перманентно соціо-гуманістична складова. Адже революції в науці, культурі спри­чинюють революції в освіті та технологічні перевороти у вироб­ництві. Указані зв'язки мають діставати відображення в прогно­зуванні створення не лише інтелектуального продукту, а й у змі­нах системи суспільних відносин;

по-четверте, циклічність відтворення в духовній сферу зумов­лює і наявність такої фази циклу, як періодична криза. У ній ві­дображається загострення суперечностей, притаманних сучасній духовній сфері, що створює умови для чергового піднесення та структурних змін у системах освіти, науки та культури. Ці кризи бувають різної глибини та сили, а також — специфічним для кож­ної країни та різночасовим лагом.

Виокремлені закономірності досі недостатньо досліджені, оскільки мало ще глобальних кількісних даних щодо інтенсив­ності, просторових і часових параметрів динаміки циклів та фаз. Тому складно з високою вірогідністю передбачити майбутні гло­бальні тенденції. І відповіді на ці питання ще не викристалізува­лися у світовій літературі.

Та коли взяти наш пострадянський період, то наявність такої кризи є очевидною навіть без глибокого аналізу статистичних даних. Форми її прояву на поверхні, вона проходить через кож­ного з нас.

Постає питання: а де «коріння» цієї кризи?

По-перше, на жаль, Україна запізнилася з кардинальною струк­турною перебудовою всього суспільного відтворення (включаю­чи і духовну сферу), що розвинуті країни здійснили ще в мину­лому столітті. Свідченням цього є постіндустріальні та інфор­маційні суспільні системи, які вже вивчаються, аналізуються за­хідними фахівцями.

По-друге, негаразди в нашій духовній сфері різко ускладню­ються кардинальним поворотом країни від однієї господарської парадигми, що грунтувалася на одержавленні «всього і вся», до іншої, яка передбачає визволення ринкових сил, хоч, зрозуміло, небезмежне. Наші ж «прораби ринкової трансформації» — абсо­лютизували «його величність ринок». А це ще більше поглибило кризовий стан у цій сфері. До загострення кризової ситуації при­звело і зменшення попиту, який має суспільство на кінцеві інте­лектуальні продукти. Відбулося і суттєве кількісне скорочення кадрової складової інтелектуального потенціалу в Україні. В комплексі виділені закономірності духовного відтворення та вка­зані причини кризи є якісним діагнозом нинішнього стану даної сфери в нашій країні [4].

Тому для пожвавлення розвитку всієї духовної сфери в най­ближчій перспективі об'єктивною основою має стати «органіч­ний союз» науки та культури з високими технологіями і переду­сім — інформаційними. При цьому інформаційна революція має охопити і навчальні заклади різних рівнів[1]. Таким чином, тут по­трібні зміни не в окремому елементі чи окремій складовій, а в національній духовній сфері в цілому, що важливо більш конс­труктивно відображати в довгостроковому прогнозуванні її ди­наміки.

Стихійність та некомплексність тут змін абсолютно неприпус­тимі в українській ситуації, коли об'єктивно постає необхідність виходу на якісніші параметри інноваційного розвитку як у мате­ріально-економічній, так і духовній сферах. У протилежному разі країна буде відкинута на узбіччя розвитку цивілізації, на що не­одноразово вказувалось в нашій літературі. Водночас постає і не­обхідність активізації фундаментальних досліджень закономірно­стей розвитку науки, техніки і технологій, культури з урахуванням тенденції до їх комерціалізації, що є дещо новим в Україні. Про­дукування духовних благ як «джерело чистогану», на жаль, для нашої держави не є просто гіпотетичним положенням. Адже має місце масовий відтік за кордон інтелектуального капіталу в най­різноманітніших формах: науковців та «наукових продуктів»[2]; молоді і кваліфікованих працівників масових професій; закриття та скорочення не лише наукових, а й загальноосвітніх шкіл (хоч і під тиском фінансових негараздів, але — це форма деградації су­спільства); засилля напівфабрикативної поп-арт-культури тощо. Усі ці явища за роки незалежності стали досить репрезентатив­ними, а тому генерують на перспективу суспільну небезпеку для нашої держави.

Відтак, виникає необхідність розробки та реалізації концепції культурної політики в Україні. У 90-х рр. було створено навіть спеціальний інститут для її розроблення, але допрацювати йому не дали. Наше суспільство до цього часу немає послідовної кон­цепції держави щодо розвитку культури, хоч саме держава має проводити цілеспрямовану культурну політику, визначати її пріоритети та перспективи. Тут важливо мати цілісну систему культурного простору, оскільки без цього неможливо сконсолі­дувати суспільство відносно таких питань, як мова, мистецтво, книговидання тощо.

Зокрема книга — це не просто культурний бік формування особистості, а й інструмент самоідентифікації та важливий чин­ник інтелектуального відтворення як індивіда, так і нації. На жаль, з друкуванням книжок на теренах України є проблеми всі роки її незалежності. Наш бізнес книговиданням займається не­охоче, оскільки цей процес законодавчо недостатньо унормова­ний. Відсутня і його інфраструктура, яка б забезпечувала ефектив­ні продажі книжок. Зокрема в Україні функціонує трохи більше 300 стаціонарних книгарень. А, наприклад, у Польщі (на 38 млн населення) — 3 тисячі, у Німеччині (на 82 млн населення) — 6 тисяч [«День», 21 жовтня 2005 р.]. Зате по бутиках з рестораці­ями та певних «генделиках — в європейські лідери» вириваємо­ся. Хрещатик від книгарень очистили. Так, щодо книжок ми вже давно не «впереди планеты всей».

Нашим владним структурам слід враховувати і таку обста­вину: у розвинутих країнах друкування книжок є бюджетоутв-рюючим процесом. Так, у США щорічний валовий прибуток становить близько 30 млрд доларів [Там само]. Українська книжка на національному ринку — товар невідомий. Ось чому є важливою державна підтримка національного книгобізнесу. Про який розвиток людини можна вести мову, коли вона немає змоги читати книгу вдома, в бібліотеці чи на сайті Інтер-нету. А звідси і «печеризація», а не соціогуманізація всіх люд­ських відносин.

Нашому соціуму потрібні ефективні форми стимулювання культурного виробництва культурної індустрії. Так, у розвинутих державах частка експорту загальних надходжень від культурної діяльності сягає 30 %, а в нас ніхто того не підраховує і не знає, тому що ця частка надзвичайно мізерна.

За більше ніж півтора десятиліття наш народ пережив, окрім незначних щасливих моментів, безліч потрясінь, які не поліпши­ли його психічного здоров'я. А в цей час з екранів, шпальт газет «бурхливим потоком» ллється кров, такі собі масові інформацій­ні «картинки-страшилки». Системна ж культурна політика мала б бути спрямована не лише на розширення інформативних рамок позитивних емоцій населення, а й на найважливіше — духовне збагачення наших співвітчизників. У всіх цивілізованих країнах освіта, наука, культура отримують всілякі стимули та преферен­ції від держави. І ці стимули обов'язково скуповуються в страте­гічній перспективі.

У практичному аспекті проблеми як розвитку духовної сфери, так і економіки України в цілому залишаються надзвичайно ак­туальними не лише для початкового періоду ринкової трансфор­мації 90-х рр., а й для перших років XXI ст. І це — не зважаючи на те, що протягом 2000-х рр. мала місце тенденція до прийнят­них темпів щорічного приросту ВВП (за виключенням 2005 р.). Але не лише фахівців, а й пересічних громадян цікавить: як же так сталося, що, наприклад, у 2000—200б рр. ВВП зростав у се­редньому щорічно біля 7 %, однак у цей період Україна за індек­сом людського розвитку (комбінований соціогуманний показник, який включає довго тривалість життя, рівень освіти та доходи на душу населення) серед країн світу «топталася» у восьмій десятці (у 2006 р. була на 77 місці) серед 177 держав світу, що піддають­ся рейтингу ООН.

Отже питання, що це за реформи і до чого вони призведуть, не просто риторичне. Обраний Україною ще на початку 90-х рр. XX ст. стратегічний напрям — формування соціально орієнтова­ної ринкової економічної системи — протягом цих років конс­труктивно не реалізувався, тобто до свого ідеалу ми не наближа­лися. Він існував просто на рівні гасла, а життєві реалії були діаметрально протилежні. Наші результати соціально-економіч­ного розвитку істотно відстають від аналогічних здобутків країн Східної і Центральної Європи та Балтії. Зрозуміло, що недостат­ній динамізм економічних процесів гальмує і розвиток духовної сфери.

До речі, досить ємка оцінка української ситуації була дана ще другим президентом країни у черговому його посланні (2002 р.) до Верховної Ради, де він констатував: «Запропонована модель ринкової трансформації не мала необхідної соціальної спрямова­ності. Формула «спочатку реформи, а потім реалізація завдань соціального розвитку», визначена вже на початку перехідно пері­оду, виявилася не просто помилковою, а глибоко деструктив­ною». На практиці, як відмічав тогочасний президент, вона зве­лася до того, що реформи здійснювалися ціною соціальних утрат. У багатьох випадках демонтовано навіть ті цінності, які свого ча­су були запозичені в СРСР західними країнами та інтегровані в сучасні цивілізаційні процеси.

Сформульовано було досить чітко і ясно, що понад десятиріч­чя країна йшла не до соціально орієнтованої економіки, а — від неї, оскільки цілеспрямовано і комплексно не формувалися на­віть її засади. Тому важливо розробити та ухвалити пакет законів, спрямованих на дієве стимулювання даної сфери. До того ж, «не­здорові» явища в ній можуть здолати лише здорові процеси в економіці. Відповідні сфери соціально-духовного буття —світу, науку, культуру чи медицину — не варто залишати «примхам» ринку, а тим більше за умов домінування олігархічно-криміналь­ного бізнесу в Україні.

Література

1. Геєць В. Сощогуманітарні складові перспектив переходу до соці­ально-орієнтованої економіки в Україні // Економіка України. — 2000. — № 1.

2. Глобалізація і безпека розвитку: Монографія / О. Г. Білорус, Д. Г. Лук'яненко та ін. — К.: КНЕУ, 2001.

3. Сивак А. В. Соціальна держава: від декларацій до втілення // Ак­туальні проблеми економіки. — 2006. — № 3 (57).

4. Системно-економічна трансформація: теорія та практика здійс­нення в Україні. Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2006.

5. Трубич С. Ю., Пушкар З. М. Соціально-економічна сутність фор­мування людського потенціалу // Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 4 (58).

Стаття надійшла до редакції 09.06.2008


[1] Згідно з даними, наведеними наших ЗМІ, лише протягом одного 2004 р. людс­тво отримало обсяг інформації, що дорівнює тому, який цивілізація нагромадила від народження Христового до Великої Вітчизняної війни (Див.: Комсомольська правда в Україні, 24.11.05).

[2] В Україні з 1994 по 2004 р. чисельність наукових кадрів зменшилась удвічі. Систе-і ВНЗ готувала приблизно 3 % фахівців постіндустріальних спеціальностей.

Страницы:
1 


Похожие статьи

С А Бебело - Духовна сфера у системі факторів відтворення «людини соціальної»