М В Шаповаленко - Регіональні розбіжності у процесі демократизації українського суспільства з точки зору мультикультурноїполітики - страница 1

Страницы:
1  2 

УДК 323:321.7                                                                                              Шаповаленко М.В.

Харківський національний університет внутрішніх справ

 

 

 

РЕГІОНАЛЬНІ РОЗБІЖНОСТІ У ПРОЦЕСІ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА З ТОЧКИ ЗОРУ МУЛЬТИКУЛЬТУРНОЇ

ПОЛІТИКИ

 

Стаття присвячена проблемі структурних чинників демократичних перетворень в умо­вах регіональних соціально-політичних особливостей в країні з точки зору мультикультурної політики. Аналізуються поняття „розколоте суспільство ", „ соціально-політичні розмежу­вання, які використовуються у політологічному дискурсі при аналізі сучасної політичної си­туації в Україні.

Ключові слова: поділи, соціально-політичні розмежування, розколоте суспільство

 

 

Шаповаленко М.В.

РЕГИОНАЛЬНЫЕ ОТЛИЧИЯ В ПРОЦЕССЕ ДЕМОКРАТИЗАЦИИ УКРАИНСКОГО ОБЩЕСТВА С ТОЧКИ ЗРЕНИЯ МУЛЬТИКУЛЬТУРНОЙ ПОЛИТИКИ

 

Статья посвящена проблеме структурных факторов демократических преобразований в условиях региональных социально-политических особенностей с точки зрения мулътикулъ-турной политики. Анализируются понятия „расколотое общество", „социально-политические размежевания ", которые используются в политологическом дискурсе при ана­лизе современной политической ситуации в Украине.

Ключевые слова: отличия, социально-политические размежевания, расколотое общество.

 

 

Shapovalenko M.

REGIONAL CLEAVAGES IN DEMOCRATIZATION OF UKRAINIAN SOCIETY FROM MULTICULTURAL POLITICS POINT OF VIEW

 

This article is devoted to regional cleavages as structural factors of democratization of transi­tional societies (Ukrainian first of all) and multicultural politics. Some concepts from the politologi-cal discourse such as „divided society", „sociopolitical cleavages" are analyzed.

Key words: cleavages, sociopolitical cleavages, divided society.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

© Шаповаленко M.B., 2011.

Проблема структурних чинників демокра­тичних перетворень займає ключове місце у розробці й дослідженні багатьох аспектів функціонування політичної системи. Крім відомих зарубіжних учених, які ґрунтовно досліджували загальні проблеми станов­лення, функціонування політичних систем і їхніх складових, факторів впливу тощо, віт­чизняні політологи та соціологи зосередили увагу на вкрай актуальній для України про­блемі - наявності соціально-політичного та регіонального розмаїття мають певне під­ґрунтя не лише у культурно-цивілізаційному полі, а й суто політичному. Це насамперед А. Романюк, А.Фісун, С.Телешун, О.Сушко, А.Колодій та інші. І це розмаїття вкладаєть­ся в таке поняття, як розбіжності. Проте до­слідження соціорегіональних розбіжностей у контексті президентських виборів мають, на нашу думку, чимале значення для електора­льних процесів в Україні. Досвід незалежно­го існування держави доводить тривалий вплив цих розбіжностей на її подальший розвиток.

Серед передумов соціорегіональних роз­біжностей одне з вагомих місць належить соціальній стратифікації суспільства, котра формує особливості протиріч і конфліктів у кожній країні. Останні, як правило, активно використовуються (або замовчуються) полі­тичними елітами залежно від обсягу переваг, які вони отримують від актуального порядку денного [1]. Інституціалізація протиріч від­бувається в різних формах у процесі пере­творень. Будь-яка політична реформа спря­мована на оптимізацію використання влад­них ресурсів правлячими елітами та зрос­тання ефективності мобілізації населення щодо досягнення певних цілей. Але для цьо­го потрібно мати відповідні інституційні структури, що відбивають розмаїття соціу­му. Останнє створює поділи/розбіжності (з нашої думки, за певним політичним часом можна стверджувати саме це) і розмежуван­ня у суспільстві за численними ознаками. Ці поділи й розмежування впливають на особ­ливості громадянського суспільства, партій­ної системи, формують певні механізми прийняття політичних рішень.

Наявність такого фактору, як соціально-політичні поділи й розмежування у суспільс­твах, що трансформуються, на жаль, часто ігнорується політиками і вченими. Не дивно, що цей фактор виявляється несподіванкою для політиків і політологів під час чергових виборчих перегонів, не зважаючи на наяв­ність розмаїття як етнокультурного і мовно­го, так і регіонального. Саме останнє пере­творюється у чинник провалів у поточній політиці і призводе до спочатку суспільного розколу, розвитку іредентизму та сепаратиз­му, а потім і до державної фрагментації.

За наявності більш-менш стабільного розвитку суспільства, збалансованої полі­тичної системи ігнорування соціально-політичних поділів в країні певний час може не мати негативних наслідків. Але постійне нехтування цього фактору може стимулюва­ти накопичення конфліктогенного потенціа­лу навіть у розвинутому суспільстві зі стій­кими демократичними традиціями.

В умовах системних змін соціально-політичні поділи містять небезпечний конф-ліктогенний чинник розвитку суспільства, нехтування яким може загрожувати цілісно­сті чи навіть існуванню держави. Регіональ­ний розкол в Україні, а саме він набув пев­ного рівня зрілості під час виборчої кампанії 2004 року, мав свою історію, починаючи з 1994 p., передумови та наслідки. Тому дуже важливо для майбутнього розвитку країни відповісти на такі питання: як саме вплива­тимуть на функціонування політичної сис­теми регіональні, культурі, мовні, етнічні відмінності, і як це може вплинути на особ­ливості партійної системи країни, моделі мобілізаційної політики?

Концепція соціально-політичного роз­межування/поділу в нашій політологічний літературі ще не має достатнього поширен­ня, хоча на нашу думку, теорія соціальних кліважів („cleavage" - від фр. clivage, англ. cleavage - розмежування, розділення) пев­ною мірою може допомогти у вивченні осо­бливостей демократичного транзиту у пост­комуністичних країнах. В українському по­літологічному дискурсі ще не визначена ни­зка таких понять, як „розмежування", „по­діл", „розкол".

У західній літературі проблемам розме­жування, ефективності держави у виконанні її функцій, ролі соціально-політичних поді­лів у формуванні партійної системи, діяль­ності парламентів приділяється велика увага. Політичні поділи фактично репрезентують наявні національні, етнічні, релігійні, мовні, регіональні поділи.

У межах українського дискурсу необхід­но розрізняти розкол і розмежування/поділ (узв'язку з тим, що поки що ці поняття ма­ють рівне змістовне навантаження). З точки зору американських дослідників, якщо ці розмежування систематично впливають на політичний вибір і формування поточної по­літики, то це вже політичний розкол. Залеж­но від характеру впливу розрізняють куму­лятивні і поперечні розколи. Кумулятивний розкол означає зіткнення людей або пред­ставників соціальних груп з багатьох питань, тобто розходження по одному з показників свідчить про конфліктність та протиріччя з низки інших питань. Поперечні розколи де­монструють єдність з одних питань і розхо­дження - з інших. Кумулятивний розкол у поєднані з економічними питаннями, соціа­льною нерівністю може стати причиною громадянської війни або постійної соціаль­ної напруги [2, с.54-55]. Прикладом класич­ного кумулятивного розколу вважається Північна Ірландія. У цій країні в основі роз­колу знаходяться релігійні відмінності: як правило, католик належить до незаможних прошарків населення, і навпаки, протестант - представник щонайменше середнього кла­су країни. Нідерланди демонструють при­клад поперечного розколу, коли релігійні ідентичності не корелюють з соціально-економічним станом групи, і серед предста­вників різних релігійних груп є як заможні, так і незаможні люди.

Під соціально-політичним поділом поль­ській дослідник Рішард Хербут розуміє „...стабільний стан поляризації політичної спільноти, у межах певної суспільної групи надає підтримку конкретним політичним на­прямкам або політичним структурам, які є представниками цих напрямів, тоді як інші суспільні групи підтримують опозиційні на­прями політики, або репрезентуючи їхні по­літичні партії" [цит. за: 3, с.38-39]. Факти­чно поділ/розмежування - це довготривалий конфлікт, у якому беруть участь різні конку­руючі політичні організації, а саме - полі­тичні партії, суспільно-політичні рухи та пе­вною мірою групи інтересів.

Як зазначається у літературі, далеко не всі розмежування у суспільстві перетворю­ються у соціально-політичні розколи. Інди­каторами вважаються зв'язок між соціаль­ною групою і політичною партією, або полі­тичною інституцією, котрі представлятимуть та захищатимуть інтереси даної соціальної групи, та тривалість існування даного зв'язку. З точки зору львівського політолога А. Романюка, найбільш прийнятним визна­ченням існування соціально-політичного по­ділу у суспільстві є виникнення зв'язку між групою та політичною партією. Другим ви­міром є тривалість існування цього зв'язку, який позначається як тривалість соціополі-тичного поділу. Як стверджують аналітики для цього потрібно щонайменше два парла­ментських терміни, що дозволяє виявити по­стійний або тимчасовий і кон'юнктурний характер цього зв'язку [3, с.38-39].

В основі соціально-політичних поділів, котрі призводять до політичних розколів, знаходяться соціально-економічні, етнічні, мовні, релігійні і територіальні розбіжності. Як зазначає А.Лейпхарт, основою „...трива­лих, а не тимчасових, швидкоплинних супе­речностей, що впливають на вибори, є соціа­льно-економічні, релігійні, культурно-етичні, місто-село, підтримка уряду, міжна­родна політика та пост матеріалізм" [4, с.38-

39].

Норвезький учений С. Роккан, дослід­жуючи електоральну поведінку, зосередився на соціальних кліважах, тобто на глибоких розколах суспільства за різними ознаками (класовими, расовими, релігійними та інши­ми). Саме вони, на його думку, визначають розмір і якість партійних систем. Роккан вважав, що причиною цих політичних роз­колів є відносини центру та периферії: в процесі формування політичної нації між національним центром, що є лідером модер­нізації, і периферією виникають чисельні економічні, соціальні, культурні, юридичні та інші протиріччя. Кліважі, або розколи, супроводжуються формуванням стійких пе­реваг, навколо яких створювалися європей­ські партії. Після виникнення базових елек­торальних структур (інститутів, у тому числі процедури голосування) відбувається „за­твердіння", „заморожування" (freezing) (роз­колів) електоральних структур (інститутів), їхня стабілізація. С.Роккан наводить приклад політичних партій Європи 1960-х років, які відбивають фактично кліважі 1920-х років.

Теорія „затвердіння" була висунута С.Рокканом разом з американським політо­логом С.Ліпсетом у 1967 р. Основою теорії соціально-політичних розмежувань цих дос­лідників є теза про вплив базових соціальних конфліктів на партійну систему [5]. Ці роз­межування набувають великого значення під час великих подій і впливають на їхні нас­лідки. Національна та індустріальна ре­волюції стимулювали появу таких чотирьох розмежувань, що вплинули не лише на кон­фігурацію партійних систем, а й на політичні системи в цілому: між центром і перифе­рією, церквою та державою, містом і селом, між робітниками і приватними власниками.

Але дослідження С.Ліпсета і С.Роккана відбивало особливості країн, де вже відбули­ся і національна, й індустріальна революції. Тому незавершеність цих подій упродовж XX століття в країнах Східної Європи, СНД дає унікальну можливість моніторингу йаналізу формування конфігурацій і партій­них систем, і самих політичних систем під упливом розмежувань, що формуються, у всіх без винятку країнах пострадянського простору.

Поряд із так званими класичними чинни­ками, що впливають на структурування роз­межувань, а саме: продовження модерні­зації, формування нації-держави, діє ще й такий чинник, як „міжнародна революція" (за висловом французького дослідника Д. Л.Сейле [6]), або перехід від капіталізму до капіталізму через соціалізм, котрий здійс­нили більшість країн Східної Європи. Саме останній процес зумовлює відсутність у кла­сичному вигляді чотирьох розмежувань Ліп-сета - Роккана. Конфлікт між робітниками і власниками в умовах соціалізму був ніве­льований, різниця між містом і селом, хоча б на рівні риторики, постійно зменшувалася, церква на теренах СРСР була відокремлена від держави, а протиріччя між центром і пе­риферійними республіками (наприклад, між Москвою і столицею будь-якої іншої респу­бліки, від Києва до Алма-Ати) поглиблюва­лись. Фактично ці протиріччя не набували адекватного інституційного оформлення за низького рівня раціоналізації й формалізації політичних відносин. Це, безумовно, піджи­влювало розвиток клієнтельних відносин, котрі будувалися на принципах залежності від патрона, і величезного адміністративного ресурсу. Саме ці чинники під час намагання створити хоча б формальні демократичні ін­ститути і почали впливати на їхнє процедур­не наповнення. Слабкість політичних інсти­тутів (партії, парламент, органи місцевого самоврядування), їхня неспроможність ви­конувати головні функції (контролювання ресурсів доступу до влади, розподілу прибу­тків, агрегації і репрезентації інтересів, ста­білізації та стимулювання очікувань у соціа­льних агентів впевненості у майбутньому) підсилювались патримоніалізмом і коруп­цією.

Враховуючи особливості історичного ро­звитку України, сучасні регіональні особли­вості мають об'єктивне підґрунтя, але трива­лий час вони існували на побутовому рівні й не були предметом досліджень політологів.

Сучасні події в Україні й світі поставили низку проблем, які потребують нагального вирішення: починаючи від економічної ре­форми і закінчуючи адміністративним пере-форматуванням країни. Але для цього потрі­бні стабільність управління та підтримка по­літики реформ з боку населення. Одним із головних аспектів забезпечення стабільного и динамічного розвитку держави є створення належних умов для спільного існування різ­них соціокультурних утворень, убезпечення регіонального розмаїття.

У полікультурній Україні склалась уні­кальна ситуація розмаїття в усіх його різно­видах - етнічного, соціально-економічного, політичного, мовного, релігійного, що ство­рює підґрунтя для формування нової іденти­чності сучасного громадянина України. Як влучно підкреслює відома українська дослі­дниця Н.Яковенко, „простір, який сьогодні є територією України, впродовж багатьох віків членували постійно зміщувані внутрішні ко­рдони: між мовними та етнічними групами, державами, релігіями, політичними та куль­турними системами, ареалами відмінних економічних укладів. Це зробило його яск­раво вираженою контактною зоною з вельми строкатим спектром соціокультурних фе­номенів" [7, с.333]. І саме це строкатий спектр підштовхує країну до запровадження збалансованої політики розмаїття. Як гара­нтує ст.11 Конституції України 1996 р. щодо сприяння та консолідації, її історичної сві­домості самобутності всіх корінних народів і національних меншин.

Історична приналежність регіонів Украї­ни до різних цивілізацій протягом тривалого часу зумовила відповідні етнорегіональні та соціокультурні розбіжності суспільства. Традиційно воно поділяється на західне та східне (відповідно до регіональних частин країни), які вирізняються, зокрема, харак­тером та рівнем активності громадської уча­сті. Але такий розподіл є надто загальним. Соціологи констатують більш дрібний тери­торіальний розподіл, який відбиває електо­ральну географію, що склалася протягом ро­ків незалежності:

   Західний регіон: Волинська, Закарпат­ська, Івано-Франківська, Львівська, Рівнен­ська, Тернопільська, Чернівецька області;

   Центральний регіон: м. Київ, Київська, Вінницька, Кіровоградська, Полтавська, Хмельницька, Черкаська, Житомирська, Сумська, Чернігівська області;

   Східний регіон: Дніпропетровська, До­нецька, Запорізька, Луганська, Харківська області;

   Південний регіон: Одеська, Миколаїв­ська, Херсонська області та АР Крим.

Зазначений територіальний розподіл ко­релює з певними відмінностями у політич­них уподобаннях. Традиційно націонал-демократичні політичні сили знаходять бі­льшу підтримку у західних областях, кому­ністичні - у східних, соціалістичні - уцентральних. Водночас південні області та АР Крим вирізняються хиткістю політичних орієнтацій. Крім відмінності у політико-ідеологічних орієнтаціях, регіони відрізня­ються рівнем політичної активності. Найак­тивнішим населенням вважаються жителі Заходу, Київської області та Криму. При цьому спрямованість і цілі активності пред­ставників цих регіонів також різняться. Як­що в західних і центральних областях пи­тання політичної активності пов'язані з не­залежним та демократичним розвитком України в цілому, то в АР Крим - з обстою­ванням соціально-політичних інтересів кримськотатарського або російськомовного населення.

До певного часу це розмаїття не мало ха­рактеру самостійного чинника політичного розвитку країни. Але виборчі перегони 2004 і 2006 років поставили на порядок денний питання міцності й цілісності держави, ста­більності суспільства, перспективи її унітар­ності. Хоча було й раніше зрозумілим, що існування щонайменше трьох етнолінгвісти-чних груп (відповідно моноетнічних україн­ців, моноетнічних росіян і великої білінгвіс­тичної групи з різними орієнтаціями), роз­ташованих у відповідних регіонах, потребує досить зваженої внутрішньої політики.

Вибори до Верховної Ради України у 2006, 2007 роках, президентські перегони 2004 та 2010 років засвідчили, що і західна частина України не є монолітною. Втім схі­дні регіони складається з двох, досить чітко окреслених зон: „поміркованої" (Дніпропет­ровська, Харківська, Херсонська, Миколаїв­ська та Запорізька обл.) і так званого „дикого Сходу" (Донецьк, Луганськ, АРК). Одеська та Запорізька області випадають з цієї схеми. Дана тенденція уперше з'явилася, на думку українського соціолога В.Хмелька, ще у 1994 р. під час другого туру президентських виборів [8]. Він підкреслив, що опитування 1994 р. показали: в обох частинах України ставлення до політичних свобод і до право­вої рівності членів суспільства були фактич­но однаковими, а до особливостей ринкової економіки, до приватної власності та розвит­ку приватного підприємництва були або ду­же подібними, або відрізнялися значно мен­ше, ніж розподіли голосів за різних кандида­тів. Значно відрізнялися лише деякі націона­льно-політичні орієнтації - ставлення до членства України в СНД, до відносин між Україною і Росією і до статусу в Україні ро­сійської мови. Фактично протягом двох ка­денцій президента Л.Кучми проводилась до­волі м'яка політика поступового включення південно-східної еліти до керування держа­вою при домінуванні представників націона­льно-демократичних сил, перш за все, ззахі-дних регіонів. Така політика передбачала поступове витіснення російської мови не лише з офіційного життя країни, але й з сфер культури та освіти. В той же час на тлі цієї політики поступово йшла кристалізація регі­ональної ідентичності - від Заходу до Сходу. Якщо протягом тринадцяти років деякі регі­они фактично не були активними гравцями у виборчих перегонах, а результати виборів як президента, так і народних депутатів визна­чались на Заході, або на Сході, то фактично перемогу В.Ющенка у 2004 р. забезпечили центральні області України. Це було пов'язано з тим, що представники Заходу і Центру приблизно однаково розуміють свою національну ідентичність, що зміцнює від­чуття солідарності. Націоналізм у даному випадку є засобом реалізації певної програ­ми створення відкритого суспільства з євро­пейським цінностями [9].

Але проблеми етнорегіональних розбіж­ностей актуалізувалися під час подій 2004 р. та тривалою політичною кризою (2004 -2010 pp.) в Україні. Втім не варто вважати, що ці проблеми штучні і підживлені виклю­чно зовнішніми факторами, а головними но­сіями певних гасел є або вороги української держави, або таємні агенти (так звана „п'ята колона", чомусь виключно московського по­ходження). Здається, що варто вести розмову не стільки про етнорегіональні, скільки про культурно-регіональні розбіжності

Подальший регіональний розподіл/роз­межування можна спостерігати й за резуль­татами парламентських виборів 2002, 2006, 2007 років, останніх президентських вибо­рів. Але за останній рік відбулася радикалі-зація настроїв, в першу чергу, на заході краї­ни. Там спочатку на дострокових виборах у Тернопільській області перемогу отримала радикально екстремістська права сила „Сво­бода" (30% голосів), а восени 2010 р. це сус­пільно-політичне об'єднання на місцевих виборах отримало вже приблизно 5% в ціло­му по країні. В той же час представники цієї політичної сили жодного разу не демонстру­вали ані толерантності, ані схильності до компромісу не лише до інакодумців, але й до інших етносів та ідеологій, окрім ідеології інтегрального націоналізму. Деякі політоло­ги прогнозують навіть попадання цієї полі­тичної сили у парламент у 2012 р. У такому випадку проблема регіональних розмежу­вань набере зовсім іншого характеру і на по­рядок денний може постати питання розколукраїни. А „етнічний поділ (ethnic division) робить складним, хоча і не неможли­вим... розвиток соціальної солідарності, не­обхідної для побудови ефективних інститу­цій" [10].

Але поки що головними лініями розбіж­ностей, котрі створюють передумову соціа­льно-політичного й регіонального розколу країни, є не етнічна приналежність, астав-лення до певних цінностей і зовнішньополі­тичного курсу на найближчі 5-10 років. Іта-ким лініями можливого розколу є ставлення до членства України в СНД, до відносин між Україною та Росією і до статусу в Україні російської мови.

Характеристики електорату Партії регіонів порівняно з середніми показниками, % [11]

 

 

Електорат Пар­тії регіонів

Усі респон­денти

Кількість респондентів, які ставляться позитивно або ско­ріше позитивно до:

Участі України у створенні ЄЕП

85,5

72,1

Вступу України до НАТО

10,2

25,2

Наданні російській мові державного статусу

84,1

53,1

   Введення в Україні подвійного громадянства з Росією

76,2

54,2

   Введення в Україні федеративного державного устрою

32,9

22,5

Наведена таблиця свідчить про форму­вання регіонального поділу за ставленням до питань, котрі мають конфронтаційний потенціал протягом усіх років існування незалежної України. Гострота цих питань для російської мовної групи (передусім на Сході й Півдні) традиційно посилюється у період виборів - головним чином, політи­ками, які використовують „мовне питання" у власних цілях. Водночас зростанню на­пруженості під час парламентських вибо­рів 2006/2007 років посприяли й дії тодіш­ньої влади, які були розцінені переважною частиною населення вказаних регіонів як „націоналістичні" йтакі, що загрожують позиціям російської мови та російськомов­них громадян.

Для стабілізації ситуації в країні і по­долання тенденцій фрагментації держави та дезінтеграції суспільства необхідним є запровадження низки „круглих столів" із представниками різних верств суспільства із усіх регіонів (перш за все, інтелектуалів і політиків) щодо актуальних проблем: можливостей федералізації або децентра­лізації країни; статусу регіональних мов; статусу країни щодо воєнних блоків (від блокового до позаблокового). Лише від­крита дискусія навколо цих питань та про­ведення прозорої політики з урахуванням полісегментності і багатоетничності суспі­льства сприятиме подоланню тенденцій розколу і держави, ісуспільств. І в даному випадку, на нашу думку, є корисним до­свід політику мультикультуралізму. Усу-часному житті термін мульти- чи поліку-льтурність часто означає багатокультур-ність, або й просто багатоетнічність певно­го суспільства, сам факт його культурного розмаїття. Коротко поняття мультикульту­ралізму можна визначити як співіснування в межах однієї території (країни) багатьох культур, і жодна з них не є панівною. Із визнання суспільства мультикультурним випливають два основні наслідки:

         переосмислення уявлень про куль­турну єдність (цілісність) суспільства, що включає відмову від спроб „інтегрувати" різні етнокультурні групи, адже таке інтег­рування передбачає їх перетворення на „неодмінну" частку панівної культури;

         переосмислення поняття культур­ного різноманіття: слід враховувати владні відносини, відносини домінування (power relations) між різними культурними (етніч­ними, соціальними) групами, аналізувати міжкультурні взаємини як такі між силь­ними (домінантними) та слабкими (при­гнобленими) культурами, а не просто сти­мулювати „інтерес до екзотичного".

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

М В Шаповаленко - Регіональні розбіжності у процесі демократизації українського суспільства з точки зору мультикультурноїполітики