А П Артеменко, Я І Артеменко - Риторичні стратегеми в дискурсі ідентичності - страница 1

Страницы:
1  2 

УДК 130.2:172.4

Артеменко А. П., Артеменко Я. І., Попова Н. В. Харківський національний університет внутрішніх справ Харківський національний фармацевтичний університет Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна

 

РИТОРИЧНІ СТРАТЕГЕМИ В ДИСКУРСІ ІДЕНТИЧНОСТІ

Стаття присвячена вивченню сучасної риторики, яка дозволяє не лише впливати на людину, переконуючи її, але і є способом формування та існування ідентичності (позитивно сприйнятому комплексу ідей, за допомогою яких суб'єкт засвідчує себе). Відсутність у вітчизняних дослідженнях з філософії та риторики адекватного понятійного апарату спонукала авторів до розробки й осмислення нових категорій: риторична стратегема, риторична диверсія, риторичний гамбіт. Впровадження цих нових понять до наукового обігу - перша спроба за допомогою риторики з'ясувати механізми конструювання і трансформації ідентичності.

Ключові слова: ідентичність, риторичні стратеги, риторичні диверсії.

Статья посвящена изучению современной риторики, которая позволяет не только воздействовать на человека, убеждая его, но и становится способом формирования и существования идентичности как комплекса идей, посредством которых субъект удостоверяет себя. Отсутствие в отечественных исследованиях по философии и риторике адекватного понятийного аппарата побудило авторов к разработке и осмыслению новых категорий: риторическая стратегема, риторическая диверсия, риторический гамбит. Введение этих понятий в научный оборот - первая попытка посредством риторики прояснить механизмы конструирования и трансформации идентичности.

Ключевые слова: идентичность, риторические стратеги, риторические диверсии.

The article is dedicated to the study of modern rhetoric. Rhetoric makes possible not only to affect a person by persuading but also becomes a method of forming and existence of identity as a complex of ideas, by means of which an individual certifies himself. The absence in native philosophical and rhetorical researches of adequate concept set has induced authors to develop and comprehend the new categories. They contain such categories as rhetorical strategy, rhetorical diversion, rhetorical gambit. The introduction of these concepts into the scientific circulation is a first attempt to make clear the mechanisms of constructing and transformation of identity by means of rhetoric.

Keywords: identity, rhetorical strategists, rhetorical diversions.

Характерною особливістю актуальних гуманітарних досліджень початку XXI століття є зростання інтересу до проблеми ідентичності. Сьогодні під ідентичністю переважно мається на увазі результат наративізації самототожності (П. Рикер). В цій якості ідентичність можна ухопити лише опосередковано - в різного роду повідомленнях суб'єкта «про себе» та «від себе». Стрімка динаміка життя та його економізація вимагає від людини зосередження на інструментальних навичках самоствердження. Своє «Я» сучасна людина позиціонує не через онтологічне включення у світ (хто я?), а, як вважав Г. Тернборн, через його захоплення (чим я займаюсь, які мої цілі і як я можу їх досягнути?). І, оскільки формування, проявлення та трансформації ідентичності розгортаються в глобально інформатизованому символічному просторі, дохідливість та переконливість авторських посилів часто заступає місце їх істинності та змістовності. Риторика, таким чином перестає бути мистецтвом красномовства чи наукою про таке мистецтво. Вона поступово перетворюється на спосіб існування ідентичності, яка промовляє себе-для-Іншого.

На рівні колективної ми-ідентичності [* 1] також відбуваються схожі процеси. Руйнація гомогенності регіональних культур, так само як і принципова неможливість збереження однорідності глобальної культури, актуалізує проблему єдності різноманіття в ситуації діалогу-суперечки. Утворення ми-ідентичності навколо конвенціонального символічного «ядра», що є квінтесенцією колективної історії, знімає питання про достовірність фактичного підґрунтя єдності. Важливим аспектом існування такої ідентичності постає техніка оповіді та промови, здатної не тільки донести ідею єдності до інших, але й переконати в її дієвості та вагомості. Бути для ми-ідентичності означає вволікати у коло свого символічного впливу якомога більше

 

 

c© Артеменко А. П., Артеменко Я. І., Попова Н. В., 2011.

Інших, і або перетворювати їх на Своїх, або для відбиття межі своєї території остаточно маркувати у якості Чужинців.

Усвідомлення можливості впливати та принциповим образом контролювати культурні та соціальні зміни змушує поставитись до риторичних практик ідентичності як до інструменту соціального впливу. Такий прагматичний підхід до розуміння ідентичності надав особливої актуальності дослідженню проблем вербально-знакових стратегій та технік, які «створюють» та позиціонують ідентичності.

Ще одним значущим моментом актуальності проблеми дискурсу ідентичності як риторично орієнтованої стратегії є її недостатня розробленість. І, в той час як сам концепт ідентичності всебічно аналізується у вітчизняних гуманітарних дослідженнях, українська наука про риторику здебільшого обмежується описами прийомів красномовства, ігноруючи соціальний, антропологічний, екзистенціальний та герменевтичний аспекти проблеми. Звідси випливає і недосконалість поняттєвого апарату вітчизняної науки про риторику, що вимушена вдаватися до мовних калькувань та необґрунтованих запозичень.

Необхідність заявленого дослідження відповідає не тільки кон'юнктурній ситуації сучасного суспільства і наукового співтовариства, але й співзвучна одвічному прагненню філософії адекватно пізнати людину, зрозуміти себе і/через Іншого. Адже у сучасному світі нам все частіше доводиться стикатись з стрімкими змінами комунікаційної, мовної, ментальної ситуації. Екстремальна швидкість розповсюдження інформації висуває до учасників комунікації принципово нові вимоги. Серед таких вимог не останніми виступають вміння миттєво приймати рішення, ємно та адекватно висловлювати власну думку, переконливо здійснювати захист своєї позиції, знаходити для неї підтримку та розуміння. Такі практичні навички мають широкий спектр наслідків - від екзистенціальних та моральних до правових, політичних, економічних і, навіть, екологічних. Крім того, ситуація діалогу-суперечки (спору) -це завжди «агресивне» середовище, в якому кожен може зіткнутися із волею кожного, оформленою у вигляді звернення, заклику, декларації прав, пропозиції. Тому важливим завданням для будь-якої ідентичності (як індивідуальної, так і колективної) є не тільки технічне відпрацювання риторичних конструкцій і стратегем, але й вміння виявляти і протистояти риторичним диверсіям, дотримуючись мовних етико-психологічних правил поведінки.

Ідея мовного штучного походження ідентичності настільки укорінилась у сучасній дослідницькій літературі, що сприймається як аксіоматичне положення. Історично склалося, що концепція авторської природи ідентичності належить традиції німецького романтизму ХІХ століття (Ф.В. Шеллінг, Ф. Шиллер, а особливо - І.В. Гете), який започаткував і обґрунтував ідею формування і пропаганди загальногерманського національного духу. Проблемі конструювання ідентичності як розгортання тези М. Фуко про тотальність державного контролю (від освіти до тюрем) в теоретичному плані відбулось роботах Б. Андерсона, Е. Гобсбаума, С. Холла, М. Гроха, які обґрунтували штучне утворення колективної ідентичності, її «конструювання» та «переформатування» в залежності від потреб сьогодення.

Своєрідною проекцією пошуків коріння і природи сучасних моделей ідентичності в соціальної філософії ХХ-ХХІ століття культури можна вважати дослідження проблем У. Бек, С. Гантінгтон, Е. Гіденс, А. Неклеса, П. Рікера, Р. Шпорлюка. Саме криза класичної моделі ідентичності як визначеної та сталої єдності призвела до появи нового концепту. Сукупність різних (культурної, національної чи релігійної) ідентичностей була визначена С. Гантінгтоном як цивілізаційна. Цивілізаційна ідентичність як універсальна форма, своєрідна матриця, що узагальнює прояви протиріч, була прийнята у 90-х роках ХХ століття в якості базового поняття для проведення соціокультурного аналізу світових трансформаційних процесів.

Ідея єдності цивілізаційної ідентичності стимулювала звернення до проблем відмінності, що, у свою чергу, призвело поворот дослідницького інтересу у бік національної ідентичності та природи націоналізму, що позиціонує себе як ідеологія відмінності (Дж. Армстронг, Е. Сміт, Е. Гелнер, К. Дойч), мультикультуралізму (Ч. Тейлор, Н. Глейзер, А. Шлезінгер, Е. Шилз), гібридизації культур (Р. Грілло, Я. Пітерзе, Р. Робертсон, Е. Саїд). Зрештою на початку 2000-х років дослідники проблеми ідентичності дійшли висновку, що будь-яка форма ідентичності є конструктом, що моделюється згідно з потребою часу і, відповідно, можуть позиціонувати себе у якості автономних ціннісних систем, що конкурують.

Таким чином, можна побачити, що обертання диспутів про ідентичність навколо питань універсалізації\зіткнення  інтересів   «уявних  спільнот»  (Б. Андерсон),  побуджає вивестидослідження на рівень аналізу стратегій, технології та практик, що застосовуються для виокремлення, проголошення та захисту в ситуації мовного змагання.

В літературі з риторики та ораторського мистецтва накопичено певний досвід, що може стати в нагоді для розв'язання задач цієї статті. З особливою вдячністю слід відзначити праці Г.Г. Хазагерова, а також книги з загальної риторики А.А. Волкова, Е.Н. Зарецької, К. Бредемайера, з мистецтва спору праці С. Поварніна, В.А. Винокура. Як вже було зауважено, в даних роботах розглянуті лише загальні аспекти риторики. Але виявлення нового проблемного поля в самій риториці (в зв'язку з проблемою ідентичності) актуалізує необхідність подальших досліджень у цій галузі.

Основною ціллю даної роботи є осмислення риторичних стратегем та вивчення впливу риторичних моделей і засобів на конструювання и трансформації ідентичності.

Досягнення поставлених цілей реалізується в процесі розв'язання наступних задач:

-   опрацювання нових понять «риторичні стратегеми», «риторичні диверсії», «риторичний гамбіт», «риторичні лабети», «риторичні сліпи» і введення їх в науковий обіг;

-   дослідити особливості застосування «риторичних стратегем» і «диверсій»;

-   з'ясувати можливості та особливості риторичних засобів впливу на конструювання і трансформації ідентичності.

Запропонований концептуальний підхід до проблеми осягнення проблеми конструювання ідентичності за допомогою «риторичних стратегем» і «риторичних диверсій» в парадигмальному аспекті дає можливість опрацювання нових комунікативних стратегій в умовах «конфлікту інтерпретацій».

У дослідницькій літературі останніх років ідентичність інтерпретується як позитивне сприйняття комплексу ідей, через які суб'єкт визначає себе [5, с. 57]. Такий комплекс ідей може утворюватись із різноманітних складових: культурних і соціальних цінностей, елементів традицій і новацій, локальних особливостей і глобальних спільностей. Набір складових може змінюватись, але більш важливим є питання щодо походження цього комплексу: чи це стихійний процес, чи спрямоване, навіть, авторське/мовне конструювання?

Концепція народження мовної, авторської моделі колективної ідентичності як конструкта є стрижнем робіт доволі широкого кола дослідників, серед яких С. Хантінгтон, Б. Андерсон, Е. Гобсбаум, Р. Шпорлюк. Так, за С. Хантінгтоном, питання ідентичності є ключовим в умовах демократії, але «народ не може вирішити, хто він такий, поки за нього хтось це не вирішить» [10, с. 179]. В той же час, Б. Андерсон відніс колективну ідентичність до «уявлених спільнот», «винаходу націй там, де їх немає». Винахід цих спільнот має вербальну форму і ґрунтується на широкому арсеналі риторичних конструкцій, які спрямовані на пояснення, переконання, формування сприйняття реальності в особливий спосіб.

Сучасні моделі ідентичності складнішають, оскільки носій ідентичності прагне ділити з іншими глобальні цінності та стилі життя, що вмонтовані в ширші «шафти». Отже, будь-яке сучасне суспільство, що знаходиться у стані чергової соціально-політичної трансформації, переживає керований процес формування колективної ідентичності через «винаходження традиції», «культивацію чуття національної ідентичності», або акультурацію чи контркультурацію. В умовах глобалізації конструювання ідентичності відбувається за принципом наративної ідентичності (за визначенням П. Рікера), яка мінлива в просторі і часі. Ідентичності в цьому значенні не містить у собі жодного твердження, яке б стосувалось так званого незмінного ядра особи, а є артикуляцією особистої ідентичності в темпоральному вимірі людського існування [8, с. 139]. Наративна ідентичність підсилює і прояснює значення культурно-соціальної функції, ролі в суспільстві, формує образ дієвця, тим самим закладаючи певний механізм реакції на оточення і алгоритм поведінки.

З огляду на це можна підтримати тезу про штучне мовне утворення колективної ідентичності, її «конструювання» та «переформатування» в залежності від потреб сьогодення. Щодо авторства, то ситуація постмодерну взагалі передбачає «смерть автора», «розпорошення суб'єкту», «не важливість того, хто сказав». Залишається єдине - технологія створення колективної ідентичності як безособовий, суто інструментальний процес, який значною мірою залежить від риторичних прийомів і методів, що спрямовані на переконання.

Мовні засоби необхідні для переконання надаються риторикою, яка і розробляє технологію «зовнішніх ефектів». Так, наприклад, «агітація» і «пропаганда» застосовує насильницьке нав'язування думки під виглядом корисних відомостей: країни-члени НАТОмають високий рівень життя, а тому вступ до НАТО призведе до підвищення рівня життя в нашій країні. Хоча зворотна кореляції цих двох тез відсутня, але «зовнішній ефект» переконливості цієї інформації має вплив.

Колективна ідентичність постає як результат впливу соціальних та інформаційних технологій на образ сьогоднішнього суспільства, що ґрунтуються на риторичному механізмі переконання. Медіа-ландшафт змінює соціальне життя, національні інституції, форми і наповнення культури. Символічний, в тому числі і мовний ряд, що створюється засобами мас-медіа, відображає соціальні, політичні, культурні цінності, які культивуються у суспільстві, що, у свою чергу, визначає колективну ідентичність. Змістовне наповнення символічного ряду конструюється засобами масової культури. Цей процес був проаналізований наприкінці в середині ХХ століття Р. Бартом в книзі «Міфології». Штучний знак, який може навіть суперечити історичній достовірності, як зачіска римлянина в кіно чи піт на чолі, формує сприйняття (за Р. Бартом, «миттєве переживання») дійсності, «привласнюючи ім'я «природного»» [1, с. 75]. Але нас цікавить не дотримання відповідності деталей історичної епохи, а певний ефект переконання, cheap trick, який сприяє певному очікуваному сприйняттю інформації, що повідомляється. Якщо скористатися термінологією Р. Барта, то медіа-ландшафт подає світ як сукупність «знакових фактів», яка об'єднана заздалегідь визначеним сенсом.

Невербальний знак слугує для створення певного психологічного фону, звички приймати соціальну реальність за запропонованою системою пояснення вербальних і невербальних знаків. Всі помітні відхилення «психологічного фону», що здатні трансформувати модель ідентичності фіксуються мовою. Словник будь-якої мови є повним «каталогом» феноменів доступних сприйняттю цієї культури.

Зміна лексики призводить до зміни «нашого світу» і навпаки: мовні засоби створюють «можливий» або «прийнятний новий світ», який, у свою чергу, модифікує ідентичність людини. «Технологічні складності» формування ідентичності пов'язані з тим, що робляться спроби трансляції глобальної культури сучасного світу і глобального суспільства за допомогою мовних, риторичних моделей. Принципове призначення цих моделей зняти головне протиріччя глобальної і локальної культури, відкритості і самоізоляції культурних світів. Але без спеціального «механізму переконання», який здатен не вирішати, а приховати, зладити ці гострі і принципово нездоланні протиріччя. Штучні ідеологічні конструкції, що виникали в останні двадцять років, так намагались приховати конфлікт ідентичностей, який виникав в багатьох Західних і Східних суспільствах. В наукових дискусіях це проявилось у широкому спектрі концепцій щодо конфлікту цивілізацій, соціально-політичного транзиту суспільства, мультикультуралізму і повернення до проблем національного суспільства і держави, постколоніалізму і глобалізації. Вирішення проблем «технологічних складностей» формування ідентичності значною мірою було побудовано на риторичних конструкціях переконання.

Риторичні прийоми завжди мають обоюдне значення для того, хто говорить, і для того, кому адресовано повідомлення. З одного боку, вони дозволяють досягти перемоги в спорі (є необхідним елементом переконання або навіювання), а з іншого - формують [* 2] образ автора повідомлення та задають нормативні принципи ведення діалогу, допомагають винаходженню прийомів для захисту та контратаки.

Риторичний канон як система подачі інформації відповідає завданню не тільки простої трансляції, а й побудові тексту і його промові з метою переконання і примушення до певного розуміння предмету обговорення. Класичний риторичний канон має п'ять етапів: інтенція -винахід, диспозиція - розташування відповідного матеріалу, елокуція - прикрашання, меморіо - запам'ятання, акція - промова. Цей канон ґрунтується на принципових схемах Аристотеля (етос, пафос, логос) та Квінтіліана (винайдення, розташування, виконання). Якщо друга схема доречна для методики промови, демонстрації авторства, то перша призначена для суспільного впливу, прояснення смислів. Схема Аристотеля в елліністичну добу активно використовувалась інститутом логографів - фахівців, які створювали тексти на замовлення і які симулювали мовну практику замовника. Такий витвір мав суто практичне призначення -промову в суді чи народному зібранні, що мала б створити вплив на слухача і вирішити спір на користь промовця. Таким чином, логограф створював певний сценарій, модель мовної дії, яка мала сконструювати бажану психологічну і, врешті, соціальну реальність. Фактично конструювання ідентичності нагадує роботу логографа, який використовує риторичні технології для побудови соціальної реальності.

Використання риторичної конструкції для активного, наступального ведення дискусії, спору, метою якого є нав'язування власного погляду і переконань, що в свою чергу змушують до наслідування певної моделі соціальної поведінки, ми пропонуємо визначити як риторичну стратегему.

Риторична стратегема - це система наступальних комунікативних прийомів, які змушують нас потрапляти до «лабіринту віддзеркалень» думки Іншого з метою «уловити» та попередити його наступні кроки. Оскільки ми завідомо ставимось до Іншого як до Чужинця, то у своїй риторичній практиці ми створюємо пастки, вербальні форми, так би мовити, зрозумілі Чужинцеві. Разом з тим, ця уявна зрозумілість може маскувати наші справжні мотиви щодо діалогу.

Риторична стратегема, яка ґрунтується на використанні класичних риторичних конструкцій, задля покращення ефективності переконання може вдаватись маніпулювання фактами і аргументами в спорі. Це дає можливість виділити з загальних риторичних стратегем особливий вид - диверсії. Термін «диверсія» використовується у даному випадку в значенні: метод, за допомогою якого досягається відхилення від ключової проблеми спору. Спір є зіткненням поглядів, позицій, точок зору, в якому учасники наводять доводи, обґрунтування своєї думки. Таке зіткнення передбачає розробку моделі узгодження позицій, побудову і слідування правилам співвіднесень доводів. У тому випадку, коли доводів не вистачає, або вони не досягають бажаного результату, можуть бути застосовані риторичні диверсії як спосіб відхилення від розв'язання теми спору.

Характер і спрямованість риторичних диверсій різноманітні і потребують окремих термінологічних визначень. Слід зауважити, що в українському термінологічному апараті риторики відсутній адекватний еквівалент російськомовного терміна «уловки», оскільки його переклад як «пастка» дещо змінює сенс терміна. За визначенням словника Д.Н. Ушакова, «уловка» - це хитрий спосіб, прийом, який застосовується з метою досягнути або уникнути чогось. Тому риторична колізія зав'язується як змагання і боротьба одночасно: в ній присутні прийоми переконання. Зрозуміло, де відбувається нав'язування, маніпулювання як засіб переконання, адже майже завжди відчутна нестача аргументів і доводів, а тому у полеміці вдаються до риторичної диверсії: риторичних гамбітів, створення лабетів (пасток, «сліпів»). Розглянемо ці види риторичних стратегем більш докладно.

Гамбіт (від італійського «зробити підніжку») - початок шахової партії, в якій жертвують фігуру заради досягнення активної позиції. Риторичний гамбіт можна визначити як умовне погодження з опонентом, перейняття його доводів і термінології, формальне перехід/залучення до символічного і мовного поля, що надають можливість створення ілюзії перемоги супротивника. Але цим досягається активна позиція в спорі і можливість рекомбінування поняттєвого поля опонента, що у кінцевому результаті призводить до нав'язування йому власного сприйняття реальності. До риторичних гамбітів, які проявляються як «привласнення імені» можна віднести елемент у телевізійних зверненнях Президента України до співвітчизників на фоні національного прапора та прапора Європейського Союзу; наявність прапорів України та ЄС на будинку Міністерства закордонних справ. Те, що природно для країн Євросоюзу, де національний прапор поруч з прапором ЄС символізує спільність політичної волі нації з волею Союзу, штучно прищеплюється вітчизняному споживачу політичної інформації. Присутність синьо-зіркового прапора створює «миттєве переживання» «знакових фактів», що читаються як «європейськість». Україна подається як європейська країна, хоча культурно, історично і ментально вона «конфліктує» з тим образом європейськості, який був закладений як ідеологема ЄС.

В давньогрецькій мові аналогом російського «уловка» може виступати слово «лабе» (labh), що означає: слабке місце за яке можна схопитись під час рукопашного бою, привід, вдала позиція для перемоги, труднощі, що штучно створюються для супротивника. Для сучасного читача це слово більше знайоме завдяки похідному від нього поняттю «лабіринт». В українській мові є співзвучне слово і близьке за змістом - «лабети», - яке, на нашу думку, може стати терміном риторики, що адекватно позначає специфічний вид диверсії.

Як риторичний засіб лабети - це створення штучного поняттєвого апарату для змалювання реальності, що вимагає вирішення спору в парадигмі одного з опонентів. Технологічно це виглядає як пропозиція створення синонімічного ряду поняттям, якими оперує співбесідник, що дає змогу втягнути його до власного символічного і мовного поля з чіткимсмисловим спрямуванням. Такий засіб яскраво простежується в політичній полеміці, наприклад, представників лівих і правих сил. Бо головна риса мови лівих політиків - збиткове уявлення про час і відсутність сучасного. Є «кляте минуле» і «світле майбутнє». Минуле викорінюється, а майбутнє твориться. Ліві не живуть сучасністю, а прагнуть здійснити стрибок у майбутнє, яке є «світлим і прекрасним».

Образ думки правих акцентує увагу на «споконвічному», яке віддзеркалює сучасність. Всі відхилення сучасності від «споконвічного» сприймаються як псування, руйнація, втрата. Для правих має цінність не минуле, як таке, а старовина, старожитність, тобто те, що є тривалим, стійким, протяжним, через що «вічне» проголошує себе.

На рівні риторичної технології створюється просторово-часовий образ соціальної реальності, в якій явища набувають чіткого оціночного визначення. На такому риторичному співставленні З. Бауман створив образ глобалізації як протиставлення туристів і бродяг [2]. За подібною моделлю Р. Робертсон аналізує феномен часопростору, вимальовуючи присутність в сучасній цивілізації різночасових об'єктів, що мають територіальну локацію [7].

Утворення риторичних лабетів відбувається через визнання тотожними понять, які мають різні смислові нюанси, що змінюють акцент відображення соціальної реальності. Наприклад, в правій лексиці «приватний будинок», а в лівій - «місце проживання», для правих - «задоволення кулінарних потреб», для лівих - «виробництво продуктів харчування» і т.д. Але справа не в бідності чи багатстві опонентів. Змалювання соціальних контрастів змушує до оціночного судження, яке є виразом ставлення до соціальної реальності, що моделює також соціальну поведінку людини. Мова лівих тяжіє до слів з абстрактною семантикою: «життєві умови», які поліпшуються чи погіршуються з часом, «старий чи новий лад», які маркують час. Ця мова вибудовує риторичний лабіринт, в якому губиться конкретизація предмета обговорення у вигинах історичної спіралі, де головне - це формування уявлення про необхідність і неминучість оточуючих нас явищ. Часткове тільки посилює тотальне.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

А П Артеменко, Я І Артеменко - Риторичні стратегеми в дискурсі ідентичності