І І Лиман - Світська та духовна влада в справі навернення південноукраїнських духоборів на православ'я - страница 1

Страницы:
1  2 

Лиман I.I.

СВІТСЬКА ТА ДУХОВНА ВЛАДА В СПРАВІ НАВЕРНЕННЯ ПІВ­ДЕННОУКРАЇНСЬКИХ ДУХОБОРІВ НА ПРАВОСЛАВ'Я

 

Серед багатьох конфесій, сект, представники яких співіснували на терито­рії Південної України в останній чверті XVIII - першій половині ХІХ ст., досить помітне місце займали духобори, або ж духовні християни. Підставою для такого твердження є не лише той факт, що при відносній нечисленності прибічників ця секта мала цілий ряд течій, вчення кожної з яких не тільки відрізнялось від ін­ших, але і трансформувалось із часом, що, до речі, досі викликає суперечки серед дослідників стосовно джерел вчення духоборів. Винятковість секти, про яку йде мова, полягала в тому, що політика російської світської та духовної влади щодо неї суттєво відрізнялась від тієї, яка проводилась стосовно інших неправослав-них як на території імперії в цілому, так і на землях півдня України зокрема.

Коли йде мова про історію релігії на території південноукраїнського регіо­ну після зруйнування Нової Січі, фактично кожний дослідник вважає за обов'я­зок відзначити, що специфікою цієї частини Російської імперії була багатокон-фесійність, зумовлена політикою центральної державної влади, пріоритетом якої було заселення «пустопорожніх земель». Саме поблажливе (безумовно, відносне, із цілим рядом обмежень, спрямованих на упередження залучення православних до інших релігій) ставлення держави до іновірців великою мірою стало причи­ною того, що останні досить впевнено тут себе почували. Дійсно, Південна Україна тривалий час залишалась одним із регіонів, господарському влаштуван­ню яких центральна влада приділяла першочергову увагу і задля досягнення на­міченої мети була готова відступати як від розширення православної парафії за рахунок залучення до неї, в тому числі і напівпримусовими методами, адептів інших релігій, так і від всеохоплюючих тенденцій уніфікації обрядовості та управління в релігійній сфері. Не слід забувати, що південь України дійсно був лише однією з кількох таких територій. Не менш проблемними за міжконфесій­ною ситуацією були для центральної влади так звані землі Південно-Західної Ру­сі, що відійшли від Польщі, Прибалтійський регіон, Кавказ, а також Сибір, де виникав ряд ускладнень із залученням до православ'я місцевих язичницьких на­родів. В залежності від зовнішньо-чи внутрішньополітичної ситуації, цілого ряду інших обставин імператор, Сенат та Синод переносили центр своєї уваги з одно­го регіону на інший, практично щоденно тримаючи під пильним контролем си­туацію на одній території і разом з тим зменшуючи увагу до інших, де політич­ний, економічний стан та міжконфесійні взаємини вже були більш врегульова­ними і місцеве керівництво могло результативно діяти в межах вже існуючого правового поля, не потребуючи його змін, принаймні суттєвих і негайних.

Пік уваги до південноукраїнського регіону припадає на останню чверть XVIII ст., тобто на час ломки тут традиційної системи управління і господарюван­ня та поширення на ці землі системи, що вже була випробувана на інших регіонах держави. Саме тоді уряд демонстрував неабияку віротерпимість і лояльність до іновірців. Тоді ж на цих землях поширюється духоборське вчення. Але на цей же час припадають і перші гоніння проти південноукраїнських духовних християн.

Простежуючи історію взаємин духоборів і державної влади, а точніше, іс­торію ставлення останньої до адептів духоборського вчення, в першу чергу ві­дмічаєш її, здавалось би, непослідовність, своєрідність twist of fate членів сек­ти, коли періоди благополуччя із невтручанням держави у внутрішні справи ду­хоборської громади змінювались переслідуваннями, проведенням багатоплано­вих програм по відверненню духовних християн від «лжевчення». І знову ж та­ки, впадає в очі контраст у ставленні влади до духоборів та до більшості інших іновірців. В той же час не можливо не помітити і те, що у діях цієї ж влади про­тягом всього періоду, що розглядається, був лейтмотив, якого влада дотриму­валась неухильно, на що не впливали ніякі обставини. Мова йде про вже згада­ну політику, яка проводилась і стосовно представників інших неправославних вірувань - запобігання поширенню їх вчення серед православних.

Розгляд дій державної влади по відношенню до духовних християн дає можливість з одного боку, вивчити механізми, які знаходились в арсеналі дер­жави і були б застосовані до будь-якої конфесії, якщо б постала необхідність чи було б поставлене пріоритетне завдання «очистити» певну територію від пред­ставників того чи іншого віросповідання та залучити іновірців до православ'я. З іншого боку, цей розгляд дозволяє більш чітко усвідомити глибину релігійних переконань самих духоборів, рівень їхньої готовності прийняти православну ві­ру чи навпаки йти на будь які жертви заради збереження свого віросповідання.

В цьому плані чи не найбільш показовими є події, що відбувались в пер­шій половині 40-х років ХІХ ст., в період, який без перебільшення став етапним в історії духоборів.

Історіографія духоборів є досить таки представницькою,але і на сьогодні найбільш фундаментальною роботою залишається дослідження О.Левицького [7]. "Київська старовина" відмітила стосовно цієї книги, що перше її видання "послідувало в 1832 р. і довгий час було капітальною книгою з даного предме­ту. Не менш капітальною книгою є і друге видання, оскільки воно перероблене і доповнене на основі всіх найважливіших матеріалів і джерел, які з'явились пі­сля 1832 року" [8;с. 140-141]. О.Левицький писав, зокрема, і про факт пересе­лення в 1843-1845 рр. духоборів з Молочних Вод на Кавказ. Оцінюючи резуль­тативність запровадження дозволу уникнути переселення тим духовним хрис­тиянам, які змінять сповідання, Новицький зазначав, що «значна кількість» ду­хоборів вирішила залишитись на місці і підкоритися умові навернення на пра­вослав'я: "27 душ на самому початку пропозиції вступили в надра православної церкви". Втім, вивченню методів, які застосовувались світською та духовною владою для впливу на духоборів, ні О.Новицький, ні інші дослідники достат­ньої уваги не приділяли.

Імператорський указ від 17 лютого 1839 р. поклав край розміреному і до­волі благополучному життю духоборів на землях Південної України. Згідно з цим документом, всі духобори мали бути переселені за Кавказ. Мова йшла про населення дев'яти поселень Мелітопольського повіту Таврійської губернії, а саме: Богданівки, Спаського, Троїцького, Терпіння і Тамбовки, що розташову­вались при річці Молочній, та Радіонівки, Єфремівки, Горілого та Кирилівки,які знаходились при Молочанському лимані. Загальна кількість духовних хрис­тиян тут складала 4490 осіб, з них 2259 осіб чоловічої статі.

Переселення було здійснене п'ятьма партіями. Перша була відправлена у червні 1841 р., до неї входили 72 сім'ї, що включали майже 800 осіб. Друга пар­тія переселенців вирушила за Кавказ в березні 1842 р. і складалась з 778 осіб. В травні 1843 р. розпочалось переведення наступної партії, до якої входило вже більше 800 духоборів. Через рік, в травні 1844 р., з Мелітопольського повіту вийшла четверта, найчисельніша партія переселенців, яка налічувала більше 1100 осіб. Нарешті, ще через рік за Кавказ вирушила остання, п'ята партія. Та­кою є суха статистика подій, які стали своєрідним випробуванням як для самих духоборів, так і для влади. Якщо стосовно перших це було випробування віри, то для другої - випробування ефективності системи.

Офіційною причиною зміни політики уряду в ставленні до духоборів імпе­ратор називав злочини, що поширились серед духовних християн. Дійсно, це можна було назвати головною підставою. Несповідування ж духоборами правос­лав'я само по собі не могло б пояснити монаршу волю переселити всіх членів цієї секти за Кавказ, адже протягом багатьох років релігійна приналежність не зава­жала духовним християнам мешкати на території Південної України. Доводячи рішення вищого керівництва до відома духоборів, об'ява Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора так поєднала обвинувачення у злочинах та недотриманні панівної релігії: «Всякі діяння, що порушують спокій Православ­ної Церкви нашої, або ті, що порушують громадський спокій і порядок, держав­ними нашими законами забороняються і за порушення їх призначається суворе покарання. Закони виходять від Верховної Влади, що Богом встановлена, і звідти отримуючи священний свій початок, зобов'язують всіх і кожного коритися їм та виконувати суворо за страх і совість, так що той, хто противиться Владі, проти­виться Божій настанові. Ви, духобори, відкидаючи вчення, яке Православною Церквою протягом кількох століть сповідується, і склавши собі особливий толк, за хибними, через брак освіти, поняттям слова Божого, порушували спокій Церк­ви і порушували протизаконними діями порядок громадський. Таким чином, як противники Влади та її постанов, ви давно заслужили справедливий осуд» [1, арк. 21]. Подібна логіка обгрунтування рішучих насильницьких дій влади стосо­вно неугодної спільноти застосовувалось далеко не вперше. Згадаймо хоча б серпневий 1775 р. маніфест Катерини ІІ про знищення Запорозької Січі.

Для реалізації поставленої Миколою І мети «очистити» південноукраїн­ський регіон від прихильників духоборського вчення застосовувалась досить продумана і здавалось би така, що мала бути дуже ефективною, система захо­дів, яка поєднувала різноманітні способи як переконання, заохочення, так і примусу. Деякі з цих заходів були визначені самим імператорським рішенням: Микола І проголосив, що всі духобори, які приймуть православ'я, будуть зали­шені на попередньому місці проживання, до того ж, їм будуть надані особливі заступництво і захист. Таким чином, чиновникам всіх рівнів, які мали брати участь в організації виводу духоборів за Кавказ, були недвозначно пояснені пріоритети, яких мали дотримуватись: переселення само по собі не було само­ціллю, воно повинно було стати засобом впливу на таких, «які уперто трима­ються хибних поглядів». І чиновники чітко усвідомили це.

Про те, що залишення осель в дев'яти населених пунктах Мелітопольсько­го повіту їх мешканцями не було самоціллю, свідчить і сам факт, що влада не поспішала з переселенням і розтягнула цей процес більш ніж на шість років. Стосовно резонів для такої неквапливості в діях Таврійський цивільний губерна­тор М. Муромцев, який на той час був однією з головних діючих осіб організації переселення, в 1841 р. писав, що відправка першої партії за Кавказ має довести духоборам, що переселення буде поступове і триватиме кілька років, і це дасть підстави для надії, що за цей час деякі з духовних християн, які бажатимуть за­лишитись на місці, змінять своє ставлення до православ'я і стануть ренегатами.

Ще одним методом впливу на духоборів мала стати більш активна діяль­ність православного духовенства. На спеціальній нараді, що зібралась в Одесі на початку 1841 р. під головуванням Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора, було прийняте рішення звернутись до Гавриїла, архієпископа Херсонського і Таврійського, з проханням про переміну духовенства в селищі Новоолександрівці, розташованому в центрі духоборських поселень. На думку учасників наради, старе духовенство було недостатньо надійним і неспромож­ним заслужити довіру сектантів. Крім того, тоді ж було вирішено просити Гав-риїла про підготовку найбільш благонадійних священиків для священнодій з тими духоборами, які приймуть православ'я. Між іншим, згадані вище рішення приймались не урядовцями, незнайомими з реальною ситуацією у взаєминах новоолександрівського православного духовенства і сектантів Мелітопольсько­го повіту, а людьми, які неодноразово відвідували духоборські селища і мали, що називається, інформацію з перших рук. Серед учасників наради були, зок­рема, мелітопольський окружний начальник Колосов та меноніт Корніс, який, за оцінкою графа Воронцова, вельми знайомий з образом мислення духоборів, користувався особливою їхньою довірою і неодноразово доставляв владі кори­сні відомості про них [1, арк. 29]. Показово, що і сам архієпископ Гавриїл поді­ляв точку зору згаданих вище осіб. Досить оперативно він розпорядився приз­начити в Новоолександрівку священиків купецької Різдвобогородицької церкви м. Миколаєва Якова Гавелю і церкви селища Берестового Мелітопольського повіту Костянтина Ровинського. Обидва були дійсно одними з кращих кандида­тів: вони завершили курс богословських наук в духовних семінаріях, мали «ду­же добру поведінку»; до того ж, Яків Говеля мав сан протоієрея.

Цілком слушною була неодноразово висловлювана багатьма представни­ками місцевої світської влади думка про те, що важливим є не лише залучення духоборів в лоно православної церкви, але і закріплення у свідомості новохре-щених канонів православ'я. Важливим засобом для цього вважалось влаштуван­ня нової церкви та парафіяльного училища. Ідея дійсно була розумною і виваже­ною. Проте, її реалізація розтягнулась на досить тривалий час. Як не дивно, бі­льшу наполегливість тут виявила саме світська, а не духовна, влада. Хоча і вона не квапилась із влаштуванням храму та навчального закладу. Планувалось, що спочатку на залишених духоборами місцях оселяться православні переселенці, які з часом самі приступлять до влаштування церкви власним коштом. Що ж доучилища, то на його відкриття була потрібна відносно незначна сума, яку перед­бачалося отримати від Міністерства державного майна. Деякі корективи в ці плани були внесені 17 квітня 1842 р. волею імператора. Микола І, зокрема, роз­порядився, аби призначеним до нової церкви священику та двом причетникам платня видавалась від духовного відомства, а для влаштування самої церкви бу­ли використані будинок та інші споруди, які раніше належали одному з духобо­рів. Училище ж мало бути розташоване в тому колишньому духоборському се­лищі, яке призначить для цього Новоросійський та Бессарабський генерал-губернатор. Утримання училища протягом трьох років до того, як будуть знай­дені місцеві джерела для цього, мало видаватись в розпорядження генерал-губернатора. Здавалось би, для влаштування обох закладів перешкод не залиши­лось. Але перші затримки були обумовлені вже тим, що вибір місця був покла­дений на Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора, а він продов­жував дотримуватись думки, що спочатку слід заселити спустілі поселення. То­му для влаштування церкви та училища було призначене Терпіння, яке на той час ще було заселене духоборами. В 1843 р. вони мали бути виведені за Кавказ, і вже після цього, на думку генерал-губернатора, можна було б влаштувати в Тер­пінні на перший час тимчасову церкву. Але і після прийняття такого рішення справа рушила незадовільними темпами. Духобори з Терпіння були виведені вже рік тому, а храму поселення так і не мало. З цього приводу члени комісії, створе­ної для розпоряджень по відправленню чергової партії переселенців за Кавказ, в червні 1844 р. писали, що справа із влаштуванням церкви йде повільно; немає навіть ні молитовного будинку, ні священика. Тому комісія просила виконуючо­го обов'язки Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора Федорова увійти у зносини із єпархіальним керівництвом про невідкладне направлення в Терпіння священика і влаштування в колишньому духоборському сирітському будинку хоча б тимчасового молитовного будинку [3, арк. 159].

На відміну від призначення священиків до Новоолександрівки, у справі влаштування релігійної споруди в Терпінні архієпископ Гавриїл не квапився. Ще влітку 1843 р. Федоров звернувся до нього з проханням розглянути питання про передачу для влаштування молитовного будинку в колишній духоборській слободі старих ікон із сімферопольських Петропавлівської та цвинтарської цер­ков, оскільки в них зроблені нові іконостаси. Тоді Гавриїл обмежився відповід­дю, що не має відомостей про те, чи можуть бути старі ікони придатними для нового використання. Іншої відповіді до лютого 1844 р. Федоров так і не отри­мав і був змушений знов звернутись до архієпископа, на цей раз прохаючи про надання для храму в Терпінні хоча б трьох дзвонів із тих церков, де вони були зайвими. Стосовно ж ікон виконуючий обов'язки Новоросійського і Бессараб­ського генерал-губернатора вирішив, що буде швидше і надійніше діяти через Таврійську Палату Державного Майна, яка мала розпорядитися про складання плану іконостасу і кошторису на придбання ікон. Причому тепер Федоров на­полегливо просив управляючого палатою про складання плану протягом міся­ця; коли б цього не встиг зробити цивільний інженер, управляючий мав проси­ти Таврійського цивільного губернатора призначити архітектора для спільного з інженером складання планів та кошторисів.

Архієпископ Гавриїл в решті-решт виконав-таки прохання світської вла­ди, і в червні передав через духовне правління Таврійській палаті державного майна старий іконостас сімферопольської кладовищенської церкви. Зробив він це вчасно, оскільки невдовзі отримав із Святійшого Синоду розпорядження всі­ляко сприяти світській владі в справі влаштування православної церкви в Тер­пінні. Таке доручення Петербурга стало наслідком звернення до обер-прокурора Синоду, надіслане Федоровим. Після отримання наказу керівництва Гавриїл вже тримав справу під особистим контролем; отримавши указ Синоду від 21 червня 1844 р. про призначення до Терпіння священика з двома причет­никами та про обов'язковий звіт перед Петербургом про виконання, архієпис­коп вже 22 липня повідомляв Федорову, що приступив до обрання таких духо­вних осіб і запитував, в який термін зобов'язаний прибути до Терпіння призна­чений священик і до кого саме треба звернутись останньому [3, арк. 266].

Влаштування релігійної споруди в Терпінні не могло вирішити всіх про­блем, пов'язаних із браком храмів Божих в колишніх духоборських населених пунктах. В другому осередку таких поселень, при Молочанському лимані, пра­вославної церкви теж не було. І її влаштування затяглось. Державні селяни, які оселились в Горілому, Радіонівці, Кирилівці та Єфремівці, разом із колишніми духоборами, які прийняли православ'я, ще наприкінці 1843 р. просили палату державного майна про влаштування у них храму. Лише в липні 1845 р. палата доводила прохання до відома виконуючого обов'язки Новоросійського і Бесса­рабського генерал-губернатора, додаючи, що поділяє думку мелітопольського окружного начальника про неспроможність поселян звести церкву власним ко­штом. Палата державного майна вважала за потрібне дозволити використати на влаштування храму в Єфремівці гроші або з державної казни, взявши їх в пози­ку із значною розстрочкою, або з громадського капіталу духоборів, що зберіга­вся в Таврійському приказі громадської опіки. Федоров досить швидко відгук­нувся на це, передавши клопотання місцевому архієрею [6, арк. 1-5].

Оскільки переселення духоборів з Південної України було поетапним, для залучення сектантів Мелітопольського повіту до православ'я можна було засто­совувати приклад тих, хто вже був переведений за Кавказ і там змінив віру. Для цього треба було внести зміни до узаконень, що стосувалися порядку виводу ду­ховних християн. І такі зміни були запроваджені: Новоросійський і Бессарабсь­кий генерал-губернатор в листопаді 1842 р. звернувся до міністра державного майна з відповідним відношенням, яке було доведене до відома імператора. Ми­кола І 21 грудня того ж року звелів, згідно з пропозицією Воронцова, дозволити тим духоборам, які по переведені приєднались до пануючої віри, повернутись на власний кошт на попереднє місце проживання. Приводом для того, щоб граф Воронцов звернувся із відповідним проханням до Петербурга, були відомості про бажання п'ятьох сімей в складі 25 осіб, які змінили в місцях нового прожи­вання віру, повернутись до Таврійської губернії. Ці колишні сектанти об'явили, що між тими духоборами, які залишалися, було досить багато таких, які із готов­ністю приймуть православ'я, але утримуються від цього через побоювання, що їм не буде дозволено повернутися до старих осель. Великою мірою саме через це досить багатообіцяюче зауваження нових членів православної парафії Новоро­сійський і Бессарабський генерал-губернатор писав до Таврійської палати дер­жавного майна: «Я очікую, що ті, які звертаються до православ'я, духобори, по­вернуті в попереднє місце проживання, прикладом своїм будуть мати благодій­ний вплив на колишніх їх одновірців, які ще знаходяться в Таврійській губернії, до залишення ними своїх хибних поглядів» [2, арк. 8]. Щоб прискорити доведен­ня цього до відома духоборів Мелітопольського повіту, переконати сектантів у тому, що це не проста декларація, а також довести, що деякі їхні одновірці дійс­но прийняли за Кавказом православ'я, Воронцов потурбувався про доставку ро­динам ренегатів листів від останніх, в яких повідомлялось як про факт переміни віри так і про отримання дозволу на повернення.

«Добрий приклад» тих, хто повернувся, мав використовуватись і під час самого слідування переселенців за Кавказ. В інструкції, даній супроводжувачу партії переселенців Друкову комісією, запровадженою для розпоряджень по ві­дправленню духоборів, містився пункт, згідно з яким в разі зустрічі цієї партії з колишніми духоборами, які йшли до Мелітопольського повіту, Друков мав на­магатись переконати духовних християн цим прикладом змінити віру і повер­нутись додому. В цій же інструкції передбачалось, що у випадку виникнення відповідного бажання у духоборів під час переходу, прийняття у православ'я повинно бути здійснене у першому ж населеному пункті, де була церква, про що треба було видати свідчення за підписом самого супроводжувача, священи­ка і місцевого керівництва [4, арк. 136 зв.]. Таким чином, інструкція передбача­ла можливість відходу від загальноприйнятих правил прийняття православ'я, згідно з якими цій процедурі мав передувати певний підготовчий період, протя­гом якого бажаючий змінити віру повинен був ближче познайомитись з обря­дами пануючої релігії. Щоправда, у невідкладних випадках дозволялось прово­дити прийняття у православ'я без такої підготовки. Напевно, автори інструкції вважали, що ситуація із духоборами, які переселялись, цілком підпадала під ка­тегорію невідкладних.

Підштовхнути сектантів Мелітопольського повіту до відмови від своїх релігійних переконань мало і те піклування влади, яке проявлялось у захисті економічних прав ренегатів. Втім, як і при реалізації багатьох із розглянутих вище заходів по наверненню духовних християн до православ'я, бюрократична система спрацьовувала недостатньо швидко, і справа затягнулась на тривалий час. 15 січня 1845 р. державні селяни Мелітопольського повіту, колишні духо­бори, які повернулись додому, звернулись із проханням на ім'я Новоросійсько­го і Бессарабського генерал-губернатора про надання їм пільги при сплаті дер­жавних податків. Підстава для цього була серйозна - повернувшись, ці особи втратили пільги, які передбачались для переселенців за Кавказ; до того ж, на економічному благополуччі ренегатів негативно відбилось повернення на влас­ний кошт. Здавалось би, не було підстав для відмови, і справу можна було ви­рішити позитивно досить швидко. Але листування між виконуючим обов'язки Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора, управляючого Таврій­ською палатою державного майна та міністром державного майна з приводу уз­годження формальностей розтягнулось на півтора роки. Як виявилось, все це узгодження було зайвим, і переселенці мали отримати пільги автоматично од­разу після повернення. Справа в тім, що розгляд клопотань колишніх духоборів затягнувся великою мірою через управляючого Таврійською палатою держав­ного майна, який стояв на позиції, що оскільки не має закону про надання піль­ги в сплаті податків для духоборів, які прийняли православ'я, то треба зверта­тися до верховної влади із клопотанням про «особливу милість» для цих осіб. Причому таке переконання дійсно було, що називається, щиросердним, і барон Розен справді клопотався про допомогу колишнім сектантам, вважаючи, що згадана «особлива милість» має бути поширена і на тих духоборів, які прийма­ють православ'я на місці, оскільки надання пільг лише тим, хто повернувся із Закавказзя, могло б послабити бажання приєднуватись до пануючої релігії без­посередньо в Мелітопольському повіті. Але «особливої милості» чекати не до­велось. Міністр державного майна поклав справі край, повідомивши: «як в ст. 475 Статуту про податки (зв. Зак. т.У. вид. 1842 р.) вже існує на це прямий за­кон, то через це я не знаходжу за потрібне клопотати про пільги від податків згаданим людям, які повинні скористатись нею згідно із вищенаведеною стат­тею зводу Законів» [5, арк. 18]. При всьому зазначеному вище, оцінку як про­думаності заходів по залученню сектантів до православ'я, так і рівню виконання намічених планів слід давати, вивчивши наслідки дій чиновників.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

І І Лиман - Світська та духовна влада в справі навернення південноукраїнських духоборів на православ'я