М Алексієвець - Екологічний рух в україні історична ретроспектива сучасність і перспективи - страница 1

Страницы:
1  2 

Україна-Європа-Світ

УДК 504.064.2 (477.8) Марія Алексієвець

ЕКОЛОГІЧНИЙ РУХ В УКРАЇНІ: ІСТОРИЧНА РЕТРОСПЕКТИВА, СУЧАСНІСТЬ І ПЕРСПЕКТИВИ

У статті виявлено та проаналізовано основні етапи екологічного руху в Україні, розкрито його специфічні риси, форми діяльності гро­мадських організацій, означено пріоритети і напрямки розвит­ку в контексті сучасного національного відродження. Ключові слова: Україна, екологічний рух, екологічні організації, приро­доохоронні традиції, природа, довкілля.

Н~| а всіх етапах розвитку людина перебуває в найтіснішому взаємозв'язку з природою. І в наш час цей зв'язок не тільки не послабився, а й зміцнів і набув нових рис. Протягом останніх століть вплив на природу значно посилився, а інтенсивний розвиток економіки і науки на початку ХХІ ст. призвів до погіршення екологічної обстановки.

Критична екологічна ситуація в Україні неспростовно свідчить про поглиблення екологічних проблем: забруднення промисловими відходами, пестицидами й радіонуклідами повітря, ґрунтів, водойм, різкого скорочення видової різноманітності рослинного і тваринного світу, руйнування унікальних природних ландшафтів тощо. Чорнобильська катастрофа поставила український етнос і українську націю між буттям і небуттям.

У цьому зв'язку важливу наукову цінність, пізнавальне і практичне значення має дослідження екологічного руху в Україні, його ролі у суспільному національно-екологічному відродженні українського народу, у формуванні його екосвідомості й екокультури суспільства. Ці питання знайшли певне висвітлення у працях С. Васюти [1-3], В. Борейка [4-6], В. Крисаченка [7], М. Голубця [8], С. Генсірука [9], А. Бегеки [10], Ю. Гумена [11], М. Алексієвець [12-14] та ін. У запропонованій статті авторка поставила наступні завдання: розкрити становлення екологічного руху в Україні, визначити основні його етапи, форми та специфічні особливості діяльності екоорганізацій, показати перспективи розвитку екоруху в контексті національного відродження в Україні наприкінці 1980-х років - на початку ХХІ століття.

Зауважимо, що дослідження охорони природи в Україні стверджує, що тривалий історичний період формування і дальшого розвитку українського етносу супроводжується пізнанням навколишнього природного середовища, адаптацією до географічно-природних умов, нагромадженням актуально цінного суспільно-історичного досвіду гармонійних відносин з довкіллям, закріпленням і передачею цього досвіду з покоління в покоління через систему народних природоохоронних традицій. Вони виникли в результаті активного господарського освоєння природного середовища й акумулювалися в народній селекції, агрономії, народній фенології, народному мистецтві й архітектурі, народній медицині та народній педагогіці. Їх виникнення та збагачення відбувалося протягом тисячолітньої історії українського народу та виявом природно-географічних і соціально-економічних факторів, при визначальній дії останніх.

Об'єктивна потреба передачі суспільно-історичного досвіду з покоління в покоління зумовила, таким чином, формування в надрах народних мас системи народно-природоохоронних традицій як засобу передачі цих знань і досвіду. Під традиціями охорони природи нами розуміється увесь практичний виховний досвід українського народу, що охоплює національні екологічні цінності, шляхи, засоби, форми, методи і прийоми бережливого відповідального ставлення до природи, які складалися історично і передавалися з покоління в покоління через звичаї, обряди, свята, символи, ритуали, народний календар, усну народну творчість. Вони включають інформативні, ціннісні, нормативні, діяльнісні компоненти впливу

природно-географічних і суспільно-економічних факторів на людину і розглядаються нами в даній науковій праці як об' єктивне соціально-історичне явище [12, с. 28].

Процес пізнання природного середовища розпочався одночасно з виникненням людського суспільства. Перехід від використання природних засобів для існування людини до виготовлення нею знарядь праці з природних матеріалів став можливим завдяки довгочасному вивченню людьми корисних властивостей об'єктів живої та неживої природи. Становлення і розвиток знань про природу протягом первісної доби та доби перших цивілізацій характеризувалися нагромадженням людиною великого історичного досвіду, який і дав можливість перейти від привласнюючого до відтворюючого господарства, сталої осілості, освоїти нові території. Розвиток скотарства і землеробства, виникнення давніх цивілізацій спричинили загострення протиріч між суспільством та природою. Антропогенний вплив на природу значно посилився з початком широкого використання металів [10, с. 17].

В історії українського народу існувало та існує багато символів природничого аспекту. На всіх історичних етапах свого розвитку він виховував бережливе ставлення до довкілля. Аналіз історичного матеріалу засвідчує, що до світогляду наших предків належало поклоніння природі (лісам, гаям, землі, воді, сонцю). З давніх-давен здійснювалися заходи для охорони середовища. В добу Київської Русі з'являються офіційні природоохоронні доку­менти створюються празаповідники, зростають витоки природознавчої освіти, що знаходить свій вияв у народних традиціях, праці, релігії, змісті навчання. За княжих часів в Україні-Русі відтворюються пам'ятки духовної культури, в яких відображено тогочасне бачення сутності людини та її місця у природі, взаємин з нею. Збагачені християнською мудрістю митрополита Іларіона, преподобних Феодосія та Антонія Печерських, екстрадиції далі продовжуються вченими і виховниками Києво-Могилянської академії і знаходять своє втілення у світогляді Григорія Сковороди, який створив свою онтологічну етику гармонії мікро- та макросвітів [12, с. 29].

Гуманістична традиція української екологічної культури знайшла яскравий вияв у козацькій добі. Як раніше, смисложиттєві для українців природні системи були персоніфіковані й набули самодостатньої цінності. Проблема "людина-довкілля" в національній історії стає наскрізною. Зростає кількість просвітителів, дослідників природи, роль києвомогилянців. Виразниками ідеї охорони природи, збереження та раціонального використання природних ресурсів стають державні та громадські діячі, вчені, гетьмани і полковнии, рядові козаки. У XVII-XVIII ст.ст. в Україні вдосконалюється природоохоронне законодавство з врахуванням природоохоронних традицій, права княжої доби і Магдебурзького права. Створення українського козацтва, перетворення його на державотворчу силу відіграло важливу роль у пізнанні природи людиною, у продовженні традиційних і набутті нових природоохоронних традицій, у поширенні знань про природу, у формуванні екосвідомості українців [12, с. 47].

Екологічна ідея як ідея історичної тяглості українського народу, його екокультури продовжилась у творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, С. Подолинського, П. Юркевича, М. Грушевського, М. Драгоманова, М. Максимовича, В. Гнатюка, В. Винниченка та інших, котрі нерозривно пов'язували соціальне і національне визволення свого народу з любов' ю до рідної природи, з розумінням органічної "вписаності" українців і всіх в Україні сущих у це довкілля, у ці ландшафти, у "лани широкополі, і Дніпро, і кручі" [12, с. 47].

В історичному процесі формування природоохоронного мислення людини в залежності від соціально-економічної практики охорона довкілля набувала нових форм і нового змісту. У формуванні природоохоронної справи можна виділити такі основні етапи, що характеризують ставлення людини до природи: етап примітивного, утилітарного природомислення; етап видової, індивідуальної охорони зникаючих і рідкісних представників фауни і флори; етап територіальної охорони, тобто захисту окремих витворів природи, унікальних ландшафтів і заповідних територіальних комплексів. Взаємозв' язки, що існують у природі, на практиці довго не були виявлені природознавством. У кінці XIX - на початку XX ст. були нагромаджені матеріали з наукових основ охорони природи, які дали можливість на новому етапі розроблятиі впроваджувати широкі природоохоронні заходи. У працях передових вітчизняних учених і державних діячів почали науково обґрунтовуватися важливі принципи новітнього етапу охорони природи - етапу екологічного, характерного вже для XX ст. Саме на межі ХІХ-ХХ століть розпочинається масовий громадський рух за охорону природи. В цей час стали очевидними зростаючі наслідки нехтування законами природи. Прогресивні вчені вели постійну роботу, щоб донести громадськості мету й завдання охорони природи, показати значення природоохоронних заходів для існування людини.

Нагромадження фактичного матеріалу, його наукове осмислення сприяли залученню до участі в охороні природи якомога більшого числа людей. Бо охорона довкілля результативна лише у випадку, коли нею займаються всі верстви суспільства, все населення країни. Розуміння цього привело до висновку, що охорона природи є комплексною проблемою, яку слід розв' язувати з врахуванням усіх її аспектів: наукових, моральних, матеріальних, вклю­чаючи посилення громадського руху на захист природи, створення багаточисельних природоохоронних організацій. Екологічний рух, виникнувши у процесі бездумного використання природних ресурсів, спочатку концентрував увагу переважно на критиці хижацької політики щодо довкілля. Іншими словами, якщо на першому етапі екорух мав дещо обмежений характер, то згодом в його рамках все більше місця надається діалектиці взаємозв'язків соціально-екологічних процесів зі системою важливих проблем цивілізації, при цьому критика поєднувалася з виявом альтернативних форм збереження і використання навколишнього природного середовища.

Значний внесок у розвиток природничої освіти внесли українські просвітителі і вчені Ф. Прокопович, Г. Сковорода, М. Козачинський, А. Прокопович-Антонський, Я. Козельський та ін.

Велика заслуга в науковому обгрунтуванні охорони природи як одного з важливих природоохоронних завдань належить вітчизняним ученим-природодослідникам Г. Висоцькому, В. Талієву, П. Погребняку, П. Тутківському, С. Рудницькому, які засвідчили потужність традицій українського довкіллєзнавства, про природність геополітичного статусу України. Практичним питанням охорони природних ресурсів приділяли велику увагу такі природодослідники як І. Данилевський, В. Графф, В. Ломиковський, П. Стоцький, Г. Танфільєв, Г. Морозов, О. Соколовський.

Фундаментальний вклад у теорію охорони природи зробив видатний український вчений В. І. Вернадський (1863-1945 pp.), який, спираючись на історичний досвід природознавства і досягнення природничих наук, сформулював синтетичну концепцію про біосферу Землі, тим самим завершивши довгий етап природознавства і підготувавши науково-теоретичні основи вирішення проблеми "Людина і біосфера", а відтак - і наукові основи масового громадського руху за охорону природи. Виходячи із вчення В. І. Вернадського, теоретична база наукової стратегії взаємодії природи і суспільства має наступні основоположні принципи: функціональної єдності суспільства та оточуючої природи і сталості їх взаємодії в еволюційно сформованій двокомплексній соціоекосистемі; цілісного соціально-економічного й екологічного підходу до вивчення взаємодії суспільства з природним середовищем як матеріальної і духовної основи буття людини; цільової спрямованості наукової думки і технічних досягнень на оптимізацію взаємодії між природою і суспільством; багатоцільового використання природних екосистем і екологічного забезпечення постійності природокористування як екологічної основи розвитку суспільства; реальності усунення потенційних протиріч між науково-технічним прогресом і необхідністю збереження екологічної рівноваги [15, с. 47].

Наприкінці XIX - на початку XX ст. значну роботу з пропаганди охорони природи, підготовки природоохоронних кадрів, прийняття і втілення в життя заходів по захисту конкретних пам' яток природи, довкілля, науково-дослідних пошуків, проводили Новоросійське товариство природодослідників, Харківське товариство любителів природи, Товариство подільських природодослідників і любителів природи, Миколаївське товариство любителів природи та ін. До 1917 року в Україні діяло 20-30 громадських організацій, якізаймалися природоохоронною роботою, зі загальною кількістю активістів - декілька тисяч чоловік, а також функціонувало близько 55 різних мисливських товариств. По праву першою у нашій країні вважається громадська природоохоронна організація - Хортицьке товариство любителів природи, засноване шкільним учителем природознавства П. П. Бузуком 21 травня 1910 року в с. Верхня Хортиця Катеринославської губернії.

Особливу роль у природоохоронному русі в Україні в 20-х роках відіграли Всеукраїнське товариство захисту тварин і рослин (ВТЗТР), Всеукраїнська спілка мисливців і рибалок (ВУСМР), всього на Україні діяло близько 70 громадських природоохоронних організацій загальною кількістю до 60 тис. чол. Значну роботу з охорони оточуючого природного середовища проводили: Харківське товариство любителів природи, Таврійська спілка лісників і лісних техніків, Полтавське товариство любителів природи. Охороні природи приділяли увагу й інші громадські організації: Українське товариство туризму, Український Комітет краєзнавства, Українське наукове товариство, багаточисельні краєзнавчі організації на місцях. В 20-х роках важливе місце у громадській охороні природи посідав юннатівський рух - рух юних натуралістів [12, с. 76].

Наприкінці 30-х років, як у колишньому СРСР, так і в Україні відбувається згортання природоохоронної роботи. Було розпущено багато громадських організацій, які займалися охороною природи, репресіям були піддані відомі українські діячі охорони природи, знані природодослідники і любителі природи, були заарештовані працівники заповідників і краєзнавчих музеїв, члени УКОПП, наукові співробітники біологічних і сільгоспінститутів, які займалися заповідною справою в Україні: О. П. Гуналі, М. І. Гавриленко, Б. К. Фортунатов, С. І. Медведев, Ф. Ф. Шілінгер, В. Я. Бурський, О. А. Яната, О. О. Шумер, П. П. Смолін та багато інших. Все складніше стало організовувати з'їзди, конференції і наради з природоохоронної тематики.

Друга світова і Велика Вітчизняна війни нанесли великої шкоди оточуючому середовищу України. В період війни природоохоронці вносили свій посильний внесок у подання допомоги фронту і тилу країни. Вони організували курси з вивчення лікарських трав, з підготовки кадрів для сільського господарства: з бджільництва, овочівництва, тваринництва, рибальства; мобілізували наукову громадськість з вивчення корисної флори для збільшення виробництва технічної, лікарської і харчової сировини. У перші післявоєнні роки самі реалії життя вимагали оперативного втручання державних органів в організацію охорони природи - відновлення лісових площ, рослинного і тваринного світу, відродження старих і створення нових природоохоронних і краєзнавчих організацій і товариств. У цей час громадськість більше уваги приділяє благоустрою і озелененню міст, бере участь у підготовці нових і поліпшенні старих законодавчих актів, пов' язаних з використанням і охороною природних ресурсів, проводить значну науково-дослідницьку і просвітницьку роботу. Видаються масовими тиражами листівки, плакати, книжки на природоохоронну тематику. Розпочинають діяльність Українське товариство охорони природи (УТОП), а також Українське товариство мисливців та рибалок (УТМР).

Екологічний рух в Україні упродовж 1944-1980 pp. характеризувався багаточисельними злетами і падіннями, які відповідали розвитку суспільно-політичної ситуації у республіці та в цілому колишньому СРСР. З 1944 до кінця 40-х років в Україні був помітний злет руху громадськості за охорону природи, але з 1950 по 1955 рік він практично призупинився. Наступний поштовх був даний у часи "хрущовської відлиги". Відсутність екологічної гласності, нерозробленість природоохоронних законодавчих актів, безпорадність і роз'єднаність природоохоронних органів, імітація, за рідким виключенням, справжньої громадської природоохоронної роботи, відсутність серйозних екологічних досліджень, "забуття традицій природоохоронного ренесансу" 20-х років і взагалі народних природоохоронних традицій, необізнаність і байдужість до проблеми участі в охороні природи широких народних мас, боягузтво і неосвіченість у природоохоронних питаннях чиновників усіх ступенів партійно-радянського апарату - всі ці чинники і призвели до того, що у 80-х роках багато районів України опинилися в екологічній кризі.

У цей час участь громадськості у природоохоронній роботі на Україні була можливою тільки в межах УТОП, яке, в дійсності, було псевдогромадською організацією, бо щільно контролювалось урядом і проводило політику комуністичної партії з "підкорення природи" і створення так званого "єдиного народногосподарського комплексу СРСР", тобто такого розвитку і розміщення виробничих сил, при якому не тільки окремі республіки Союзу, але і будь-який реґіон не могли самостійно вирішувати свої еколого-економічні питання. Для України наслідком такої політики стала згубна для природи гіперконцентрація важкої та хімічної промисловості, розміщення на безводному Півдні водоємних виробництв, широкомасштабне зрошення і осушення, хижацьке розорення заплав великих і малих річок, перетворення Дніпра в ланцюжок загниваючих "морів" - водосховищ. Окремі корисні заходи УТОП, такі, як зазелення берегів річок, розчищення джерел і криничок, "голубі патрулі", за масштабами свого впливу на довкілля були надто мізерними, щоб протистояти шкоді від скидів міліардів кубічних метрів неочищених вод промислових підприємств і міських агломерацій, тваринницьких комплексів та тотальної хімізації сільського господарства.

У другій половині 80-х років, з початком "перебудови", ситуація суттєво змінилася, особливо відчутно в Україні це стало після Чорнобиля. З'являються перші самодіяльні громадські екологічні організації і групи. Першою з них була Українська екологічна асоціація "Зелений світ", що виникла в 1987 році. Перша хвиля розквіту екоруху в Україні припала на 1988-1991 роки, яка невдовзі призупинилася через суб'єктивні й об'єктивні причини. Перші - це недемократичні потуги побудови жорсткої вертикальної структури організації "Зелений світ", відсутність значних практичних результатів діяльності, кар'єризм керівників, які використовували "зелений рух" як сходинку до омріяних міністерських чи посольських крісел. До об'єктивних причин, що існують і зараз, відносяться, перш за все, відсутність фінансової підтримки недержавних громадських екологічних організацій (НГЕО) з боку держави, недоліки українських законів про охорону природи, які не передбачають участі громадськості у прийнятті рішень, прагнення деяких міністерств створювати свої "кишенькові" НГЕО. Сюди слід додати і те, що глибока економічна криза в Україні викликала в суспільстві апатію до екологічних проблем. У результаті багато екологічних НГО розпалися, а деякі перетворилися, по суті, в консалтінгові фірми.

Такий занепад в екологічному русі тривав до 1994-1995 років. Наступний період можна назвати "новою хвилею" в екологічному громадському русі. Створилися НГЕО, які орієнтовані на конкретну екологічну мету і діють або "під дахом" того ж "Зеленого руху", або цілковито незалежних від нього організацій. Вони мають широкі міжнародні зв'язки, сучасні засоби комунікації, часто беруть участь у міжнародних проектах, програмах, використовують західний досвід проведення природоохоронних акцій. Зеленосвітці "нової хвилі" спільними зусиллями добилися закриття кількох небезпечних підприємств, військових об' єктів, блоків АЕС, відіграли значиму роль у прийнятті Верховною Радою України мораторію на спорудження нових АЕС та введення нових блоків діючих атомних електростанцій. Це дає сподівання на піднесення, а, головне, на дієвий характер, у перспективі, екологічного руху в Україні. Адже, національне відродження повинно спиратись на відтворення рідного ландшафту, відродження традиційних зв'язків народу та природного довкілля. Вирішення найактуальніших соціальних, економічних, соціокультурних проблем дасть змогу створити й умови для екологічного відродження України. Все це спонукає науковців і політиків розробити єдину сьогодні етнополітичну стратегію розвитку нашої держави, врахувавши в ній екологічні аспекти. Нині ми стоїмо перед необхідністю перебудувати все суспільне життя таким чином, аби воно не суперечило законам розвитку природи. Це потребує глибокої й цілеспрямованої роботи в напрямках екологізації суспільної свідомості, формування принципово нової екокультури. Виробити у кожного громадянина сучасного українського суспільства розуміння необхідності активної участі у розв' язанні екологічних проблем - це стає настійною метою сучасної системи освіти і виховання, розвитку масового громадського екологічного руху суспільних груп та об' єднань, політичних партій. Національно-екологічне відродження України повинно спира­тися на відновлення одвічного екологічно-етнічного довкілля людини. З цього погляду всебічного значення набувають вітчизняні народні природоохоронні традиції, нагромаджені упродовж багатовікової історії українського народу, його колективний історико-екологічний досвід, система знань про довкілля, кодекс моральних норм і екосимволів, які зобов' язують ставитись до природи, як до святині. Така нагальна потреба розвитку українського суспільства в сучасних умовах робить охорону природи загальнодержавною справою. Яскравим свідченням цього було встановлення в Україні Указом Президента Л. Кучми Дня оточуючого середовища, який передбачалося проводити щорічно в кожну третю суботу квітня. Цим Указом Л. Кучма підтримав ініціативу Міністерства охорони оточуючого середовища і ядерної безпеки України, а також громадських екологічних організацій, початок якої поклали Всеукраїнська акція "Древо життя" та інші природоохоронні заходи. Проведення Дня оточуючого середовища сприяє залученню населення до озеленення, очищення водних ресурсів, збереження заповідників, поширення екологічних знань - до заходів громадськості, спрямованих на поліпшення стану навколишнього природного середовища, дальший розвиток екологічного руху в Україні, в контексті сучасного українського національного відродження.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

М Алексієвець - Друга світова війна в історичній пам'яті

М Алексієвець - Екологічний рух в україні історична ретроспектива сучасність і перспективи

М Алексієвець - Наукові дослідження із всесвітньої історії в нашому університеті стан і проблеми