А В Шомникова - Економіко-правові аспекти формування ринку медичних послуг в умовах ринкової економіки - страница 1

Страницы:
1 

Формування ринкової економіки. 2010. № 23

Література

1. Бесплатное здравохранение: реальность и перспективы / [Чири-кова А. Е., Шилова Л. С., Богатова Т. В. и др.] / Независимый институт социальной политики. М. : ООО «Пробл-2000», 2002. — 216 с.

2. Бородіна О. Людський капітал як основне джерело економічного зростання /Бородіна О. // Економіка України. — 2003. — № 7. — С. 48-53.

3. Заклади охорони здоров'я та захворюваність населення України у 2008 році: [Стат. бюл.]. — К.: Держкомстат, 2009. — 88 с.

4. Каткова И. П. Современные стратегии охраны здоровья населе­ния и реформирование здравохранения / Каткова И. П., Андрюшина Е. В., Катков В. И. // Народонаселение. — 2008. — № 3 — С. 18.

5. Куценко В. І. Сфера охорони здоров'я: соціально-економічні та регіональні аспекти / Куценко В., Трілленберг Г. І. — К.: РВПС Украї­ни НАН України, 2005. — 367 с.

Статтю подано до редакції 30.01.10 р.

УДК 34: [338,46:61]

А. В. Шомникова, аспірантка НДФІ

ЕКОНОМІКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ РИНКУ МЕДИЧНИХ ПОСЛУГ В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Розкрито тенденції функціонування суб'єктів ринку медич­них послуг України. Виявлено позитивні риси й недоліки національної системи законодавства, що регламентує діяль­ність медичних установ з окресленням напрямів її удоско­налення.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: ринок медичних послуг, нормативно-правова база.

Раскрыты тенденции функционирования субъектов рынка медицинских услуг Украины. Обнаружены позитивные чер­ты и недостатки национальной системы законодательства, что регламентирует деятельность медицинских учреждений с очерчиванием направлений ее усовершенствования.

КЛЮЧЕВЫЕ СЛОВА: рынок медицинских услуг, норма­тивно-правовая база.

© А. В. Шомникова, 2010

233

The tendencies of functioning of subjects of market of medical services of Ukraine are exposed. Found out positive lines and lacks of the national system of legislation, that reglamentue activity of medical establishments is with the lineation of directions of its improvement.

KEY WORDS: market of medical services, normatively-pravo-vaya base.

Запровадження ринкових відносин у системі охорони здоров'я пов'язане з обгрунтуванням і реалізацією концептуальних підхо­дів до реформування галузі, зокрема, вирішенням проблем фі­нансування та управління.

Значимість проблем охорони здоров'я підтверджена й важли­вими нормативно-законодавчими документами [1-3].

Так, у рамках ініціатив, висунутих на Всеукраїнському форумі «Здорова нація» (2007 р.), передбачено впровадження системи моніторингу діяльності органів виконавчої влади й місцевого са­моврядування щодо стану суспільного здоров'я й заходів його поліпшення, реформування системи охорони здоров'я і, як наслі­док, доступність медичної допомоги на принципах суспільної справедливості. Впровадженню якісної й доступної охорони здо­ров'я присвячено і окремий розділ Програми діяльності Кабінету Міністрів України «Український прорив: для людей, а не політи­ків» (2008 р.). Цей напрям визначено пріоритетним у роботі Мі­ністерства охорони здоров'я України [4, 5].

Завдання даної статті пов'язані з ідентифікацією проблем пра­вового регулювання ринку медичних послуг і формулюванням деяких напрямів його покращення.

Система охорони здоров'я України є моделлю національної або державної системи охорони здоров'я, заснованої на принци­пах загальної доступності й безоплатності, фінансується за раху­нок витрат з державного бюджету й місцевих бюджетів, і має трьохрівневу структуру. Центральний орган управління — Міні­стерство охорони здоров'я України — визначає політику й стра­тегію розвитку галузі, розробляє нормативно-правову базу, конт­ролює виконання програм і завдань, які стоять перед медичною сферою. Регіональними органами управління є головні управлін­ня охорони здоров'я 24-х обласних державних адміністрацій, Мі­ністерство охорони здоров'я Автономної Республіки Крим і Го­ловні управління охорони здоров'я міст Києва й Севастополя. Нарайонному й місцевому рівнях установи по наданню первинної медичної допомоги й лікарні находяться у власності різних міс­цевих органів влади.

У 2008 р. з 24 тис. установ у державній власності перебувало біля 1 тис., у комунальній, відповідно 23 тис. Крім того, в Україні налічується понад 1,3 тис. відомчих установ охорони здоров'я. Розвивається приватна практика, у якій сьогодні задіяно близько 4 тис. юридичних і 7,6 тис. фізичних осіб [6].

Українським інститутом громадського здоров'я зроблено спробу аналізу особливостей розвитку нормативно-правової бази системи охорони здоров'я за десятирічний період (1996-2006 рр.) на базі структурного підходу. Проведений аналіз показав, що до пріоритетних напрямів розвитку охорони здоров'я України, які найбільш врегульовані нормативно-правовими актами різних рів­нів, належать:

— активна медико-соціальна політика (державні соціальні нор­мативи охорони здоров' я запроваджено у діяльності усіх ліку­вально-профілактичних закладів Автономної Республіки Крим, Дніпропетровської, Донецької , Житомирської областей);

— активна демографічна політика, охорона материнства та дитинства;

—ефективна охорона навколишнього середовища і мінімізація медичних наслідків Чорнобильської катастрофи;

— удосконалення механізмів фінансування закладів охорони здоров' я.

З метою створення правових засад подальшого реформування галузі здійснюється удосконалення нормативно-правової бази шляхом гармонізації правових норм із законодавством Європей­ського Союзу та міжнародним медичним правом. Зокрема, це стосується правових норм щодо визначення рівних прав медич­них закладів усіх форм власності, регулювання фінансування та управління галуззю.

Постачальниками медичних послуг виступають переважно державні та комунальні заклади охорони здоров'я, фінансуван­ня яких забезпечується коштами Державного та місцевих бю­джетів і які за Конституцією України зобов'язані надавати безо­платну медичну допомогу. Ці кошти чітко розписані за статтями бюджету закладів, керівники яких обмежені в прийнятті управ­лінських рішень фінансового змісту (позбавлені можливості здійснювати капітальні видатки за рахунок зменшення бюджет­них призначень на поточні потреби, а також фінансувати захо­ди, не передбачені кошторисом). У взаємовідносинах між сто­роною, яка фінансує, і державними, комунальними закладами охорони здоров'я як постачальниками медичних послуг конста­тується відсутність ринкових відносин. Однак, оскільки їх фі­нансування лишається недостатнім, це закономірно породжує тіньовий сектор ринку медичних послуг, через що пацієнт зму­шений сплачувати вартість як обгрунтованих, так і необгрунто­ваних, у т. ч. найбільш прибуткових послуг (частка особистих витрат громадян, як відсоток від загальних витрат на охорону здоров'я у 2009 р. становив 39-52 %) [7]. Існування тіньового ринку свідчить про фінансовий дефіцит системи охорони здо­ров'я держави, гальмує запровадження європейських стандартів та соціальної справедливості, загострює нерівність у доступі до медичної допомоги різних верств населення, особливо для гро­мадян з низькими доходами, похилого віку, хронічно хворих і непрацюючих.

Стратегічним напрямом поліпшення фінансового стану охо­рони здоров'я є впровадження багатоканальності фінансування галузі: нетрадиційні джерела (фонди) страхування здоров'я, бла­годійні фонди. Сюди також можна віднести залучення коштів те­риторіальних громад та окремих осіб через лікарняні каси, які вже створені у більшості областей України (Вінницька, Донець­ка, Одеська, Полтавська, Сумська і т. і.). Основною метою ство­рення лікарняних кас є нагальна потреба пошуку й використання додаткових джерел фінансування і залучення позабюджетних коштів для надання медичної допомоги населенню, у т. ч. при­дбання медикаментів. Лікарняні каси створюються як самостійні благодійні організації або громадські об'єднання і функціонують у правовому полі відповідно до законів «Про благодійництво та благодійні організації» № 531/97-ВР від 16 вересня 1997 р., «Про об'єднання громадян» № 2460-ХІІ від 16 червня 1992 р. [8]. Ана­ліз структури членів лікарняних кас за категоріями населення в 2006 р. свідчить, що понад 71,0 % (188 тис. осіб) становлять пра­цюючі, близько 20 % (54,8 тис. ) — пенсіонери, 3,3 % (8,7 тис. осіб) — діти, 5,0 % (13,3 тис.) — інші категорії населення [9]. В умовах недостатнього бюджетного фінансування така форма за­лучення додаткових коштів є одним із можливих заходів поліп­шення медикаментозного забезпечення лікувального процесу в закладах охорони здоров'я.

Ще однією з причин неефективної діяльності лікувально-профілактичних установ є недосконала нормативно-правова база, у т. ч. стаття 49 Конституції України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР, що не враховує сучасних реалій економіки [10]. Існують структурні та кадрові диспропорції галузі, а саме, пере­вага лікарняного сектора над амбулаторним, надлишковою вузь­кою спеціалізацією лікарів при недостатньому розвитку інститу­ту загальної практики. В Україні невисока ефективність реформ охорони здоров'я значною мірою обумовлена економічними (кризові явища), соціальними (деформацією цінностей, неготов-ністю суспільства), галузевими, корпоративними, а також полі­тичними факторами — частою зміною урядів, і, відповідно, змі­ною керівництва галузі (сім міністрів охорони здоров'я за останнє десятиріччя 2000-2010 рр).

Однак чинні нормативно-правові акти недостатньо впливають на практичну охорону здоров'я та раціональне формування фі­нансових ресурсів, тому що національне законодавство є супереч­ливим, нестабільним, без чітких механізмів його реалізації.

Наприклад, регламентація прав пацієнтів і медичного персо­налу характеризується домінуючою роллю останнього. Пацієнт є по-суті незахищеним суб'єктом, права якого практично не закріп­лені жодним нормативно-правовим документом. На нашу думку, правовівідносини між медичними працівниками й пацієнтами повинен регламентувати закон «Про права пацієнта» (проект за­кону від 16 січня 2003 р. знаходиться на доопрацюванні). Необ­хідно нормативне визначення прав медичного персоналу і меха­нізмів їхнього захисту шляхом прийняття відповідного нормативно-правового акту. Отже потребує доопрацювання за­конодавча база охорони здоров'я — насамперед для забезпечення переходу до нових форм і методів здійснення державної політики в цій сфері, врахування критеріїв і реалій входження України у міжнародне співтовариство в аспектах як охорони здоров'я, так і захисту прав людини.

Як свідчить досвід країн ЄС, концептуальним напрямом ре­формування галузі може бути запровадження в систему принци­пів регульованого ринку медичних послуг та соціального підпри­ємництва. З цією метою проаналізовано стан нормативно-правової бази охорони здоров'я, створеної за останнє десятиріччя (1998-2008 рр.), та її відповідність перспективним напрямам ре­формування галузі. Відповідно до поставлених завдань у чинно­му законодавстві з питань охорони здоров'я не було знайдено правового тлумачення понять «медична допомога» та «медична послуга», що унеможливлює подальше проектування правових приписів стосовно регульованих ринкових відносин між вироб­никами і покупцями медичних послуг. Медична допомога нами розглядається як процес і результат надання медичних послуг пацієнтам медичними працівниками, спрямований на забезпе­чення профілактики, діагностики, лікування хвороб, догляду та реабілітації, які пов'язані з цими станами, а також у зв'язку з ва­гітністю та пологами. Отже, складовою медичної допомоги є ме­дичні послуги, які характеризуються певною вартістю та завер­шеним значенням. Таким чином, медична допомога, коли пропонується або надається пацієнту, набуває статусу послуги, тобто дії (комплексу дій), медичних втручань медичного персо­налу, змістом яких є фармакотерапія, медичні процедури, реабі­літація та консультації. Водночас існує інший ринок медичних послуг, сформований на засадах приватної медичної практики або добровільного медичного страхування, який охоплює лише незначну частку населення України.

Таким чином, нагальною потребою засад реформування наці­ональної системи охорони здоров'я є створення нових правових інструментів — законів «Про права пацієнта», «Про права медич­них робітників», «Про фінансування охорони здоров'я», «Про обовязкове державне соціальне медичне страхування», функцією яких є удосконалення механізмів фінансування та управління га­луззю, які будуть спрямовані на децентралізацію управління, підвищення ефективності роботи виробників медичних послуг, поліпшення планування розвитку системи охорони здоров'я, по­ліпшення організації медичної допомоги та створення адекватно­го потребам населення економічно доступного ринку медичних послуг (обслуговування всіх соціальних груп). У сформованій за роки незалежності України національній правовій базі запрова­джено окремі правові норми, за якими є можливість розпочати формування та регулювання цього ринку. У базовому для галузі Законі України, прийнятому Верховною Радою України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» №2801-ХІІ від 19 листопада 1992 р. передбачено створення базового пакету медич­них послуг, надання яких проводитися безоплатно, проведення децентралізації та започаткування самоврядування медичних за­кладів і працівників [11]. Однак шляху реалізації заходів за циминормами стаєна заваді стаття 49 Конституції України [10], за якою такий важливий механізм, як нормування державних гаран­тій через базовий пакет медичних послуг, фактично скасовано категоричним приписом про безоплатність медичної допомоги в державних і комунальних закладах охорони здоров'я. Водночас видатки на охорону здоров'я, що передбачаються щорічно Зако­ном України «Про Державний бюджет» (ст. 95 Конституції України) [10], є фактично державними гарантіями безоплатності медичних послуг в обсягах запланованих коштів. Такий підхід за умови залучення додаткових джерел фінансування, не забороне­них законодавством, закріплено в Указі Президента України «Про Концепцію розвитку і здоров'я населення України» від 7 грудня 2000 р. у вигляді необхідності створення «базового стан­дарту якості загальнодоступної медичної допомоги» [12]. Прий­нятий Верховною Радою України Бюджетний кодекс № 2542-ІІІ від 21 червня 2006 р. забезпечив упровадження нових підходів до порядку фінансування, за яким бюджетні кошти можуть отриму­вати не тільки державні та комунальні заклади охорони здоров'я, а також приватні та професійні працівники, які здійснюють ме­дичну практику. Новим етапом створення регульованого ринку медичних послуг стало прийняття Закону України «Про закупів­лю товарів, робіт та послуг за держанні кошти» № 1490 ІІІ від 22 лютого 2000 р. [13], за яким всім рівням виконавчої влади ре­комендовано забезпечити реальні перетворення в системі охоро­ни здоров'я за рахунок зміни господарсько-правового статусу за­кладів охорони здоров'я з метою надання їм більшої автономії (фактично ініціювано процеси децентралізації та самоврядуван­ня); прискорення розробки та впровадження в медичну практику соціальних нормативів, створення уніфікованих підходів щодо визначення вартості медичних послуг. 16 січня 2003 р. набрали чинності Цивільний та Господарський кодекси України № 435-ІУ та № 436-ІУ [14], положення яких також внесли нові моменти в реформування, фінансування та управління галуззю. Зокрема, в рамках Господарського кодексу передбачена така форма діяльно­сті закладів охорони здоров'я, як державне або комунальне неко-мерційне підприємство, і встановлення державних або регульо­ваних цін на медичні послуги [14]. Таким чином, в Україні констатується початок створення правових засад щодо форму­вання ринку медичних послуг, який потребує реалізації наступ­них заходів:

— незалежність від подальшої моделі охорони здоров'я — бю­джетної, страхової, що створена на принципах загальнообов'язко­вого державного соціального медичного страхування, чи змішаної;

— можливість зміни правового статусу закладу охорони здо­ров'я, який надає медичну допомогу, зокрема, шляхом перетво­рення його з бюджетної установи в державне (комунальне) неко-мерційне підприємство;

— формування договірних відносин між розпорядниками бю­джетних коштів та постачальниками медичних послуг;

— визначення пріоритетів медичної допомоги (наприклад, охорона материнства і дитинства), на основі яких щорічно розроб­ляється та затверджується Державна програма соціальних гаран­тій безоплатної медичної допомоги в державних і комунальних закладах охорони здоров'я.

В рамках національного законодавства з питань охорони здо­ров'я передбачено створення ринку медичних послуг як інстру­менту, що регулює обсяг і характер управлінських та фінансових повноважень його основних учасників. Водночас встановлені чинними нормативно-правовими актами правові норми не вирі­шують усіх проблем при формуванні ринкових відносин у галузі й потребують удосконалення.

На нашу думку, вдосконалення потребують такі аспекти, як зміна правового статусу закладів охорони здоров' я, що надають медичну допомогу, контрактні відносини між виробниками та замовниками медичних послуг, механізми раціонального викори­стання фінансових та матеріально-технічних ресурсів, збалансу­вання обсягів подання населенню медичних послуг із фінансови­ми можливостями системи охорони здоров' я. Ці питання част­ково відображені в законопроекті «Про лікувально-профілак­тичні заклади охорони здоров' я та медичне обслуговування насе­лення», однак вимагають доопрацювання.

Галузь охорони здоров' я за своєю суттю консервативна і, не може миттєво реагувати на зміни у суспільстві, а сліпе слідуван­ня потребам реформи нерідко негативно відображується як на за­кладах охорони здоров' я та їх співробітниках, так і населенні. У підсумку галузь не може виконати повною мірою ті функції, які покладає на нього держава, а громадяни — здійснити своє кон­ституційне право — право на охорону здоров' я.

Тому, як висновок, потрібно поступово, але ретельно підхо­дить до формування ринку медичних послуг в умовах ринковоїекономіки, враховуючи реалії сьогодення фінансовий стан галузі, забезпечення нормативно-правовою базою. Постає не­обхідність свідомого управління змінами на основі науково-обгрунтованої процедури їх передбачення, регулювання, при­стосування до цілей ринку та швидкоплинних зовнішніх умов. Водночас, сам лікувально-профілактичний заклад повинен бу­ти конкурентоспроможним і адекватно реагувати на зміни кон' юктури.

Література

1. Указ Президента України «Концепція розвитку охорони здоров'я населення України» № 3113/2000 від 7 грудня 2000 р. — http//zakon.rada.gov.ua.

2. Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо рефор­мування системи охорони здоров' я населення»№ 1694/2005 від 6 груд­ня 2005 р. — http//zakon.rada.gov.ua.

3. Міжгалузева комплексна програма «Здоров'я нації» на 2002-2011 роки. — К., 2002. — С. 88.

4. Сім ініціатив Президента України по поліпшенню здоров' я украї­нського народу. Всеукраїнський форум «Здорова нація» — К., 2007. —

С. 15.

5. Постанова Кабінету Міністрів України «Про твердження Програ­ми діяльності Кабінету Міністрів України «Український прорив: для людей, а не для політиків» № 14 від 16 січня 2008 р.

6. Показатели здоровья населения и использования ресурсов здра­воохранения в Украине за 2007-2008 годы. К., 2007. — С. 307.

7. Петренко О. Е. Основні перешкоди на шляху запровадження со­ціального медичного страхування та їх подолання: Доповідь у шко­лі охорони здоров'я Національного університету «Києво-Могилянська академія»- 07 січня 2006 р. — www.sph.ukma.kiev.ua

8. Закони України «Про благодійництво та благодійні організації» № 531/97-ВР від 16 вересня 1997 р., «Про об'єднання громадян» № 2460-ХІІ від 16 червня 1992 р. — http//zakon.rada.gov.ua.

9. Пономаренко В. М., Шевченко М. В. Сучасні аспекти розвитку і функціонування лікарняних кас в Україні // Вісн. соц. гігієни та орган. охорони здоров'я. — 2006. — № 2. — С. 66-70.

10. Конституція України — http//zakon.rada.gov.ua.

11. Закон України «Основи законодавства України про охорону здо­ров'я» № 2801-ХІІ від 19 листопада 1992 p. http//zakon.rada.gov.ua.

12. Указі Президента України «Про Концепцію розвитку і здоров'я населення України» від 7 грудня 2000 р. — http//zakon.rada.gov.ua.

13. Закон України «Про закупівлю товарів, робіт та послуг за дер­жавні кошти» № 1490 ІІІ від 22 лютого 2000 р. — http//zakon.rada.gov.ua.

14. Цивільний та Господарський кодекси України №. 435-ІУ та № 436-ІУ від 16 січня 2003 р. — http//zakon.rada.gov.ua.

Статтю подано до редакції 02.03.10 р.

УДК 332.3 : 502.72

О. С. Будзяк, канд. екон. наук, старш. наук. співроб. Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України

ЗБЕРЕЖЕННЯ ПРИРОДНИХ ЕКОСИСТЕМ ЯК ЧИННИК ЕКОЛОГОБЕЗПЕЧНОГО ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ

Розкрито проблеми використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду та запропоновано шляхи їх вирішення. Здійснено економічну та екологічну оцінку стану заповідних земель. Обґрунтовано стратегію довгострокової екологізації земель природно-заповідних територій.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: території та об'єкти природно-заповідного фонду, природні екосистеми, агроландшафти, екологобезпечне використання земель.

Раскрыто проблемы использований территорий и объектов природно-заповедного фонда и предложено пути их реше­ния. Проведено экономическую и экологическую оценку со­стояния охранных земель. Обоснована стратегия долго­срочной экологизации земель природно-заповедных терри­торий.

КЛЮЧЕВЫЕ СЛОВА: территории и объект природно-запо-ведного фонда, природные экосистемы, агроландшафты, экологобезопасное использование земель.

© О. С. Будзяк, 2010

242

Страницы:
1 


Похожие статьи

А В Шомникова - Економіко-правові аспекти формування ринку медичних послуг в умовах ринкової економіки