О А Вісич - Естетика нон-фініто в творчості лесі українки - страница 1

Страницы:
1  2  3 

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ГНАТЮКА

ВІСИЧ ОЛЕКСАНДРА АНДРІЇВНА

УДК 801.6 +821.161

ЕСТЕТИКА НОН-ФІНІТО В ТВОРЧОСТІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

10.01.06 - теорія літератури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Тернопіль -2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії літератури та зарубіжної літератури Волинського національного університету імені Лесі Українки.

Науковий керівник:        доктор філологічних наук, професор

МОКЛИЦЯ Марія Василівна,

Волинський національний університет імені Лесі Українки, завідувач кафедри теорії літератури та зарубіжної літератури

Офіційні опоненти:        доктор філологічних наук

СКУПЕЙКО Лукаш Іванович,

провідний науковий співробітник відділу української класичної літератури Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України

кандидат філологічних наук, доцент ТХОРУК Раїса Леонтіївна,

Рівненський державний гуманітарний університет, доцент кафедри української літератури

Захист відбудеться 10 березня 2011 р. об 11.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 58.053.02 у Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка (вул. М. Кривоноса, 2, м. Тернопіль, 46027).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Тернопільського національного університету імені Володимира Гнатюка (вул. М. Кривоноса, 2, м. Тернопіль, 46027).

Автореферат розісланий 5 лютого 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

І. В. Папуша

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Модерне мистецтво сформувало естетичні моделі, кардинально відмінні від канонів попередніх епох, насамперед античності та класицизму. Відтак численні терміни, що характеризують художню цілісність, потребують уточнення. Зокрема, це стосується понять „незавершеність", „незакінченість", „відкритість", „нон-фініто", які часто використовуються паралельно. Із середини ХХ ст., насамперед у європейському мистецтвознавстві й спорадично в літературознавстві, виникають наукові дискусії з приводу зазначених дефініцій. Засади до вивчення цієї проблеми заклали М. Бахтін, У. Еко, Ж.-П. Жосуа, І. Ільїн, Ю. Лотман, П. Міхеліс та ін. У монографії О. Піралішвілі „Проблеми нон-фініто в мистецтві" (1982) сконцентровані основні здобутки західних теоретиків мистецтва ХХ ст. стосовно вище означеного питання.

У ХХІ ст. проблема нон-фініто почасти розкривається у працях таких учених, як О. Абрамовських („Феномен креативної рецепції незакінченого тексту (на матеріалі дописувань незакінчених уривків О.С. Пушкіна"), В. Костюк („Поетика фрагменту і художня цілісність твору"), Д. Сєряков („Проблемы „нон-финито" в творчестве Николая Ивановича Фешина"), С. Ступін („Феномен открытой формы в искусстве ХХ века"), С. д'Агата д'Отаві („Структура нон-фініто в поезії Вільяма Блейка").

Діапазон значень терміна „нон-фініто" доволі широкий: від мистецького засобу до авангардної теорії мистецтва. У разі трактування нон-фініто як художнього прийому акцент зміщується на сюжетно-композиційну побудову тексту, зокрема, на фінал як значущу частину формальної структури.

Натомість науковці, які дотримуються визначення нон-фініто у ширшому значенні, акцентують увагу на співтворчому характері художньої рецепції незакінченого твору (О. Абрамовських, В. Бичков). Подібне тлумачення феномена нон-фініто та його рецептивного потенціалу наближає це поняття до концепції „відкритого" твору У. Еко. Для потреб теорії украй важливо розрізняти ці доволі споріднені поняття, адже у відкритому творі ефект незавершеності узгоджується із задумом автора, котрий готовий до різночитань. Твір нон-фініто теж має високий ступінь відкритості, інтерпретаційної широти, проте його форма насамперед є наслідком опору матеріалу, певної авторської безпорадності, відмови від ідеологічних або естетичних схем, які напрошуються, і, вірогідно, усвідомлення якоїсь іншої завершеності, фіналу, що не дається реалізації. Це відбувається тоді, коли канон не спроможний задовольнити концептуально-естетичні потреби автора, а нової форми ще не існує; творець відмовляється від формального прилаштування до загальних правил і вдається до жанрових трансформацій. Твір нон-фініто може служити сигналом про назрівання важливих зрушень в естетиці.

Важливо, що нон-фініто не є поодиноким художнім засобом, формою, фактом незакінченості окремого твору, але є типом художньої свідомості, що характеризує як індивідуальний стиль, так і культурну епоху. Нон-фініто - це психологічна та естетична потреба митця уникати кінця, закладена самою культурою, вона почала концептуально оформлюватись в епоху Романтизму і формується донині.

Ступінь наукової розробленості проблеми. На національному грунті яскраві приклади нон-фініто спостерігаємо у літературі раннього модернізму. Особливої уваги заслуговує творчість Лесі Українки, чий драматичний та прозовий доробок на третину складається із незакінчених творів. Слід підкреслити, що епістолярій письменниці та мемуари про неї засвідчують складну роботу над опануванням форми і закінчення. У рукописах авторки зафіксована подвійна, ірраціонально-раціоналістична природа її творчості, що зумовила модифікацію літературного канону та появу низки творів з відкритою структурою.

Частково дотичні до розв'язання проблеми нон-фініто в доробку письменниці інтерпретації та текстологічні дослідження О. Бабишкіна, Г. Гаджилової, Т. Мейзерської, Л. Мірошниченко, С. Михиди, М. Моклиці та ін. Проте наразі ще не здійснене дослідження на матеріалі аналізу поетики текстів, текстологічних та генеалогічних студій, а також спостережень за психологічними особливостями творчого процесу, що дозволило б обгрунтувати концепцію нон-фініто як естетичний тип мислення Лесі Українки.

Отже, актуальність теми дисертації зумовлена важливим для сучасного літературознавства завданням - осмислити нові прийоми, що утвердилися в художній практиці останнього століття, та зсув уявлень про критерії художності. Одним із центральних „некласичних" понять, що набуває ваги в сучасній художній культурі, є поняття нон-фініто. Активізація цього терміна засвідчує нові підходи до рецепції і вивчення мистецького твору.

Дослідницька оптика нон-фініто дозволяє зафіксувати ряд змін, які стали особливо помітними у мистецькому самовираженні з кінця ХІХ ст. Саме в цей період спостерігається активний пошук нових способів втілення творчих інтенцій, що призводить до порушення структурної повноти художнього тексту, руйнації цілісності та органіки, ігнорування прямих логічних зв' язків і т. д. Актуалізація в літературній творчості полістилістики, імпровізації, незавершеності засвідчили рух письменства до «нонкласики», з її полісемією, інтертекстуальністю, інтерпретаційною широтою. Феномен нон-фініто акумулює в собі проблему взаємин класичного і некласичного.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі теорії літератури та зарубіжної літератури як індивідуальний проект у межах планової теми „Леся Українка і зарубіжні письменники", номер державної реєстрації - № 0109U000575.

Метою роботи є визначення спектра реалізації естетики нон-фініто на матеріалі творчості Лесі Українки. Мета роботи передбачає виконання таких дослідницьких завдань:

1) обгрунтувати поняття літературного нон-фініто;

2) виявити чинники нон-фініто на формальному та ідейному рівні художнього тексту;

3) простежити форму втілення нон-фініто в модерній драмі кін. ХІХ - поч. ХХ ст. та визначити місце Лесі Українки в загальноєвропейських літературних пошуках;

4) дослідити специфіку творчого процесу Лесі Українки та виявити закономірності, що сприяють створенню незавершених творів;

5) визначити жанрову своєрідність та концептуальну функцію феномена нон-фініто в естетиці Лесі Українки.

Об'єкт дослідження - явища літератури ХХ ст. з природою нон-фініто, змістоформа драматичних та прозових творів Лесі Українки.

Предмет дослідження - прояви естетики нон-фініто на різних рівнях творчості і твору.

Теоретико-методологічною основою роботи стали студії з теорії нон-фініто в мистецтві та літературі (О. Абрамовських, Д. Сєряков, О. Піралішвілі та ін.), загальнотеоретичні праці, що стосуються відкритості літературного твору (У. Еко, Ю. Крістева, Ю. Лотман, Ф. Клоц та ін.), а також дослідження проблеми художньої цілісності (М. Бахтін, М. Гіршман, В. Костюк та ін.). Активно залучена методологія генетичної критики, у фокусі якої перебуває авантекст художнього твору (Ж. Бельмен-Ноель, Б. Бойє, Р. Дебре-Женетт, Д. Фермер та ін.). Висновки щодо специфіки психології творчого процесу базувались на концепціях Л. Виготського, А. Макарова та ін. Відповідно, основні методи дослідження - структуральний, генетична критика; використовуються текстологічний, психологічний, інтертекстуальний підхід, рецептивна критика.

Теоретичне значення роботи полягає у виробленні цілісної концепції нон-фініто, яка може бути поширена на вивчення творчості багатьох письменників ХХ ст.

Практичне значення отриманих результатів. Матеріали дисертації можуть бути використані в методології та методиці сучасних досліджень, у викладанні теорії літератури; у підготовці спецкурсів та спецсемінарів для студентів філологічних факультетів вищих навчальних закладів.

Наукова новизна роботи полягає у введенні в науковий обіг українського літературознавства поняття нон-фініто, обгрунтуванні та систематизації його художніх прийомів; уперше літературна спадщина Лесі Українки розглядається у світлі цієї теорії. Здійснено класифікацію незавершених творів та різновидів фіналу у драматичних творах Лесі Українки, запропоновано концепцію „етапності" творчого процесу письменниці, здійснено всебічний аналіз драми „Осіння казка" як ключової для еволюції творчості авторки; виявлено численні засоби реалізації естетики нон-фініто у конкретних творах.

Апробація результатів дослідження здійснювалася у формі доповідей на наукових конференціях різних рівнів: міжнародних - „Леся Українка: естетика, поетика, текстологія" (Луцьк, 2008), „Українська філологія: школи, постаті, проблеми" (Львів, 2008), "Інтертекстуальність в системі художньо-філософського мислення: теоретичний та історико-літературний виміри" (Луцьк, 2009), „Тарас Шевченко і кобзарство" (Львів, 2010), „На перетині української та польської історії і літератури: націєтворчий контекст кінця ХІХ - початку ХХ століття" (Ялта, 2010); всеукраїнських - „Творчість Лесі Українки і проблеми поетики української драми доби раннього модернізму" (Сімферополь-Ялта, 2008); „Новітня теорія літератури і проблеми літературної антропології" (Тернопіль, 2008), „ХІ Дмитріївські читання" (Ялта, 2008) „Фащенківські читання" (Одеса, 2008/2009), VII Всеукраїнські наукові читання „Леся Українка і сучасність" (Луцьк, 2009), „Модерна актуалізація міфологічних мотивів у творчості Лесі Українки та інших митців кінця ХІХ початку ХХ століття" (Сімферополь-Ялта, 2009); міжвишівських -„Феномен Лесі Українки в історіософському, культурологічному, мистецтвознавчому й філософському аспектах" (Київ-Житомир, 2008) „Леся Українка і контексти" (м. Ялта), а також на науково-культурологічному семінарі „Леся Українка та її родина" (Луцьк, 2010).

Дисертація обговорена і рекомендована до захисту на засіданні кафедри теорії літератури та зарубіжної літератури Волинського національного університету імені Лесі Українки 30 червня 2010 року (протокол № 12).

Структура та обсяг роботи. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку літератури. Обсяг основного тексту становить 166 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У „Вступі" обґрунтовано актуальність, мету і завдання дослідження, визначено його об'єкт, предмет, методи та зв'язок із науковими програмами. Розкрито наукову новизну й теоретичне та практичне значення одержаних результатів, а також подано інформацію про апробацію.

У першому розділі „Концепція нон-фініто у світлі еволюції літературно-естетичної думки" подається історія та теорія поняття "нон-фініто".

У підрозділі 1.1. "Модифікація жанрового канону в контексті теорії відкритої та закритої форми" йдеться про те, що феномен відкритого твору став предметом наукового дослідження з другої половини ХХ ст. Особливо цінний внесок у становлення теорії відкритої та закритої форм внесли Умберто Еко, Фолькер Клоц, Юрій Лотман, Борис Успенський, Ірина Данилевич та ін. Чітке розуміння природи відкритості дає аналіз генези художньо-теоретичної думки. Загальною гіпотезою є твердження, що поступове збільшення відкритості творів зумовлене специфікою домінантних світоглядних орієнтирів та загальної психологічної атмосфери у певній культурі в конкретній історичній ситуації. Відтак доба диктує відповідну естетичну реакцію,причому простежується неухильна тенденція руйнації канону закритості, закладеного в античній поетиці. Найпродуктивніше настанова на незавершеність втілюється у модифікації жанрової системи, коли сталі конструкції деформуються, підкорюючись натиску художньої уяви та нового розуміння світу.

На початку ХХ століття утверджується нова естетика фіналів, яким притаманні евфемістичність (Метерлінк, Гауптман), початковість (Ібсен), розмитість (Чехов), проблемність (Леся Українка) та ін. Проте варто наголосити, що фінал лише концентрує відкритість твору, адже, за словами У. Еко, у „добре зробленому" літературному творі її підтримують і вдосконалюють аналогічні операції на всіх інших рівнях. Детальний аналіз реалізації „відкритої" поетики у драматичному творі базується на концепції Ф. Клоца, сформульовані у його праці „Закрита і відкрита форми в драмі".

У певному сенсі застосування термінів „закритий" / „відкритий" стосовно літературних моделей є, по суті, оксюмороном, адже коли йдеться про „закриті" структури, мають на увазі тексти з цілком прогнозованим, зрозумілим, відкритим для пересічного читача змістом, і навпаки: „відкриті" твори містять питання, часто онтологічного, нерозв' язуваного характеру, і їхній зміст лишається таїною, що інтригує.

У підрозділі 1.2. „Актуалізація ірраціонального у творчому процесі та канонізація незавершеного" йдеться про кризу замкнутої і завершеної змістоформи. У психології та філософії творчості періоду модернізму важливе значення надавалося категорії раціонального / ірраціонального, за допомогою чого відбувається конструювання художнього світу. В основі художньої творчості, зокрема геніальної особистості, завжди лежить несвідоме, інтуїтивне, яке тяжіє до перцепції безкінечності. Доба модернізму стала розглядати незавершене не як випадкове, а ввела його в систему естетичних категорій, що визначали базові константи нового художнього руху. Митці почали давати все більше підстав для усвідомлення невичерпності художнього тексту, поступово видозмінюючи різні компоненти змістоформи. На зміну класичному формальному канону приходить явище модифікації усталених форм, фрагментарності, поширення відкритих фіналів, випадків, коли „текст демонстративно закінчується некінцем" (Ю. Лотман). Такі тенденції стали важливими ознаками модерності і знайшли продовження у постмодерній добі, яка засвідчує остаточну канонізацію незавершеного у мистецтві.

Підрозділ 1.3. „Нон-фініто як естетична категорія" присвячений безпосередньому тлумаченню суті концепції нон-фініто. У ньому дається огляд праць Й. Гантнера, П. Міхеліса, О. Піралішвілі, О. Абрамовських. Наголошується, що побіжно цей феномен розкривається у концепціях відомих літературознавців М. Бахтіна, Ю. Лотмана, У. Еко, В. Тюпи та інших у межах вивчення проблеми цілісності художнього тексту. В першу чергу, перед дослідниками стоялозавдання розрізнити поняття „завершене" - „закінчене", обидва з яких вкладаються в спектр конотацій „нон-фініто", проте характеризують твір з різних сторін. Нерідко поняття нон-фініто трактується як художній прийом, заснований на активній образній взаємодії наочного зображення і безпредметної порожнечі. У руслі цього підходу можна зустріти такі дефініції, як „ефект незакінченості", „стилістична конструкція", близька до фрагмента тощо. Очевидно, що в такому випадку відбувається значне обмеження функціонування нон-фініто в мистецькому творі, а його суть залишається нерозкритою.

У літературознавстві термін „нон-фініто" використовується рідко, функціонують поняття незавершений / незакінчений, часто їхнє значення зводиться до характеристики кінця твору. Але украй важливо розрізняти ці доволі споріднені явища.

Важливими у розумінні природи нон-фініто є здобутки генетичної критики, представники якої, за словами А. Грезийон, „дуже рано засвоїли естетику non finito". Так, Б. Бойє, Ж. Бельмен-Ноель розглядають незакінчений твір як цілісний текст, внутрішня структура якого вичерпана. Закінченість передбачає прийняття тільки одного з численних варіантів, тоді як незакінченість здатна передати сам живий процес становлення твору.

Теоретики, які ставлять проблему нон-фініто, зазначають найрізноманітніші його ознаки: динамізм, ескізність, деформація природних форм, безсюжетність, „потік свідомості", руйнування характеру, орієнтацію на передачу миттєвого.

Концептуальна близькість понять „нон-фініто", „відкритий твір" і „відкрита форма" зумовлює наявність спільних прийомів та методів, зокрема: інтертекстуальність, усічення, мінус-прийом, домінанта внутрішнього конфлікту над зовнішнім, відкрита структура, виявлена на композиційному, комунікативному й метафоричному рівнях, інтерпретаційний потенціал тощо.

У дисертації підкреслене важливе значення дефініції термінів незакінчене / незавершене / нон-фініто, які часто виступають як синонімами. Глибинному розрізненню цих понять сприяє усвідомлення, що їх близькість базується на результаті творчості, адже власне для його характеристики вживають ці терміни. Йдеться про феномен, який менше стосується результату, ніж процесу творчості.

Необхідність уведення терміна нон-фініто в літературознавчий обіг пояснюється тим, що поняття „незавершений твір" та „відкритий твір" не здатні вповні окреслити не тільки результат чи процес творення, але й означити їхні психологічно-авторські та культурно-історичні витоки. Специфіка взаємодії етапів креативного процесу (підсвідома й свідома настанова автора на спротив сталій традиції, деформація жанру, що втілюється в незавершених і / або відкритих творах) характеризує тип творчості, який слід ідентифікувати як нон-фініто.

Розділ 2 "Творчий процес Лесі Українки та феномен незавершеності" присвячений психологічним передумовам авторської реалізації естетики нон-фініто.

У підрозділі 2.1. "Нон-фініто у дзеркалі психології творчого процесу Лесі Українки"

показано, наскільки важливим чинником розуміння специфіки художнього тексту є залучення численних текстологічних матеріалів (рукописів, епістолярної та мемуарної спадщини), які розкривають приховані механізми творчої лабораторії автора та можуть виявитись вирішальними у визначенні багатьох класифікаційних елементів, наприклад, жанру, типу художнього мислення письменника, генези та ступеня завершеності твору тощо.

Особисті коментарі щодо творчого процесу Лесі Українки, зафіксовані насамперед в її листуванні, містять аналіз літературних пріоритетів, ретельну типологізацію власного доробку, обґрунтування жанрової специфіки того чи іншого тексту. Жанрову приналежність своїх творів письменниця піддавала сумніву та варіаціям. Найбільш відповідально Леся Українка ставилась до драматургії. „Шлях до драми" міг тривати кілька років, а то й десятиліть.

Так само уважно вона ставилась до аналізу природи власного натхнення, що, зокрема, зафіксовано в її ліричних віршах: „Як я люблю оці години праці..." (творча лабораторія авторки), „На човні", „Мрії в бурю", „Мрії", „Не хутко се буде" (гіпнагогічні галюцинації), „Ніч на чужині" (мистецьке кредо) та ін. Листи Лесі Українки містять низку термінів-неологізмів, що, попри певну поетичність, доволі точно характеризують специфіку творчої лабораторії письменниці. Зокрема, це широковживані у родинному колі „уліти", або запозичені в Івана Франка „скручені голови" та „утоплені діти" (нереалізовані плани), „вигладжування", „remaniements" (коли йшлося про тривалу переробку, редагування текстів) тощо.

У дисертації визначаються основні етапи у парадигмі творчого процесу Лесі Українки: задум - студійний етап - етап „забування" - інтенсивне писання - „вилежування" - період „викінчування" - етап редагування. Виявлені етапи не є мертвою схемою і реалізуються в процесі активної взаємодії. Їхнє комбінування може бути непередбачуваним. Але в цілому вони вибудовуються у досить логічну послідовність. Загалом творчий процес Лесі Українки засвідчує його подвійний характер, за визначенням Марії Моклиці, - „розумово-інтуїтивний". Йдеться не лише про взаємодію двох творчих начал. Як правило, фази домінування раціонального та ірраціонального чергуються, так само, як і їх активність. Слід говорити про закон циклічності, характерний для творчої лабораторії Лесі Українки, і саме циклічність сприяє униканню повної вичерпаності задуму шляхом його реалізації. Контроверсійні раціонально-ірраціональні тенденції творчого процесу Лесі Українки вплинули на процес модифікації драматичного жанру її текстів, які є переважно зразком відкритої форми.

У підрозділі 2.2. „Рукописи Лесі Українки крізь призму генетичної критики" основна увага приділяється проблемі завершеності / незавершеності. Базовою у генетичній критиці є категорія авантексту, яка охоплює весь масив документів, що передують тексту: нотатки, плани, сценарії, чернетки, виправлення, чистовики тощо. Вивчення рукописів дозволяє реконструюватина основі невиданих матеріалів становлення літературного тексту. До новації „генетиків" слід віднести доповнення прийнятої сучасним літературознавством пари термінів „твір / читання" третім елементом - „писання", відповідно сфера генези тексту, так чи інакше, потребує врахування особливостей творчого процесу скриптора. Як стверджує Ж. Бельмен-Ноель, основні завдання генетичної критики: відтворити рукопис - описати чернетки - скласти авантекст. Для дослідження нон-фініто важливо, що чернетки, у своїй якості незавершеної форми, дають уявлення про наміри письменника. Дослідники звертають увагу на факт внутрішнього опору завершенню, позаяк письмо - в своїй основі нескінченна діяльність. Скоріше слід говорити про розвиток задуму, його „ковзання" від крайньої форми авантексту до порогу твору. Разом з тим текст може сприйматися як завершений, незважаючи на рішення самого автора. Варто наголосити, що авантекст, який завжди міститься між текстом і тим, що радикально від нього відсікається, має суперечливий статус: він відкидається і водночас містить у собі основне значення.

В українській науці завдання, близькі для генетичної критики, традиційно ставили перед собою текстологи, серед яких першість належить Павлові Филиповичу. Чорнові варіанти входили до наукових пріоритетів таких дослідників творчості Лесі Українки, як Г. Аврахов, Н. Вишневська, Г. Гаджилова, О. Ставицький, Т. Третяченко та ін. Комплексне дослідження автографів Лесі Українки запропонувала Лариса Мірошниченко, яка фіксує у первісних рукописах матеріалізацію психофізіологічного стану натхнення. За спостереженнями дослідниці, переважно в первісних рукописах віршів немає й натяку на словесні вагання, однак численними є приклади сумнівів на етапі редагування. Під впливом розуміння свого обов'язку перед читачем Леся Українка долала скепсис свідомим рухом до оптимізму. Однак непоодинокі випадки правки рукописів ілюструють владу написаного над скриптором, який після невдалих свідомих спроб змін тексту з моральних міркувань усе ж повертається до первісної емоційної редакції („Пусти мене, мій батеньку, на гори."). Поглиблення емоційності на рівні редагування доводить, що ірраціональні інтенції авторки ніколи не допускали тотального контролю над нею вольових зусиль раціонального характеру.

У рукописах Лесі Українки певну інформацію несуть береги рукопису - „простір автокоментування" (Ж. Неф). Більші труднощі приносила їй робота над драматичними поемами. Показовим є ефектний розчерк „Finis", залишений Лесею Українкою у чорновому автографі драми „Скульптор" („У пущі") після другої дії. Однак невичерпана творча енергія змусила Лесю Українку знову повернутись до роботи над текстом.

Генетичний підхід до аналізу драми Лесі Українки „Руфін і Прісцілла" запропонувала Ганна Гаджилова. Дослідниця констатує, що динаміка драми, яка зазнала численних переробок, свідчить про поступову відмову авторки від початкового наміру показати згубну роль християнства, натомість висувається наперед „проблема імперії й одноосібної влади".

Рукописи драм Лесі Українки рясніють виправленнями і засвідчують схильність письменниці до апробації кількох близьких, але не тотожних сценаріїв у чорнових варіантах. Авторська естетична позиція, для якої рухливість думки важливіша, ніж завершена і нерухома цілісність, дає підстави зарахувати Лесю Українку до письменників, наділених „прагненням незавершеності" (Б. Бойє).

У підрозділі 2.3. „Незакінчені твори: авантексти без тексту" у центрі уваги перебувають відкладені роботи Лесі Українки.

За жанром більшість незавершених творів складають прозові тексти. У 7 томі дванадцятитомного видання спадщини Лесі Українки до категорії незавершених віднесено 17 текстів, з них 3- це плани розділів оповідань „Жаль" та „Одинак". Хронологічно вони зосереджені в період 900-х років, коли письменниця активно опановувала драматичні жанри. Причому найбільша концентрація їх припадає на 1906 рік, що став роком розчарування та апатії після революцій і зумовив інтерес письменниці до утопії. Невипадково три фрагменти, датовані 1906 роком, об' єднує утопічний жанр.

У стилістичному плані очевидні кілька процесів, що блокували роботу над твором: надмірний ліризм та згущення кількох тем і стилів в одному фрагменті („Утопія", „А все-таки прийди...", „Турчин і вірменочка").

Ще одна категорія незавершених прозових творів - тексти з очевидною народницькою спрямованістю („От вона, тая жаданая рівність", „З людської намови", „Ненатуральна мати", „Беруть у двір Євцю"), що вповні реалізувалась у відносно закінченому „Одинакові", оповіданні „Така її доля". Відтак, попри спроби Лесі Українки повернутись до подібної тематики, вона була вичерпана для неї.

Страницы:
1  2  3 


Похожие статьи

О А Вісич - Естетика нон-фініто в творчості лесі українки