Т Г Камінська - Економічна сутність та класифікаційні характеристики капіталу підприємств - страница 1

Страницы:
1  2  3 

Міжнародний збірник наукових праць. Випуск 2(20)

УДК 658.14 Камінська Т.Г.

ЕКОНОМІЧНА СУТНІСТЬ ТА КЛАСИФІКАЦІЙНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ КАПІТАЛУ ПІДПРИЄМСТВ

Розглядається економічна сутність категорії "капітал". Наведене трактування

"капіталу" представниками практично всіх економічних шкіл, таких як меркантилізм, фізіократи, класична школа, марксистська, неокласична та інші

Постановка проблеми. Капітал є однією з головних домінант функціонування та розвитку економічної системи. Наука, досліджуючи сутність капіталу, трактує його як складну, багатоаспектну категорію, еволюція якої відобразила історичний процес розвитку суспільства, його продуктивних сил і виробничих відносин, прав власності, динаміки та структури товарного виробництва і споживання, інтересів різних соціальних груп тощо. Капіталу належить головна функція в процесі розподілу, перерозподілу та споживання матеріальних благ.

Мета дослідження - систематизувати й узагальнити погляди вчених стосовно економічної сутності категорії "капітал" та дослідити й висвітлити класифікаційні характеристики капіталу підприємств.

Аналіз останніх досліджень. Економічна категорія "капітал" досліджувалась багатьма вітчизняними і зарубіжними вченими, серед яких Базилевич В.Д., Бем-Баверк О., Бланк І.А., Бутинець Ф.Ф., Кене Ф., Кірейцев Г.Г., Маркс К., Маршалл А., Міль Дж., Поддєрьогін А.М., Рікардо Д., Сміт А., Сук Л.К., Туган-Барановський М.І. та ін., але, враховуючи сучасні тенденції глобалізації економіки, тема капіталу залишається актуальною.

Викладення основного матеріалу. Провідна роль категорії "капітал" підкреслюється самим змістовним значенням цього поняття, що походить від латинського слова "capitalis" [2, с. 3] і означає головний, основний, ґрунтовний, дуже важливий.

Дослідженням сутності капіталу приділяли значну увагу теоретики в усі часи. В античний період під "капіталом" розуміли багатство. Першу спробу дати науковий аналіз капіталу зробив давньогрецький мислитель Аристотель (384-322 рр. до н.е.), який розглядав капітал через призму багатства та, аналізуючи його сутнісні ознаки, зробив висновок, що дана категорія поділяється на два види. До першого він відніс дане природою багатство, яке пов'язане з постійним нагромадженням засобів, необхідних для життя і корисних для держави чи домашнього об'єднання, але яке "не безкінечне, а має свої межі". До другого виду багатства Аристотель відніс процес накопичення грошей, що являє собою "...мистецтво наживати статок, з чим і пов'язане уявлення, нібито багатство і нажива не мають ніяких меж". Зазначені види багатства були названі Аристотелем "економіка" та "хремастика" [16, с. 224]. Як свідчить економічна історія, саме "хремастика", тобто діяльність, спрямована на накопичення багатства та нагромадження грошових запасів, є першим відомим трактуванням капіталу як економічної категорії.

Водночас накопичення багатства Аристотель вважав зайвою діяльністю. Процентні доходи він називав сумнівною та найнеприроднішою формою доходу, оскільки, на його думку, гроші призначені переважно для обміну і не можуть продовжувати нові гроші [1, с. 33]. Отже, Аристотель розглядав багатство з двох сторін - як природне багатство, яке має межу, та як процес накопичення грошей, що практично не має меж.

До ранніх витоків трактування капіталу можна віднести також роздуми Ібн Сіна (Авіценни, 980-1037 рр.). Він сформулював дев'ять факторів життя, куди, зокрема, відніс людські здібності й капітальні блага: землю, розумову діяльність, повітря, вогонь тощо. Поступово теоретики минулої доби сформували науковий підхід до визначення поняття "капітал". З якісним вдосконаленням економічного мислення, методів аналізу дійсності та отриманням нових висновків загальне та абстрактне поняття "капітал" поступово набирало конкретного змісту і почало віддзеркалювати результати суспільного розвитку та інтереси власників капіталу.

Представники практично всіх економічних шкіл, зокрема таких, як меркантилізм, фізіократи, класична школа політичної економії, марксистська економічна школа, неокласична економічна школа та інші, зробили неоціненний вклад в економічну науку в цілому й безпосередньо в розуміння сутності категорії "капітал".

Поступово, із розвитком виробництва і товарно-грошових відносин, під капіталом стали розуміти суму грошей, що надана в позичку й здатна приносити дохід його власникові у вигляді відсотка. Таке основне наукове трактуванню капіталу зберігалося майже до кінця ХІХ ст. [7, с. 15]. При цьому слово "капітал" у повсякденному житті вживалося як синонім грошам. Гроші як основне багатство (як процес породження грошей грошима, тобто "хремастика") розглядалися й представниками першої економічної наукової школи у XVI - XVII ст. меркантилістами В. Стаффордом (1554-1612 рр.), А. Монкретьєном (1575-1621 рр.), Т. Маном (1547-1641 рр.), Г. Скаруффі (1519-1584 рр.) та ін. Під поняттям "капіталу" як основного багатства представники цієї школи (що отримала назву від італійського слова "mercante" - торговець, купець) розуміли процес нагромадження грошей, зокрема у золоті, сріблі та коштовностях. Для раннього періоду меркантилізму були характерні пріоритети, спрямовані на нагромадження грошей та заборону їх вивезення, обмеження імпорту товарів за рахунок встановлення високих мит, збільшення видобутку золота і срібла, зниження позичкового процента. При дослідженні грошей як специфічної форми капіталу безпосередньо поняття "капітал" меркантилістами не застосовувалося. Проте вони розуміли, що для примноження багатства гроші мають бути задіяними в процесі виробництва, тобто набути виробничої форми, а потім перетворитися в товарну.

Меркантилісти відстоювали думку, що лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується в грошах, являє собою багатство, тобто багатство - це процес нагромадження грошей. Крім того, меркантилісти вважали, що тільки процес виробництва створює необхідне підґрунтя для утворення багатства, тому потребує постійної підтримки та розвитку, а безпосереднім джерелом багатства є сфера обігу, де продукти перетворюються на гроші [12, с.43].

Учені іншої наукової школи, що виникла у XVIIIa, - фізіократи (отримала назву від грецького слова "physis" - природа, "kratos" - влада), представниками якої були В. Гурне (1712-1759 рр.), Ф. Кене (1694-1774 рр.), А. Тюрго (1727­1781 рр.), М. Рікеті (1715-1789 рр.), П.С. Дюпон де Немур (1739-1817 рр.) надавали капіталу значення надісторичної категорії, що природно властива всім епохам суспільства, народам та континентам. Водночас вони розглядали капітал в уречевленій формі і вважали, що гроші необхідні лише для придбання речей з метою отримання "чистого продукту", який утворюється як надлишок над здійсненими витратами. Отримати такий надлишок, на переконання фізіократів, давала можливість праця тільки у сільському господарстві.

Заслугою представників школи фізіократів (Ф. Кене, А. Тюрго) було те, що дослідження причин походження багатства ними було перенесено зі сфери обігу у сферу виробництва, де, на їх думку, і створюється багатство в результаті поєднання праці з природними ресурсами. При цьому фізіократи відстоювали думку, що гроші не є багатством, а лише засобом обігу. Чистий продукт, за їх висновками, створюється лише в землеробстві як надлишок над витратами виробництва, а продуктивним капіталом є той капітал, що вкладений у сільське господарство. Виробничою галуззю фізіократи вважали виключно землеробство, а продуктивною працею - працю на землі. Промисловість, транспорт і торгівлю вони називали безплідною сферою, а працю людей у цих сферах - не прибутковою для суспільства. Капітал, у визначенні А.Тюрго, - це рухоме майно, яке є результатом збереження та ощадливості. Водночас необхідно відмітити, що важливою теоретичною заслугою фізіократів було здійснення ними науково аналізу сукупного суспільного продукту, руху його елементів як необхідної умови процесу виробництва і відтворення класів. Цей рух суспільного продукту через сфери виробництва, розподілу, обміну і споживання було названо економічним кругообігом.

Ф. Кене вперше в історії економічної думки запровадив поняття "відтворення суспільного продукту". Також він розмежував його вартісну й натуральну форми, відокремивши поняття "капіталу" і "доходу". Про капітал Ф. Кене говорив, що це не гроші, а ті засоби виробництва, за допомогою яких створюється "чистий продукт" -"багатство, яке формує дохід націй і є продуктом, який залишається після сплати всіх видатків з доходу, що отримується з володінь" [13, с. 194, 223].

До заслуг Ф. Кене слід віднести також те, що у своїй праці "Економічна таблиця" (1758 р.) він зробив першу спробу моделювання економічного кругообігу і вперше започаткував науковий підхід до класифікації капіталу. Схема кругообігу Ф. Кене була побудована на основі принципів домінування землеробства над іншими сферами виробництва. Учений поділив усе суспільство на три класи: продуктивний (фермери й селяни), землевласники і непродуктивний, або безплідний (усі, хто не займається працею у сільському господарстві) [17].

Увесь суспільний капітал (який він ототожнював виключно із сільським господарством) він поділив на дві частини: первісні аванси (витрати на інвентар, худобу - тобто фактично основний капітал) і щорічні аванси (витрати на насіння і робочу силу - тобто оборотний капітал). Первісні аванси використовувалися тривалий час - 10 років, а щорічні аванси - протягом року. При аналізі процесу відтворення Ф. Кене виходив із таких передумов: між собою обмінюються еквіваленти, тобто рівні вартості; ціни є постійними, не враховується зовнішня торгівля; за вихідний момент обирається кінець сільськогосподарського року, коли збирають урожай. Ф.Кене розглядав такі складові щорічних авансів, як насіння, основні сільськогосподарські роботи, робочу силу, а також витрати тривалого характеру, до яких він відносив сільськогосподарські знаряддя, будівлі, робочу худобу [6, с. 22-23]. Тобто у працях фізіократів капітал розглядався в матеріально-речовій формі.

Таким чином, Ф. Кене вперше в економічній науці розробив модель економічного кругообігу з урахуванням руху основного й оборотного капіталів та обґрунтував правило, за яким суспільний продукт на макроекономічному рівні може бути реалізований при дотриманні певних пропорцій між його речовими і вартісними елементами. Це було геніальне для того часу досягнення економічної думки, незважаючи на віднесення Ф. Кене промисловості, транспорту й торгівлі до безплідної сфери.

Новою віхою в розумінні сутності капіталу стали дослідження класиків політичної економії А. Сміта (1723-1790 рр.), Д. Рікардо (1772-1823 рр.), Ж.-Б. Сея (1767-1832 рр.), Дж. Мілля (1790-1864 рр.), Н. Сеніора (1806-1873 рр.) та інших.

Розглядаючи капітал як певний запас, що вкладається в процес виробництва, А.Сміт уперше зробив висновок про те, капітал є результатом минулої праці й деякий час може залишатися не задіяним у процесі виробництва. Тобто капітал як потенціальний ресурс накопичується і зберігається до часу його фактичного використання. Зокрема, у своїй праці "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776 р.) А.Сміт розглядав капітал як накопичений запас засобів виробництва (накопичене багатство), що використовується для господарських потреб і приносить дохід. Трактуючи категорію "капітал", А. Сміт уперше відзначив існування систем виробничих відносин. Зокрема, він вважав, що капітал формується внаслідок присвоєння повними особами продуктів виробництва, створених працею інших людей [24].

Загалом система економічних поглядів А. Сміт ґрунтувалася на визначенні капіталу як певного запасу, який використовується в процесі виробництва. Водночас він звертав увагу на те, що всі запаси можуть виступати у ролі капіталу. Якщо вони кількісно обмежені і спрямовуються тільки на споживання, то, за висновками А. Сміта, не можуть бути джерелом доходу. А. Сміт, як і фізіократи, виділяв у капіталі дві його форми функціонування - основний і оборотний. Однак, на відміну від фізіократів, він застосував ці форми до будь-якого продуктивного капіталу, а не лише до того, що використовувався у сільськогосподарській сфері, та стверджував, що весь капітал будь-якого підприємця поділяється на капітал основний і капітал оборотний. Водночас А. Сміт класифікував основний і оборотний капітал на якісно новій основі. До основного він відносив машини і знаряддя праці, споруди й будинки, землю, корисні здібності усіх членів суспільства. Тобто основний капітал в уяві А. Сміта - це капітал, що тривало використовується, не залучається до сфери кругообігу, довгий час не змінює власника. До оборотного капіталу він відносив продовольчі товари, матеріали і готові вироби, гроші, тобто такий вид капіталу, що знаходиться постійно в обігу і приносить прибуток при переході його з рук одного власника в руки іншого.

Теорія капіталу становила значний науковий інтерес також для відомого представника класичної політичної економії Д. Рікардо. У своїй праці "Основи політичної економії та оподаткування" (1817 р.) капіталом він називав ту частину багатства, що використовується у виробництві й складається з машин, механізмів, інструментів, товарі повсякденного вжитку та тривалого використання (їжі, одягу, побутових предметів), що є необхідними для приведення в дію праці. Тобто процес виробництва був визнаний як головний чинник розміщення капіталу. Крім того, при віднесенні капіталу до оборотного або основного Д. Рікардо вважав необхідним враховувати, за який термін зношується капітал і як часто він потребує ресурсів для відтворення. Зокрема, Д. Рікардо зазначав, що є велика різниця у часі, протягом якого різні капітали слугують суб'єктам. У залежності від того, як швидко зношується або споживається капітал, його можна віднести до оборотного або основного капіталу [23]. Таким чином, Д. Рікардо суттєво удосконалив підходи до класифікації основного й оборотного капіталу в залежності від терміну його використання у виробництві та механізмів відтворення. До заслуг А. Сміта і Д. Рікардо слід віднести суттєве розширення розуміння сутності капіталу та його функціонування у виробництві [5, с. 11]. Під капіталом вони розуміли накопичені запаси засобів виробництва, що застосовуються з метою подальшого виробництва товарів й послуг.

Ґрунтуючись на висновках А. Сміта, що капітал є результатом попередньої праці, Ж.-Б. Сей у свою чергу визначав капітал як суму цінностей і бачив у ньому один з провідних чинників виробництва, що поряд з працею і землею приноситьйого власнику дохід [14, с. 248]. Заслугою Ж.-Б. Сея є також започаткування теорії факторів виробництва, у якій капіталу він відвів провідну роль. За висновками Ж.-Б. Сея, у процесі використання трьох факторів виробництва - праці, землі і капіталу - створюється товар як корисність. Виходячи із корисності товару, суспільство визначає його цінність. Цінністю товару є цінність продуктивних послуг, тобто праці, землі й капіталу, які є витратами виробництва. Водночас праця, земля і капітал, що беруть участь у процесі виробництва, слугують для створення не лише вартості, але й доходів. При цьому фактор «праця» породжує заробітну плату як дохід виробників, фактор "капітал" - відсоток як дохід капіталіста, а фактор "земля" - ренту як дохід землевласника [3, с. 54].

Ґрунтуючись на наукових розробках А.Сміта, Ж.-Б. Сей визначив в економіці чотири основні сфери: виробництво, розподіл, обмін і споживання. Оскільки ці сфери між собою тісно пов'язані товарними та грошовими потоками і повинні балансуватися, Ж.-Б. Сей, узявши за основу економічну таблицю Ф. Кене, сформулював висновок про властивість економіки як потокової системи [3, с. 55], у якій рух різних форм капіталу відіграє провідну роль.

Значну увагу вивченню сутності капіталу і факторів виробництва приділяв Н. Сеніор. Природні ресурси та людську працю він відносив до первинних факторів виробництва, а до вторинних - утримання. Саме фактор утримання він вважав основою капіталу. За висловом Н. Сеніора, утримання має характерні відмінності від праці й природних ресурсів. Воно є необхідною умовою існування капіталу і спорідненою категорією до прибутку, як праця до заробітної плати [12, с. 110].

Досліджуючи різні підходи до трактування сутності капіталу, необхідно зупинитись також на науковому доробку Дж. Мілля. Представник англійської школи політичної економії Дж. Мілль у своїй праці "Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії" (1848 р.), яка складається із "Попередніх зауважень" та п'яти книг: "Виробництво", "Розподіл", "Обмін", "Вплив суспільного прогресу на виробництво та розподіл", "Вплив уряду", глибоко проаналізував суспільні процеси та економічні тенденції. Методологія дослідження вченого ґрунтувалася на протиставленні законів виробництва і розподілу [21]. Так, закони виробництва, за Дж. Міллем, незмінні і не залежать від волі, а закони розподілу прямо залежать від інтересів керівної частини суспільства і розвитку форм власності. Значну увагу вчений зосередив на аналізі економічних пропорцій, а саме співвідношення факторів виробництва: праці, природних ресурсів, капіталу. Дж. Мілль дослідив також передумови й обмеження економічного зростання держави у розбудові ринкового середовища. Ним були детально дослідженні такі категорії, як заробітна плата, вартість, ціна, прибуток, гроші, кредит, міжнародна торгівля.

Говорячи про сутність капіталу, Дж. Мілль відзначав, що ".крім початкових і загальних умов виробництва - праці й природних сил - існує ще одна умова, без якої неможливо здійснювати виробничу діяльність. Ідеться про попередньо нагромаджений запас продуктів минулої праці. Цей нагромаджений запас продуктів праці називається капіталом" [13, с. 260].

Дж. Мілль сформулював дуже важливі теоретичні позиції, що характеризують роль капіталу в суспільному відтворені, а саме:

- пряму залежність економічного розвитку від наявності капіталу. Незадіяний капітал стримує розвиток, а інвестований у виробництво додатковий капітал дає можливість створити нові робочі місця;

- капітал формується завдяки заощадженням, які можуть перетворитися на капітал у процесі виробничого використання;

- майбутнє споживання за рахунок утримання від теперішнього може забезпечуватися лише продуктивним виробничим споживанням на розширеній основі;

- капітал - це засоби, спрямовані на організацію й забезпечення продуктивної праці. У свою чергу попит на товари показує, ".в якій конкретній галузі виробництва буде задіяно працю та капітал." [12, с. 116]. Тобто Дж. Мілль визначав капітал як основний фактор започаткування виробництва, який залежить від рівня заощаджень та утримання від поточного споживання.

Таким чином, видатні теоретики минулого, насамперед Ф. Кене, Ж.-Б. Сей, А. Сміт, Д. Рікардо, Дж. Мілль, зробили вагомий внесок у теорію капіталу, пов'язавши його з результатами минулої праці, процесами виробництва й обігу, заощадженням, утриманням від поточного споживання, а також визначили головні фактори виробництва, де капіталу належить провідна роль, заклали наукове підґрунтя для класифікації капіталу та дотримання певних економічних пропорцій між факторами виробництва: працею, природними ресурсами, капіталом. Але конкретні процеси кругообігу капіталу та зміни його форм цими вченими досліджені не були. Такий науковий аналіз було здійснено К. Марксом (1818-1883 рр.) у його видатних працях.

К. Маркс у своїй фундаментальній праці "Капітал" глибоко проаналізував роль капіталу в розширеному відтворенні [19]. За висновками видатного теоретика, капітал може існувати за певних соціально-економічних умов, зокрема при високорозвиненому товарному виробництві й обігу, наявності такої мотивації діяльності підприємця, як особисте збагачення, зосередженні у частини господарських агентів значної частки засобів виробництва (тобто має бути певний ступінь концентрації капіталу), відсутності власних засобів виробництва в частини господарських агентів, що змушує їх найматися [18, с. 292]. Вивчаючи природу товарного виробництва й обігу, К. Маркс зробив висновок, що обіг породжує потребу в грошах як їхньому специфічному інструменті, завдяки якому можливе нормальне обслуговування відтворювального процесу. Водночас товарне виробництво й обіг виступають вихідним пунктом утворення й використання капіталу. Кінцевою стадією товарного обігу, торгівлі завжди виступають гроші, і цей останній продукт товарного обігу є першою формою прояву капіталу. Тобто у результаті своїх досліджень К. Маркс довів, що процес утворення, накопичення, використання капіталу завжди був пов'язаний із рухом грошей, без яких неможливо організувати виробництво, розподіл, перерозподіл, споживання матеріальних благ. Водночас К. Маркс не ототожнював гроші та капітал, а зробив висновок, що лише за певних умов гроші перетворюються на капітал. Такі умови створює товарний обіг, коли гроші перетворюються на товар, потім знову перевтілюється у гроші, але з певним приростом.

Наріжним каменем економічної теорії стало дослідження К. Марксом особливостей кругообороту капіталу, у процесі якого капітал змінює свою форму і проходить три послідовні стадії: грошову, виробничу й товарну. Грошовому капіталу була відведена функція основи для утворення доданої вартості, виробничому -безпосереднього продуктивного процесу утворення доданої вартості, товарному -функція реалізація вартості й доданої вартості та перетворення знову на грошовий капітал. При цьому К. Маркс чітко вказував на циклічність кругообороту грошей як капіталу: ".   закінчуючи рух, гроші утворюють його новий початок" [20, с. 162-163].

"Найбільш повно сутність капіталу як руху, що набуває різних форм, у тому числі форми суспільних відносин, ми знаходимо тільки в тлумаченні К. Маркса. На сьогоднішній день воно є найоб'ємнішим за своїм змістом і найбільш повним" [18, с. 288]. Наукове тлумачення К.Марксом стадій кругообороту капіталу, у результаті якого змінюються його форми, і до теперішнього часу залишається фундаментальною основою сучасних теорій капіталу та особливостей його руху. К. Маркс довів, що в процесі зміни форм капіталу первісна авансова вартість не тільки зберігається, а й змінює свою величину завдяки прирощеній вартості (доданій вартості), що й перетворює її у капітал. Йому належить одне з найпоширеніших визначень капіталу як вартості, що спроможна до самозростання.

Варто також відзначити внесок К. Маркса у теоретичні основи категорії "капітал" за ознакою його участі в процесі створення доданої вартості, а саме виокремлення постійного та змінного капіталу. Тобто до нових теоретичних позицій можна віднести визначення органічної будови капіталу як відношення між постійним і змінним капіталом та норми доданої вартості як відношення між доданою вартістю і змінним капіталом. До постійного капіталу була віднесена вартість засобів виробництва, що могла бути перенесена на готовий продукт тільки працею робітника, завдяки якій він здатен створити нову вартість, що є більшою за вартість його робочої сили. Цей приріст, за К. Марксом, і становить додану вартість, але її створює не весь капітал, а лише та його змінна частина (яка й дістала назву змінного капіталу), що авансується у робочу силу. З цих позицій К. Маркс зробив висновок, що капітал - це економічні відносини. При цьому він визнавав капітал сукупністю виробничих відносин, що реалізуються через експлуатацію найманої праці власниками засобів виробництва.

Значний внесок у розвиток теоретичних підходів до сутності та структурних характеристик капіталу зробили представники неокласичної економічної школи. Неокласична економічна теорія почала розвиватися наприкінці ХІХ ст. і отримала своє продовження в новому напрямі економічної думки - маржиналізмі, що представлений англо-американською, яка поділяється на кембриджську та американську, лозаннською (математичною), австрійською школами.

Кембриджська економічна школа сформувалася в Англії на основі економічних учень А. Маршалла (1842-1924 рр.). В основі теорії Маршалла лежав синтез маржинальної теорії вартості, факторів і витрат виробництва, попиту й пропозиції. Зазначені підходи прийшли на зміну класичній політичній економії, яка ґрунтувалася на трудовій теорії вартості.

Якщо класична школа вважала первинною в економіці сферу виробництва, джерелом формування вартості витрати виробництва, а суб'єктивна маржиналістська школа вважала первинною сферу споживання і обумовленість цін корисністю товарів і послуг, то неокласики об'єднали сферу виробництва та розподілу й обміну як дві рівноправні сфери в об'єкт цілісного системного аналізу на основі граничних економічних величин. У результаті були природно поєднані обидві теорії вартості (витрат і корисності)в одну, що ґрунтувалася на одночасному вимірі і граничних витрат, і граничної корисності. Поняття граничного використання будь-якого фактора виробництво пов'язано із законом спадної віддачі від збільшення його використання як на окремих підприємствах, так і в цілих галузях [3, с. 113, 127].

Страницы:
1  2  3 


Похожие статьи

Т Г Камінська - Економічна сутність та класифікаційні характеристики капіталу підприємств