С В Захарін - Економічний механізм інституційної взаємодії науки освіти і бізнесу - страница 1

Страницы:
1  2 

41. Полищук Л.И. Российская модель «переговорного федерализма» (политико-экономический анализ) // Вопросы экономики. — 1998. — № 6.

42. Попов Е., Лавров И. Элиты в теории экономики благосостояния и общественного выбора // Общество и экономика. — 2008. — № 10—11.

43. Рубинштейн А.Я. Экономика общественных преференций. Структура и эволюция социального интереса. С-Пб.: Алетейя, 2008.

44. Смолина Е.В. Адаптация культуры к рынку как одна из целей культурной политики [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www. interstudio.ru/projects/thesis/smolina07.doc

45. Супян В.Б. Роль государства в экономике [Электронный ресурс] // Политэкономия. — 2001. — № 11. Режим доступа: http://politeconomy. ng.ru/research/2000-12-26/7_rol.html

46. Супян В.Б., Васильев В.С., Кочетков Г.Б., Лебедева Л.Ф., Порт­ной М.А. Государственные социально-экономические приоритеты: опыт США и интересы России // США-Канада: экономика, политика, культу­ра. — 2007. — № 4.

47. Тамбовцев В.Л. Стандарты государственных услуг: Экономиче­ская теория и российские реформы // Общественные науки и современ­ность. — 2006. — № 4.

48. Федотова Ю.В. Глобальные тенденции производства общест­венных благ. Дис. ... д.э.н. по специальности 08.00.01. — Саратов: СГСЭУ, 2005.

49. Чирикова А., Шишкин С. Власть и бизнес на поле социальной по­литики: региональная проекция // Общество и экономика. — 2006. — № 1.

50. Шаститко А. Институты как общественные блага // Вестник МГУ. Серия 6. «Экономика». — 1996. — № 5.

51. Якобсон Л.И. Государственный сектор экономики. Экономиче­ская теория и политика. — М.: ГУ-ВШЭ, 2000.

Стаття надійшла до редакції 15.05.2010 р.

С.В. Захарін, канд. екон. наук,

ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України»

ЕКОНОМІЧНИЙ МЕХАНІЗМ ІНСТИТУЦІЙНОЇ ВЗАЄМОДІЇ НАУКИ, ОСВІТИ І БІЗНЕСУ

АНОТАЦІЯ. Досліджується взаємодія науки, освіти та бізнесу. Обґрун­товується механізм інституційної взаємодії процесу та вплив на нього негативних тенденцій

КЛЮЧОВІ СЛОВА. Економічний механізм, інститути, бізнес, наука, освіта.

Інтеграційні процеси бізнесу, науки і освіти в Україні прохо­дять мляво. Ці прояви потребують удосконалення та розвитку з урахуванням глобальних викликів, а також відповідної державної

© С. В. Захарін, 2010

321підтримки. Адже відомо, що загальна ефективність інноваційно­го процесу у державі визначається напрямами та структурою вза­ємодії його учасників. Інтеграція бізнесу, науки і освіти є важли­вим фактором розвитку не лише перерахованих сфер, а й усього суспільства.

Над актуальними проблемами інституційної взаємодії науки, освіти і бізнесу плідно працюють провідні науковці та експерти — Л. Федулова, Г. Скударь, В. Панков, Ю. Шкворець, В. Се-миноженко, Б. Санто, Г. Бавихин, С. Валентей, Л. Нестеров та ін. [1—8]. Проте мають бути поглиблено вивчені актуальні питання посилення дії економічних важелів такої взаємодії в рамках за­гального економічного механізму, що є визначальним чинником високої результативності вказаного процесу.

Мета статті — провести дослідження та виробити рекоменда­ції з питань удосконалення економічного механізму інституцій-ної взаємодії науки, освіти і бізнесу в Україні.

Можемо сформулювати перелік магістральних тенденцій, що матимуть визначальний вплив на гальмування зростання вартості компаній в результаті недостатнього використання ефекту інтег­рації з наукою та освітою: нерозвинутість перевірених світовим досвідом форм інтеграції науки і бізнесу (зокрема, в сфері венчур­ного підприємництва), руйнування традиційних інституцій трансферу нових знань у виробництво, непродумана лібераліза­ція діяльності освітніх організацій в умовах ринку, низька моти­вація освітніх установ до підвищення якості підготовки випуск­ників, нерозуміння менеджментом багатьох компаній ролі і значення науки і освіти в процесі вартісного управління та ін. Процеси розвитку основних складових національної інноваційної системи — освіти, науки та бізнесу — стримуються через їх дез-інтегрованість і автономізованість один від одного. В цьому кон­тексті доцільно усунути дисфункції інституту пріоритетних на­прямів інноваційної діяльності, про що багато говорять вчені і практики. З цією метою слід рішуче змінити принципи відбору пріоритетів інноваційної діяльності — з хронічного недофінансу-вання широкого кола проектів до дійсно пріоритетного розвитку і популяризації обмеженої кількості «проривних» мегапроектів (на нашу думку, таких проектів може бути не більше п'яти). Вказане дозволить науці, освіті і бізнесу сформулювати спільні напрями взаємодії відповідно до проголошених пріоритетів. Мають бути реалізовані рішення щодо формування механізмів системної мо­дернізації основної маси виробництв на базі національного нау­ково-технічного і кадрового потенціалу.

В цьому контексті основними функціональними частинами інноваційної системи виступають системи науки, освіти та бізне­су, а специфіка їх структур та функціональних якостей є ключо­вим аспектом, що визначає спектр можливих шляхів розвитку в умовах постіндустріалізму. Формування інноваційної системи від­бувається, зокрема, як становлення організаційних форм взаємо­дії агентів, що є носіями компетенцій, необхідних в інноваційно­му процесі [1, с. 163—170].

В радянській системі функціонували інститути, що забезпечу­вали масову передачу нових знань із науки до виробництва, нині такі інститути є поодинокими. Наукова система, в свою чергу, виявилась немов би в ізоляції від ресурсних потоків, адже було втрачено інструменти трансформації та передачі продукту до си­стеми бізнес-процесів.

Одним із головних завдань науково-технічної політики є по­долання дезінтегрованості науки і реального виробництва. Дер­жавна політика має спрямовуватися на створення відтворюваль-них механізмів наукового пошуку, виходячи із конкретних запитів практики. Одними з найефективніших інструментів тран­сформації наукових результатів у реальні продукти визнані певні інноваційні структури (інноваційні компанії, бізнес-інкубатори, інноваційні кластери тощо), які здатні поєднати науково-дослідні організації (або їхні підрозділи) та конкретні структури виробни­чої сфери. В результаті виробнича сфера отримує доступ до су­часних знань, а наукові заклади — до матеріальних ресурсів на розширення програм наукового пошуку.

В останні часи посилилися процеси інтеграції вітчизняної науки у глобальну наукову систему (укладено договори з дослідниць­кими установами понад 30 країн світу, Україна співпрацює з Європейським космічним агентством та НАСА, бере участь у Шостій рамочній програмі Європейської комісії, ПРООН, ви­конує спільні програми з ЮНЕСКО, бере участь у міжнародних асоціаціях академій наук, бере участь у програмах освоєння кос­мосу, створення космічних навігаційних систем і комунікаційних систем та ін.). Проте інтеграційні процеси мають певні ризики переважної асиміляції результатів більш потужними інновацій­ними системами з огляду на несталість національних інститутів науково-технічної безпеки, в частості інститутів захисту прав на об' єкти інтелектуальної власності. В результаті втрачається по­тенціал корпоративного розвитку, який міг би створити основу майбутнього наукомісткого виробництва. Крім того, вітчизняна наука є низько інтегрованою в національну інноваційну систему,що зумовлено широким колом економічних та інституційних чинників.

Нині, як відзначають фахівці, створюються умови для взаємо­вигідних інвестиційних відносин бізнесових структур та науко­вих установ. Зокрема, новаторами тут стали потужні фінансово-промислові групи, що здійснюють акціонування наукових уста­нов. Першим прикладом такого співробітництва стала структура, утворена ВАТ ім. Антонова, ЗАТ «Харківський авіазавод», ВАТ «Мотор-Січ» і Національним авіакосмічним університетом «Хар­ківський авіаційний інститут». Можна також згадати досвід під­приємств та наукових установ у сфері металургії, що організува­ли відповідне співробітництво у Дніпропетровську, а також взає­модію харківських машинобудівних підприємств і Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» [2, с. 44].

Особливими формами інтеграції бізнесу і науки є технопарки і технополіси (техногради). Нині в Україні функціонують кілька таких структур: «Напівпровідникові технології і матеріали, опто­електроніка та сенсорна техніка», «Інститут зварювання ім. Є. О. Па-тона», «Інститут монокристалів», «Вуглемаш», «Київська політех­ніка», «Інститут технічної теплофізики», «Укрінфотех», «Інтелек­туальні інформаційні технології» та інші. За підрахунками експе­ртів, технопарки виробляють 11 % інноваційної продукції країни, що дає підставу говорити про успішність такого інститу­ту у розвитку інноваційної економіки.

Натомість функціонуючі технопарки не відіграють провідної ролі у формуванні сучасної панівної (з урахуванням глобальних викликів) ідеології економічної поведінки. Відповідно, вартість таких компаній є невисокою (порівняно з аналогічними показни­ками зарубіжних компаній). Для українських технопарків харак­терною є вузька спеціалізація, що є цілком природнім на ранніх стадіях розвитку інституту, коли структури взаємодії і інтеграції лише формуються, причому в умовах загострення кризових явищ. Як наслідок — залишаються вельми сумнівними можливо­сті залучення ресурсів (фінансових та інтелектуальних) для здій­снення стратегічних проектів. Крім того, технопарки не відчува­ють підтримки з боку держави.

Крім того, позитивний потенціал використання механізму технопарків і технополісів в нашій країні використовується недо­статньо. За оцінками експертів, в Україні існує 60 територій, де створення вказаних структур (з урахуванням світового досвіду) може бути ефективним [3]. В Україні, на жаль, цей процес стри­мується відсутністю чіткого спеціального законодавства, що гар­монізовано із іншими напрямами національного законодавства та світовим досвідом; відсутністю механізмів фінансової підтримки таких структур; нерозробленістю інструментарію державної під­тримки конкретних проектів (за виключенням технопарків, що створені в рамках академічних інститутів); недостатнім рівнем методичного та маркетингового забезпечення. Проаналізувавши досвід розвитку українських технопарків, технополісів та науко-градів та порівнявши його із зарубіжним досвідом, академік В. Се-миноженко зробив сумний висновок, що «час для них ще не настав» [4, с. 43].

В ідеалі, технопаркова структура має втілювати специфічне організаційне рішення, яким передбачена обов' язкова державна або інша централізована підтримка [5]. В першу чергу слід под­бати про чітке виділення цільових ринків (пошук потенційних замовників, споживачів), на задоволення потреб яких буде спря­мована діяльність такої структури. Крім того, слід враховувати кращий зарубіжний досвід функціонування технопарків, для чого доцільно розробити відповідні програми навчання фахівців.

Активізувати процес інтеграції бізнесу і науки мають структурні підрозділи (наукові центри) НАН України у регіонах, оскільки саме вони «наближені» до конкретних структур і установ, обі­знані з їхніми проблемами та можливостями і можуть, за певної організаційної підтримки, налагодити співробітництво з ураху­ванням конкретних особливостей розвитку. До цієї роботи до­цільно залучати потенціал регіональних відділень УСПП та ін­ших громадських об' єднань підприємців.

Особливе місце у забезпеченні розвитку постіндустріальної економіки займає освіта. Адже будь-які інновації створюються людиною, працівником, який повинен мати певний (доволі висо­кий) рівень знань, навичок та вмінь, що можливо досягти лише через ефективну освітню систему.

Якщо проаналізувати конкретні параметри української систе­ми освіти (особливо професійної, в тому числі вищої), то можна зробити висновок, що в ній панує принцип «освіта заради осві­ти». Тобто, зусилля спрямовуються не стільки на опанування знаннями та навичками реальної економіки, скільки на підтримку завеликої кількості та різноманітності освітніх послуг, які на практиці не знаходять застосування. Погоджуємося з думкою Г. Бавихіна, що завдання, які покладаються на освіту, обумовлені в першу чергу оточуючими її факторами, включаючи обставина­ми конкретної соціально-економічної ситуації у державі [6]. Новіекономічні умови потребують, аби освітні заклади (освіта) та провідні компанії (бізнес) знаходили якомога більше можливих «ліній перетину», налагоджували ефективне співробітництво, впроваджували спільні проекти виробничого навчання. Вищі на­вчальні заклади мають орієнтуватися на впровадження стандартів та методик так званої бізнес-освіти, коли основне навчальне на­вантаження побудоване на опануванні знаннями та навичками, що здатні допомогти вирішити конкретні виробничі (бізнесові, технологічні тощо) ситуації.

З іншого боку, окремі компанії хоча і вкладають ресурси у створення корпоративних освітніх програм, проте зрозуміло, що такі програми є лише однією з ланок формування професійних навичок працівників, і не здатні повністю замінити систему фун­даментальної освіти. З іншого боку, саме в системі професійної освіти формуються уявлення про норми, правила, стандарти, які зазвичай встановлюються компаніями. Така взаємна залежність бізнесу і освіти в умовах постіндустріальної економіки призво­дить до розуміння ефективної професійної освіти (хоч навіть во­на знаходиться поза меж корпоративного сектору) як важливого елемента уможливлення зростання вартості компаній.

Як вже вказувалося, в умовах постіндустріальної економіки набуватиме поширення нове явище потужна система корпора­тивної освіти. Оскільки великі компанії зазвичай виступають як агенти глобальної інноваційної системи, вони мають оперативно реагувати на виклики конкурентного середовища, в тому числі щодо підготовки та перепідготовки працівників. Адже менедж­мент таких компаній не може чекати, поки «традиційна освіта» зрозуміє виклик і перебудується відповідно до вимог часу (на це можуть піти десятиліття). В сучасних умовах провідні компанії, що стали на шлях вартісного управління, змушені піклуватися розвитком корпоративних систем виробничого навчання, з огля­ду на запити конкретної компанії або навіть її підрозділів.

У вирішенні цього завдання заклади освіти можуть надати не­оціненну допомогу, оскільки вони мають відповідні освітянсько-комунікативні технології. Можливі напрями співробітництва мо­жуть бути різними надання окремих освітніх послуг, передача в оренду освітніх приміщень (аудиторій, комп' ютерних класів, лабораторій тощо), створення та підтримка функціонування кор­поративних систем атестації персоналу та ін. Крім позитивних наслідків для корпоративних структур, така форма взаємодії ма­тиме позитивні наслідки і для розвитку освіти, оскільки створить можливості отримання додаткових фінансових ресурсів для роз­витку потенціалу освітянських установ. Світовий досвід вказує, що існує чимало сучасних форм зв'язків бізнесу і освіти, однією з яких є корпоративні університети. Такі структури орієнтовані на підготовку кадрів для конкретних компаній (як правило, вели­ких). На сьогодні у світі функціонує близько 1900 корпоративних університетів, одначе за розрахунками експертів Світового банку кількість таких університетів буде збільшуватися і до 2020 року має перевищити кількість традиційних. В останні часи намітився також тренд зростання інтеграційної взаємодії між бізнесом та освітою, зокрема через систему корпоративних замовлень на ви­пускників певних спеціальностей, що як мінімум створюють під­валини для гарантованого працевлаштування випускників.

Натомість у системі української освіти намітилися певні нега­тивні тенденції, що викликані проблемами фінансового та інте­лектуального забезпечення освітянських установ. В результаті роздержавлення освітні заклади змушені працювати як суто рин­кові інститути, що мають на меті перш за все отримання прибут­ку, а не підготовку високоосвіченого фахівця, здатного на сучас­ному рівні вирішувати складні економічні і технологічні завдан­ня. Окремі освітні заклади допускають кричущі зловживання, що тягне за собою зниження якості освіти. Поширення таких фено­менів призводить до зниження ефективності національної систе­ми освіти в цілому. Як наслідок — корпоративний сектор втрачає потенціал «фундаментального підживлення» за рахунок молодих кадрів, а це (теоретично) призводить до втрати драйверів зрос­тання вартості компаній.

Ще однією проблемою, яка все більше проявляється в сучас­них умовах, є відставання якості середньої освіти від вимог постіндустріальної економіки. Дається взнаки як обмежене фі­нансування середньої освіти з боку бюджетів, так і падіння пре­стижності отримання якісних знань серед молоді, а також відсут­ність мотивації вчительського складу до досягнення високих результатів своєї діяльності. Окремо слід виділити небезпеку умовного поділу середньої освіти на елітарну (ліцеї, гімназії) та «звичайну», яка фінансується за остаточним принципом та фак­тично унеможливлює якісну масову підготовку учнів до вступу у професійні навчальні заклади.

З метою виправлення ситуації слід вжити рішучих кардиналь­них заходів: впровадження сучасних методик виявлення здібних дітей, починаючи з молодшої школи, з подальшою освітньою адаптацією цих дітей; забезпечення належного фінансування мо­дернізації матеріально-технічної бази середніх шкіл; розширенняпереліку сучасних дисциплін і предметів, які визначатимуть ква­ліфікаційні вимоги працівника в умовах постіндустріальної еко­номіки (включаючи розвиток навичок креативного мислення); переорієнтації навчальних планів на опанування технологій соці­альної адаптації у стандартних і нестандартних умовах; підви­щення престижності вчительської праці; створення реальних конкурентних умов при визначенні авторських складів при підго­товці навчальної та методичної літератури. Корисним буде сти­мулювання керівництва шкіл до організації співпраці з провідни­ми компаніями, міжнародними донорськими організаціями, а також участі у ґрантових програмах. Одним із інструментів під­вищення зацікавленості учнів у опануванні сучасними знаннями може стати організація у старших класах екскурсій у провідні компанії (включаючи ті, що виробляють інтелектуальні товари та послуги). Крім того, надійним засобом підвищення ефективності системи середньої освіти стане наведення елементарного порядку при прийомі абітурієнтів до вищих навчальних закладів, а також скорочення переліку таких закладів за рахунок скасування необ-ґрунтовано виданих ліцензій на освітню діяльність.

З метою поліпшення стану професійної адаптації молоді до­цільно запровадити практику інформування суспільства про на­явність фахівців та вакансій у національній економіці, а також результати стратегічного прогнозування розвитку ринку праці (в тому числі у розрізі регіонів). У здійсненні та використанні ре­зультатів таких досліджень будуть зацікавлені також роботодавці та керівники закладів освіти.

Має бути кардинально реформована система економічної та юридичної освіти, включаючи систему підготовки менеджерів. На жаль, випускники економічних вузів та факультетів в переваж­ній більшості не володіють жодною іноземною мовою навіть на побутовому рівні, не мають навичок роботи на автоматизованому робочому місці, не здатні запропонувати готові рішення (а не «загальні фрази») навіть у простих виробничих ситуаціях. З ме­тою поліпшення якості економічної та юридичної освіти необ­хідно: по-перше, відкоригувати навчальні плани і програми від­повідно до запитів бізнесу (в тому числі шляхом проведення відповідних соціологічних досліджень серед роботодавців та практиків); по-друге, зменшити кількість державного замовлення на відповідних фахівців, залишивши його лише в провідних на­вчальних закладах; по-третє, вжити заходів з підвищення квалі­фікації викладацького складу; по-четверте, розширити програми реального виробничого стажування (невиконання такої програмимає стати безумовною підставою для відрахування з навчального закладу); по-п'яте, розширити можливості для індивідуальної підготовки під сумлінним керівництвом провідних викладачів (що дозволить, зокрема, мінімізувати «покупку» кваліфікаційних робіт).

Слід удосконалити систему підготовки магістрів. Зміст магіс­терських програм має другорядне значення, головне — навчити працівника спостерігати за змінами, виділяти важливі тенденції, аналізувати складні явища, мислити, приймати правильні рішен­ня у стандартних і нестандартних ситуаціях. Доцільна розробка спеціальних магістерських програм під запити конкретних робо­тодавців або груп роботодавців певної галузі, виходячи з поточ­ної ситуації на ринку.

Подальший розвиток освіти неможливий без врахування так званих Болонських критеріїв (Болонський процес). Разом з тим, на наш погляд, орієнтація на ці критерії не має бути самоціллю, а є скоріше засобом подальшої інтеграції української системи осві­ти у світовий освітянський простір, а також забезпечення достат­ніх темпів інноваційної модернізації економіки. Окремі фахівці обґрунтовано вказують, що Болонський процес розрахований перш за все на створення якісних систем масової освіти, а в умовах постіндустріальної економіки необхідно приділяти також увагу індивідуальній освіті, сприянню продукуванню унікальних знань та навичок. Болонський процес, крім того, несе ризики, пов' язані із збільшенням відтоку найбільш підготовлених молодих фахів­ців за кордон (російські науковці розрахували, що внаслідок емі­грації одного підготовленого фахівця за кордон країна втрачає 200 тис. доларів США, одного вченого — 1—2 млн дол. [7, с. 53]).

Згідно з Національною доктриною розвитку освіти передбача­ється розвиток освіти відповідно до вимог сучасності: перетво­рення економіки України в економіку знань, зокрема, у напрямі розвитку системи безперервної освіти та навчання протягом жит­тя; створення індустрії сучасних засобів навчання, підготовки кваліфікованих кадрів, здатних до творчої праці, професійного розвитку, освоєння та впровадження наукомістких та інформа­ційних технологій, конкурентоспроможних на ринку праці. На жаль, вимоги цієї Доктрини не виконуються в повній мірі.

На наш погляд, з метою активізації інтеграції бізнесу і освіти держава має подбати про створення реальних стимулів такої ді­яльності, в тому числі шляхом пільгового оподаткування резуль­татів виробничої діяльності, за рахунок яких фінансуються від­повідні програми виробничого навчання. Слід збільшити нормивитрат, які включаються до складу валових, що спрямовані на фінансування фактично здійснених інвестицій на освіту праців­ників. Крім того, компанії повинні мати доступ до певного пере­ліку безкоштовних освітніх послуг (особливо актуальною ця проблема є в проблемних регіонах), оскільки суспільство і дер­жава об' єктивно зацікавлені у підвищенні освіченості працівни­ків недержавного сектора.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

С В Захарін - Економічний механізм інституційної взаємодії науки освіти і бізнесу

С В Захарін - Міжнародний досвід регулювання інвестиційної та інноваційної діяльності й можливості його використання в україні